1933 Року всі уряди заховали в своїх таємних архівах. Чому? Саме тоді

прийшов до влади в Німеччині А. Гітлер, який відкрито почав готуватися

до війни. Перелякані європейці та американці почали залицятися до

Московщини, щоб відновити старий союз проти Німеччини. Отже,

псувати стосунки з Московщиною заради якихось незнаних українців

було невигідно. Розпачливих благань українців поза СРСР не хотіли чути

ні уряди, ні суспільство християнських Європи та Америки. Два-три

протести та заклики допомогти (Ф. Нансена, архієпископа Відня Т.

Ініцера) потонули в океані байдужості. Такого ганебного, негуманного

ставлення Європи та Америки не знала до 1933 року світова історія.

Це мусять пам’ятати українці, бо настане час, коли ті „гуманісти“ та

„християни“ намовлятимуть українців забути 1933 рік і простити

Московщині її голодомор восьми мільйонів українців і ще більше

мільйонів в подальші роки. Простити в ім’я людяності і християнства.

Тоді українці хай нагадають тим фарисеям їхню „людяність“ та

„християнство“ 1933 року і багато ще чого з пізніших років. Мусять

пригадати, бо інакше кров мільйонів українських мучеників впаде на всю

Україну жахливим прокляттям, і знову буде Україна стогнати у новому

рабстві. Буде, бо найвища справедливість карає народ рабством за

зневаження крові предків, пролитої за ВОЛЮ народу391.

Московські голодомори України 1921, 1933, 1946 років – це лише

частини плану знищення джерела українського націоналізму –

українського селянства. Точніше – продовження кількасотрічних зусиль

Московщини знищити українство. Московський міністр В. Волинський

звітував 1737 року цариці Анні: „До мого приїзду в Україну я ніколи не

припускав, що вона так сплюндрована, що так багато люду померло.

Наша армія забрала у тутешніх людей все зерно і всю худобу. Тут не

залишилося й такої кількості селян, щоб бодай собі посіяли. Багато землі

не засіяно, бо нема кому сіяти, та й нема чим орати, бо наша армія забрала

всю худобу. А треба ще стягнути з тих людей 30 тисяч мір борошна та

сіна“. Московський губернатор в Україні Г. Потьомкін доповідав 1787

року Катерині ІІ: „Наша армія забирає свавільно у тутешніх людей: зерно,

худобу, харчі, одяг, взуття тощо. Хто протестує, того б’ють нещадно,

часом смертельно. Навіть найприхильніші до нас тутешні люди

починають ремствувати відкрито і загрожувати нам помстою“.

У 1907 р. був голод у Грузії та Вірменії. Члени Державної Думи –

грузини та вірмени – доводили, що імперський уряд не хоче допомагати

голодним. Члени Думи – московські монархісти, ліберали й демократи

накинулися на грузинів та вірменів: „Голоду там нема, а якщо вмерло 2–3

голодних, то ганьба самим грузинам та вірменам, що їх не врятували.

Коли ж грузини та вірмени такі безсердечні до долі своїх земляків, то

треба переселити туди більше москвинів, а вони вже напевно подбають,

щоб ніхто з голоду не вмер“. Те саме в 1930-х роках: „Уряд СРСР не може

допустити, щоб УРСР голодувала. В СРСР бідняків уже немає, недоїдання

немає. СРСР уже стоїть на шляху добробуту. Наше знищення злиднів на

селі – це ж таке досягнення, про яке не можуть і мріяти робітники і селяни

найдемократичніших країн світу“392. Речник московського народу, що

сам вийшов з народу, М. Горький каже вустами свого героя: „Я всех

мужиков ненавижу. Они прикидываются сиротами, но жить хорошо могут

потому, что землю имеют. А я мещанин. И мужика бы этого ... ух ты!

Грабь, дери с него шкуру, выворачивай подлеца наизнанку! Ибо что есть

мужик? Мужик есть для всех людей съедобное животное“393. М. Горький

словами того ж Самгіна виразив ще й таку думку: „Немосквини не

люблять Московщину. Якби я мав владу, то перевіз би всіх немосквинів

нашої імперії до Сибіру. Оселив би їх у Якутії, на Камчатці, взагалі в

диких голодних закутках. Хто з них виживе – хай живе; хто здохне – хай

здихає“394.

Нинішня московська влада перебрала всі імперські ідеї та заповіти,

зокрема такий: „Іскра сепаратизму, викресана Т. Шевченком, рано чи

пізно може завдати Московщині багато турбот і лиха. Якою б малою та

іскра не була б, треба її гасити вже тепер, поки вона лише жевріє під

попелом. Якщо вихор роздує її в пожежу, то вона неодмінно спалить нашу

імперію“395.

Війна 1941–1945 рр. дала Московщині нову нагоду винищувати

українців і Україну, перекладаючи провину на німецьких окупантів. До

речі, під час цієї окупації відкрили багато слідів московських злочинів. У