24. Правовий звичай.

Правовий звичай — санкціоноване державою правило поведінки, що склалося історично, у результаті багаторазового повторення людьми певних дій. Санкціонування здійснюється шляхом відсилання до звичаю, а не до текстуального закріплення його в нормативно-правовому акті.

Держава визнає не всі звичаї, що сформувалися в суспільстві, а лише ті, котрі мають найбільше значення для суспільства, збігаються з його інтересами і відповідають історичному етапу його розвитку.

Дія правових звичаїв (за характером співвідношення із законом):

правові звичаї на додаток до закону - допомагають тлумаченню й застосуванню нормативних актів (наприклад, сприяють установленню дійсності підпису або того, чи є певні цінності сімейним сувеніром);

правові звичаї крім закону - регулюють суспільні відносини, не врегульовані нормативними актами, нерідко закріплюються на законодавчому рівні (наприклад, Цивільним кодексом Швейцарії дозволено судді вирішувати спір на основі норм звичаєвого права, якщо відсутні норми закону, що регулюють спірні суспільні відносини);

правові звичаї проти закону - зрідка застосовуються (у навігаційному праві Італії морський звичай превалює над нормою Цивільного кодексу).

25. Поняття і види правового прецеденту.

Правовий прецедент – створені в процессі юридичної практики (перш за все, судової), офіційно виражені та охоронювані державою правила (норми), згідно з якими кожна наступна справа вирішується за аналогією з подібним попереднім.

Розрізняють деклараторний та креативний прецедент.

Деклараторний прецедент – це правило (норма), що виникає як результат тлумачення судом (суддею) норми статутного права (закону).

Креативний прецедент – правило (норма), що з’являється безпосередньо у процесі вирішення конкретної справи.

Залежно від того, хто приймає рішення, яке породжує прецедент, його визначають судовим (якщо примає орган судової влади) чи адміністративним (якщо примає орган виконавчої влади).

26. Нормативний договір як джерело права.

Нормативно договів – акт (угода) колективного узгодженого волевиявлення двох обо кількох суб’єктів правотворчості, що містить правові норми та направлений на регулювання суспільних відносин у сфері, визначеній державою.

Видами нормативного договору виступають типовий договір (статут) та міжнародна угода.

Типовий договір (статут) – акт узгодженої (договірного) внутрішньодержавної правотворчості, що містить правові норми та санкціонований у встановленому порядку.

Міжнародна угода – акт узгодженої (договірного) міжнародної правотворчості, що містить правові норми та приймається у встановленому порядку (визнання, ратифікація).

Міжнародна угода - родове поняття ,що охоплює всі міжнародні угоди, які можуть мати різні найменування: договір, угода, конвенція, пакт, декларація, протокол і т.п., але мають однакову юридичну чинність.

Особливості міжнародної угоди:

1) закріплює волевиявлення сторін з приводу прав і обов'язків, встановлює порядок його реалізації, а також взаємну відповідальність за не­виконання або неналежне виконання добровільно прийнятих на себе зобов'язань;

2) містить загальні правила поведінки і не має персоніфікованого характеру;

3) суб'єктом договору є держава, в особі відповідних органів державної влади;

4) зміст складають є норми права, що ви­никають у результаті згоди сторін та регулюють взаємні інте­реси суб'єктів договору;

5) має тривалий строк дії, він наби­рає чинності лише після проведення відповідної процедури (ра­тифікації);

6) норми угодиє зага­льнообов'язковими до виконання, вони забезпечуються гаранті­ями держави та її органами шляхом застосування різних форм і методів, у тому числі й державним примусом;

7) у разі визнання державоює частиною національного законо­давства і може бути підставою для укладання інших правових актів.

Співвідношення міжнародних договорів з внутрішньонаціональним правом характеризуються тим, що міжнародна угода стає частиною національного законодавства й відповідно - джерелом права лише у разі визнання (ратифікації) цього договору державою.