ними очікуваннями. Отже, чинники соціальної поведінки в процесі перерозподілу земель слід вивчати дуже ретельно. Аналізують де- мографічну ситуацію, етнополітичний баланс, міграцію. Охаракте- ризовують рівень життя, стан ринку праці, аналізують розвиток си- стеми соціального сервісу: торгівлі та обслуговування, охорони здо- ров’я, освітньої та культурної сфер. Отже, крім економічного потен- ціалу природних ресурсів досліджують потенціал соціальної актив- ності та позиції різних груп населення. Це дає змогу визначити ста- влення впливових соціальних груп до земельної політики регіона- льного розвитку та досить точно прогнозувати їх реакцію у разі змі- ни стратегії.
Стратегію землеустрою розробляють відповідно до встановлених пріоритетних цілей. Інколи вони не узгоджені, тоді формують кіль- ка пакетів рекомендацій щодо оптимальної стратегії. Варіанти ком- промісної політики регіонального розвитку можна опрацьовувати лише після проведення детального чинникового і ресурсного аналі- зу. На основі отриманих результатів можна спроектувати структур- ні, інвестиційні, правові умови, які органи влади здатні створити для забезпечення режимів сприяння розвитку ефективного земле- користування.
4.2. Методи економічного районування (зонування)
4.2.1. Інтегральне економічне районування (зонування)
Крім природно-сільськогосподарського, еколого-ландшафтного, ерозійного районування (зонування) земель у землевпорядному проектуванні часто застосовують економічне районування (зону- вання) територій. Під економічним районуванням розуміють такий поділ території, що виходить з об’єктивних закономірностей природ- них умов територіального поділу праці, формування територіально- виробничих комплексів різних масштабів і структури, необхідності збереження екологічної рівноваги та гармонійного розвитку еконо- міки адміністративно-територіальних утворень і є найважливішою передумовою дійового регіонального чи територіального програму- вання, проведення ефективної державної земельної політики.
Розширення функцій територіальних органів влади у розв’язанні соціально-економічних питань та інші чинники зумовлюють підви- щення інтересу до проблем економічного районування, яке перед- бачає максимальну дієздатність територіальних економічних систем і створення таких відносин між радами, районами, які б сприяли підвищенню ефективності суспільного господарства. Цього можна досягти насамперед за рахунок територіально-господарського зем-
Розділ 4. Методи землевпорядного проектування
137
Частина І. Теоретичні основи землевпорядного проектування
лекористування спеціалізації згідно з їх природними та економіч- ними умовами до конкретних територій.
Економічне районування (зонування) сприяє економії ресурсних і матеріальних цінностей у сфері обігу, створює умови для скоро- чення апарату управління, прискорює розв’язання соціально- економічних завдань.
Отже, система управління, що передбачає науково обґрунтоване районування, буде не лише більш економною порівняно із сучас- ною, а й більш гнучкою, здатною пов’язувати у межах конкретних територій загальнодержавні та місцеві інтереси соціально- економічного розвитку.
За даними досліджень, доцільною є практика використання кі- лькох різних за призначенням, тобто різноцільових, мереж району- вання (зонування), а саме макро-, мезо- і мікрорайонів або зон.
Економічний район (зона) — це частина території країни ре- гіону або району, цілісна ланка суспільного господарства, що виді- ляється комплексністю, пропорційністю розвитку виробництв і спе- ціалізацією інфраструктури. Наведені ознаки районів (зон) різних рангів неоднакові: чим вищий таксономічний ранг району, тим бі- льша комплексність галузевої структури господарства, різноманіт- ніша структура цільового використання, більш розгалужені еконо- мічні зв’язки, проте менш виражена територіально-економічна єд- ність.
Сучасна концепція економічного районування полягає у визнан- ні диференціації його цільової функції. При обґрунтуванні схем ра- йонування потрібно враховувати не лише умови районування (зо- нування), а й об’єктивні особливості, актуальні завдання управлін- ня соціально-економічним розвитком районів на цьому етапі.
Основними вимогами до схеми основних економіко-географічних, економіко-територіальних або економіко-функціональних районів є: правильне відображення найважливіших об’єктивних особливостей територіальної структури землекористування та поділу праці; дета- лізація територіальних пропорцій суспільного господарства й ура- хування його структури; передбачення більш досконаліших співвід- ношень типів землекористування і структур управління земельни- ми ресурсами.
Результати районування залежать від того, наскільки повно враховано його критерії та найістотніші показники елементів при- роди й суспільства. Зокрема, для вивчення територіальної органі- зації використання і охорони земель, регіональних територіальних аспектів взаємодії суспільства і природи виключно важливе зна- чення має мікрорайонування (зонування). Його видами є внутріш- ньообласне і внутрішньорайонне районування. Вони зумовлені та- кими соціальними та економічними процесами, як урбанізація, зро-
138
стання територіальної концентрації виробництва, формування те- риторіальних систем землекористування внаслідок інтеграції ви- робництва.
Внутрішньообласне і внутрішньорайонне районування дає змогу науково обґрунтовувати розвиток земельних відносин і системи зе- млекористування, вивчати і регулювати взаємодію, наприклад, сільського господарства і природного середовища. Основою їх є ана- ліз природних і соціально-економічних процесів, явищ і чинників.
Багато вчених вважають, що є потреба у нових комплексних природно-господарських підходах до районування для поліпшення територіального управління використанням і охороною земель. З метою розроблення землевпорядних заходів для планування або прогнозування організації сталого землекористування пропонується виділяти райони (зони) територіальної організації використання та охорони земель за трьома чинниками: географічним середовищем (умовами розвитку), економічним чинником (причинами розвитку) і адміністративним поділом (умовами управління). Комплексний підхід до районування забезпечується за таких умов:
1) врахування відмінностей у спеціалізації господарства або ти- пах землекористування всередині адміністративно-територіальної одиниці та виявлення їх сталості і доцільності господарського вико- ристання земель доцільності;
2) виявлення районоутворювального значення міст, промислових |
|
|
вузлів та інших центрів, що розвиваються разом із зростанням те- |
проектування |
|
риторіальної концентрації галузей, спеціалізації внутрішньооблас- |
||
ного або внутрішньорайонного економічного району і визначають |
|
|
його місце в ієрархії районів вищого рангу; |
|
|
3) аналізу транспортно-економічних зв’язків, їх інтенсивності й |
|
|
конфігурації, що впливають на формування функціональної струк- |
землевпорядного |
|
тури землекористування і відображують характер територіальної |
||
організації використання земель навколо промислових вузлів і |
||
центрів на основі певних галузей спеціалізації; |
|
|
4) врахування ймовірності будь-яких великих новобудов у райо- |
|
|
ні, експлуатації відкритих джерел природних ресурсів та форму- |
|
|
ванні різних локальних територіально-виробничих комплексів з |
|
|
оцінюванням можливого їх впливу на економіку землекористування |
Методи |
|
району (зони); |
||
5) врахування особливостей окремих частин територіально-адмі- |
|
|
ністративних утворень з надмірною заселеністю, заболоченістю, го- |
4. |
|
ристістю та іншими компонентами природного середовища, які по- |
||
Розділ |
||
мітно впливають на спеціалізацію землекористування. |
||
Із наведених вище передумов районування найважливішою є |
||
структуризація окремих частин території області, району за інвес- |
|
|
тиційно привабливими типами землекористування. |
|
139
Частина І. Теоретичні основи землевпорядного проектування
При слабковираженому географічному поділі праці всередині області чи адміністративного району районоутворювальними чин- никами є передусім:
а) однорідність спеціалізації сільського господарства; б) економічне тяжіння до того чи іншого транспортного вузла або
ділянки залізниці, плеса судноплавної річки, а також до того чи іншого центру в сусідній області;
в) однорідність і велика специфічність природно-ресурсного по- тенціалу порівняно з іншою територією (наприклад, підвищена лі- систість, наявність моря, заболоченість).
До головних критеріїв виділення районів у межах адміністратив- но-територіальних одиниць належать виробнича спеціалізація і комплексність розвитку. При цьому істотне значення для внут- рішньообласного районування мають структура природно-ресурс- ного потенціалу, густота населення (окремо міського і сільського), розвиненість територіальної інфраструктури, що впливають на спе- ціалізацію господарства окремих районів (зон), тощо.
Основним критерієм економічного районування вважають наяв-
ність великих міст (агломератів) або ядра (.промислового вузла) із спеціалізацією у межах великого економічного ра-
йону. До районоутворювальних чинників належать також сформо- вані локальні системи розселення та елементи інфраструктури: ме- режа шляхів, система енергоспоживання, мережа ринків збуту про- дукції, рекреаційних або оздоровчих об’єктів і територій тощо.
Отже, характерними для економічного району (зони) є спільність умов і процесів розвитку структури землекористування та його вза- ємодія з навколишнім природним середовищем. Ця спільність ви- значає насамперед ресурсний потенціал території і подібність соці- ально-економічних та природних умов використання його компо- нентів. Отже, економічний район (зона) є цілісністю, що утворю- ється природно-господарським комплексом певної місцевості у сис- темі соціально-економічних відносин.
Застосовують різні методики районування (зонування) залежно від місцевих умов розвитку системи землекористування, особливос- тей його територіальної організації за неодмінної єдності методоло- гії районування. Зокрема, райони можуть виокремлюватися в ме- жах адміністративно-територіальних одиниць на основі глибокого аналізу сукупності фізико-географічних, економічних, історичних, транспортних та інших умов розвитку і розміщення господарства.
Виділення екологічних районів (зон), що розглядається як про- цес, є важливим засобом оброблення, систематизації, узагальнення та використання просторової економіко-географічної інформації. У цьому разі для нього характерна комплексність охоплення зв’язків між природними, виробничими та поселенськими компонентами.
140
Районування можна здійснювати дедуктивним («зверху») та ін- дуктивним («знизу») методами. Методично правильнішим є району- вання «зверху», оскільки дає загальне уявлення про можливий діа- пазон типів сукупності. Проте і воно не гарантує точності результа- тів, оскільки не враховує всієї різноманітності чинників та умов ра- йоноутворення, хоч є досить продуктивним, активізує мислення і дає змогу краще оцінити виділені райони.
Особливим є метод районування адміністративно-територіаль- них одиниць, який ураховує агломерацію сільськогосподарського виробництва з послідовним використанням місцевих природних і трудових ресурсів або географічного положення (приміський сто- личний чи приморсько-господарський комплекс). Він полягає в кон- туруванні напрямів економічно доцільного використання земель з урахуванням ресурсів збуту продукції.
Подальше вивчення економічних районів (зон) потребує прове- дення їх типологізації за певними ознаками. Це свого роду стено- графічний метод, який дає змогу звести значний обсяг інформації до невеликої кількості категорій.
Кожний із економічних районів (зон) області є однією з її функці- онально відмінних частин. Між собою вони вирізняються більш об- меженим набором спеціалізованих напрямів використання земель за меншої комплексності їх господарства, ніж по адміністративно- територіальному утворенню в цілому, частиною якої вони є. Вони мають також різні за розмірами території, кількість населення, при- родно-господарський потенціал, спеціалізацію тощо.
Спеціалізація економічних районів відображує напрям розвитку їх господарських комплексів, тобто поділ суспільної праці, що склав- ся історично відповідно до природних, економічних та інших особ- ливостей території. Тому важливо виявити чинники, які можуть зу- мовити зміни напрямів подальшого розвитку землекористування та визначити нові лінії ринкових типів землекористування.
Знання реальних можливостей і шляхів подальшого розвитку економічних районів (зон) дає змогу точніше визначити параметри, склад і межі розвитку в цілому землевпорядковуваної території.
Економічні райони так само, як й інші таксономічні одиниці, є історичною категорією. З розвитком земельних відносин і землеко- ристування та істотними змінами в структурно-територіальному поділі земельних ресурсів межі і склад районів іноді значно зміню- ються. У цілому рухомість мережі економічного районування (зону- вання) відносно велика порівняно з мережею районів вищих града- цій. Нерідко проведення однієї транспортної магістралі, створення одного потужного індустріального вузла або потужної зрошувальної системи можуть зумовити утворення нових або зміну меж існуючих районів. Ще швидше може змінитися напрям спеціалізації таких
Розділ 4. Методи землевпорядного проектування
141