- •Теорія розвитку в західній філософії: Спенсер і Бергсон.
- •Позитивістська класифікація наук.
- •3.Теорія пізнання Авенаріуса і Маха.
- •4.Марбурзька школа неокантіанства.
- •5.Філософія культури е.Кассірера.
- •6. Філософія людини Кассірера.
- •7. Етичний соціалізм.
- •8. Віндельбанд про предмет філософії.
- •10. Система цінностей Генріха Ріккерта.
- •9. Історико-філософська концепція Віндельбанда.
- •11. Теорія сумніву-віри Пірса.
- •12. Прагматистське вчення про істину.
- •13. Вчення Кіркегора про людину.
- •14. Поняття «життя» у філософії життя.
- •15. Поняття «воля до життя» у Шопенгауера.
- •16. Поняття "Воля до влади" Ніцше.
- •17. Філософія мистецтва Шопенгауера.
- •18. Етика Шопенгауера.
- •19. Вчення Ніцше про людину.
- •20. Вчення Дільтея про світогляд.
- •21. Вчення про метод Дільтея.
- •22. Філософія життя Шпенглера.
- •24. Ясперс про теорії циклічності культур.
- •25. Поняття «час» і «тривалість» у вченні Бергсона.
- •26. Теорія розвитку Бергсона.
- •27. Теорія пізнання Бергсона.
- •28. Соціально-релігійні погляди Бергсона.
- •29.Предмет філософії б. Рассела.
- •30.Соціально-політична доктрина Карла Поппера.
- •31.Сучасна філософія техніки.
- •32. Предмет, метод, завдання філософської антропології.
- •33. . Філософська антропологія м. Шелера
- •34.Біологічна антропологія
- •35.Культурна антропологія
- •36.Феноменологічний метод Гуссерля.
- •37.Вчення про свідомість Гуссерля
- •38. Еволюція поглядів Гуссерля
- •39.Післягуссерлева феноменологія
- •40.Життя і творчість Гайдеггера
- •41. Вчення Гайдеггера про буття
- •42.Вчення Гайдеггера про гуманізм
- •43.Еволюція поглядів Карала Ясперса
- •48.Вчення Сартра про свободу.
- •50.Еволюція поглядів Камю.
- •51.Абсурдність буття а.Камю
- •52.Камю про основне питання філософії.
- •53. Кіркегор як попередник філософії існування.
- •54. Три стадії одиничного Кіркегора. (2 пит. В 1)
- •55. Проблема "Абсурду" у вченні Кіркегора.
- •56. Сучасна філософська герменевтика.
- •57. Психоаналіз Фройда.
- •58. Психоаналіз Юнга.
- •43.Еволюція поглядів Карала Ясперса
51.Абсурдність буття а.Камю
Саме завдяки творчості А.Камю філософське вчення екзистенціалізму стало популярним у Франції. В його основі, а надто у варіанті А.Камю, є твердження абсурдності буття (“абсурд є метафізичним станом людини у світі”,- говориться у “Міфі про Сізофа”), уявлення про світ як про царство хаосу і випадковості. Чільне місце посідає думка про те, що людина відповідальна сама за себе.
Особистість у екзистенціалістів самотня й самоцільна, її буття — це переважно протидія середовищу, іншому, а також суспільству, державі, які нав'язують їй свою волю, свої закони й мораль, відчужують її, прагнуть перетворити у знаряддя, в засіб чи функцію. Ідея самотності й відчуженості особистості є однією із провідних у філософії й літературі екзистенціалізму. Щодо Камю, то у нього й «абсурдні герої» не сприймають природу як чужу й ворожу стихію.
Він визначав абсурд як «метафізичний стан людини у світі», отже як фундаментальну проблему людського буття. Причому для Камю, як, зрештою, і для інших екзистенціалістів, абсурдність є породженням самоусвідомлення людини у світі. «Абсурдна свідомість» породжує те, що називають «абсурдністю світу» — світу, в якому «вмер Бог», в якому людина втратила віру у своє безсмертя і у вищий сенс буття і свого призначення. Світ, як такий, не є ні абсурдним, ні розумним, він є поза людською реальністю, байдужою до «вимог розуму» й бажань людини.
Камю вважав, що наукові досягнення не наближають нас до пізнання людського сенсу буття, не дають відповіді на глибинні екзистенційні питанням для чого ми прийшли у світ і в чому сенс нашого буття поза самим актом біологічного існування? Це ті екзистенційні питання, відповіді на які давала релігія, але, на думку Камю, відповіді ілюзорні, що вже не можуть задовольнити «мислячу тростину» новітньої доби.
Всі ці питання трактуються Камю в його першому великому філософському творі-есе «Міф про Сізіфа», який має підзаголовок «Етюд про абсурд». Камю проголошував: «Поза людським розумом немає абсурду. Отже, разом зі смертю зникає й абсурд, як і все інше. Але абсурду немає і поза світом». Абсурд існує лише в «людському всесвіті», і виникає він із протистояння людської свідомості нерозумному й непроникному світові, з усвідомлення закинутості людини в цей світ і її минущості. «Якби я був деревом чи твариною, - пише Камю, - проблема сенсу зникла б зовсім, бо я став би часткою цього світу. Я був би цим світом, якому я нині протистою всією моєю свідомістю, моєю вимогою волі.
У А.Камю, є твердження абсурдності буття (“абсурд є метафізичним станом людини у світі”,- уявлення про світ як про царство хаосу і випадковості. Чільне місце посідає думка про те, що людина відповідальна сама за себе. Людиною, створити себе із закинутої у світ матерії. Людина народжується не тоді, коли з’являється на світ, а тоді, коли силою свого розуму створює себе як мислячу істоту. Це духовне народження відмежовує її від природи, робить свідомою своєї минущості. У 1957 році Альберт Камю одержав Нобелівську премію за свою літературну творчість. А.Камю, який почав мистецький шлях з утворенням індивідуалістичних позицій і абсурдності буття.
