50. Класифікація правових норм. Її критерії.

1. За предметом правового регулювання (за галузевою ознакою):

• норми конституційного права;

• норми адміністративного права;

• норми кримінального права;

• норми цивільного права та ін.

2. За методом правового регулювання:

• імперативні — виражають у категоричних приписах держави чітко визначені діяння, які не допускають жодних відхилень від вичерпно перелічених прав та обов'язків;

• диспозитивні — приписують варіант поведінки, але дають можливість сторонам відносин самим визначити права і обов'язки, тобто надають суб'єктам свободу вибору поведінки.

3. За характером впливу на особу:

• заохочувальні — встановлюють міри заохочення за варіант поведінки, схвалений державою і суспільством;

• рекомендаційні — встановлюють варіант бажаної з погляду держави і суспільства поведінки суб'єктів.

4. За субординацією у правовому регулюванні:

• матеріальні — містять правила поведінки (права, обов'язки, заборони), на підставі яких можливе вирішення справи;

• процесуальні — встановлюють оптимальний порядок застосування норм матеріального права. Призначення таких норм — встановити процедуру, "регламент" здійснення прав чи виконання обов'язків, закріплених у нормах матеріального права.

5. За суб'єктами правотворчості:

• норми органів представницької влади;

• норми глави держави;

• норми органів виконавчої влади.

6. За дією у просторі:

• загальні (загальнодержавні) норми;

• місцеві (локальні) норми.

7. За дією в часі:

• постійні — норми невизначеної в часі дії;

• тимчасові — норми визначеної в часі дії.

8. За дією на коло суб'єктів:

• загальні — поширюються на все населення країни;

• спеціальні — поширюють свою дію лише на певне коло суб'єктів;

• виняткові — встановлюють винятки із загальних та спеціальних правил.

9. За функціональною спрямованістю (за функціями права):

• регулятивні — встановлюють права й обов'язки суб'єктів.

Вони можуть бути:

— уповноважуючі (вказують на можливість здійснення певних дій та надають суб'єктам певні права);

— зобов'язуючі (вказують на необхідність здійснення певних дій та покладають на суб'єктів певні обов'язки);

— забороняючі (вказують на необхідність утримання від здійснення певних дій, тобто встановлюють заборони);

• охоронні (встановлюють способи юридичної відповідальності за порушення прав та невиконання обов'язків, які закріплені в регулятивних нормах).

51. Поняття і ознаки правових відносин.

Правові відносини — це врегульовані нормами права сус­пільні зв'язки між суб'єктами права, які є носіями суб'єктивних прав та юридичних обов'язків, що забезпечуються державою.

Основні ознаки правовід­носин:

1) це особливий різновид суспільних відносин, які виникають між людьми чи об'єднаннями людей з приводу соціального блага або забезпечення якихнебудь інтересів. Не може бути правовідносин між людиною та тваринами, рослинами або пред­метами;

2) є результатом свідомої вольової діяльності людини, тобто перш ніж скластися, правовідносини проходять через свідомість і во­лю людей, в якій складається модель майбутніх стосунків, при цьому враховуються власні і загальнолюдські цінності та суспі­льні пріоритети;

3) вони виникають, змінюються чи припиняються відповідно до норм права, які впливають на поведінку людей і через неї реалі­зуються. Тобто у нормах права вже закладені правовідносини, але в абстрактній формі. Єдиний виняток з цього правила — ви­никнення правовідносин у випадку вирішення юридичної справи на основі аналогії права;

4) учасниками правовідносин є конкретні суб'єкти права, які пов'язані між собою суб'єктивними правами та юридичними обов'язками, які закріплені у правових нормах. Тобто у право­відносинах завжди є дві сторони — одна сторона має точно ви­значені суб'єктивні права (уповноважена сторона), а на іншу — покладені відповідні юридичні обов'язки (зобов'язана сторона.)У більшості правовідносин кожна сторона одноча­сно має права і несе обов'язки;

5) реалізація всіх правовідносин, які мають місце в суспільстві, за­безпечується можливістю застосування державного примусу. У більшості випадків реалізація суб'єктивного права або юридич­ного обов'язку здійснюється свідомо і добровільно з боку їх уча­сників, без застосування заходів державного примусу. У разі не­обхідності зацікавлена сторона може звернутися до органу, який наділений державновладними повноваженнями, за відновлен­ням порушеного суб'єктивного права або виконання юридично­го обов'язку.