1917 Році: візник на білому возі сам співав своєї „камаринской“, а візник

на червоному наказує хохлам співати московську „камаринскую“, та ще й

на „украинском языке“. Хохли, зрадівши, що візник визнав їхнє „наречие“

за мову, горлають щодуху московську „камаринскую на украинском

языке“. На всіх книжках, виданих в Україні українською мовою, завжди

надруковано: „На украинском языке“.

Так, Московщина завдячує створенням СРСР не В. Ленінові, не Л.

Троцькому, не Франції, Англії, США, а найбільше і насамперед...

українцям. І не лише яничарам скрипникам, укапістам, зрадникам

винниченкам, скоропадським, а навіть патріотам петлюрам, ба навіть і

націоналістам міхновським, коновальцям. Як-то? Чому? Щоб відповісти

на це, треба написати окрему книжку. Тут відповімо лише одним

реченням: українська провідна верства ще не доросла 1917 р. до власної,

самостійної державності. Тому-то Наполеон облишив свій намір

підтримати Україну, якщо вона повстане проти Московщини за свою

державну незалежність. Поляки переконали його, що українська провідна

верства ще не доросла до самостійної державності. І вони довели це

десятками фактів з української історії. Трохи тих фактів подали і ми тут.

А. Гітлер не хотів взяти Фінляндію до складу своєї імперії. Й. Сталін

не хотів зробити Фінляндію сателітом Московщини. Чому? Бо обидва

знали, що фінни не зважають на жертви, коли йдеться про незалежність

Фінляндії.

Із усього сказаного бачимо, що малоросійство не є самим

московством. Бачимо, що москволюбство – це напрям (орієнтація), а

малоросійство (і теперішня його удосконалена форма – малоукраїнство) –

це параліч думки і волі; це атрофія природнього потягу до свободи; це

брак віри в усе шляхетне, високе; це – зникнення історичної пам’яті; це –

зникнення національного інстинкту; це – пригноблююче почуття своєї

особистої і національної нижчості, меншвартості. Це – капітуляція перед

боєм. Коротко – це ДУХОВНЕ рабство, а з нього і рабство розумове та

фізичне. Іншими словами малоросійство (і малоукраїнство) – це духовне

ВИРОДЖЕННЯ (дегенерація) людини до рівня свійської тварини.

„Московська література, політична і неполітична, різні організації і

партії, буржуазні і соціалістичні, цілими серіями плодили на Україні

перекинчиків. А коли ж ми виправдовували тих перекинчиків, то як же ми

могли повстати проти самого джерела, що ростила ренегатів – проти

Московщини, її народу, її культури, її демократії, її політичної місії,

проти „генія“ московського народу? Ціла прірва ділила таку ментальність

тодішньої нашої інтелігенції від ментальності нашого народу, від

ментальності Шевченка, який на муки вічні засуджував душу дівчини, що

кожному годила і яка несвідомо „цареві московському коня поїла“. Чи з

такої ментальності, що виправдовувала ренегатство, могла зродитися така

ненависть, яка бухала до Іспанії у фламандців? У французів великої війни

до тевтонів? В ірландців до англійців? Чи люди такої психіки (а з них

вийшли наші пізніші соціалістичні провідники) могли стати

акумуляторами того народного гніву, який виріс в Україні з насіння

Мазепи, Полуботка, Калнишевського? Чи з такою психікою можна було

мобілізувати жадобу історичного розрахунку з „Петра твореньем“? Чи

серед тих людей міг з’явитися український Руже де Ліль із своїм гімном,

що закликав „зіпсутою кров’ю ворогів зросити наші борозни“?

Історичний момент на цілий зріст ставив трагічну і яку ж тяжку дилему:

ми чи ВОНИ. І як же ж могли – не кажу рішати – а хоч би ставити на

цілий її зріст дилему люди, які допускали вільний перехід від „МИ“ до

„ВОНИ“, і які в ім’я розуму і толеранції виправдували національне

ренегатство?“248.

Навіть і легковірний, сліпий і глухий хохол нарешті збагнув велику,

правічну правду, що боротьба за державне визволення України – це,

насамперед, боротьба за визволення УКРАЇНЦЯ з його московської (та

іншої) ДУХОВНОЇ неволі. „Ніколи не загине той народ, що збагнув

причини своїх поразок“,– сказав німецький державний муж М.фон ден

Брук.

День розплати України з Московщиною значно наблизився.

ХІІ. ЗАГАРБНИЦТВО МОСКВИНА

Нам тільки сакля очі коле,

Чого вона стоїть у вас,

Не нами дана.

Т. Шевченко

Там, де стала московська нога –

є московська земля.

Ф. Достоєвський

Зовнішні вияви московського загарбництва (імперіалізму) пояснюють

загарбництвом москвинів (царів та урядів). Несила подивитися глибше,

побачити саме джерело московського загарбництва, побачити оті

внутрішні сили, що породжують і живлять його. Тих сил є кілька.

Московщина потребувала грошей на зброю, бо сусідні держави росли

культурно і економічно, отже і військово. Збільшувати податки уряд не

міг, бо не залишалося вже нічого ще не оподаткованого, а старих податків

не могли зібрати всіх. Залишалося грабувати сусідів. Московський народ

за наказом свого царя радо йшов підбивати, поневолювати, визискувати,

обкрадати сусідні народи. Замість працювати і віддавати панові доробок,

надходила золота нагода самому стати паном, забирати все у підбитого

народу. Щонайменше – бути підпанком, наглядачем, погоничем,

жандармом на легкому хлібі десь у підбитій Україні, Кавказі, Азії. А в

якому краї жити – москвинові байдуже. У кожному підбитому краї він

почувається паном, бо має владу наказувати і право та силу грабувати.

Отже, московське загарбництво постало і живиться не з примхи чи

жадоби самих московських царів, урядів, а також вдачею та світоглядом

самого московського народу. „Что взято – то свято“,– каже москвин. А

взято самої землі чужої стократно більше, як мали своєї. Так московська

держава мала у:

ХІІІ ст.

–

216.000 кв.км

XIV ст.

–

560.000 кв.км

XV ст.

–

8.720.000 кв.км

XVIІ ст.

–

14.392.000 кв.км

XVIIІ ст.

–

17.080.000 кв.км

XIX ст.

–

12.000.000 кв.км

XX ст.

–

23.000.000 кв.км

Московщина загарбала: 1556 р. Татарську Орду, 1581–1645 – Сибір,

1709 – Україну, 1721 – Прибалтику і Фінляндію, 1739 – Східну

Чорноморщину, 1783 – Крим, 1792 – Західну Чорноморщину, 1772–1792 –

частину Польщі, 1813 – Грузію, 1815 – решту Польщі та Бесарабію, 1854 –

Амурщину, 1865 – Туркестан, 1881 – Хіву, Бухару.

„За 234 роки (з 1228 р.) Московщина мала 160 війн зовнішніх і 90

домашніх. За 103 роки (1492–1595) Московщина воювала 50 років. Отже,

в середньому один рік воювала, а один готувалася до наступної війни“249.

За останні 200 років Московщина воювала 128 років. Це були

загарбницькі війни і лише 4 оборонні. Ті оборонні тривали 4 роки250.

Більшовицька Московщина воювала: 1917–1919 рр. Україну, 1920 р.–

Польщу, 1921 р.– Казахстан і Грузію, 1922 р.– Туркменистан,

Таджикистан і Україну (селянські повстання), 1929 р.– Китай, 1936 р.–

Японію, 1939 р.– Фінляндію, Польщу, Румунію, 1941–1945 рр.–

Німеччину, 1945 р.– Японію, 1956 р.– Мадярщину. Тепер у московському

ярмі є 178 мільйонів люду (разом із сателітами). За переписом 1926 р. в

СРСР було: москвинів 52 %, а немосквинів – 48 %. А за переписом 1939 р.

було: москвинів 58 %, а немосквинів 42 %. Отже, москвинів збільшилося

на 6 %, а немосквинів зменшилося на 6 %. Це за московською

„статистикою“.

Московське загарбництво почалося від заснування держави, коли

Андрій Боголюбський сплюндрував 1169 р. Київ. Його син Юрій

Суздальський не брав участі у бою під Калкою 1223 р. Він хотів, щоб

татари побили київських князів, а сам, зберігши військо, став би

найсильнішим з них і міг запанувати над усіма. Далі безперервно

загарбували сусідні землі всі Івани, Петри, Катерини, Миколи, Ленін,

Хрущов.

Міністр Катерини ІІ Платон Зубов склав список держав та династій,

що їх має Московщина віддати Європі. У тому списку немає Швеції,

Прусії, Польщі, Австрії, Данії, Туреччини. Де ж вони поділися? Відповідь

на це дає його проект московської імперії. У тій імперії мало б бути шість

столиць: Петербург, Москва, Астрахань, Відень, Костянтинопіль і Берлін.

У кожній столиці – король, підлеглий московському імператорові251. Чи

ж тепер у Берліні, Варшаві, Празі, Софії, Будапешті, Бухаресті не васали

імператора Микити?

Понад сто років тому монархіст Ф. Тютчєв подав проект московського

загарбницького месіанізму. Той проект: 1) відновлює Візантійську

імперію, але столицю переносить із Царгорода до Петербурга; 2) об’єднує

всі християнські церкви в одну православну. Замінімо монархічну

термінологію на соціалістичну (Візантію – ІІІ Інтернаціоналом,

православну церкву – комунізмом) і маємо докладну копію промов та

писань радянських Тютчєвих. „Двадцяте століття належить нам,

москвинам“252.

Під час війни 1939–1945 рр. у Москві перебувало чимало емігрантів-

комуністів із слов’янських земель, зайнятих німцями, Уряд СРСР створив

з них т. зв. „Всеслов’янський З’їзд“, створив 1943 р. в Югославії

„Всеслов’янський комітет“ з сербським комуністичним генералом М.

Масларічем на чолі, повторив 1941– 1945 рр. „Слов’янський комітет“ в

Канаді, США, Франції, Англії, Південній Америці. Чому московські

комуністи відновили старе монархічне т. зв. „слов’янофільство“? Бо всі

москвини – монархісти і соціалісти – розуміють „слов’янофільство“ і

панславізм лише як панмосковізм. Знищивши 1775 р. оборонця України –

Запорізьку Січ, Московщина розв’язала собі руки загарбувати українську

землю, відібрала 1776 р. у 25 тисяч заможних козаків (як бачимо, почали

розкуркулювати українців не соціалісти 1930 року, а монархісти 1776

року) землю і роздала москвинам. Тоді одержали: князь П. Вяземський 52

тисячі десятин, князь Г. Потьомкін – 42 тисячі, граф І. Сковронський – 39

тисяч, московські полковники – по 10 тисяч, офіцери – по 5 тисяч.

Пізніше одержали ще: П. Вяземський – 200 тисяч, Г. Потьомкін – 150

тисяч, 8 генералів – по 3–6 тисяч, 18 офіцерів – по 2–4 тисячі. Потім сотні

і тисячі москвинів одержували українську землю. Лише на обширі між

Бугом і Дністром і лише за 10 років (1776–1786 рр.) Московщина

загарбала 4,5 млн. десятин української землі253, що її щедро поливали

своїм потом і кров’ю наші прапредки ще 5 тисяч років тому.

Та Московщина загарбувала в Україні не лише землю. У

правосвідомості москвина – від ХІІ ст. до сьогодні панує неписаний закон,

за яким „имение“ (земельний маєток) означає не лише землю, а й усе, що

на тій землі стоїть, росте і живе, себто разом з худобою і людьми. Селян

уважали невіддільною частиною „имения“, тобто землі, на якій вони

жили. Загарбані Московщиною українські землі не були „диким полем“,

як пишуть московські історики. Та земля була заселена українцями. Отже,

вони автоматично стали кріпаками нових московських поміщиків. Із 100

тисяч вільних козацьких господарств лишилося 1752 р. лише 2959254.

Роздавалася українська земля не лише вельможам, генералам, а й

московським селянам та іншим чужинцям. 1753 р. прислано з

московщини 40 тисяч селян і роздано їм (задарма) землі над Дністром.

Року 1781 прислано ще 50 тисяч. Потім ще, та й самі вони приїздили

тисячами. Московщина навіть сплачувала переїзд чужинцям і надавала

всіляку іншу допомогу.

Чорне море було однією з найголовніших основ могутності, добробуту

і культури українського народу та держави. І цю основу Україна боронила

тисячоліттями. Втрачаючи її, не раз знову повертала. Не допустити

український народ до Чорного моря (а з нього і до Середземного і в океан)

– було і є стратегічною метою всіх ворогів України. Німеччина ще перед

А. Гітлером уклала план незалежного Криму під своєю зверхністю. По