1957 Рр.) „замовкло“ 365 українських письменників363.

Світова історія не знає випадків, коли деспоти вигублювали одразу

УВЕСЬ провід якоїсь церкви. Московщина вигубила 1926–1932 рр. 28

єпископів і понад 3 тисячі священиків Української Православної

Церкви364. 1941–1946 рр. знищила всіх 6 українських уніатських

єпископів і 2500 священиків365. До речі, Московщина ще в ХІХ ст.

нищила вогнем і мечем Українську Уніатську Церкву на Правобережній

Україні. З цього приводу Микола І наказав вибити спеціальну медаль з

написом: „Отторженные насилием – соединенные любовью“.

Більшовицька Московщина, щоправда, медалі з таким надцинічним

написом не карбувала, але надрукувала в українських шкільних книжках,

що Українська Уніатська Церква з великою радістю, охоче з’єдналася

добровільно з „матірною“ московською. Секретар ЦК КПУ С. Косіор на

з’їзді КПУ казав: „Оцінюючи велику працю, проведену в 1933–1939 роках

у боротьбі з українськими націоналістами, працю, що її ми не припиняємо

й тепер, і яку вестимемо й надалі – треба сказати, що ми били

націоналістів міцно і попадали, як мовиться, у самісіньку ціль“. За часів

Великого Погрому України 1933–1939 рр. існував у СРСР т. зв. „Красный

Крест для помощи политическим заключенным“. Головою його був М.

Горький. Жінки ув’язнених українських письменників просили його

допомогти їхнім чоловікам. Він відповів їм: „Когда враг не сдается, его

уничтожают“366.

Таємні вбивства традиційний московський спосіб нищити своїх

ворогів. Геніальний український композитор А. Ведель (1767–1806 рр.)

відмовився творити задля Московщини і втік з Петербурга. Московщина

ув’язнила його і таємно вбила у в’язниці. Так само таємно вбила 1921

року композитора М. Леонтовича, 1922 року – композитора К. Стеценка,

1918 року – художника О. Мурашка, 1919 року – професора М. Плевака,

1920 року – міністра УНР І. Стешенка, 1920 року – Л. Симиренка.

Симиренки – особливий приклад. Дід Платон Симиренко приятелював

з Т. Шевченком, видав „Кобзаря“. Його син Лев щороку давав тисячі

рублів на видання українських книжок, на українські справи. Він написав

велику працю про українське садівництво. Московський рільничий

інститут запросив його на посаду професора. Він відмовився, не бажаючи

працювати на Московщину. Московщина таємно вбила його 1920 р. Його

син Володимир написав велику працю про українське плодознавство

(помологію) українською мовою. Московщина вимагала, щоб він видав її

московською, але він відмовився. Московщина ув’язнила його 1938 року,

і він згинув безслідно. Лев і Володимир піднесли українське садівництво і

науку про нього на дуже високий науковий рівень. Обидва відмовилися

служити Московщині, і вона обох убила367.

Зв’язковим офіцером Швеції при гетьмані П. Орликові був майор

Сінклер. Московський посол у Стокгольмі М. Бестужев-Рюмін руками

наймитів потай убив 28 червня 1739 р. Сінклера в Шлезку. Нащадок того

Сінклера генерал Володимир Сінклер був 1918 року начальником

Генеральної Булави (Штабу) військ Української Народної Республіки.

Після поразки 1919 року він опинився в Польщі. Польща пропонувала

йому високу генеральську посаду. Він відмовився, бо як пояснив, не хоче

ламати присягу вірності Україні. Він знайшов собі в Польщі работу на

залізниці. Москвини знайшли його і потай убили.

Московщина таємно вбивала своїх ворогів і за межами імперії. С.

Петлюру – 25 травня 1926 р. у Парижі, провідника ОУН Є. Коновальця –

24 травня 1938 р. у Роттердамі, провідника ОУН С. Бандеру – 15 жовтня

1959 р. у Мюнхені, Провідного члена ОУН Л. Ребета – 12 жовтня 1957 р.

у Мюнхені. Коли не могли вбити, пробували підкупити ту державу, де

московські вороги жили. Наприклад, Московщина давала турецькому

султанові 300 тисяч талерів, щоб він видав їй гетьмана І. Мазепу. А ті 300

тисяч становили більш як десяту частину всіх державних прибутків

Московщини.

Кров жертв, що полягли в боротьбі за велику ідею, породжує нових

борців. Отож, Московщина шукала й інших, ніж фізичне, способів

знищення українських „сепаратистов“. Найдієвішим було московщення

провідної верстви. Не дивно, що після 1917 р. змосковщена українська

інтелігенція завела Україну до старої московської тюрми народів. Але

серед тієї нашої змосковщеної інтелігенції знайшлося досить людей, щоб

проголосити Українську незалежну республіку і три роки збройно її

боронити від загарбання Московщиною. І після поразки збройної

боротьби залишилися сотні тисяч української інтелігенції, мільйони

людей, які прагнуть Української незалежної держави. І борються за неї,

хоч співвідношення сил Московщина – Україна, здавалося б, дає мало

надій на перемогу. Борються, без надії сподіваючись, за висловом Лесі

Українки. Борються, бо вірять у перемогу. Вбити цю українську віру –

цілковито і остаточно поневолити Україну.

Вся московська пропаганда в Україні, всі її зусилля в школі,

літературі, мистецтві, науці спрямовані до одного-єдиного: вкоренити в

голови і душі українців почуття БЕЗСИЛЛЯ – СЛАБОСТІ України і

водночас страх перед силою Московщини. Переконати українців, що

українська мова, українська культура відсталі, нерозвинені, маловартісні.

Вкоренити в українській душі почуття української національної

НИЖЧОСТІ. Вкоренити ЗНЕВІРУ у власні українські сили: культурні,

господарські, державотворчі. Скувати українську ДУШУ духовними

кайданами рабства, тоді фізичне рабство настане саме собою. Ніхто не

знає, наскільки Московщина вкоренила в українців почуття української

національної нижчості, безсилля України; наскільки отруїла душу

українця; наскільки скалічила український дух боротьби. Лише новий