XVIII. Духовність москвина

Європейська культура була завжди

чужою московській душі.

Ф. Достоєвський

Московський соціалізм – це московський

царизм навиворіт.

О. Герцен

Більшовизм є спадкоємцем всього, що

його створила московська культура і

найвищим виявом московського патріотизму.

„Большевик“, січень 1944 р.

Європа від праісторії і за історичних часів пов’язана тисячами

культурних зв’язків з усіма великими світовими культурами:

єгипетською, малоазійською, індійською, китайською, у взаємодії з якими

створила свою – еллінську та римську. Ідеї різних культур перетиналися,

змагалися між собою до вищих, ще не знаних, і ця вільна боротьба ідей

навчила цінувати вільну, критичну, творчу думку. Усвідомлення

особистої гідності – це найяскравіша, питома властивість європейців,

отже й українців. Всі чужинці, що бували в Україні, свідчать, що українці

всіх станів, навіть слуги, мають сильне почуття власної гідності.

Цілковиту протилежність бачимо в Московщині. Ми вже згадували,

що боячись європейської культури, москвин тікав від неї,

відгороджувався від Європи, рятуючись від європейських „ересей“:

латинської XV–XVI ст., ліберальної XVIII–XIX ст., буржуазної ХХ ст. Не

зачепили Московщину і великі животворчі рухи в Європі: Ренесанс XIV–

XVI ст., Реформація XVI– XVII ст., Французька революція XVIII–XIX ст.

Але так москвин „врятував“ і свій розум від здатності критично думати.

Академік І. Павлов свідчив, що „русский человек имеет слабую мозговую

систему“. Такий розумовий стан сприяв утворенню общини не лише

земельної у селян, а й інтелектуальної в освіченій верстві, де вбиваються

можливості вільної думки і вільної творчості. Державна влада звільняє

москвина від обов’язку думати, планувати, започатковувати щось, і він

вважає такий стан природним і навіть єдино можливим. Москвин щиро

вірить, що європейці – люди „зогнилі“, і Європа ось-ось загине, бо так

віщували московські політичні письменники XVII–XIX ст., повторюють

це і в СРСР. Москвин сприймав чи відкидав європейські ідеї не розумом,

а національним інстинктом. Так сприйняв і марксизм. Сприйняв, не

відкинув, як українець. Чому?

Москвини, євреї і німці мають багато спільного: вони запеклі

шовіністи, сповідують месіанську ідею панування над усім світом; всі три

– чужоненависники; всі три визнають матеріалістичну філософію життя.

Тим-то москвин повірив усією душею в марксизм. Підкреслюємо

„повірив“, тобто сприйняв не розумом, а душею, як сприймають побожні

люди віру в Бога. Московський філософ М. Бердяєв каже, що марксизм

став релігією москвинів, яка має своє святе письмо, своїх святих, свої

незаперечні догми, ухил від яких карається смертю, як кілька століть тому

католицька інквізиція карала тих, хто не погоджувався з католицькими

догмами. Ми вже казали, що зміст християнства москвин не розумів, не

відчував, християнські ідеї заперечували всю духовність і світогляд

москвина. Тим-то москвин взяв з християнства лише церковні форми,

лише „букву“. Московські богослови були лише „начотчиками“

(буквоїдами), сліпими сектантами, які за формою не розуміли змісту. А

про живий зв’язок християнських ідей з живим життям не могло бути й

мови. Таким „начотчиком“, сектантом був і В. Ленін та його учні.

Коли життя Європи і доля марксизму пішли зовсім іншим шляхом, ніж

пророкував К. Маркс, то В. Ленін почав пояснювати розбіжність між

життям і марксовими догмами з традиційним московським крутійством,

брехнею, демагогією, казуїстикою. І коли по його смерті почалася

розколюватися КПРС, то в ній не знайшлося жодного діяча, жодного

гуртка, що висунули б свою власну думку. Всі, і праві і ліві, гинучи в

льохах НКВД, намагалися довести, що вони правдивіше тлумачать ту чи

іншу букву марксового талмуду.

У всіх народів бачимо пошану до освічених людей, потяг до освіти.

Навпаки – в Московщині. У 1917–1922 рр. московські солдати зупиняли

на вулицях людей, вимагали показати руки. Хто не мав мозолів, того

розстрілювали. Так само робили московські революціонери 1611 р. (І.

Болотніков), 1668 р. (С. Разін), 1773 р. (Є. Пугачов). Історична традиція.

В. Ленін ненавидів інтелігенцію, хоч і сам був інтелігентом та ще й

дворянином. Ненавиділи інтелігенцію й революціонери-інтелігенти М.

Бакунін, П. Ткачов та інші соціалісти. Революціонер, дворянин С. Нєчаєв

у своїй відозві „Мужичкам и всем простым людям“ закликав палити міста

разом з мешканцями і переорати згарища. Не „мужик“, а князь П.

Кропоткін учив, що інтелігенція не варта жмені гнилої січки. Не „мужик“,

а граф Л. Толстой мав інтелігенцію за ворога народу. Московський вираз

„мягкотелая интеллигенция“ з’явився не 1917 року, а набагато раніше.

Звідки ж ця ненависть москвинів до працюючої інтелігенції, ненависть

не лише мужиків, а й самої інтелігенції? Адже люди розумової праці

чесно, часто досить тяжко, заробляють свій хліб щоденний, нерідко

бідніший за мужицький. Це ненависть до самої освіти, до культури,

оскільки вона європейська, а москвин є азіатом, це ненависть до самої

Європи.

У розділі про безбожництво москвина наводилися приклади

московської ненависті до європейської науки. Згадаємо ще кілька. Петро І

заснував у Москві гімназію. На управителя призначив полоненого

саксонця Г. Глюка, що скінчив німецький університет, той запросив

десять німецьких професорів і поставив гімназію на високий навчальний

рівень, учні одержували стипендії. На 300 місць у гімназії знайшлося

лише 40 учнів, і то лише діти дрібних урядовців, яким начальство

наказало послати синів. Гімназія закрилася за кілька років через брак

учнів565.

Коли 1755 р. заснували московський університет, ледве знайшлося сто

студентів, а 30 років пізніше було їх аж ... 80. На правничому відділі був ...

один. У Київській Академії було понад 2 тисячі студентів аж до

зруйнування її Петром І. Цар видав 1714 р. наказ про обов’язкову освіту

дворянських дітей, наказав відкрити школи. Але дворяни не хотіли

віддавати туди дітей, і тому губернатори посилали військових, які

живосилом забирали дітей до шкіл і тримали їх у школах під „караулом“,

щоб не розбігалися. Проте розбігалися. З Рязанської школи з 96 учнів

втекли 59. Навіть з Морської Академії втекло 127, і Сенат оприлюднив

наказ імператора, щоб вони повернулися, загрожуючи карою смерті за

непослух. У всій світовій історії подібного не знайти.

Від ченця Саватія XVI ст. через старовірів XVII ст., дворянство XVIII

ст., лібералів ХІХ ст. до соціалістів ХХ ст. безперервно тягнеться

московська ненависть до європейської культури. Монархіст Ф. Тютчєв

(1803–1873 рр.) писав: „Засади, що на них стоять Московщина і Європа,

що ними вони керуються в житті і політиці, настільки протилежні, що

взаємно себе заперечують. І життя однієї можливе лише за рахунок смерті

другої“566. Багато пізніше соціаліст В. Ленін повторював, що існування

СРСР поруч з капіталістичним світом – неможливе. Один або другий

мусять наприкінці загинути.

„Що кидається в очі при порівнянні двох світів: латинсько-

германського (з українцями) і світу московського? Барвистість, велич

цілої історії, рухливість народних мас, напруженість конфліктів, свобідна

гра сил, величезна роля великих особистостей, примат права і логіки – на

Заході. Однотонність, придавленість особистості, безбарвність історичних

подій, незрізничкованість народньої стихії, непропорційно велика роля

держави – це Росія ... Боротьба цесарів з папами, повна драматичних

моментів,– це Захід. Розправа всемогучих царів з позбавленим всякого

значення духовенством – це Росія. Завзята і вперта боротьба феодальних

лицарів з королями – це Захід. Відтяпування голів своїм „холопам“, як

називав своїх бояр Іван IV,– це Росія. Трагічний конфлікт старої віри з

реформою, ще більш імпозантна реакція першої – це Захід. Спір між

офіційною Церквою та „розколом“ – це Росія. Кальвінізм, цвінгліянство,

лютеранство – там, „пригуни“, „хлисти“, „столпікі“ – тут. Великі фігури

французької аристократії, що не забувають навіть на ешафоті своєї

гідности – це Франція. Малодушна банда теж „аристократії“ з ласки

царської, що вештається по костянтинопольських і празьких кабаретах і

шинках, дожидаючи там рятунку своєї країни – це Росія. Не позбавлений

певного драматизму момент страти Людовика XVI, або великого

противника Кромвеля – це Європа. Замордування останнього Романова не

знати де і не знати ким – це Росія. Мірабо, Кавеньяк, Клемансо, три

стовпи трьох епох французької буржуазії – це там. Замоскворецький

купець Островського, Федя Родічєв і Хлєстаков – Керенський, три фігури

також трьох епох буржуазії – це тут. ... Ціла плеяда аристократичних імен,

знаних цілому континентові, що стояла на чолі або вандейських повстань,

або армії коаліції, що боролася проти французької революції – це Захід.

Брусілов, Поліванов, Клємбовський, Гутор і маса інших царських

генералів, що боролися за Третій Інтернаціонал – це Росія“567.

У Європі взагалі, а в Україні зокрема, самі люди, з власного вільного

почину, власними силами закладали і розбудовували промисел, торгівлю,

рільництво, міста, церкви, школи, шляхи, тобто все своє особисте,

громадське, культурне, господарське, політичне життя. І права, що їх

мали європейські стани, громади, міста, церква, товариства, особи

здобували вони власними силами, боротьбою. Так європейська шляхта

виборола свої права боротьбою з королями; міста – боротьбою з

феодалами вибороли своє самоуправління. Селяни боротьбою з

землевласниками визволилися з кріпацтва. Ця САМОДІЯЛЬНІСТЬ

зродила і зміцнила у європейців почуття власної гідності: особистої,

станової, громадської. В Європі живе громадянин, а не підданий.

Все це творилося в Московщині не знизу, як у Європі, а робив уряд

згори. Права давав цар зі своєї ласки і відбирав їх зі своєї примхи.

Московська церква стала звичайним міністерством уряду. Дворянство

діставав той, кого сподобав цар. Містами управляли призначені урядом і

лише перед ним відповідальні „градоначальники“, які були місцевими

царьками. З кріпацтва звільнив сам цар, без боротьби селянства і т. п. Так

було перед 1917 р., так є і по 1917 році. Звідки було взятися почуттю

власної гідності? Бундючна пиха, з якою москвин знущається з

підвладних, безборонних, слабших, відразу переходить в огидне лакузтво

перед зверхником, сильнішим. Московський народ не створив поняття

„громадянин“, а коли його інтелігенція змавпувала з українців, то

„гражданин“ не поширився навіть серед неї.

Дамо слово москвинові, що прожив половину життя в Європі: „За

найгірших часів європейської історії ми бачимо в Європі пошану до

особи, визнання її прав і незалежності; бачимо розуміння культурної ваги

геніїв, здібностей. Хоч європейські уряди і були дуже суворі, проте вони

не засилали до своїх Сибірів Спіноз, не „секли розгами“ Лессінгів, як це

було в Московщині. Ця пошана до моральної сили, це визнання гідності

людини, ця одна з найбільших чеснот культурної людини – ніколи не

існувала і не існує в Московщині. В Московщині особа придушена,

поглинена не лише державою, але й суспільством“568.

Москвини не мають жінку за людину, їхня приказка – „Курица не

птица, рыба не мясо, баба не человек.“ Маючи жінку за худобу, природно,

продавали, купували жінок. А куплене треба пильнувати, щоб хтось не

вкрав. І багаті москвини тримали аж до XVII ст. своїх жінок замкнутими

на ключ у „теремах“. Бідні ж перекладали на жіночі плечі всю найгіршу

працю. Москвини (і самі московки) вважали визиск жінок за природний. І

тепер в СРСР вважають. Ніде в усьому культурному (навіть

напівкультурному) світі жінки не працюють на таких тяжких роботах, як у

країні, якою править уряд „робітників і селян“, і жодного протесту не

чути в Московщині. В Україні вибухали жіночі заворушення, але

московська „демократія“, розстрілявши та заславши до Сибіру десятки

тисяч українок, довела, що „жінка – не людина“.

Не маючи власного „я“, москвин природно не має власних переконань,

а всі вимоги моральні, правні, релігійні, політичні накидає йому

суспільство – отара. А що вона не може існувати без пастуха з гирлигою і

псами, то фактично правила поведінки накидає москвинові пастух, себто

цар (білий чи червоний) руками „опричників“, жандармів, чекістів. Звідси

рабство, покора, брак особистої моралі, брак власного сумління, брак

власної правосвідомості. Московське суспільство до і після 1917 року

керується в родинному, громадському, державному, культурному і навіть

церковному житті лише наказами начальства. Ці властивості московської

духовності породили та зміцнили московську „общину“ (перезвану на

„колхоз“) – природню, законну дитину московської духовності, що має

глибоке, незнищиме коріння в душі, серці і мозку кожного москвина. Нею

захоплювалися і монархісти-слов’янофіли, і ліберали-“западники“, і

соціалісти-комуністи. Особа цілковито зникає в общині, не має жодних

прав загалу, особиста думка шкідлива, бо спричиняє різнодумство і тим

руйнує „единомыслие“. В общині немає і бути не може особистої

ініціативи, стимулу поліпшувати свою землю, бо ж за чергового переділу

його кусник землі передається комусь іншому. Отже, не може бути

спонуки щось узагалі поліпшувати. Община, не визнаючи прав особи, не

визнає і обов’язків особи. За податки відповідає не особа, а вся община.

Отже, „ти“ є лише частина загалу, а саме по собі „ти“ є ніщо“569.

Знавець московського народного життя пише: „Така частинка звикла

століттями коритися чужій волі і тому не може поставитися критично до

наказів, і всі накази виконує сліпо, без вагань. Власного переконання,

власної моралі москвин не має. Він є цілковито порожній глечик, що його

можна наповнити чим хочете. І це стосується не лише мужика, але й

аристократа, інтелігента“570. Ті „частинки“ сьогодні придушують

польське повстання, завтра „визволяють“ братів – слов’ян, позавтра

воюють за ІІІ Інтернаціонал. Вони ж бо не відповідають за свої вчинки.

Відповідають: „барин“, община, начальник, уряд, цар, диктатор,

„общество“. Заперечували особистість, особисті права, людську гідність

усі москвини всіх століть, включно з т. зв. „западниками“, тобто тими, що

визнавали теоретично європейські ідеї, але ніколи їх не здійснювали

навіть у своєму приватному житті. Не визнавали націоналісти

(слов’янофіли), не визнавали демократи (народники), а соціалісти й

поготів. Д. Пісарєв обґрунтував своє заперечення прав особистості

законами дарвінізму (збереження роду за рахунок особи). „Западники“ П.

Лавров та М. Михайловський, прикриваючись європейською фразою, ніби

визнавали права особи, але ставили її в таку залежність від громади, що

фактично особа не мала жодних прав571. Московський революціонер

пише: „Ми сильні лише тоді, коли згуртовані в громаді. Наша сила в

гурті. Потребуєте мене? – Беріть мене всього. Наказуючи, не дбайте про

мене. Я віддаю всі свої права громаді, і вона має право робити зі мною

все, що хоче. Я розчинюсь в громаді, зіллюся з нею в одне тіло, аби лише

вона жила і розвивалася“572. Про те саме вчили Л. Толстой, С. Нєчаєв, М.

Бакунін, який вимагав 100 % „уравниловки“, щоб професор і мужик мали

однакову освіту і однакову платню573. Це спробувала Московщина

здійснювати 1917 р., але по кількох місяцях не лише повернула стару

різницю, а й подесятерила її. І московський патріот М. Волошин питав:

„Что ж сменилося? – Знаки возглавья. А тот же ураган на всех путях“.

Європейський ідеал волі – право народу керувати державою, себто

демократизм. Москвини розуміють демократію не як народоправство, а як

„уравниловку“574. Європейський демократизм – це дати можливість

нижчим піднестися власними зусиллями вище, зрівнятися з вищими.

Московський же „демократизм“ – це намагання нижчих примусово

стягнути донизу вищих. Стягнути всіх до рівня голоти. І не лише

матеріально, а й культурно.

Заздрість невдахи, нездатність власними силами піднестися,

садистична насолода скидати вищих донизу притаманні всім москвинам: і

неписьменним мужикам, і вченим професорам. Це приводить до

вихваляння убозтва, далі – логічно – вихваляння каліцтва фізичного і

духовного. Європейський моральний кодекс обов’язку, честі засуджує

всілякий злочин, всіляке неробство. Москвини, навпаки, вважають

злочинців „несчастненькими“. Радісно цілують сифілітичного брудного

жебрака575. Московська література „возлагала венок на вшивую голову

мужика“576. Садовила на трон „торжествующую свинью“, якій надавала

право судити здорових, їм та свиня присуджувала відтинати язики або

чистити нужники“577. Московська „уравниловка“, вихваляння убозтва

(матеріального й духовного) це – „засудження європейського ідеалу праці

генія, втіленої у Міланському соборі, в Київській Св. Софії, у Паризькій

Нотр-Дам, у творах Данте, Байрона, що їхньої геніальности не можуть

стерпіти виховані на „камаринском мужике“ та на міських „частушках“

московські будівничі „нової“ імперії“578. Найліпший знавець московської

душі ще півсторіччя перед 1917 роком писав: „...о том подлом рабе, о том

подлом лакее, который первый взмостится на лестницу с ножницами в

руках и раздерет божественный лик великого идеала во имя равенства,

зависти и пищеварения“579. В ім’я того ідеалу, що його проголосила вся

московська національна еліта, від монархістів-слов’янолюбів, через

лібералів-вольтерьянців, дворян-народників до соціалістів-більшовиків

включно. Московська „уравниловка“ (однаковість усіх) спричинила ще й

те, що й московський мужик, і московський аристократ (той же граф Л.

Толстой) вважають всяке вивищення – матеріальне, культурне, духовне –

особи над юрбою за неспокутну провину. Л. Толстой підкреслює, що

інтелігенція не потрібна народові, що вона паразитична, обдурює і

визискує народ. Проти піднесення особистості над юрбою пишуть Г.

Успенський, М. Златоврацький та інші.

Москвин відкидає також особисту чесність і відверто говорить, що

вона є порожньою балаканиною, смішною вигадкою580. „Трудно человеку

знать: что грешно, а что нет. Тайна тут превосходящая ум

человеческий“,– каже один з героїв Ф. Достоєвського. Людина мусить

бути чесною? – Чому? – дивується москвин581. Він не знає „гибельного

различия между твоим и моим“,– свідчить Ю. Самарін. Цих „чому“

москвин не знає, бо не має моральних засад, створених самим народом. Ті

засади творила влада і накидала їх силоміць. А накинене ззовні народ

викидав на смітник за першої ж можливості. „У нас, москвинів, нема

почуття обов’язку, бо ж звідки міг він узятися“,– каже Ф.

Достоєвський582. „Примітивізм цілого суспільства, ідеалу нації,

придавленість одиниці, нерозвиненість автономної моралі і правного

почуття, необмежений культ маси – ось та генеральна ідея, що зробила з

московського народу народ рабів, орду, нездатну до відпору ніякій волі

згори... Масу, що протиставляє активності – хаос, людській енергії –

енергію натури, організації – палку, приматові розуму і волі – покору й

інстинкт, зложеності форм – московську безформність у всім, як в

суспільнім, так і в товариськім житті. Під впливом цієї генеральної ідеї та

установ, з яких вона зродилася, постав і своєрідний московський ідеал

свободи, рівності і демократії... Західний ідеал свободи – це право

впливати на державну машину, яка нічого не сміє зробити без волі

одиниці. Ідеал московської свободи – зрівняння всіх, що виносяться над

товпою; зрівняння, осягнуте хоч би і ціною політичного рабства. Ідеал

свободи вироджується тут в найбільш вульгарний ідеал рівності. Москалі

знають демократію не в сенсі народовластя, але (як казав Данілевський) в

сенсі рівності, або ліпше сказати, егалітарності. На заході рівність – це

оправдане стремління стати сильнішим, працею зрівнятися з тими, що

стоять вище. В Росії – це стремління слабих стягнути сильних вділ,

зрівняти їх із собою, а не себе з ними“583.

Московщина вхопилася марксизму власне тому, що він заперечував

велику вагу і роль в історії великих особистостей. І „демократична“

Московщина нищить у СРСР особистість у творчості, замінюючи її на

гуртову. Гурти („бригади“) виконують визначені владою завдання не

лише на колгоспних полях і стайнях, а й у літературі, мистецтві, науці.

Європейську творчість: літературу, мистецтво, науку, взагалі культуру

Московщина ненавидить саме тому, що та ставить високо особистість,

прославляє боротьбу особи за ідеали, цілковито протилежні ідеалам

московським. З усіх московських письменників – і буржуазних, і

монархістів, і сіромашних соціалістів – немає жодного, хто не мав би за

найгірше нещастя Московщини всебічний розвиток особистості. Один з

них пише: „Візантійський ідеал є тим добрий, що не має в собі того

перебільшеного ідеалу особистості, що його запровадив у життя

німецький феодалізм. Тому добрий, що не має великої особистої

самопошани, яка дісталася до буржуазії шляхом заздрості, яка викликала

в Європі демократичну революцію; яка породила всі ті фрази про

необмеженість прав особи; яка пізніше поширилася навіть і серед нижчих

верств європейського суспільства, роблячи з усякого наймита та шевця

скалічену нервовим почуттям особистої гідности людину“584.

Московський письменник М. Шивірєв відкрито ставив крапки над „і“:

„Зміст, суть минулої історії московського народу і завдання майбутнього

є у приниженні особистості“585. Цей монархічний заповіт виконує і

„демократія“ СРСР.

Московські націоналісти (т. зв. слов’янолюби) ХІХ ст. ставили

„единомыслие“ за найвище досягнення культури. В їхніх устах духовна

деспотія і рабство не здаються дивиною. Але ж у Московщині були ще й

т. зв. „западники“, які проголошували європейські ідеї, а чільною з них є

власне свобода особистої думки. І, не зважаючи на це, „западники“ були

за оте „единомыслие“. Як пояснити це поєднання цілковито протилежних

ідей? Дуже просто. Європейські ідеї для „западников“ були лише

димовою завісою, за якою ховалася їхня жадоба захопити імперську владу

і накинути поліційною силою московську національну догму. Монархічна

Московщина змогла запровадити те „единомыслие“ лише частково.

„Демократична“ запровадила його в СРСР цілковито. Раніше (за Т.

Шевченком) все мовчало, бо благоденствувало, а по 1917 році – все

хвалить. С. Нєчаєв у своїй відозві писав, що найгіршим ворогом

революціонерів і революції є вільне друковане слово. Він вимагав

примусити мовчати всіх інакодумних письменників та публіцистів. Його

учні в СРСР примусили всіх письменників не мовчати, а хвалити те, що

вони ненавидять. Московська засада „единомыслия“ заперечувала засаду

демократичного голосування, бо передумовою його є право особи мати

власну думку. Запровадити „единомыслие“ може лише „самодержавие“

(деспотія). Так засада „самодержавия“ стала законом не лише монархічної

Московщини, а й „демократичної“, що до 1917 р. волала: „Геть

самодержавство“, а захопивши владу, запровадила таке „самодержавие“,

що йому позаздрили в пеклі Іван IV, Петро І, Микола І. Сила

національних традицій – непереможна.

Як ми вже згадували, московська провідна верства складалася з

мішанини прамосквинів (угро-фіннів) із змосковщеними нащадками

українців, татар, німців. Українська духовність – цілковито протилежна

фінно-татарсько-німецькій, і тому змішання тих протилежностей дало

покруч, що хитався від одної крайності до іншої, без душевної гармонії,

хаотичний, без старих засад, із саламахою засвоєних ідей в голові, з

безбожністю і аморальністю в душі. Створився незнаний в інших народів

дивогляд – „русская интеллигенция“, що його європейському розумові

несила збагнути, наприклад, протилежність не між окремими особами, а в

тій самій особі. Скажімо, граф у мужицьких лаптях проповідує

„непротивление злу“, а з власною дружиною живе, як пес з котом;

„кающийся дворянин“, ліберал-вольтерьянець власноручно катує своїх

кріпаків. Власник кількох тисяч кріпаків – переконаний соціаліст,

демократ. Князь – теоретик анархізму. Мільйонер дає тисячі рублів на

соціалістичну революцію. Деспот і душегуб проповідує любов і

милосердя. Власники кріпаків стають соціалістичними провідниками.

Раби, а мріють панувати в усьому світі. Самоопльовування поруч з пихою.

І так без кінця-краю.

Що таке московська інтелігенція? Самі москвини відповідають:

„народническое мракобесие“ (М. Бердяєв), „сектантское изуверство“,

„героическое ханжество“ (М. Булгаков), „убожество правосознания“ (А.

Кістяковський), „бездонное легкомыслие“ (П. Струве), інші кажуть:

„сонмище больных“, „человекоподобное чудовище“, „краснокожие

либералы“, „готентотская мораль“, „хулиганское насилие“ і т. п.586.

„Московська інтелігенція – це якесь цілковито своєрідне, духовно-

соціальне створіння, вона відчуває свою безґрунтовність і безладність“

(М. Бердяєв). „Глибока неврівноваженість, здатність кидатися від однієї

крайності до протилежної – це питомі властивості московської вдачі“ (М.

Трубєцкой). „Ми, москвини, ставимося якось байдуже і до добра, і до зла,

і до правди, і до брехні“ (П. Чаадаєв). „Брехня і фальш у всьому нашому

московському житті“ (Ф. Достоєвський); „мусимо визнати, що наше

громадське життя є дуже сумне. Брак громадського, критичного осуду,

байдужість до всякого обов’язку, до справедливості, до правди. Цинічне

презирство до людської гідності, до нової думки – все це викликає

розпуку. І мав же я нещастя народитися в Московщині“ (О. Пушкін).

Московський патріот пише про свою Московщину: „Блажен, кто

раздробит о камень твоих, Блудница, чад. Блажен тебя разящий лук

Господнего святого мщенья“ (І. Бунін). Але інший кричить: „Россия,

Россия, Россия – мессия грядущего дня“ (А. Бєлий). Інший каже: „Мы

обернемся к вам (європейцям.– П. Ш.) своею азиатской рожей!“ І далі:

„Миллионы – вас. Нас – тьмы, и тьмы, и тьмы. Попробуйте, сразитесь с

нами! Да, скифы – мы! Да, азиаты – мы, с раскосыми и жадными очами“

(О. Блок). „Сплошного зла стоит твердыня. Царит бессмысленная ложь“

(І. Аксаков). „Вся жизнь наша крутится около чина и кнута“ (П. Чаадаєв).

„Национальные черты московского человека – это произвол и

раболепствие“ (В. Соловйов). Про книжку, яка оповідає про московське

життя, московський міністр сказав: „Вона тим шкідлива, що кожне слово

в ній – правда“.

У такій мішанині і здоровий розум може не витримати. А що може

зробити нещасний покруч – московський інтелігент? Хіба впитися до

безтями. І справді, вони спивалися на цілковитих пияків. У Московщині

існували т. зв. „лишние люди“ – інтелігенти, часом з університетською

освітою, які розуміли жах московського життя, але не мали духовної сили

боротися і спивалися, падали на дно суспільства, ставали „босяками“.

Самі москвини кажуть, що „большевизм“ – це зібрані лінзою в один

палючий промінь споконвічні московські духовність і світогляд.

Духовність народу віддзеркалює національна література. І справді, в

московській літературі до 1917 року бачимо чимало „більшовиків“.

Наприклад, Марк Волохов у романі „Обрив“ І. Гончарова, Антіп

Бурдовскій у романі „Ідіот“ Ф. Достоєвського, Петро Верховенський у

„Бєсах“. Базаров у романі І. Тургенєва вважав усі людські ідеали

нісенітницею, не визнавав жодного морального закону ні в самому собі, ні

поза собою. Вважав непотрібним обмежувати себе будь-чим. Л. Толстой

вважав науку „порождением праздного любопытства“, а любов до

батьківщини назвав „нечто отвратительное и жалкое“. Він писав:

„Капіталістичний лад треба знищити, замінюючи його на соціалістичний.

Національний сепаратизм треба знищити, замінюючи його

космополітизмом. Всілякі релігійні забобони треба знищити, замінюючи

їх на розумову свідомість“587. Казав, що Венера Мілоська викликає у

нього огиду, а квартет Бетховена – заворот голови. Московщина вживала

всіх можливих заходів, не шкодувала коштів, щоб Л. Толстому дали

Нобелівську нагороду. Шведи не дали. Д. Пісарєв стверджував, що чоботи

вартісніші за твори В. Шекспіра.

Московські „нігілісти“ 1860-х років створили свій, вкрай примітивний,

простацький стиль. У ньому повно жовчі, нахабних наклепів,

перекручування фактів, злоби, безсоромної брехні. Цей стиль став

традиційним для московських соціалістів. Він притаманний В. Ленінові. В

СРСР він панує не лише в часописах та журналах, а й у науковій

літературі, в офіційних документах. У московській белетристиці

найліпшим (бо найправдивішим) твором про єство більшовизму є роман

Ф. Достоєвського „Бєси“. Тому-то москвини не перевидають, приховують

цей роман. Московський Художній Театр хотів був поставити 1912 року

інсценізацію „Бєсів“. Дізнавшись про це, М. Горький та А. Луначарський

вчинили великий протест, і „Бєсів“ не поставили. І в СРСР „Бєси“

фактично заборонені.

Психологія вчить, що люди й народ, які відчувають свою

неповноцінність, вживають єдино можливого їм способу себе

підбадьорити – перехвалки. Московські слов’янофіли написали цілу купу

книжок, що можуть бути джерельним матеріалом лікареві розумових

хвороб. Перекажемо коротенько їхні марення. Першим є вигадка, ніби

Західна Європа духовно зогнила, ставши на шлях лібералізму та

індустріалізації, засудила себе на смерть, бо той шлях, мовляв, веде до

занедбання всього містичного, трансцедентного в європейській культурі,

до знищення стабільних громадських та державних установ і форм. Друга

химера – про московський „народ-богоносец“. Про себе вони пишуть, що

московський народ не визнає основної ідеї приватної власності, бо ця ідея

– антихристиянська і є головною причиною боротьби – ненависті поміж

людьми. Мовляв, ми, москвини, вже на світанку нашої історії заснували

свою общину. В ній усі люди мають однакові права, все майно належить

всім і кожному з общинників, немає диявольської заздрості, всі справи

розв’язує сама община за згодою всіх, там згода і любов. Хіба не

християнський ідеал царства Божого на землі? Жодний народ у світі не

має й натяку на таку ідеальну інституцію, а ми, москвини, маємо її тисячу

років. Наш московський народ не визнає і права окремої людини на своє

незалежне від громади особисте життя. Не визнає, що є окрема людина,

окрема особа, а лише мала комаха, що згине, нічого не може зробити сама

без упорядкованої громади. А упорядкованою вона може стати лише тоді,

коли має сильного вождя, щоб його накази виконували беззастережно. І

ми, москвини, від початків нашої історії маємо сильних царів-

самовладців, вони не допустили, щоби ліберальні шашелі підточували

нашу державу. Ті шашелі вже підточили всі європейські держави, і їхній

упадок – це справа лише часу (москвини, що були в Європі у XVII–ХІХ

ст. жахалися, бачучи там „сваволю“, себто свободу. Вони ніяк не могли

зрозуміти: чому та „сваволя“ ще не завалила європейські держави – В.

Ключевський). Ми, москвини, розуміємо велику правду, якої не

розуміють європейці: особа – ніщо, а держава з царем-усевладцем – все.

Наш московський народ глибоко вірить, що єдність думки створює й

єдність дії. В єдності всієї нації лежить запорука її могутності, а відтак

багатство та щастя. Заради цього єдність думки треба підтримувати всіма

способами, навіть і примусом. Треба без милосердя нищити тих, хто

єдність думки руйнує. Сам Христос учив про потребу єдності духу, отже

й думки. І наш народ цю єдність має. А чи має її якийсь інший народ?

Московський народ не себелюб. Московська душа любить не лише

свій народ, а й усі народи світу. Ту „любов“ сконкретизував П. Зубов у