80 Років пізніше у своєму гаслі „Свобода, Рівність і Братерство“.

Здійснювати ж засади нашої Бендерської Конституції почали європейці

аж 140 років пізніше (1848 р.). Конституція П. Орлика – це конституція

сучасних демократичних республік. Якби не сталася катастрофа 1709 року

під Полтавою, Україна була б першою нацією, що дістала демократичну

конституцію держави. Україна була б випередила культурно весь світ, як

випереджали наші пращури-трипільці 5 тисяч років; як випереджали

гітіти своїми демократичними законами 1500 років до РХ; як випереджала

Босфорська держава за часів Христа; як випереджала „Руська Правда“ в

ХІ ст. Так багато важить давність, тривалість національної культури у

щоденному житті.

Після Переяслава Україна пробувала скинути московське ярмо.

Гетьман І. Виговський розбив і знищив 1659 року під Конотопом

московське стотисячне військо. Переляканий цар Олексій наказав своєму

урядові підписати мир з Україною на будь-яких умовах. Приймаючи

гетьманську булаву, гетьман І. Виговський сказав старшині: „Я присягав

славному панові Богданові, а не московському цареві. Отже, і ви, панове

полковники, маєте присягати мені, а не цареві московському“721. На

Переяславську Раду не приїхали і цареві московському не присягали ні

київський митрополит, ні жодний український єпископ. Хоч московський

уряд заборонив українському духовенству обирати митрополита, як було

раніше (бо хотів сам призначити), проте після смерті митрополита

Сильвестра Косова (1657 р.) українці, не питаючи Москви, обрали на

митрополита Діонісія Балабана, бо гетьман І. Виговський сказав

українському духовенству: „Обирайте кого хочете, не оглядаючись на

Москву, бо ми їй не підлеглі“. Навіть і після Полтавської катастрофи

Україна шукала можливостей визволитися з московської неволі. Граф

Василь Капнист їздив 1791 року до Берліна довідатися, чи Німеччина

підтримає Україну, коли б Україна розпочала війну з Московщиною за

свою державну незалежність. Як уже говорилося, українська шляхта була

поставила 1812 року своїм коштом 15 полків ніби до московського

війська. Водночас послала генерала В. Закревського до Наполеона

намовляти його йти через Україну, запевнити, що Україна повстане проти

Московщини. Поляки, довідавшись про це, переконали Наполеона не

вірити українцям і повідомили московський уряд про заходи В.

Закревського. Московщина, не гаючись, розігнала ті 15 полків, а В.

Закревського заслала до Сибіру. Пізніше вона заслала до Сибіру і тих

поляків, які повідомляли її про „зраду українців“. За Кримської війни 1854

р. М. Чайківський зорганізував військо із задунайських запорожців, що

мало воювати Московщину разом з Туреччиною. Тоді ж кілька десятків

тисяч селян самі, без інтелігенції, створили „Київську Козаччину“, щоб

використовуючи ту війну, скинути московське ярмо.

Нарешті з’являється велетенська постать – Тарас Шевченко. Хто ж є

Тарас Шевченко? Чому він безсмертний в Україні? Чому його „Кобзар“ є

другою після Св. Євангелії книжкою всього українського народу? Чому

вся Україна вважає Великого Тараса своїм Пророком? І чи є у світі якийсь

поет, що його могилі уклоняються з року в рік уже сто років сотні тисяч

прочан, зі всіх станів суспільства, з усіх земель великої країни?

Український священик Н. Димитріїв знайшов 1898 р. у далекому від

цивілізації канадійському лісі колибу українського малописьменного

емігранта. У ній був на стіні саморобний хрест з образом Божої матері, а

поруч – образ Т. Шевченка. Той селянин знав „Кобзаря“ напам’ять. Чи є

десь поет, що його образ ставлять поруч з образом Христа?

Тарас Шевченко став уособленням вічної України. Він є сама Україна

– не та, скалічена московською чи польською культурою інтелігенція, не

та прибита рабством сірома. Він та Україна, що її сам визначив одним, але

всеохоплюючим словом – Козацтво. Вустами Великого Тараса промовляє

Україна. Козацька, лицарська, духовно вільна. Поневолена московською

та польською культурою інтелігенція спочатку перелякалася (зізнається

П. Куліш) громового голосу Козацької України, що закликала в „Кобзарі“:

„і вражою злою кров’ю волю окропіте“. Не розуміла, що Тарас був, є, і

доки Україна є Україною, буде архітектором самостійної держави.

Москвини це розуміли ще 1847 року і вже тоді намагалися знищити його.

Вустами Великого Тараса промовляє народ, нація, великою мовою

тисячолітніх прадідів великих. Мовою трипільців, скіфів, сарматів, антів,

київських князів, галицьких королів, українських гетьманів, запорізьких

лицарів. Великий Тарас побожно шанував могили предків, його пошана

походить з глибини духовності українського народу, що тисячі років тому

піднесла на містичну височінь віру в безсмертя душі людини і народу.

Національний інстинкт народу відчуває в могилах предків джерело своєї

національної сили.

Тарас Шевченко, як і наш народ, відчував, розумів одну з найбільших

таємниць життя мертвих – живих – ненароджених, тобто життя нації.

Розумів таємницю сили нації, глибокий зміст культу нації. Культ нації є

другим після релігії джерелом сили народу. Національні традиції дають

народові непереможну силу витримати ворожий – духовний, ідейний,

культурний наступ на нього. Майже до ХХ ст., хоч і малою іскрою, проте

жеврів в українській провідній верстві національний дух. Лише в другій

половині ХІХ ст., а надто в ХХ ст. вдалося московським т. зв.

„соціалізмом“ задурманити розум і отруїти душу нашої інтелігенції, що

відривало її від джерела її сили – українського національного духу, а

отже, й від українського народу. Та москвини не здолали українське

селянство. Не знаючи сили його національного духу, гадали, що

захоплять українське селянство московськими ідеями так само легко, як

ними захопилося московське. 1917 рік показав, що помилилися.

У березні 1917 року жменька українського студентства закликала

українців у Києві до походу вулицями, щоб показати свою силу. Київ був

тоді чи не найбільше змосковщеним містом, і старші українці гадали, що

національно несвідомий народ (міщухи) не вийде, і спроба скінчиться

нічим. Але на вулицю вийшло понад 100 тисяч „несвідомих“ київських

міщан з портретами Т. Шевченка і жовто-блакитними прапорами (а не з

червоними, як було в Московщині). Співали українських пісень, а

найурочистіше – „Заповіт“. Навіть поза Україною виявляли українці

національну свідомість. У московських (ворожих Україні) часописах

читаємо про український похід у Петербурзі: „Одразу ж на початку

революції, 23 березня 1917 р., українці в Петербурзі святкували

визволення України. У величезному Казанському соборі відслужили

панахиду по Тарасові. Прийшло понад 20 тисяч люду з жовто-блакитними

стрічками на грудях. По панахиді вишикувалися і пішли до Таврійського

палацу висловити урядові вимоги України. На чолі походу їхали

кубанські козаки з прапорами і бунчуками Гетьманщини XVII–XVIII ст.,

що їх забрали з музею. За ними йшли у зразковому військовому строю

українці – вояки петербурзького гарнізону – з жовто-блакитними

прапорами. За ними тисячі невійськових. Всі співали українських

національних пісень та Шевченків „Заповіт“. Упорядкованість, лад були

такі досконалі, що москвини не вірили своїм очам. А вже справді

отетеріли, почувши від учасників походу якісь нові, незнані москвинами,

слова: „Україна“, „українці“, „український“. Такі національні українські

походи були 1917 року навіть в українських поселеннях у Сибіру.

Вустами Великого Тараса мовить сам український народ. Ідеї та ідеали

„Кобзаря“ – це ідеї та ідеали не самого геніального Тараса, але його

геніального народу, що своєю душею та серцем знав значно краще за

вчених істориків, що саме поховане в козацьких могилах. Іскра з тих

могил вибухнула 1917 року таким величезним полум’ям, що спалило всі

старшобратські теорії. Український народ знайшов, що переховувалося в

козацьких могилах. „Воскресають лише там, де є могили“,– каже Ф.

Ніцше.

Імперський міністр граф А. Орлов у своєму звіті цареві радив 1847

року покарати Т. Шевченка якнайтяжче, бо він може стати батьком

української незалежної держави. Перебравши 1917 р. імперську владу,

московська „демократія“ перебрала й обов’язок дбати про неподільність

імперії. Вона побачила 1917 р., що віщування далекоглядного Орлова

здійснюється і кинулася знову нищити Т. Шевченка. Завоювавши 1918 р.

Україну, дерла, палила „Кобзарі“ та портрети Т. Шевченка, розстрілювала

кожного, хто їх мав. За один лише тиждень у лютому 1918 року тільки в

одному Києві вбила кілька тисяч власників „Кобзаря“ чи портрета Т.

Шевченка. Українське селянство відповіло зброєю. Вся Україна горіла в

пожежах повстань. „Радянська“ влада боялася висунути носа з більших

міст. Московщина голодувала без української пшениці і мерзла без

українського вугілля. Насувалася небезпека московській владі від

голодних і холодних москвинів у самій Московщині. Ленін пригадав

заповіт цариці Катерини ІІ, що нищити все українське одразу –

небезпечно. І дав наказ своїм „осадить шаг назад“, щоб потім можна було

б зробити „два шага вперед“, пояснюючи, що „силой украинцев не

возьмем, но только разозлим“722. І знайшлася формула: „Соціалістичний

зміст в українській формі“, тобто „Московський зміст в українській

формі“. І проголосили Т. Шевченка москволюбом, безбожником,

соціалістом. Та виявилося, що навіть та клята українська форма нагадує

українцям про український зміст. Українці читають у „Кобзарі“ слова:

Бог, Господь, Божий і силу силенну іншого „опиума для народа“. Читають

ще щось значно гірше, що Бог покарав навіть немовля українське за те,

що воно несвідомо усміхнулося московській цариці. Читають, що Бог

покарав дівчину, яка напоїла коня „того первого, що розпинав нашу

Україну“. Читають про „високії ті могили“ і що в них заховано. Читають

про славне лицарство, споборників святої волі у норах, без дна глибоких,

у Сибіру, про праведних гетьманів і де їх могили, що кат нищить.

Читають у „Кобзарі“ про политих московською блекотою, з кокардами на

лобі, землячків, які з чужого поля в Україну принесли великих слів велику

силу і більше нічого; про пораду Тарасові: „співати про Матрьошу, про

Парашу нашу“, і читають відповідь Тарасову: „Вмію та не хочу“, бо

„розумне ваше слово брехнею підбите“. Нарешті, читають заповіт свого

національного пророка: „Вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою

кров’ю волю окропіте“.

Чому Московщина дозволила існувати джерелу українського

„национализма“? Не попалила всіх „Кобзарів“, не проголосила Т.

Шевченка наймитом буржуазії, куркулем, фашистом, ворогом

українського народу? Пробувала таке. Попеклась. Пішла іншим шляхом.

Викинула з „Кобзаря“ „Розриту могилу“, „Чигирин“, „Великий льох“,

„Якби ти, Богдане, п’яний“, „Стоїть в селі Суботові“, „Заступила чорна

хмара“, „Іржавець“ і т. п. Але в Україні було ще багато „Кобзарів“ старих

видань, тож українці змогли навіч переконатися, що саме пече

Московщині. Ненадруковані твори Шевченка поширювалися по Україні

таємно, переписані від руки. Московщина знову вдалася до шахрайства.

Надто печуть москвинів Шевченкові слова: Московщина, москаль,

московський. Всюди, де могли, замінювали їх на „земля царская“, пан,

панський, цар, царський і т. п. Про фальшування перекладу „Кобзаря“ ми

вже згадували. Водночас Московщина вдалася і до блюзнірства. Наказала