55. Проблема "Абсурду" у вченні Кіркегора.

Витоки екзистенціалістського поділу буття на “справжнє” та “несправжнє” сягають творчості саме Кіркегора, який дослідив такі риси екзистенції, як страх, відчай, віра, гріх. Переорієнтація філософської думки з сутності наіснування зробила Кіркегора антиподом Гегеля, бо у нього (у Кіркегора) значущим для людини є реалії внутрішнього світу людини (не абстрактного, а дійсного індивіда), саме вони становлять тло прояву екзистенції – справжнього буття, тоді як традиційна сфера сутнісних визначень зовнішньої щодо людини предметності позбавлена смисложиттєвих проявів і є, за Кіркегором, недійсною, несправжньою щодо людського буття.

Раціональна діалектика, діалектика розуму, все “визначає” і скрізь покладає межі. Екзистенційна діалектика, діалектика духу, є творчістю й подоланням будь-яких меж. Віруюча людина, як і розіп’ятий Бог, “у безкінечній відмові віддає ту любов, якастановить весь зміст її життя”. Добровільно зрікаючись його, вона сподівається начудо повернення до неї благодаті “саме силою абсурду, силою того, що для Бога все можливо”. Абсурд зовсім не належить до тих розрізнень, які притаманні здоровому глузду. У ту мить, коли особистість зрікається, вона, з людського погляду, переконується в неможливості бажаного, і це є підсумком міркувань здорового глузду. В прилученні до безкінечного, в його теологічному сенсі це, навпаки, можливо, і можливо саме завдяки її самозреченню; проте таке оволодіння безконечністю життя означає і відмову від нього.

На відміну від гегелівської (для Гегеля “віра в могутність розуму єпершою умовою філософських роздумів…”, екзистенційна діалектика веде не до розуму, а до абсурду. Бо, за Кіркегором, єдине, що може врятувати людину, – це абсурд, а цю істину вона осягає за допомогою віри. Тому віра не є естетичним хвилюванням чи афективним збудженням, а чимось вищим: “саме тому, що їй передує самозречення, вона не може бути безпосереднім порухом серця, а тільки парадоксом наявного існування”.

Розрізняючи релігійну, етичну і естетичну екзистенції, Кіркегор вважає вищим її проявом прорив зі сфери індивідуального “Я” до надособистісного буття божественного як сфери другого “Я” (alter Ego). Осягнення природи надособистісного відбувається в трансценденції, яка висвітлює феномен людини через тільки їй притаманну здатність вийти за межі іманентного духовного буття особи у споконвічному прагненні (інтенції) до горніх цінностей божественного світу. Через страх і розпач, сприйняття життя як очищення через страждання, як “хворобу до смерті” виявляється божий абсолют у часовому вимірі релігійної екзистенції людини. До повноти дійсного існування у вірі наближається етична екзистенція, яка, проте, обмежена, бо не полишає сфери здорового глузду. Нижчий щабель людського існування, за даною типологією, становить естетична екзистенція, в якій людина, прагнучи насолоди, опиняється в полоні безпосередньо-чуттєвих потягів і майже позбавляє себе свободи вибору. Саме завдяки можливості екзистенційного вибору людина здобуває свободу щодо буття, здатність зважити його на терезах “або … або”, піднестися над ним у самовизначенні “бути …, чи не бути ?”

Якщо основна категорія естетичного існування – “насолода”, а етичного – “зобов’язання ”, то на релігійній стадії основна категорія існування – “страждання”. Кіркегор стверджує, що не лише змирившись перед стражданням, але й полюбивши його, ми досягнемо такого рівня існування, яке стоїть вище над усяким нещастям і переважає усяке щастя.

Якщо життя є не що інше, як страждання, страх, провина, то чи є в ньому сенс? Виправданою є прив’язаність до життя? Чи не абсурдне людське існування? Частковувідповідь знаходимо в останніх записах у “Щоденнику” мислителя:

“Призначення цього життя – довести себе до вищого ступеня зневаги до життя ”. Але страждання не є самоціллю. Визнаючи відчай кінцевим результатом мислення, Кіркегор протиставляє думці. Його кінцева альтернатива: або віра, або відчай.