36. Міжнародні комерційні комерційні та некомерційні науково-технічні зв’язки

По каналах міжнародних зв’язків в області обміну науково- технічними досягненнями відбувається передача науково-технічної інформації у формі знань і технології, тобто навичок, способів виробництва, конструкцій нових виробів. Обмін новими знаннями дає можливість потенційним партнерам з науково-технічного обміну орієнтуватися в напрямках розвитку науки і техніки, одержувати загальні дані про наявні досягнення в різних галузях науки і виробництва. Передача науково-технічної інформації відбувається в основному на некомерційній основі і створює можливості для розвитку майбутньої торгівлі технологіями. Найважливішими формами некомерційних науково-технічних зв’язків є: обмін науковими і технічними знаннями через особисті контакти вчених і фахівців, науково-технічні публікації, міжнародні виставки і ярмарки, рекламу, некомерційну передачу технічних знань країнам, що розвиваються, некомерційні потоки технологій у структурах приватних фірм. Технологічна допомога країнам, що розвиваються, у залежності від кількості країн, що беруть участь у проекті може бути: двостороння — здійснюється за угодами між урядами країни- донора і країни-одержувача допомоги; багатобічна — здійснюється декількома країнами у відношенні до однієї країни-одержувача.

Однією з перших міжнародних організацій, що стала надавати технічну допомогу країнам, що розвиваються, стала Програма розвитку ООН. Великі програми здійснюють також МВФ, Світовий банк, і практично всі інші організації. Розвиток такого прогресивного явища як некомерційний обмін науково- технічними знаннями в міжнародному масштабі стримується низкою факторів: — мілітаризація наукових досліджень; — власники науково-технічних кадрів засекречують або оформляють як власність роботодавця всі винаходи; — універсальна попередня цензура публікацій науковців. В області некомерційної технічної допомоги країнам, що розвиваються, часто спостерігається інвестування засобів у технології вчорашнього дня. У такий спосіб країни, що передають технології заробляють іноді суми, що перевищують допомогу

Комерційні.

У більшості країн нова технологія захищається одним або декількома правовими інструментами: 1. Патент — посвідчення, видане компетентним урядовим органом винахідникові, що засвідчує його монопольне право на використання цього винаходу. Термін дії патенту 15-20 років і тільки на території тієї країни, де він виданий. 2. Ліцензія — дозвіл, виданий власником технології (ліцензіаром), захищеної або незахищеної патентом, зацікавленій стороні (ліцензіату) на використання цієї технології протягом визначеного часу і за визначену плату. 3. Копірайт (право відтворення) — ексклюзивне право автора літе- ратурного, аудіо— або відео-твору на показ і відтворення своєї роботи. 4. Товарна марка — символ визначеної організації, що використо- вується для індивідуалізації виробника товару і який не може бути ви- користаний іншими організаціями без офіційного дозволу власника.

Основними формами передачі технології є:

1. Патентні угоди — міжнародна торговельна угода, за якою влас- ник патенту уступає свої права на використання винаходу покупцеві патенту. 2. Ліцензійні угоди — міжнародна торговельна угода, за якою власник винаходу або технічних знань надає іншій стороні дозвіл на використання у визначених межах своїх прав на технологію. 3. «Ноу-хау» — надання технічного досвіду і секретів виробництва, що включають знання технологічного, економічного, адміністративного, фінансового характеру, використання яких забезпечує визначені переваги (звичайно комерційно коштовні, але не запатентовані винаходи). 4. Франчайзинг — надання прав на використання торговельної марки або фірмової назви, а також надання послуг з технічної допомоги, підвищення кваліфікації робочої сили, організації торгівлі і керування. Крім того, на комерційних умовах технологія передається між країнами в рамках угод про промислове співробітництво, про науково- технічну і виробничу кооперацію, про інвестиційне співробітництво й у багатьох інших організаційно-правових формах

37. Світовий ринок технологій та його структура

Міжнародний ринок технологій - це обмін технологіями, науково-технічними знаннями між покупцями і продавцями. Міжнародний технологічний обмін розглядатися з двох сторін. У широкому сенсі слова він означає поширення будь-яких науково-технічних знань і обмін виробничим досвідом між країнами, у вузькому - передачу науково-технічних знань і досвіду, що відносяться до відтворення конкретних технологічних процесів. У першому випадку міжнародний технологічний обмін здійснюється в некомерційних формах, прикладом чого можуть служити науково-технічні публікації, проведення виставок, ярмарків, симпозіумів, обмін делегаціями і зустрічі вчених і інженерів, міграція фахівців, навчання студентів і аспірантів, діяльність міжнародних організацій зі співробітництва в галузі науки і техніки. У другому - в комерційних формах, тобто передача на умовах ліцензійних угод прав користування винаходами, технічної документації, постачання машин і різного промислового устаткування, надання технічної допомоги, інжинірингові послуги, експорт комплектного устаткування, підготовка та стажування фахівців, управлінські контракти, науково-технічне та виробниче кооперування. Таким чином, суб'єктом ринку технологій та ринку послуг в цілому виступає більшою мірою міжнародний технологічний обмін в комерційній формі, тобто обмін у вузькому сенсі слова.

Технологія — сукупність знань про використання або удосконалення машин, устаткування, що забезпечують обробку, виготовлення, зміну стану, якості і форми сировини, матеріалів або напівфабрикатів, а також про реалізацію продукції.

Міжнародний технологічний обмін — це сукупність економічних відносин між іноземними контрагентами з приводу використання результатів науково-технічної діяльності, що мають наукову і практичну цінність.

Особливості сучасного світового ринку технологій: 1. Світовий ранок технологій сприяє інтелектуалізації світовоїеко- номіки в цілому. 2. Головними суб’єктами виступають ТНК, у яких відбувається спільне використання результатів НДДКР материнськими і дочірніми компаніями, у результаті чого світовий ринок технологій розвинутий краще національного. Близько 2/3 світового технологічного обміну приходиться на внутріфірмовий обмін ТНК. Більш 60 % ліцензійних надходжень промислово розвинутих країн приходиться на частку внут- рікорпораційних надходжень (у США — 80 %). 3. Найбільші ТНК зосереджують дослідження у своїх руках, що сприяє монополізації світового ринку технологій (приблизно 90 %); 4. Стратегія поводження ТНК на світовому ринку технологій стосовно незалежних фірм і країн визначається життєвим циклом технології

Світовий ринок технологій можна підрозділити на 4 сегменти: — ринок патентів і ліцензій; — ринок науково— і технологічно ємної продукції; — ринок високотехнологічного капіталу; — ринок науково-технічних фахівців.

38. Понятття валюти, валютного курсу та чинники його формування, конвертованість валют.

Валюта — це грошова одиниця, що використовується як світові гроші, тобто як міжнародна розрахункова одиниця, засіб обігу і платежу.

Поняття «валюта» використовується в трьох значеннях:

— національна — платіжний засіб (грошова одиниця) певної держави (гривня, долар, фунт стерлінгів тощо);

— іноземна — грошові знаки зарубіжних держав, а також кредитні та платіжні засоби (чеки, векселі) в іноземних грошових одиницях, що використовуються в міжнародних розрахунках;

— колективна — міжнародні грошові одиниці, емісію яких здійснюють міжурядові валютно-кредитні організації (євро, СПЗ).

Валютний курс — це співвідношення між грошовими одиницями двох країн, що використовується для обміну валют при здійсненні валютних та інших економічних операцій.

Види валютних курсів:

— офіційний (фіксований) валютний курс — встановлені урядом постійні фіксовані пропорції обміну національної валюти на іноземну, і навпаки;

— ринковий (гнучкий) валютний курс — формується на валютному ринку під впливом попиту і пропозиції;

— змішаний — контрольований курс, що застосовується до експорту й імпорту, при погашенні зовнішнього боргу і под.

Чинники, що впливають на валютний курс:

- темпи зростання продуктивності праці;

- темпи зростання ВНП країни, місце і роль країни у світовій торгівлі;

- співвідношення темпів інфляції в різних країнах;

- впливає також міра використання її в зовнішньоекономічних відносинах, ступінь використання її в міжнародних розрахунках;

- на курс національної валюти впливає також стан платіжного балансу;

- діяльність валютних ринків і спекулятивні валютні операції;

- валютна політика (співвідношення ринкового і державного регулювання валютного курсу впливає на його динаміку).

Конвертованість — здатність до вільного використання валюти для будь-яких операцій та обміну на інші валюти. Конвертованість може бути:

— повна або часткова;

— зовнішня або внутрішня;

— за поточними операціями або за переміщенням капіталів і кредитів.

Повна конвертованість валюти — це можливість вільного обміну на іноземну валюту для всіх категорій власників у будь-якій формі та в усіх операціях без обмежень.

Часткова конвертованість — обмін дозволяється лише для певних власників або за окремими операціями.

Внутрішня конвертованість — вільний обмін національної валюти на іноземну для резидентів і вільні платежі за кордон.

Зовнішня конвертованість — вільне накопичення валюти на рахунках нерезидентів, переказ за кордон.

Конвертованість за поточними операціями — дозвіл на обмін національної валюти лише для забезпечення зовнішньоекономічної діяльності учасників міжнародних відносин за поточними операціями.

39. Світові валютні системи і їх еволюція.

Валютна система — форма організації та регулювання валютних відносин, закріплена національним законодавством чи міжнародними угодами. Розрізняють національну, світову й міжнародні (регіональні) валютні системи.

Національна валютна система — це форма економічних відносин країни, за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки, утворюються та використовуються валютні кошти держави.

Світова та міжнародна валютні системи — це форма організації міжнародних валютних (грошових) відносин, що історично склалася та закріплена міждержавною домовленістю, тобто це сукупність способів, інструментів, міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно-розрахунковий оборот у межах світового господарства.

Основні етапи створення світової валютної системи:

1. Паризька валютна система:

Перша валютна система. Стихійно сформувалася в ХІХ ст. після промислової революції на базі золотого монометалізму у формі золотомонетного стандарту. Юридично оформлена міждержавною угодою на Паризькій конференції в 1867 р., яка визнала золото єдиною формою світових грошей. За цих умов не існувало відмінностей між національною та світовою валютними системами (тільки монети приймались до платежу за своєю вагою).

- Основа – золотий стандарт.

- Склався режим фіксованих курсів валют.

- Золоті паритети.

- Золото як резервно-платіжний засіб

- Конвертованість валют в золото.

2. Генуезька світова валютна система:

Друга світова валютна система. Юридично оформлена міждержавною угодою на Генуезькій міжнародній економічній конференції в 1922 р.

- Основа — золото й девізи (іноземні валюти для міжнародних розрахунків). Грошові системи 30-ти країн базувались на золото-девізному стандарті.

- Збережені золоті паритети. Конверсія валют у золото стала здійснюватись не тільки безпосередньо (США, Франція, Великобританія), а й опосередковано, через іноземні валюти (Німеччина та ще 30 країн).

- Відновлений режим вільно змінних валютних курсів.

- Валютне регулювання проводилось у формі активної валютної політики, міжнародних конференцій та нарад.

- Під впливом закону нерівномірності розвитку після першої світової війни валютно–фінансовий центр перемістився із Західної Європи до США.

Валютна стабілізація закінчилась світовою кризою в 30-ті роки. Основними особливостями світової валютної кризи (1929-1936 рр.) стали:

- Великий термін : з 1929 р. до осені 1936 р.

- Циклічний характер (переплетення валютної кризи зі світовою економічною і грошово–кредитною кризою).

- Структурний характер: принципи світової валютної системи – золотодевізного стандарту були зруйновані.

- Значна нерівномірність розвитку: криза вражала то одні, то інші країни, при чому в різний час і з різною силою.

3. Бреттонвудська валютна система:

Оформлена на валютно-фінансовій конференції ООН у Бреттон-Вудсі (США), де було створено Міжнародний валютний фонд та прийнято його Статут.

- Золото-девізний стандарт, який базувався на золоті та двох резервних валютах – доларі США та британському фунті стерлінгів Форми використання золота , як основи світової валютної системи:

- збережені золоті паритети валют та введена їх фіксація в МВФ;

- золото – міжнародний платіжний та резервний засіб;

- долар США прирівняний до золота, щоб закріпити за ним статус головної резервної валюти.

- курсове співвідношення валют та їх конвертація стали здійснюватися на основі фіксованих валютних паритетів, виражених в доларах США.

- вперше в історії створені міжнародні валютно-фінансові організації: МВФ і МБРР.

Криза Бреттон-Вудської валютної системи ( 1967 – 1976 рр.):

- загострення проблеми міжнародної валютної ліквідності, особливо її якості;

- масові девальвації і ревальвації валют ( офіційні і неофіційні );

- активна валютна інтервенція центральних банків, в тому числі колективна;

- різкі коливання офіційних золотовалютних резервів;

- використання іноземних кредитів та позичань в МВФ для підтримки валют;

- паніка на фондових біржах та падіння курсів цінних паперів в очікуванні зміни курсу валют;

- „золота лихоманка” – „втеча” від нестабільних валют до золота та періодичні підвищення його ціни;

- „валютна лихоманка” – переміщення „гарячих” грошей, масовий продаж нестійких валют в очікуванні їх девальвації і скупка валют – кандидатів на ревальвацію;

4. Ямайська валютна система:

Угоду було укладено країнами—членами МВФ у Кінгстоні (Ямайка) у січні 1976 р. і ратифіковано більшістю членів у квітні 1978 р. Було внесено зміни до Статуту МВФ.

- Введений стандарт Спеціальних прав запозичення (СПЗ) замість золото-девізного стандарту.

- Юридично завершена демонетизація золота: відмінені його офіційна ціна, золоті паритети, припинений розмін доларів США на золото. Згідно Ямайської угоди золото не повинно слугувати мірою вартості та пунктом відрахунку валютних курсів.

- Країни отримали право вибору любого режиму валютного курсу.

- МВФ, який зберігся на уламках Бреттон-Вудської системи, закликав посилити міждержавне валютне регулювання.

Проблеми Ямайської валютної системи: 1. Втрата доларом США монопольної ролі. 2. Проблема багатовалютного стандарту. 3. Проблема золота. 4. Режим плаваючих валютних курсів. 5. Він не забезпечив вирівнювання платіжних балансів, не перешкодив валютній спекуляції, не вирішив проблему безробіття. 6. Країни віддають перевагу режиму регульованого плавання валютного курсу, підтримуючи його різними методами валютної політики.

5. Європейська валютна система (ЄВС):

- використання золота як реального резервного активу;

- Система базувалася на ЕКЮ — європейській валютній одиниці. Умовна вартість ЕКЮ визначалася методом валютного кошика, який охоплював валюти 12 країн ЄС.

- міждержавне регіональне валютне регулювання здійснюється наданням центральним банкам кредитів для покриття тимчасового дефіциту платіжних балансів і розрахунків, пов’язаних з валютною інтервенцією.

- режим валютних курсів базується на спільному плаванні валют у формі «європейської валютної змії» у встановлених межах взаємних коливань .

Недоліки ЄВС:

- періодичні офіційні зміни валютних курсів (16 разів за 1979-1993 рр.);

- значна структурна нерівновага економіки країн-членів, відмінності в рівнях та темпах економічного розвитку, інфляції, стані платіжного балансу;

- небажання країн-членів передавати свої суверенні права наднаціональним органам;

- приватні ЕКЮ не були пов’язані з офіційними ЕКЮ, єдиним емісійним центром та взаємною оборотністю;

- випуск ЕКЮ «скромно» вплинув на взаємні операції центральних банків країн ЄС, з 1985 р. їхнє право використовувати ЕКЮ для погашення взаємної заборгованості розширено з 50 до 100 %;

- вплив зовнішніх факторів дестабілізує систему.

40. Міжнародні валютні відносини. Світовий валютний ринок.

Міжнародні валютні відносини — сукупність економічних відносин між країнами, юридичними і фізичними особами, міжнародними економічними, фінансово-кредитними організаціями з приводу функціонування і розвитку валюти.

Вони виникли на основі інтернаціоналізації національних грошових та валютних відносин. Через міжнародні валютні відносини здійснюються платіжні та розрахункові операції у світовому господарстві.

Валютні відносини реалізуються на національному та міжнародному рівнях - національні та міжнародна валютні системи. Первинно виникла національна валютна система, як форма організації валютних відносин країни, що склалась історично і закріплена національним законодавством, а також нормами міжнародного права. До основних функцій національної валютної системи відносяться:

o формування та використання валютних курсів;

o забезпечення зовнішньоекономічних зв'язків країни;

o забезпечення оптимальних умов функціонування національних господарств.Міжнародна валютна система (МВС) являє собою форму організації валютних відносин у межах світового господарства. Вона виникла в процесі еволюції світового господарства і юридично закріплена міждержавними угодами. Основними елементами міжнародної валютної системи виступають:

o національні і колективні резервні валюти;

o механізм валютних паритетів та курсів;

o умови конвертації валют;

o режим міжнародних валютних ринків та ін.

Валютний ринок - це складова сфери обміну національної та міжнародної економіки, в якій здійснюється торгівля національними та наднаціональними грошовими одиницями і валютними цінностями, що обслуговують міжнародні платіжні операції.

Світовий валютний ринок - це не проста арифметична сума національних, регіональних та міжнародних ринків, а певним чином субординована, взаємопідпорядкована система ринкових сегментів, між якими існує взаємообумовлений прямий та зворотний зв'язок.

Чотири групи суб'єктів валютного ринку:

1) державні установи — в основному центральні банки країн, що здійснюють управління валютними резервами, проводять валютні інтервенції, регулюють рівень процентних ставок у національній валюті тощо;

2) юридичні та фізичні особи, що здійснюють зовнішньоекономічну діяльність — компанії, що беруть участь у міжнародній торгівлі; компанії, які здійснюють закордонні вкладення активів, тобто інвестиційні фонди, великі міжнародні корпорації; приватні особи, які потребують іноземну валюту для туристичних цілей, переказу заробітної плати, пенсій, гонорарів тощо;

3) комерційні банківські установи — забезпечують валютне обслуговування зовнішньоекономічних операцій своїх клієнтів;

4) валютні біржі та валютні відділи товарних і фондових бірж, валютні брокерські фірми.

На міжнародних валютних ринках традиційно реалізуються наступні види угод:

1. Угоди спот — обмін двома валютами на основі простих стандартизованих контрактів із розрахунками за ними впродовж терміну до двох робочих днів.

2. Прямі форварди — обмін двома валютами у майбутньому на основі узгодженого валютного курсу на момент укладення угоди. Форвардні контракти заключаються, як правило, на один тиждень, один, три або шість місяців, один рік.

Ф'ючерси — стандартизовані форвардні контракти на валюту, торгівля якими відбувається на біржі. Набір валют, якими торгують у рамках ф'ючерсів, є досить обмеженим і включає у себе, зокрема, долар США, євро, японську ієну, фунт стерлінгів, канадський долар, швейцарський франк. Розмір ф'ючерсного контракту, як правило, менший за форвардний, а комісійні — вищі. Ф'ючерси, на відміну від форвардів, значно частіше використовуються у спекулятивних цілях.

3. Свопи - контракт, що передбачає обмін двома валютами на дату укладення контракту (short leg) з наступним зворотнім обміном цих валют на визначену дату в майбутньому за узгодженим на дату укладення контракту курсом (long leg). Історично свопи виникли в 60-х роках XX ст. і використовувалися центральними банками країн для регулювання своєї ліквідності.

41. Платіжний баланс: сутність, структура та методика складання.

Платіжний баланс — це систематизований статистичний звіт, в якому відображається співвідношення між сумою грошових надходжень, отриманих країною з-за кордону, і сумою здійснених нею платежів за кордон, за кожним із видів зовнішньоекономічних операцій протягом певного періоду (зазвичай одного року).

До платіжного балансу входять розрахунки за зовнішньою торгівлею, послугами, неторговельними операціями, доходи від капіталовкладень за кордоном, торгівлі ліцензіями, від фрахтування та обслуговування суден, туризму, утримання дипломатичних і торговельних представництв за кордоном, грошові перекази окремих осіб, виплати іншим країнам за позики тощо. Платіжний баланс включає рух капіталів: інвестиції та кредити.

Мета складання платіжного балансу - виконання облікових і аналітичних завдань. Його аналіз показує ефективність управління державою зовнішньоекономічною діяльністю.

Платіжний баланс може бути активним і пасивним. За умови.коли надходження з-за кордону перевищують платежі, баланс вважається активним. При перевищенні платежів над надходженнями, баланс – пасивний.

Платіжний баланс має дві складові: статті дебету, що відображають операції імпортного типу, і статті кредиту, що відображають операції експортного типу. Кредит показує приплив іноземної валюти, тобто її пропозицію, дебет – витрачання іноземної валюти, тобто попит на неї.

Структура платіжного балансу включає в себе:

- торговельний баланс;

- баланс послуг та некомерційних платежів;

- баланс руху капіталів і кредитів.

Торговельний баланс - це співвідношення вартості експорту та імпорту. По суті він відображає стан розрахунків за зовнішньоторговельними операціями, а саме стан надходжень валюти за імпортними операціями та стан здійснення платежів за експорт.

Баланс послуг та некомерційних платежів включає:

− платежі та надходження за транспортні перевезення, страхування, електронний, телекосмічний та інші види зв’язку, міжнародний туризм, обмін науково-технічним і виробничим досвідом, експортні послуги, утримання дипломатичних, торговельних та інших представництв за кордоном, передачу інформації, культурні та наукові обміни, різні комісійні збори, рекламу, організацію виставок, ярмарків, торгівлю ліцензіями, лізингові операції тощо;

- за прийнятими у світовій статистиці правилами у розділ „Послуги” входять виплати прибутків від інвестицій за кордоном та процентів за міжнародними кредитами, хоча за економічним змістом вони звичайно ближчі до руху капіталу;

Баланс руху капіталів і кредитів – виражає співвідношення вивозу та ввозу державних і приватних капіталів, наданих і одержаних міжнародних кредитів. За економічним змістом ці операції поділяються на дві категорії:

- міжнародний рух підприємницького капіталу (Вивіз капіталу: 1 прямі інвестиції за рубіж, проведені національними фірмами; 2 придбання національними інвесторами зарубіжних акцій та облігацій;

3 придбання національними резидентами банківських депозитів в зарубіжних банках. Приток капіталу: 1 прямі інвестиції в економіку країни, що здійснюються зарубіжними фірмами; 2 придбання зарубіжними інвесторами акцій та облігацій іншої країни; 3 придбання нерезидентами депозитів банків країни) ;

- міжнародний рух позичкового капіталу (1. довго- і середньострокові операції – це державні та приватні запозичення і кредити, які надаються на термін понад один рік; 2. короткострокові операції - включають міжнародні кредити терміном до одного року; поточні рахунки національних банків у закордонних банках (авуари); переміщення грошового капіталу між банками. ).

Основоположний метод складання платіжного балансу - метод подвійного запису міжнародних угод. Він полягає в тому, що кожній реєстрованої операції відповідає той чи інший платіж, тому баланс платежів і надходжень повинні сходиться, а їх сальдо дорівнює нулю.

При складанні платіжного балансу:

використовується система подвійного бухгалтерського запису: одна реєструється по кредиту зі знаком «плюс», а інша - за дебетом зі знаком «мінус»; сума цих величин повинна дорівнювати нулю;

в графу «кредит» заноситься експорт товарів і послуг, отримуваний дохід, збільшення пасивів або зменшення активів, а в графу «дебет» - імпорт товарів і послуг, який сплачується дохід , зменшення пасивів або збільшення активів.

Принципи складання платіжного балансу:

1) охоплення всіх зовнішньоекономічних операцій країни за певний період (місяць, квартал, рік);

2) систему подвійного запису; оскільки платіжний баланс – це бухгалтерська балансова тотожність, то кожна відображена в ньому операція має бути подана двома записами, що мають однакове вартісне вираження; один із цих записів позначається як кредит зі знаком плюс, інший — як дебет зі знаком мінус;

3) наявність економічної території країни, тобто географічної території, що перебуває під юрисдикцією уряду країни, у межах якої можуть вільно переміщуватися робоча сила, товари і капітал;

4) введення інституційних одиниць «резидент – нерезидент»; для відокремлення зовнішньоекономічних операцій від внутрішньоекономічних МВФ рекомендує враховувати тільки операції між резидентами і нерезидентами країни;

5) визначення ринкової ціни; для реєстрації операцій у платіжному балансі використовуються ринкові ціни, тобто ціни, за якими укладаються реальні угоди між незалежним покупцем і незалежним продавцем;

6) вибір розрахункової одиниці; при складанні платіжного балансу країни слід використовувати ту розрахункову одиницю, яка застосовується у внутрішніх розрахунках і обліку, а для перерахування даних на долари рекомендується використовувати курс національної валюти до долара, що фактично діяв на ринку на дату складання платіжного балансу;

7) визначення часу реєстрації; оскільки кожна операція у платіжному балансі має бути подана двома записами, обидва ці записи в ідеалі мають бути зроблені одночасно — у момент здійснення операції;

8) встановлення джерел інформації; для складання платіжного балансу використовуються: митна статистика, статистична звітність грошового сектору, інформація про обсяг зовнішнього боргу, дані про операції з іноземною валютою тощо.

42. Методи та інструменти регулювання платіжного балансу.

Основні методи регулювання балансу в країні:

1. Теорія автоматичного рівноваги (кінець XIX - початок XX ст.). Автор даної теорії - шотландець Девід Юм. Автоматичним регулятором стає плаваючий обмінний курс національної валюти, який падає при погіршенні стану платіжного балансу і зростає при його поліпшенні.

2. Еластаціонний підхід, розроблений Дж. Робінсон, А. Лернером і Л. Мецлера. Серцевиною платіжного балансу є зовнішня торгівля. Сальдо торгового балансу визначається насамперед ставленням рівня цін па експортовані товари (Ре) до рівня цін на імпортовані товари (Рг), яке помножено на валютний курс. Отже, для забезпечення рівноваги ПБ найбільш ефективним засобом є зміна валютного курсу. Ступінь цих змін визначається коефіцієнтом еластичності попиту на експорт та імпорт.

3. Абсорбційний підхід (С. Александер) базується на кейнсіанської теорії. Поліпшення стану платіжного балансу збільшує дохід країни і внаслідок цього абсорбцію в цілому, тобто і споживання, і капіталовкладення. Звідси випливає висновок: треба стимулювати експорт, стримувати імпорт через підвищення конкурентоспроможності вітчизняних товарів і послуг.

4. Монетаристський підхід (X. Джонсон, Дж. Поллак). Саме нерівновагу на грошовому ринку країни визначає нерівновагу платіжного балансу в цілому. Головна рекомендація уряду: чи не втручатися радикально не тільки в грошовий обіг, але і в міжнародні розрахунки країни.

Регулювання платіжного балансу в основному здійснюється державою. Державне регулювання платіжного балансу – це сукупність економічних, валютних, фінансових, грошово-кредитних заходів держави, спрямованих на формування основних статей платіжного балансу, а також покриття наявного сальдо.

Країни з дефіцитним платіжним балансом з метою стимулювання експорту, стримування імпорту товарів, залучення іноземних капіталів, обмеження вивозу капіталів використовують такі важелі регулювання:

- дефляційну політику, спрямовану на скорочення внутрішнього попиту та обмеження бюджетних витрат переважно на цивільні цілі, замороження цін і заробітної плати;

- девальвацію;

- валютні обмеження – спрямовані на обмеження експорту капіталу та стимулювання його припливу (блокування іноземного валютного виторгу експортерів, ліцензування продажу іноземної валюти імпортерам, зосередження валютних операцій в уповноважених банках);

- фінансову і грошово-кредитну політику, спрямовану на стимулювання припливу капіталу в державу (бюджетні субсидії експортерам, протекціоністське підвищення імпортних мит, відміна податку з відсотків, які виплачуються іноземним власникам цінних паперів);

- спеціальні заходи.

Країни мають зберігати резерви золота та іноземної валюти на той випадок, коли вони знадобляться. Особливо це потрібно в умовах дефіциту платіжного балансу.

43. Стан платіжного балансу України.

Платіжний баланс на березень 2017 року:

Дефіцит поточного рахунку платіжного балансу в березні становив 783 млн. дол. США.

За січень – березень 2017 року дефіцит поточного рахунку становив 1.2 млрд. дол. США (або

5.7% від ВВП), за аналогічний період минулого року – 1.5 млрд. дол. США (або 8.4% від ВВП).

За перший квартал 2017 року експорт товарів зріс на 35.7%. Найбільше в номінальному

вимірі зріс експорт до Азії (на 820 млн. дол. США, або на 33.3%) та до країн ЄС (на

663 млн. дол. США, або на 26.1%). Частка Азії в загальному експорті скоротилася з 35.0%

до 34.4%, а питома вага країн ЄС – із 36.0% до 33.5%. Експорт до Росії зріс на

268 млн. дол. США (або в 1.5 раза), а його частка в загальному експорті збільшилася з 7.5%

до 8.4%.

За перший квартал 2017 року імпорт товарів зріс на 25.4%. Найбільше в номінальному вимірі

збільшився імпорт з країн ЄС (на 845 млн. дол. США, або 25.3%).Зростання імпорту з Росії

(на 495 млн. дол. США, або в 1.5 раза) відбулося за рахунок палива (вугілля та

нафтопродукти), продукції машинобудівної галузі (у т. ч. твели) та продукції хімічної

промисловості (добрива та неорганічна хімія). Частка країн ЄС не змінилась і становила

37.1%, водночас частка Росії зросла з 11.0% до 13.1%. Імпорт з Азії збільшився на

368 млн. дол. США, або на 20.1%, проте його частка в загальному імпорті скоротилась з

20.4% до 19.6%.

- У цілому за три місяці 2017 року чисте запозичення від зовнішнього світу становило

1.2 млрд. дол. США, тоді як за відповідний період минулого року – 1.5 млрд. дол. США.

- У цілому за перший квартал 2017 року чистий приплив коштів за фінансовим рахунком

становив 597 млн. дол. США, за аналогічний період минулого року – 650 млн. дол. США.

- За січень – березень 2017 року чистий приплив прямих іноземних інвестицій оцінено в

147 млн. дол. США, тоді як за відповідний період минулого року – 1.4 млрд. дол. США.

- За січень – березень 2017 року обсяги готівкової валюти поза банками скоротилися на

570 млн. дол. США, за відповідний період 2016 року – на 1.2 млрд. дол. США.

Дефіцит зведеного платіжного балансу становив 355 млн. дол. США (у березні 2016 року –

859 млн. дол. США).

Станом на 01.04.2017 обсяг міжнародних резервів становив 15.1 млрд. дол. США, що

забезпечує фінансування імпорту майбутнього періоду протягом 3.2 місяця.

44. Фактори, що впливають на платіжний баланс.

Серед основних факторів, що впливають на стан платіжного балансу слід виділити такі:

- Нерівномірність економічного і політичного розвитку країн, міжнародна конкуренція.

- Циклічні коливання економіки.

- Зростання закордонних державних витрат, пов’язаних із мілітаризацією економіки і військовими витратами.

- Посилення міжнародної фінансової взаємозалежності.

- Зміни в міжнародній торгівлі.

- Вплив валютно-фінансових факторів.

- Негативний вплив інфляції.

- Торгівельно-політична дискримінація певних країн.

- Надзвичайні обставини – неврожай, стихійні лиха, катастрофи.

Виділяють наступні передумови рівноваги платіжного балансу:

- Нульове сальдо (рівність дебетової та кредитової частин).

- Повна зайнятість у країні.

- Відсутність серйозних обмежень щодо міжнародних операцій.

45. Сутність глобалізації. Причини та основні ознаки глобалізації.

Глобалізація означає тісну взаємодію і сплетіння економічних, політичних, соціальних, правових, інформаційних, культурних та інших трансакцій у світі; поширення безпосередніх і опосередкованих зв’язків між суб’єктами економічної діяльності всіх країн світу; формування єдиної (глобальної) для всього світового суспільства системи світогосподарських відносин.

Глобалізація супроводжується утворенням міжнародних організацій, що є регулятором цього процесу. В економічній сфері це, насамперед, економічні підрозділи ООН (ЕКОСОР, ЮНІДО, ЮНКТАД та ін.), МВФ, Всесвітній банк, СОТ, міжнародні організації в окремих галузях економіки (промисловості, сільському господарстві, транспорті тощо).

У просторовому відношенні можна виокремити такі рівнії:

- макрорегіональний – обєднання держав великого регіону;

- мезорегіональний – співробітництво між прикордонними адміністративно-територіальними утвореннями держав (єврорегіони);

- мікрорегіональний – спільні спеціальні економічні зони (СЕЗ).

Цілком об’єктивним є виникнення та формування протягом останнього десятиліття минулого століття нової галузі наукового знання, яка отримала назву „глобалістика” − наука, у рамках якої здійснюється спроба систематизувати і узагальнено представити сукупність досліджень даної проблематики.

В науковий обіг термін “глобалізація” була введена Р.Робертсоном, який вперше його застосував в 1983 р.; в 1985 р. він дав детальне його тлумачення, а в 1992 р. виклав основи цієї концепції у спеціальному дослідженні.

Причини формування глобалізаційних процесів:

- процес інтернаціоналізації, який приводить до поглиблення співробітництва між країнами та посилення їх взаємозалежності;

- науково-технічний прогрес: поява інформаційних технологій, які докорінно змінюють всю систему соціально-економічних відносин, переносять на якісно новий технічний рівень організаційно-економічні відносини, транспортні та комунікаційні зв’язки (зниження витрат на трансакції);

- загострення проблем, що є загальними для всіх людей і країн світу та є важливими з точки зору збереження та розвитку людської цивілізації (глобальних проблем).

Основні ознаки процесу глобалізації:

- взаємозалежність національних економік та їхнє взаємопроникнення, формування міжнародних виробничих комплексів поза національними кордонами;

- фінансова глобалізація – зростаюча фінансова єдність та взаємозалежність фінансово-економічних систем країн світу;

- послаблення можливостей національних держав щодо формування незалежної економічної політики;

- розширення масштабів обміну та інтенсифікація процесів руху товарів, капіталів, трудових ресурсів;

- створення інституцій міждержавного, міжнародного регулювання глобальних проблем;

- тяжіння світової економіки до єдиних стандартів, цінностей, принципів функціонування.

46. Міжнародне регулювання глобальних проблем. Роль ООН у врегулюванні важливих проблем людства.

На сьогодні в системі міжнародних організацій налічується більше 4 тис., з яких більше 300 – міждержавні.

У відповідності з регулюванням проблем, міжнародні організації можна поділити на:

а) організації, призначені для рішення комплексних політичних, економічних, соціальних і екологічних проблем. Сюди відносять організації системи ООН, ОЕСР, Рада Європи й ін.;

б) організації, які регулюють світові фінансові ринки і міжнародні валютно-фінансові відносини (МВФ, група Світового банку та ін.);

в) організації, що регулюють товарні ринки і міжнародні торгівельні відносини (СОТ, ОПЕК та ін.);

г) регіональні міжнародні організації (НАФТА, ЄС та ін.).

ООН – міжнародна організація держав, створена з метою підтримки і зміцнення світу, безпеки і розвитку співробітництва між державами. Членами

ООН є 185 держав. Система ООН складається з головних і допоміжних органів, спеціалізованих організацій та установ і автономних організацій, які є складовою частиною в системі ООН. Керівними органами ООН є: Генеральна асамблея (ГА); Рада безпеки (РБ); Міжнародний суд і Секретаріат. Допоміжні органи, що виявляться необхідними, засновуються у відповідності до Статуту.

Офіційні цілі ООН:

1)підтримка міжнародного миру та безпеки шляхом прийняття колективних заходів і мирного врегулювання спорів;

2)розвиток дружніх відносин між країнами на основі поваги, принципу рівноправ’я, самовизначення народів;

3)здійснення міжнародного співробітництва у вирішенні міжнародних проблем економічного, соціального, культурного і гуманітарного характеру та розвиток поваги до прав людини і основних свобод для всіх людей без будь-яких відмінностей;

4)виконання функції центрального органу з узгодження зусиль різних країн, що направлені на досягнення цієї мети.

47. Сутність та форми міжнародної економічної інтеграцї.

Міжнародна економічна інтеграція – це процес зближення національних економік шляхом утворення єдиного економічного простору для вільного переміщення товарів, послуг, капіталів, робочої сили через національні кордони. Слово «інтеграція» походить від латинського «integer» - цілий; отже, інтеграція веде до утворення цілісної економічної системи.

У широкому розумінні міжнародну економічну інтеграцію визначають і як відносини, і як процес.

На мікрорівнівирізняють горизонтальну і вертикальну інтеграцію.

Горизонтальна інтеграція виникає при злитті фірм, які виробляють подібні або однорідні товари з метою їх подальшої реалізації через спільну систему розподілу й отримання при цьому додаткового прибутку, і супроводжується виробництвом за кордоном товарів, аналогічних тим, що виробляються в країні базування.

Вертикальна інтеграція передбачає об'єднання фірм, які функціонують у різних виробничих циклах. Розрізняють три форми вертикальної інтеграції:

1. Інтеграція «вниз» (наприклад, приєднання заводу-виробника сировини чи напівфабрикатів до компанії, яка веде головне виробництво).

2. Виробнича інтеграція «вгору» (наприклад, придбання сталеплавильною компанією заводу, що виробляє металоконструкції).

3. Невиробнича інтеграція «вгору», що включає сферу розподілу.

На макрорівнірозглядають такі основні форми міжнародної регіональної економічної інтеграції: зона преференційної торгівлі; зона вільної торгівлі; митний союз, спільний ринок, економічний та політичний союзи.

Зона преференційної торгівлі - зона з пільговим торговельним режимом, коли дві або декілька країн зменшують взаємні тарифи з імпорту товарів, зберігаючи рівень тарифів в торгівлі з іншими країнами.

У зонах вільної торгівлі діє особливий пільговий торговельний режим для країн-учасниць за рахунок усунення внутрішніх тарифів при їх збереженні в торгівлі з іншими країнами.

Митний союз - це угода двох або декількох держав, що передбачає усунення внутрішніх тарифів та встановлення спільного зовнішнього тарифу.

Спільний ринок забезпечує вільний рух не тільки товарів, а й послуг, капіталів та робочої сили. Такі умови економічних взаємовідносин у цілому характерні для Європейського союзу.

економічному союзі вільний рух факторів і результатів виробництва доповнюється гармонізацією внутрішньої та зовнішньої економічної політики. В країнах-учасницях функціонує, як правило, єдина грошова одиниця.

48. Передумови та сучасні особливості процесів міжнародної еконмічної інтеграції.

До передумов міжнародної економічної інтеграції можна віднести:

• близькість рівнів економічного розвитку й ступеня ринкової зрілості країн, що інтегруються. Найбільш активно інтеграційні процеси проходять між державами, що знаходяться на приблизно однаковому рівні економічного розвитку;

• географічну наближеність країн, що інтегруються, наявність у більшості випадків спільних кордонів і економічних зв’язків, що історично склалися. Більшість інтеграційних об’єднань світу створювалися з декількох сусідніх країн, були розташовані близько одна до одної, мали єдині транспортні комунікації. Пізніше до них приєднувалися й інші сусідні країни;

• наявність спільних економічних та інших проблем, що поставали перед країнами в галузях розвитку, фінансування, регулювання економіки, політичного співробітництва тощо.

• демонстраційний ефект. У країнах, що створили інтеграційні об’єднання, зазвичай відбуваються позитивні економічні перетворення (прискорення темпів економічного зростання, зростання зайнятості, зниження інфляції, підвищення рівня добробуту та ін.). Ці фактори психологічно впливають на інші країни, що уважно слідкують за якісними змінами у країнах – членах інтеграційного угрупування;

• появу «ефекту доміно». Після створення інтеграційного об’єднання країни, що залишилися поза його межами, зустрічаються з певними труднощами, пов’язаними з переорієнтацією економічних зв’язків країн, що входять до угруповання, одна на одну. Все це може призвести до скорочення торгівлі країн, що не є членами об’єднання. Деякі з цих країн не хочуть залишитись поза межами інтеграційних процесів. Вони дуже швидко підписують двосторонні угоди про торгівлю та інші економічні стосунки з країнами – членами інтеграційного об’єднання.

Виявлені цікаві тенденції у розвитку процесу економічної інтеграції. Світова економіка вступила в перше десятиріччя XXI ст. Процеси інтеграції в окремих регіонах світу підсилюються. В Європі створюється економічний і політичний союз. На американському континенті теж відбувається прискорення процесу інтеграції розвинених країн - США, Канади і Мексики. Аналогічні, хоча й менш інтенсивні, процеси протікають в Латинській Америці, Африці і Азії.

Процес регіональної і міжрегіональної інтеграції, що посилюється, свідчить про нову якість світового господарства, про бажання всієї світової спільноти здійснити перехід до нових форм суспільного буття.

Зміст сучасного науково-технічного прогресу визначають високі технології. У виробництві поширюється орієнтація на індивідуальні запити споживачів, все більшого розмаху набуває так звана, "костомізація", або випуск товарів на замовлення. В економіці розробляються сценарії "м'якої посадки" - поступового зниження бюджетного і торговельного дефіциту.

Оволодіння високими технологіями дає країнам більш високі шанси в конкурентній боротьбі, яка переходить в нову площину інтелектуальної змагальності.

Центр інноваційно-економічного процесу зміщується в Азійсько-Тихоокеанський регіон (США, Канада, Японія, Китай, чотири "Азійські тигри"). Тут спостерігаються однакові підходи до структурної політики і вибору галузевих пріоритетів щодо перспектив міжнародної інтеграції.

49. Україна в міжнародних інтеграційних процесах.

Формуючи інтеграційну стратегію і тактику, слід враховувати особливості України як потенційної учасниці міжнародних економічних угруповань:

- відсутність досвіду державності, необхідність здобуття справжнього суверенітету;

- нерозробленість політико-правових регуляторів та інструментів;

- нерозвиненість ринкових відносин;

- інерція погіршення економічного стану;

- запас соціальної витримки населення, який виснажується.

Значний вплив на інтеграційну мотивацію та політику України справляють такі чинники:

- збіг періодів дезінтеграційних та інтеграційних процесів;

- розміщення в регіоні, що характеризується інтеграцією високого рівня;

- конкурентоспроможність щодо аналогічних інтересів країн Східної Європи;

- негативний досвід інтеграції в рамках СРСР і РЕВ.

Інтеграція України у світове господарство можлива різними, але водночас взаємопов'язаними шляхами:

- через активну та ліберальну зовнішньоекономічну політику; за рахунок формування середовища, сприятливого для іноземного підприємництва й інвестування та транснаціоналізації високомонополізованих підприємств;

- через укладання двосторонніх міждержавних економічних угод та участь у багатосторонніх міжурядових переговорах; за рахунок інтенсифікації

- східноєвропейських інтеграційних процесів та формування передумов інтеграції в західноєвропейські інтеграційні структури.

50. Взаємовідносини Україна - ЄС: еволюція і сучасний стан.

Як відомо, Європейський Союз й Україна почали переговори щодо Угоди про асоціацію у 2007 р., а в 2008 р. – щодо поглибленої і всеохоплюючої зони вільної торгівлі (ЗВТ) як невід’ємної складової частини Угоди про асоціацію.

Довгі роки плідної роботи дали змогу Верховній Раді України та Європейському парламенту 16 вересня 2014 р. ратифікувати Угоду про асоціацію між ЄС та Україною, що дало можливість розпочати тимчасове застосування відповідних положень Угоди про асоціацію з 1 листопада 2014 р., водночас тимчасове застосування розділу про ЗВТ розпочнеться з 1 січня 2016 р.

13 березня 2015 р. Кабінетом Міністрів прийнято Розпорядження «Про схвалення рекомендації Ради асоціації між Україною та ЄС про імплементацію Порядку денного асоціації між Україною та ЄС» (№ 207).

16 березня 2015 р. Рада асоціації схвалила оновлений Порядок денний асоціації (шляхом обміну листами). Будучи узгодженим між урядом України та ЄС і його державами-членами, цей документ є основним політичним інструментом реалізації та моніторингу Угоди про асоціацію.

Передбачено, що ЄС надаватиме Україні підтримку у виконанні нею цілей і пріоритетів ПДА через застосування всіх наявних ресурсів допомоги ЄС, а також через обмін досвідом, поширення кращих практик та ноу-хау. Як частина цих зусиль група підтримки України при Європейській комісії, що була заснована у 2014 р., надає технічну допомогу та поради державним органам влади України щодо порядку денного реформ у тісній координації з Європейською службою зовнішньої діяльності (ЄСЗД), представництвом ЄС у Києві та державами-членами. Україна також має скористатися повною мірою допомогою консультаційної місії ЄС з реформування сектору громадської безпеки як частини комплексної допомоги ЄС у процесі реформування. ЄС також заохочуватиме та ініціюватиме координацію підтримки з боку інших партнерів України. Для підтримки виконання ПДА також застосовуватимуться відповідні європейські фінансові інструменти.

Розвиток відносин з Європейським Союзом у довгостроковій перспективі має залишатися одним із пріоритетів зовнішньоекономічної політики України. Основні зусилля мають спрямовуватися на:

· інтеграцію господарства України у загальноєвропейський економічний простір шляхом розширення доступу українських товарів на європейські ринки, ліквідацію технічних бар'єрів у торгівлі та поглиблення виробничої кооперації;

· підтримку вітчизняних товаровиробників і вдосконалення міжнародно-правового механізму захисту їх інтересів;

· гармонізацію економічного законодавства у відповідності до стандартів ЄС і ГАТТ/СОТ та створення економічних і правових передумов для створення зони вільної торгівлі Україна-ЄС.

Розвиток відносин з Європейським Союзом у довгостроковій перспективі має залишатися одним із пріоритетів зовнішньоекономічної політики України. Основні зусилля мають спрямовуватися на:

· інтеграцію господарства України у загальноєвропейський економічний простір шляхом розширення доступу українських товарів на європейські ринки, ліквідацію технічних бар'єрів у торгівлі та поглиблення виробничої кооперації;

· підтримку вітчизняних товаровиробників і вдосконалення міжнародно-правового механізму захисту їх інтересів;

· гармонізацію економічного законодавства у відповідності до стандартів ЄС і ГАТТ/СОТ та створення економічних і правових передумов для створення зони вільної торгівлі Україна-ЄС.