1917 Р. Філософ п. Чаадаєв каявся і визнавав помилковими свої думки.

Микола І оголосив 1846 р. його божевільним. У СРСР не задовольняються

самим визнанням помилковості, вимагають привселюдно уславляти те,

що вони ганили. Однодумність (партійну лінію) вигадав не В. Ленін, а

найосвіченіші москвини сповідували її здавна і навіть погоджували

тривимірне (особисте, громадське, державне) європейське життя з

одномірним (державним) московським дуже просто. Декларування

європейських ідей завжди було в Московщині лише порожньою

балаканиною. У ХІХ ст. такою балаканиною був московський

„лібералізм“, а в ХХ ст. став соціалізм, інтернаціоналізм. І все це було

димовою завісою, що за нею ховався НАЦІОНАЛЬНИЙ ідеал УСІХ

москвинів. Ідеал і мрія поширити свою тиранію (та її невід’ємну половину

– рабство) на весь світ. Герой роману Ф. Достоєвського Шігальов

пропонував поділити все людство на дві нерівні частини: маленьку –

панів, і величезну – рабів. Ясна річ, раби не мали б жодних прав, нічого

особистого, покірна отара мала працювати на панів. Шігальов не каже,

але Ф. Достоєвський вустами іншого свого героя каже, що пануючою

меншістю має бути московський НАРОД (нація). З примусового

однодумства немосквини (хоч і змосковщені) глузували (М. Гоголь, М.

Салтиков-Щедрін), уболівали (П. Чаадаєв), його проклинали (Ф.

Достоєвський), але нічого так і не змінили. Інстинктивно відчувши, що

європейська думка руйнує основи азійської московської імперії,

національна РЕАКЦІЯ 1917 р. замурувала всі вікна до Європи. А новітніх

гоголів, салтикових-щедріних, чаадаєвих, достоєвських почали убивати

по першій же спробі заговорити.

Московська „демократія“ перевершила всі держави тим, що заснувала

міністерство, якого не має жодний уряд у всьому світі – міністерство

літератури. Щоправда так його не назвала, проте кожний письменник знає

його адресу, бо одержує звідти замовлення на твори і платню за них.

Міністерство літератури керує виробництвом художніх творів. Завдання

значно важче, ніж в інших міністерствах, ті керують виробництвом речей

матеріальних, і щоб поліпшити якість чи збільшити кількість, можуть

придбати кращі машини. Такої можливості міністерство літератури не

має, бо літературу творить не друкарська машина, а дух, що його за все

золото світу не купиш, і навіть сам письменник не завжди може його

зловити, втримати. Міністерство літератури підпорядковує виробництво

літератури одній – єдиній засаді – політичній користі. Воно дає

письменникам „соціальне замовлення“ довести читачам потрібні урядові

СРСР ідеї, і то у формі, дозволеній урядом (соціалістичний реалізм).

Платить (через підпорядковані йому видавництва) авторам і в найтіснішій

співпраці з НКВД пильнує, щоб письменники виконували замовлення. Ця

жандармська (чекістська) література намагається переробити Людину (з

великої літери) на бездушного бездумного раба, на робочого вола, ідеалом

якого є теплий хлів і повні ясла, або на вірного слугу – пса, що лиже

панську руку, яка щойно його била. Московський світогляд вірить, що

може це зробити, бо за ним людина (з малої літери) – така самісінька

тварина, як віл чи пес. А дух чи душа – це попівський опіум для народу.

По 40 роках такого жандармського виробництва „казьонних“ ідей та

ідеалів москвини з великим зчудованням і переляком побачили, що та

„література“ не завжди дає політичну користь, на яку її спрямовує

міністерство літератури, особливо серед немосквинів. Секретар

всесоюзного комсомолу С. Павлов визнає, що українські комсомольці

байдужі до комунізму121. Заступник Голови Ради Міністрів УРСР П.

Тронько у доповіді Верховній Раді казав, що серед українських дітей та

молоді поширюються ідеологічні впливи „буржуазного націоналізму“122.

„Українська молодь разом з комсомольцями щораз більше стає

побожною. Ані КПУ, ані комсомолові, ані безбожницьким товариствам,

ані школі несила побороти цього загрозливого СРСР явища“123. Не

виконала та „література“ покладеного на неї завдання, хоч уряд платив

письменникам більше, як міністрам, хоч повистріляв сотні старих

письменників та професорів, які могли „зіпсувати“ покоління народжених

по 1917 році і вихованих комсомолом. Дивне, незрозуміле москвинам

явище. Московський філософ стверджує: „Велика московська держава, з її

деспотичною владою, створилася не лише зусиллями її правителів, але

також і підтримкою всього московського народу, що інстинктивно боявся

безладу“124, а соціаліст підтверджує: „Ми, москвини, в особі свого царя

бачимо велич і єдність нашої імперії“125. Щоб зміцнити свою владу, Іван

ІV розіграв комедію, ніби хоче зректися трону. Перелякані москвини

стояли вдень і вночі на кремлівській площі з плачем, благаючи свого ката

„не осиротить“ їх. Після того Іван міг спокійно катувати їх досхочу, не

боючись протесту.

Таке самісіньке видовище повторилося на тій площі 400 років пізніше.

Коли сконав Й. Сталін, стояли цілодобово тисячі москвинів. Чужинецькі

очевидці свідчать, що на обличчях були великий сум, тривога, розпука і

сльози. Старі люди молилися і хрестилися, благаючи „не осиротить“ їх. І

це підтверджуе московський письменник: „Відразу ж настала в душі

порожнеча. Хотілося сісти і, звернувши обличчя до неба, завити так, як

виють безпритульні пси. Ні, не хочу я волі. Я хочу і потребую

володаря“126. І далі: „Смерть Й. Сталіна завдала нашій релігійно-

естетичній системі непоправної втрати, шкоди. І відродження культу В.

Леніна тої утрати не зрівноважить. В. Ленін надто подібний до звичайної

людини: малий зріст, лисий, цивільний. А Й. Сталін був загадковий,

всемогутній, що бачив все і всіх. Щоб стати богом йому лише одного

бракувало – безсмертя. О, якби ми були мудрішими, то були б оточили

його смерть чудесами. Треба було проголосити по радіо, що він не вмер, а

вознісся живим на небо і поглядає звідти на нас. Його нетлінні мощі

зцілювали б паралітиків і шалених. А ми дурні, скомпрометувавши „культ

особи“, самі висадили у повітря саму основу сили нашої нації“127. Так

глузував з москвинів А. Синявський. А сімоновський генерал Сєрпілін

(його Сталін заслав на каторгу) каже: „Навіть ті, хто ненавидів Сталіна,

віддали б своє життя, щоб його врятувати від смерті. Віддали б, бо ми всі

знали, що його смерть буде величезним нещастям Московщини“128. По

смерті Петра ІІ москвини запросили 1730 р. на московський трон

герцогиню Анну Курляндську. Канцлер В. Голіцин (білий крук у

Московщині – за виразом історика В. Ключевського) був прихильником

Петрових змін (він походив зі старого роду київських князів, себто був

українцем з походження) і поставив Анні передумовою до обрання на

трон, вісім обмежень царської влади на користь Сенату. Обмеження були

такі малі, що вихована в Європі Анна охоче погодилася і обмеження

підписала. Та коли Анна приїхала до Москви коронуватися, до неї

прийшло велике посольство сенаторів, генералів, дворян, єпископів,

подало чолобитну з 150 підписами, у якій „всепокорнейшие рабы

всепокорнейше просят всемилостивейше принять самодержавие своих

славных, достойных предков, а нею подписанные пункты уничтожить“.

Анна на очах посольства подерла на шматки підписані нею обмеження

царської влади. Так скінчилася 10-денна конституційна московська

монархія ХVІІІ ст.129. Доречно тут пригадати, що за 20 років раніше

(1710) українська шляхта склала, а Гетьман Пилип Орлик підписав і

проголосив Конституцію Української Держави (Pacta et Constitutiones

legum libertatumqe Exercitus Zaporoviensis). За нею найвища законодавча

влада України належить Сеймові. Голова держави – Гетьман з його

урядом є лише виконавчою найвищою владою, відповідальною перед

Сеймом. Суд є незалежний від виконавчої державної влади. Отже, сучасна

демократична конституція. Як бачимо, Україна випередила в цьому

Західну Європу (крім Англії). Друга спроба конституційної монархії за

Миколи ІІ проіснувала лише 10 років (1906–1916). В обох випадках влада

царя обмежувалася на користь аристократії, дворянства. Лише дворянам

(шляхті) і більше нікому давалося право керувати державними справами.

Московська шляхта відмовлялася брати більше прав для себе навіть тоді,

коли цар наказував брати. Петро І наказав 1702 р. дворянам-

землевласникам обрати з-поміж себе 2–4 особи, яким цар давав право

перевіряти діяльність воєводи (призначеного урядом), і разом з ним

правити повітом. У жодному повіті не обрали. Петро знову наказав 1713

р. дворянам обрати в кожній губернії 8–12 дворян, що мали б скласти

„консіліум“ на чолі з губернатором. Всі губернські справи „консіліум“

мав розв’язувати більшістю голосів. Дворяни знову не захотіли обирати.

Кожне послаблення влади короля європейці використовували, щоб

обмежити його владу. Москвини – навпаки, скликали свої Земські Собори

за часів династичних криз (1608, 1773, 1825, 1917) з метою ЗМІЦНИТИ

царську владу. Кат Іван ІV не захитався на троні, а слабкого Івана ІІІ

москвини задушили, як щура. Петро І душив кого хотів, а недоладного

Петра ІІІ москвини самого задушили. Деспот Микола І перевішав

„мятежников“, а слабенького Миколу ІІ „мятежники“ застрелили в льоху.

Європейці також страчували своїх королів, але завжди після прилюдного

суду, як, наприклад, англійці Карла І чи французи Людовіка ХVІ.

Москвини ж убивали своїх царів завжди без жодного суду, таємно, тих же

Івана ІІІ, Петра ІІІ, Павла І, Миколу ІІ. Прикметно: Івана забито за

наказом його тітки Єлізавети, Петра – за наказом дружини Катерини,

Павла за згодою сина Олександра І. Грузин Л. Берія пробував захопити

трон свого земляка Й. Сталіна, спираючись на немосковські народи СРСР.

Хоч він і знав, що кожний москвин-шовініст передовсім звірився кільком

своїм найближчим друзям-москвинам. Вони негайно виказали його

політбюро КПРС, яке не дозволило слідства й суду: застрелило Берію

таємно. Є чимало натяків, що і самого Й. Сталіна вбили самі кремлівські

вельможі, як Петра ІІІ 1762 р., традиційно. Обмежити царську владу

пробували князь В. Голіцин 1730 р., М. Сперанський – 1815 р., Н. Лоріс-

Мєліков – 1881 р., П. Мілюков – 1905 р., О. Керенський – 1917 р.. Всі

спроби скінчилися трагічно для їх авторів. В. Голіцина та М.

Сперанського заслали в Сибір, а П. Мілюкова та О. Керенського вигнали

на чужину. Лише під тиском немосковських народів часом поступалися

московські деспоти. За Кримської війни вибухло 1854 р. велике селянське

повстання в половині України (т. зв. Київська Козаччина), і Олександр ІІ

скасував невдовзі кріпацтво та трохи лібералізував уряд. Налякані його

лібералізмом москвини вбили його. За японської війни вибухнули 1905-06

рр. селянські повстання по всій Україні. Перелякавшись, Микола ІІ

підписав конституцію, дозволив скликати парламент, дав куцу місцеву

самоуправу. Його вбили.

Москвини ніколи в своїй історії не повставали проти царя-деспота.

Ворохобилися, коли слабшала царська влада. Причиною найбільших

московських заколотів і заворушень були династичні кризи. Заколот І.

Болотнікова 1611 року проходив під гаслом „за Димитрия“. Повстання Є.

Пугачова 1733 року – „за Петра ІІІ“, декабристів 1825 року – „за

Костянтина“. Отже, не проти самодержавства (деспотії), а ЗА БІЛЬШУ

всевладність царя. А класові гасла Є. Пугачова чи В. Леніна були

демагогією, що полегшувала захоплення влади. Є. Пугачову не

пощастило, бо натрапив на тверду Катерину ІІ. Ленінові пощастило,

царював слабкий Микола ІІ, а потім „баба болтуха“ (за виразом К.

Ворошилова) – О. Керенський. А захопивши владу, В. Ленін запровадив

таку деспотію, що перевершила деспотії всіх Іванів, Петрів, Миколаїв

разом. ТОМУ й підтримала В. Леніна московська нація. Збройна боротьба

проти його влади колчаків, денікіних, юденичів 1917–1920-х рр. була

трагічним непорозумінням, що й визнав пізніше А. Денікін. Та й 90 %

вояків т. зв. „білих“ військ становили немосквини та донські козаки, які за

кількасот років вільного життя навчилися цінити волю. Зрештою і ті

генерали Колчак, Юденич, Врангель також були не москвини з

походження. Натомість питомі москвини Брусілов, Поліванов,

Клембовський одразу стали на бік В. Леніна. В Московщині В. Ленін

захопив владу легко. Коли більшовики розігнали демократичні установчі

збори, то на їхній захист не здійнялася жодна московська рука. Трохи

пізніший спротив московських демократів (Омський Уряд) за кілька

місяців сам розвалився, бо не мав підтримки московського народу.

Переконливо показала, кого і що любить московський народ та його

інтелігенція, війна 1939–1945 рр. На прийомі з приводу перемоги Й.

Сталін виголосив тост не за „радянський“, а за „русский“ народ і

наголосив, що будь-який інший народ, використовуючи воєнну завірюху,

скинув би таку владу. Московський же народ не лише не скинув, а й

одностайно, всіма силами її підтримав тоді, коли інші народи СРСР її

зраджували. Московські емігранти, бажаючи врятувати свій народ від

кари за злочини 1917– 1967 рр., запевняють чужинців, що москвини ніби

не хотіли більшовизму, що його накинула купка міжнародних комуністів

(жидів). Поминаючи запит: як, якою силою могла маленька купка (та ще

чужинців) накинути 80 мільйонам те, чого ті 80 мільйонів не хотіли,

подамо офіційні числа виборів у листопаді 1917 р. до „Учредительного

Собрания“ (імперського парламенту). У тих виборах голосувало 75 млн.

люду. Партія більшовиків дістала 25 млн. голосів. В Україні голосувало

8211 тисяч. За українські партії голосувало 5933 тисяч. За більшовицьку –

859 тисяч, хоча в Україні тоді стояло московське військо (близько чверті

мільйона), жило понад один мільйон москвинів і понад два мільйони

євреїв. А з трьох єврейських партій лише одна (Поалей Сіон) не виступала

проти державної самостійності України. Та й провідник Поалей Сіону Бер

Борохов був москвофілом та україножером. У селах українські партії

одержали в середньому 96 % голосів, а в губерніях – 76 %. Більшовицька

партія одержала 2 %. Отже, 859 тисяч голосів за більшовиків подали в

Україні москвини і євреї. Можна припустити, що серед виборців імперії

половину, тобто 38 млн., становили москвини, а більшовики одержали 25

млн. голосів. Отже, 70 % москвинів голосували 1917 р. за них.

Голосували, бо В. Ленін обдурив, обіцяючи золоті гори –

виправдовуються московські емігранти. Від 1917 р. до 1939 р. було досить

часу, щоб розпізнати ленінську брехню, але радянську владу практично

одностайно підтримували всі москвини.

На 22-му з’їзді КПРС 1960 р. М. Хрущов визнав Й. Сталіна за

злочинця, душогуба, деспота і т. п. За кого ж історія має визнати весь ЦК

КПРС і всю еліту московського народу, що покірно корилася Сталінові,

наввипередки виконувала всі його накази та ще й славила його?

Соціологія відповідає: сталіни не падають з неба, а їх творить і дає їм

владу відповідне суспільство. Сталіни фактично є виконавцями волі того

суспільства. Інакше вони не мали би сили наказувати, а особливо в спосіб

диктаторський. Хитрий грузин ще 1917 р. збагнув, що за московськими

комуністично-інтернаціональними словами ховаються московський

шовінізм і загарбництво. І показав себе більшим московським шовіністом,

ніж москвини, тому вони підтримали його в боротьбі за владу. Жодної

влади, крім деспотичної, москвини не визнають за владу, бо всі вони – від

царя до псаря – відчувають: недеспотична влада не могла утримати лад і

забезпечити життя кожного з них130. Не те що демократизація, а й

звичайна лібералізація московської влади, призводила до кривавого

безладу, моря крові, ослаблювала імперію. Останній провідник

московських демократів О. Керенський казав: „Краще деспотичний

диктатор, ніж розпад нашої імперії“131. За майже тисячу років

демократичний лад у московській державі існував усього ПІВРОКУ (від

березня до листопада 1917 р.), а кріпацтва не було лише 57 років (1861–