1. Провідною формою організації і проведення навчального процесу в університеті є:

а) лекція;

б) семінар;

в) практичне заняття;

г) міні-конференція.

2. Безперервність освіти забезпечується:

а) спадкоємністю змісту освіти на різних її ступенях;

б) успішністю засвоєння знань;

в) наявністю державного замовлення на фахівців;

г) Конституцією України;

д) Законом України «Про вищу освіту».

3. Основними елементами Концепції освітньої діяльності в Донецькому національному університеті є:

а) система високопрофесійної ступеневої освіти, інтегрованої до Європейського (міжнародного) простору;

б) розробка і впровадження інноваційних технологій навчання, у т.ч. дистанційного;

в) розробка і впровадження в навчальний процес навчально-методичних і науково-методичних комплексів з модульного контролю знань студентів;

г) усі відповіді правильні.

4. Процес інформатизації освіти – це:

а) забезпечення навчальних закладів комп'ютерами;

б) застосування сучасних систем і інформаційно-комунікаційних технологій в системі освіти;

в) створення глобальних інформаційно-освітніх мереж в світі і використання їх ресурсів в освітянському просторі;

г) усі відповіді правильні.

5. Зменшення частки аудиторних занять останніми роками в більшості ВУЗів України пов'язане з:

а) економією коштів на зарплату викладачам;

б) загальносвітовою тенденцією зростання значущості самостійної роботи студентів у набутті фундаментальних знань;

в) копіюванням європейських зразків;

г) скороченням чисельності ВУЗів, внаслідок не проходження акредитації.

6. До форм організації навчального процесу в умовах КМСОНП відносяться:

а) лекції, практичні, семінарські, лабораторні та індивідуальні заняття;

б) навчальна та переддипломна практики;

в) самостійна робота студентів;

г) усі відповіді правильні.

7. Самостійна робота студента здійснюється:

а) під час семінарських, практичних та лабораторних занять;

б) поза аудиторією під час підготовки до занять;

в) під час виконання індивідуальних творчих завдань (ІТЗ);

г) під час лекції і консультації;

д) під час екзаменів і заліків.

8. Модуль – це:

а) логічно завершена система тео­ретичних знань і практичних умінь з певної дисципліни, адаптованих до індивідуальних особливостей суб'єктів навчання і визначених опти­мальним часом на організацію їх засвоєння;

б) проведення тестового контролю за результатами вивченого блоку навчального матеріалу;

в) одиниця виміру навчального навантаження;

г) система навчальних елементів, поєднаних за ознакою.

9. Заліковий кредит – це:

а) одиниця виміру навчального навантаження студента, необхідного для засвоєння навчального матеріалу;

б) оцінка знань студента з дисципліни;

в) кількість аудиторних годин, відведених для вивчення дисципліни;

г) частина освітньо-професійної програми дисципліни, яку виконав студент.

10. Мобільність студентів, викладачів і фахівців – це:

а) можливість навчання і роботи в різних місцях;

б) спосіб самореалізації особи;

в) плинність талановитих кадрів за кордон;

г) спосіб еміграції.

Тема 7. Управління вищою освітою в Україні: стратегія його вдосконалення

План

1. Нормативно – правова база державного управління вищою освітою України.

2. Органи управління вищою освітою в Україні.

3. Принципи управління вищими навчальними закладами.

4. Стратегічне завдання системи управління вищою освітою України в умовах її реформування.

Література [2, 3, 4, 373, 118, 134]

1. Нормативно – правова база державного управління вищою освітою України

Перш ніж вести мову про управління в галузі освіти необхідно з’ясувати, що ми розуміємо під термінами «освіта» та «управління». Так, згідно з роз’ясненнями енциклопедичного словника, освіта – це процес та результат засвоєння систематичних знань, умінь та навичок, необхідна умова підготовки людини до життя та праці. Управління - це процес впливу керуючої системи на керовану. Д. Кліланд і В. Кінг визначають управління як "процес, орієнтований на досягнення конкретної мети" [112,с. 36]. Отже, фахівець або керівник, який приймає управлінське рішення, повинен піклуватися про те, щоб не тільки досягти стійкого процесу, але й досягти поставленої мети. Таким чином, процес цілеспрямованого впливу на систему, що забезпечує підвищення її ефективності, називається управлінням, а системи, в яких здійснюються процеси управління, називаються системами управління. Система в процесі свого функціонування розділяється на керуючу і керовану підсистеми [112,с. 37].

Проблема управління освітою на рівні країни, окремого навчального закладу, академічної групи завжди була досить актуальною, а у наш складний час значно загострилась. Це пов’язано з наявністю довготривалого перехідного періоду, коли стала система управління, що функціонувала раніше значною мірою зруйнована внаслідок відсутності оптимальної структури мережі ВНЗ ефективного механізму управління та нестачі матеріальних і фінансових ресурсів. Нові економічні важелі управління в умовах Болонського процесу ще не працюють, що створює певний вакуум „управління”.

Останнім часом набуває поширення стратегічний менеджмент, в основі якого лежить системний підхід. Будь-яке явище чи об’єкт освітянської сфери, на думку вчених, слід розглядати як сукупність взаємопов’язаних елементів, що мають „вхід” (мету), зв’язок із зовнішнім середовищем, зворотній зв’язок – „вихід”. „Вхід” системи характеризується параметрами проблеми, яку необхідно вирішити за певних умов. На „виході” системи постає рішення, яке має проявлятися якісно або кількісно, мати певну міру адекватності і вірогідності реалізації, міру ризику досягнення запланованого результату.

Формування правового поля вищої освіти – одне з найбільш актуальних завдань функціонування, розвитку та реформування цієї галузі в трансформаційний період. Досконалість і повнота законодавчої бази у сфері освіти є першою необхідною умовою як формування та реалізації самої державної освітньої політики, так і забезпечення можливості ефективного функціонування всієї системи освіти, зокрема вищої.

До проголошення незалежності Україна не мала свого правового освітнього поля. Закони, норми, правила, що регулювали життєдіяльність освітянської галузі, відтворювали й повторювали загально визначену ідеологію законів колишнього Радянського Союзу. Вони слугували домінуючій в ті часи ідеологічній доктрині, відтворювали тоталітарну практику соціального (партійного) контролю над людиною, забезпечували формування одновимірної особистості в “закритому” освітянському просторі. Сформовані, як правило, в кінці 60-х – на початку 70-х років, вони, зрештою, просто застаріли, відстали від життя, виявились об'єктивно неспроможними охопити сучасні освітянські реалії, зміна яких обумовлена утвердженням України як незалежної держави та входженням до європейського світового простору, специфікою державотворчих процесів, ринкових і демократичних перетворень, новітніми досягненнями науки, культури і соціальної практики.

Досвід показує, що освітня державна політика, сформована й оголошена як Програма дій щодо модернізації системи вищої освіти у контексті Болонського процесу, є визначальним інструментом впливу держави на цю галузь. Така політика буде ефективною тільки тоді, коли чинне законодавство розроблятиметься у контексті європейської інтеграції. Тому для розв'язування проблем вищої освіти України слід визначити законодавчі, нормативно - правові, політичні та фінансові засади її модернізації та подальшого розвитку відповідно до загальної Декларації прав людини.

За підтримки Президента України, Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України та Міністерства освіти і науки України на державному рівні були зроблені важливі практичні кроки щодо нормативно-законодавчого забезпечення вищої освіти. У 1991 році Верховна Рада України прийняла Закон України “Про освіту”, який виконав важливі функції врегулювання суспільних відносин у галузі навчання, виховання, професійної, наукової, загальнокультурної підготовки громадян, визначив основні принципи розвитку вищої освіти, закріпив повноваження державних органів управління, навчальних закладів щодо реалізації державної політики [2, 3, 4, 7, 8, 10, 26].

Протягом 1991-2010 рр. в Україні на основі міжнародних документів з питань демократизації, гуманізації в галузі освіти і прав людини здійснено низку заходів щодо створення нової національної нормативно-правової бази вищої освіти України. У загальному вигляді структура цих законів має такі складові:

– загальні положення (правове регулювання відносин, державна політика і гарантії громадян);

– система освіти і науки (структура системи, порядок створення, реорганізація, управління закладами);

– управління системою освіти і науки (державні стандарти, контроль за якістю);

– фінансово-економічна діяльність;

– соціальний захист вчених, педагогів, їх вихованців;

– міжнародна і зовнішньополітична діяльність;

– висновки.

Законодавство України про вищу освіту базується на Конституції України (254к/96-ВР) і складається із законів України «Про освіту» (1060-12), «Про внесення змін до Закону України «Про вищу освіту» щодо питань студентського самоврядування» від 19.01.2010 № 1798-VI, «Про наукову і науково-технічну діяльність» (1977-12), «Про вищу освіту» (№ 2984-III), Указу Президента України «Про вищу атестаційну комісію України» від 25 лютого 1992 року, Указ Президента України «Про національну доктрину розвитку освіти» від 17.04.2002 № 347/2002, Указу Президента України «Про державну підтримку наукових установ, які працюють над новітніми науково-технічними розробками» від 26 червня 1995 року, Указу Президента України «Про державну підтримку наукової діяльності Академії наук України» від 22 березня 1994 року та інші акти законодавства України [1, 2, 3, 4, 7,8].

В умовах сьогодення, першочерговим у сфері освіти є її реформування. З цією метою та відповідно до Програми економічних реформ на 2010 – 2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» необхідно внести зміни до чинних нормативно-правових актів та ухвалити деякі нові законопроекти у сфері вищої світи. Так, наприклад, Закон України «Про вищу освіту» потребує нової редакції щодо адаптації українського законодавства до вимог Болонського процесу; приведення норм закону до сучасних потреб економіки. У зв’язку з цим 19 січня 2010 року було прийнято Закон України "Про внесення змін до Закону України «Про вищу освіту» щодо питань студентського самоврядування» від 19.01.2010 № 1798-VI. Особлива увага на законодавчому рівні повинна приділятися питанням взаємовідносин "ВНЗ - випускник - роботодавець", а також працевлаштуванню випускників вищих навчальних закладів у системі народногосподарського комплексу України.