98 %. Рятуючи себе від політичної смерті, наші соціалісти-драгоманівці

змушені були зрадити свою „единую-неделимую Россию“, визнати ідею

державної самостійності України. Це „були примушені“ вони не

посоромилися записати й до історичного документу. У першому

універсалі УЦР чорним по білому написано: „...нас приневолено, щоб ми

самі творили нашу долю“. У другому Універсалі написано: „...ми рішуче

ставимося проти замірів самовільного здійснення автономії України“. У

третьому Універсалі читаємо нісенітницю: „...в ім’я рятування всієї Росії

сповіщаємо: від нині Україна стає Українською Народною Республікою“.

У всіх трьох Універсалах читаємо: „...не одділяючись від усієї Росії, ...не

розриваючи з державою російською“. Навіть у четвертому Універсалі, що

проголошує власне державну самостійність України, читаємо, що

Українським Установчим Зборам (навіть у цій назві по-рабському

змавпували московське „Учредительное Собрание“) „належить рішити

про федеративний зв’язок з народними республіками бувшої російської

держави“. Отже, федеративна самостійність. Так глибоко вкорінилося

рабство в розум і душу нещасного хохла, що він жахався навіть слів:

„самостійність“, „незалежність“, „воля“.

Як не парадоксально, проголосити державну незалежність примусила

УЦРаду ... Московщина. Завойовуючи Україну, вона вистрілювала всіх,

хто показав себе національно свідомим українцем. Знайшовши в кишені

щось написане чи надруковане українською мовою, стріляли власника, не

питаючись й імені. Зайнявши 10 лютого 1918 р. Київ, москвини

розстріляли понад 5 тисяч українців за один лише тиждень. Отже,

загрожували й українським товаришам-соціалістам УЦР. Пізніше й

постріляли, знищили в Сибіру тих, хто не втік за кордон, як В.

Винниченко. Зруйнувавши власне військо, УЦРада змушена була просити

Німеччину, щоби та вигнала москвинів з України. А задля того треба було

підписати мир з Німеччиною, Австрією, Туреччиною. Вони й пояснили

УЦРаді, що мир підписується лише з самостійною державою, а не

частиною якоїсь держави. Так загарбництво „старшобратньої демократії“

примусило москволюбів-драгоманівців проголосити проти своєї волі

державну незалежність України. Зволікати дальше вже не могли, бо

„брати“ стріляли з гармат по Києву. Знищили гарматним вогнем дім

приятеля московської соціалістичної „демократії“ М. Грушевського.

Пізніше, коли він визнав „прогресивну ролю“ (його вираз) тої

„московської демократії“ і повернувся в Україну, вона знищила і його

самого.

Та й проголошення державної самостійності України драгоманівці

розглядали як тимчасовий відступ від заповіту вчителя. І після четвертого

Універсалу зволікали вносити до своїх політичних програм засадничу

вимогу державної незалежності України, сподіваючись, що обставини

зміняться, і самостійність буде непотрібна. Всі українські соціалістичні

партії аж у квітні 1918 р. (три місяці ПО четвертому Універсалі) на своїх

з’їздах ухвалювали: „...уважати, що самостійність України при даних

обставинах може забезпечити культурний та господарський розвиток

пролетаріату“, „...рахуючись з новим, реальними обставинами життя,

визнати самостійність України“ і т. п. І справді, тоді обставини були

кепські для драгоманівців. У Московщині панували „брати-соціалісти“, а

кляті „обставини“ примушували українських соціалістів воювати з

московськими „братами-соціалістами“. В Україні стояли німецькі полки,

які не дозволили б створити в Києві московсько-малоросійський

імперський „федеративний“ уряд. Пізніше німці дозволили його створити

несоціалістичним драгоманівцям (москволюбам) на чолі з П.

Скоропадським, бо соціалістичні балакуни-нездари не змогли постачати

Німеччині продовольство, як зобов’язалися в мирній угоді.

Ідеологічно й політично збанкрутовані драгоманівці твердять тепер,

що, мовляв, 1917 р. наша інтелігенція була так змосковщена, що

порівняно з нею драгоманівці були українськими самостійниками і навіть

націоналістами. Неправду кажуть, ніби всі національно свідомі українці

були тоді драгоманівцями. Щоправда, переважна частина нашої свідомої

інтелігенції таки була москволюбською, але була і протимосковська, хоч і

не така активна, як москволюбська, і тому історія мало оповідає про їхню

боротьбу з Московщиною.

З найвизначніших українців драгоманівцями НЕ були: Омелян

Огоновський (1833–1892), Іван Франко (1856–1916), Леся Українка (1871–