7.3. Здоровий спосіб життя.

У філософському розумінні спосіб життя — це синтетична характеристика сукупності типових видів життєдіяльності людей (індивідів та соціальних утворень) у поєднанні з умовами життя суспільства. Спосіб життя охоплює всі сфери суспільства: працю і побут, суспільне життя і культуру, поведінку (стиль життя) людей та їх духовні цінності. Тобто, поведінка, або стиль життя, є одним з найважливіших елементів способу життя в цілому, який не може не впливати на здоров’я окремої особи або на здоров‘я тих чи інших соціальних груп населення.

Поведінкові чинники можуть бути як сприятливими, так і шкідливими для здоров’я, що залежить від вибору способу життя конкретною особою. Поведінка людини важлива для здоров’я, оскільки впливає на нього безпосередньо через спосіб життя або опосередковано — через економічні чи соціоекономічні умови, які, безперечно, є основною детермінантою здоров’я. Щоб вплинути на поведінку людини, необхідні зусилля з боку самої людини, сім’ї та суспільства.

Здорового способу життя (ЗСЖ) — це все в людській діяльності, що стосується збереження і зміцнення здоров’я, все, що сприяє виконанню людиною своїх людських функцій через діяльність з оздоровлення умов життя — праці, відпочинку, побуту.

Складові ЗСЖ містять різноманітні елементи, що стосуються усіх сфер здоров’я — фізичної, психічної, соціальної і духовної. Найважливіші з них: 1) харчування (в тому числи споживання якісної питної води, необхідної кількості вітамінів, мікроелементів, протеїнів, жирів, вуглеводів, спеціальних продуктів і харчових добавок); 2) побут (якість житла, умови для пасивного і активного відпочинку, рівень психічної і фізичної безпеки на території життєдіяльності); 3) умови праці (безпека не тільки у фізичному, а й психічному аспекті, наявність стимулів і умов професійного розвитку); 4) рухова активність (фізична культура і спорт, використання засобів різноманітних систем оздоровлення, спрямованих на підвищення рівня фізичного розвитку, його підтримку, відновлення сил після фізичних і психічних навантажень).

Для усвідомлення ЗСЖ важливі поінформованість і можливість доступу до спеціальних профілактичних процедур, що мають уповільнювати природний процес старіння, наявність належних екологічних умов, інших складових ЗСЖ, що стосуються переважно не тільки фізичного і психічного, а також соціального і духовного здоров’я.

Тенденції розвитку країн колишнього Радянського Союзу протягом 8090-х років, змусили суспільство по-новому поставитись до складових здоров’я та формування здорового способу життя, зокрема молодого покоління. Слід підкреслити, що цим питанням приділяють увагу різні науки — медицина, гігієна, охорона здоров’я, екологія, педагогіка, психологія, соціологія, фізична культура і нова наука — валеологія. Формуванню здорового способу життя в учнівської молоді, формуванню ціннісних орієнтацій підлітків на здоровий спосіб життя, організації здорового способу життя школярів, медико-біологічним та психолого-педагогічним основам здорового способу життя, принципам формування здорового способу життя молоді присвячені наукові праці та посібники. У деяких школах викладається курс валеології — наука про здоровий спосіб життя.

7.4. СНІД.

У 1978 р. з’явилося перше повідомлення про захворювання декількох чоловіків-гомосексуалістів на запалення легень, викликане умовно-патогенним мешканцем альвеол легень людини (пневмоцистою). У 1980 р. стало відомо про захворювання молодих чоловіків-гомосексуалістів на саркому Капоші. Ця форма новоутворень зазвичай спостерігається у чоловіків похилого віку у вигляді поодиноких вузлів на шкірі, які мають, як правило, доброякісний перебіг. В описаних випадках саркома Капоші, крім віку й особливостей статевого життя хворих, відрізнялася безліччю локалізацій, а також ураженням внутрішніх органів. Пізніше стало відомо, що ця хвороба протікала досить активно, і більшість хворих померли. За станом на липень 1981 р. у Нью-Йорку штату Каліфорнія було зареєстровано 26 випадків саркоми Капоші і запалення легень, викликаних пневмоцистою, причому в усіх випадках у чоловіків-гомосексуалістів. Характерним для всіх хворих було зниження захисних імунних функцій організму. У зв’язку з цим захворювання отримало назву синдрому набутого імунодефіциту (СНІД). Кількість хворих на СНІД у США за період 1981-1983 рр. збільшувалася кожні півроку удвічі.

Численні дослідження вірусологів, молекулярних біологів свідчать про те, що найбільш вірогідним джерелом походження збудника СНІДу є вірус, який мешкає в організмі мавп.

Виявилося, що збудником СНІДу є вірус, який належить до ретровірусів. Віруси як збудники багатьох інфекційних та онкологічних захворювань є причиною смерті людей. Лейкози, пухлини жіночих статевих органів, головного мозку, інших внутрішніх органів, хвороби печінки (гепатити А і Б), підшлункової залози, деякі природжені захворювання, запалення легень та кишечнику, енцефаліти, грип та багато інших порушень організму людини є наслідком ураження її вірусами. Близько 500 вірусів здатні викликати захворювання у людини. Віруси уражають не лише людину, а й тварин і рослини. Вони можуть довго існувати у навколишньому середовищі, чекаючи свого часу. Будучи досить мінливими, вони здатні переходити від одного хазяїна до іншого (наприклад, від мавпи до людини).

Родина ретровірусів включає онковіруси, спумавіруси і лентивіруси. Онковіруси здатні викликати злоякісний ріст клітин ссавців, птахів, земноводних тощо. Спумавіруси вивчені мало. Лентивіруси викликають повільні інфекції: прогресуючу пневмонію овець, ураження їх нервової системи, анемію коней, імунодефіцит мавп, мишей, котів. Виявилося, що вірус імунодефіциту людини (ВІЛ) не є ізольованим серед ретровірусів. За багатьма ознаками він подібний до Т-лімфотропного вірусу людини, що викликає лейкоз. Відомий тип лейкемії, яка має сімейний характер. Вона передається не лише від батьків до дитини, але й під час статевих стосунків та переливання крові.

ВІЛ, як і всі віруси, є внутрішнім паразитом. Сама по собі вірусна частка інертна і не здатна розмножуватися або чинити якусь шкоду, доки вона не потрапить усередину клітини-хазяїна. Перший крок будь-якої вірусної інфекції — зв’язок вірусної частки з компонентом мембрани клітини, котру вона заражає. Для ВІЛ роль такого рецепторного компонента відіграють білок, антиген СD4. Наявність на поверхні клітин білка СD4 відповідає тропізму ВІЛ до тих чи інших клітин і тканин та дає можливість ВІЛ уражати їх. Антиген СD4 зустрічається частіше на поверхні лімфоцитів, так званих Т4-хелперів; ВІЛ буквально виснажує цю популяцію лімфоцитів, тому ВІЛ-інфекція супроводжується важкими та незворотними порушеннями всієї імунної системи.

Особливі труднощі для дослідників у вивченні вірусу зумовлені трьома обставинами:

1. мінлива природа вірусу, котрий може „ховатися” всередині клітин, міняти склад своєї оболонки і вбудовувати свої гени в геном клітини-хазяїна;

2. неможливість відтворення експериментальної моделі хвороби на тваринах, що уповільнює пошук стратегії створення вакцин, які були б ефективними у боротьбі з вірусом;

3. складність, яка виникає під час клінічних досліджень, пов’язана з науковою невизначеністю результатів, етичними проблемами та недостатньою кількістю добровольців.

ВІЛ спричиняє цілу низку розладів, які призводять до захворювання на СНІД. Виявлення інфекції на її ранніх стадіях (за кілька років до перших симптомів хвороби) може продовжити життя людини, запобігти випадковому зараженню нею інших людей.

Для успішного лікування хворих, заражених ВІЛ, необхідно розуміти весь хід інфекції. Науковці розробили декілька класифікацій, котрі дають підставу для спостереження за розвитком хвороби і допомагають розуміти, що діється в організмі хворої людини. В основі найпоширенішої класифікації лежить принцип розподілу хворих відповідно до стадій захворювання. Показниками переходу хвороби від стадії до стадії можуть бути кілька ознак порушення імунної системи. Згідно з цією класифікацією захворювання у своєму розвитку проходить 6 стадій. Останньою, фінальною, є СНІД. Критерієм діагнозу „СНІД” служать опортуністичні інфекції (тобто інфекції, котрі не виникають, якщо здорова імунна система).

Початкова, нульова стадія — це контакт зі збудником за будь-якого шляху його передачі. Виділення такої стадії сприяє ранній діагностиці захворювання. Особи, котрі контактували з носіями вірусу, мають змогу перевірити свою кров на зараженість (наприклад, виявлення в ній антитіл до ВІЛ). Як правило, зараження ВІЛ спочатку має безсимптомний перебіг і лише через 3÷12 місяців вірус виявляють у крові за допомогою стандартних тестів. Нульову стадію СНІД включили до класифікації з метою підкреслити, що нині головним чинником, який призводить до інфікування ВІЛ, є контакт зі збудником, а не належність до тієї чи іншої групи ризику.

Перша стадія захворювання настає тоді, коли у хворого за допомогою того чи іншого вірогідного методу виявляють ВІЛ (якщо немає ознак пізніших стадій). У більшості випадків на етапі, коли у хворого вперше встановлюють факт інфікування ВІЛ, симптоми захворювання ще відсутні. Однак у певної частини хворих спостерігаються симптоми, подібні до тих, які розвиваються при мононуклеозі: підвищення температури тіла, збільшення лімфатичних вузлів, інколи з'являються висипи. Крім того, спостерігаються порушення центральної нервової системи — від головного болю до енцефаліту. Вірус залишається в організмі, продовжує розмножуватися і повільно, але впевнено руйнує Т4-лімфоцити.

У більшості хворих першою ознакою порушення діяльності імунної системи є стійке збільшення лімфатичних вузлів. Така хронічна лімфаденопатія є критерієм другої стадії захворювання. Хоча інфекція ВІЛ пригнічує більшість відділів імунної системи, постійна наявність вірусу стимулює В-лімфоцити (котрі виробляють антитіла до вірусу). В-лімфоцитів особливо багато в лімфатичних вузлах. Увесь час ці клітини перебувають в активному стані і посилено виробляють антитіла, у тому числі й проти збудників наявних і повторних інфекцій. Лімфатичні вузли збільшуються. На цій стадії імунітет уже значно зруйнований. Друга стадія може тривати протягом 3÷5 років, і навіть наприкінці неї стан хворого не порушується.

Третя стадія — стадія безсимптомного носійства — розпочинається тоді, коли концентрація Т4-лімфоцитів у крові хворого стає постійно нижчою ніж 400 клітин в 1 мм³ крові, що служить показником значного пригнічення імунної системи. Ця стадія триває до тих пір, доки не з’являться прямі клітинні симптоми порушення імунітету (приблизно 18 місяців від моменту зараження).

Потім настає четверта стадія. Ознакою її служить відсутність реакції на 3 шкірні проби (а їх всього 4), за допомогою котрих оцінюють так звану гіперчутливість уповільненого типу, тобто здатність організму до клітинної імунної відповіді на введення певних білків під шкіру. Загалом кількість Т4-лімфоцитів у четвертій стадії може досягти дуже низьких рівнів (до 50 клітин в 1 мм³ крові), але критерієм даної стадії (а також п’ятої та шостої) в класифікації є зниження кількості Т4-клітин до рівня, меншого ніж 400 в 1 мм³ крові. Цей діапазон не можна звузити, бо стан імунної системи у хворих може суттєво відрізнятися у разі однаково низької кількості Т4-лімфоцитів.

Показником п’ятої стадії, крім показників клітинного імунітету, є розвиток анергії (повної відсутності гіперчутливості) уповільненого типу. Через деякий час з’являється перший притаманний клітині симптом пригнічення імунітету — ураження грибками слизової оболонки ротової порожнини, що носить назву молочниці. Іноді це захворювання може виникнути і до розвитку анергії. Молочниця характеризується появою білих плям та виразок на слизових оболонках, у тому числі на слизовій оболонці вагіни. На початку п’ятої стадії в більшості хворих концентрація Т4-лімфоцитів у крові стає значно меншою ніж 200 в 1 мм³. Крім молочниці, часто розвиваються надзвичайно тяжкі, стійкі вірусні інфекції шкіри та слизових оболонок. Однією з них може бути хронічна інфекція, спричинена вірусом звичайного герпеса, котра часто виявляється у вигляді болісних виразок довкола рота, заднього проходу, на статевих органах. У деяких хворих спостерігають ураження слизових оболонок у вигляді волосяних білих клаптиків на язиці, яке носить назву бородавчатої лейкоплакії.

Через 1÷2 роки після початку п’ятої стадії розвиваються хронічні дисеміновані опортуністичні інфекції, котрі уражають не тільки шкіру та слизові оболонки, а й більшість органів та систем організму. Ці ускладнення свідчать про глибоке пригнічення імунної системи і підтверджують перехід інфекції в шосту стадію захворювання — СНІД. У більшості хворих інфікування ВІЛ переходить у цю стадію тоді, коли кількість Т4-лімфоцитів у крові стає меншою ніж 100 в 1 мм³ крові. У цьому разі смерть настає не пізніше ніж через 2 роки. У шостій стадії ВІЛ-інфекції можуть розвиватися і переходити у важкі форми не тільки ті екзотичні хвороби, про котрі нині так багато говорять (саркома Капоші, пневмоцистна пневмонія та ін.), але і деякі „звичні” захворювання (наприклад, туберкульоз).

До паразитарних інфекцій, котрі виникають за наявності СНІД, крім пнев-моцистозу, належать також токсоплазмоз (при цьому часто уражується мозок, виникають судоми і кома), хронічний криптоспоріоз (страждає травний канал і настає хронічний розлад травлення).

До опортуністичних інфекцій належать також грибкові захворювання: криптококоз (частіше уражається мозок, але іноді печінка, шкіра, кишечник тощо) та гістоплазмоз (ця інфекція може спричинити пневмонію, перебіг якої відбувається без лікування при звичайній реактивності імунної системи, але в інфікованих ВІЛ вона призводить до численних уражень печінки, кісткового мозку та інших тканин; часто є причиною стійкого гарячкового стану). Стосовно вірусних інфекцій — частіше виникають захворювання, котрі спричинює цитомегаловірус: пневмонія, енцефаліт, сліпота і запалення травного каналу. Подібно до гістоплазмозу і туберкульозу, цитомегаловірусна інфекція у хворих на СНІД є спалахом зараження, котре сталося в дитинстві; розвиток інфекції утримувався імунною системою до тих пір, доки ВІЛ не зруйнував її.

У деяких хворих тяжкі ускладнення, котрі виникають на шостій стадії захворювання, спричинюються бактеріями Legionella i Salmonella. На перших стадіях виникають такі неврологічні порушення, як деякі зміни розумової діяльності, що проявляються в погіршенні пам’яті й розумового розвитку. На останніх стадіях інфікування ВІЛ у багатьох хворих розвивається синдром деменції (дебільності), виникає поступова втрата здатності до мислення та координації рухів, що врешті-решт призводить до повної нерухомості і неспроможності спілкуватися з людьми. Крім саркоми Капоші, яка проявляється у вигляді пухлин шкіри та оболонок внутрішніх органів, у хворих на СНІД спостерігаються різноманітні лімфоми (рак лімфоїдної тканини), а також рак прямої кишки і язика. Припускають, що в розвитку саркоми Капоші у хворих на СНІД важливу роль грає цитомегаловірус.

Результати досліджень показали, що ВІЛ передається:

1) при статевому контакті з інфікованою людиною;

2) під час використання забруднених інфікованою кров’ю ін’єкційних та інших медичних інструментів (при пошкодженні шкірних покривів та слизових оболонок медичним інструментом, забрудненим ВІЛ);

3) під час безпосереднього переливання інфікованої ВІЛ крові, пересадки органів та при контакті з ВІЛ-інфікованими тканинами та органами;

4) при неодноразовому використанні голок та шприців наркоманами, нанесенні татуювання;

5) від інфікованої матері — плоду під час вагітності через плаценту або дитині при годуванні грудним материнським молоком.

Відсутні докази про можливу передачу вірусу через їжу чи воду, предмети домашнього вжитку, при купанні в басейні, душі, через спортивні предмети, під час укусів комах, кашлю чи чхання, через рукостискання, при догляді за хворими. Важливо відзначити відсутність випадків зараження під час спілкування в школах, на роботі та в інших громадських місцях.

Соціальні та економічні наслідки поширення СНІДу у світі нині набули значного розмаху, але можуть бути ще більшими. Необхідність застосування термінових заходів призвела до утворення Глобальної програми боротьби зі СНІДом, яку координує ВООЗ. Вона складається з декількох частин:

1) перевірка всієї донорської крові та препаратів із неї;

2) розширення виробництва одноразового інструментарію, впровадження нових методів його стерилізації та стерилізації інструментів багаторазового використання;

3) розширення виробництва презервативів.

Проте найважливішим чинником є пропаганда „безпечного сексу”.

Зважаючи на сказане, можна мати значний шанс інфікуватися ВІЛ, якщо (навіть одноразово):

1. одночасно використовувати голки та шприци для введення лікарських речовин (у тому числі і наркотиків) здоровим особам та інфікованим ВІЛ.

2. мати статеві стосунки з особою, відносно якої немає впевненості, що вона не інфікована ВІЛ, або допустити, щоб біологічні речовини іншої особи (кров, сперма, виділення з піхви та менструальна кров) потрапили до організму партнера через ушкоджену шкіру або слизові оболонки статевого члена, губ, піхви, заднього проходу, ротової порожнини.

Найліпшим методом профілактики СНІД є пропаганда статевих стосунків, суворо обмежених рамками шлюбу, а також високого рівня моральності, в якій не останню роль повинні відігравати релігійні та духовно-філософські цінності. Ця концепція приваблює своєю терпимістю до різних аспектів статевого життя та наявних реалій. Нині „концепція безпечного сексу” передбачає таке:

1) інформування людей про способи безпечного статевого життя;

2) ознайомлення різних верств населення з особливостями статевої поведінки;

3) навчання правильного користування презервативами;

4) знайомство з альтернативними формами статевих стосунків, які допоможуть на певному етапі і в окремих ситуаціях уникнути зараження та урізноманітнити статеве життя.