16.Поняття, особливості та класифікація джерел земельного права України

Джерело – це зовнішня форма вираження права, прояву та існування земельно-правових норм.

Земельно-правова норма – це є встановлене або санкціоноване державою загальнообов’язкове правило поведінки загального характеру, що приймається у визначеному законом порядку , розраховане на неодноразове застосування.

Для джерел земельного права також характерні певні ознаки:

• офіційний публічний характер;

• приймаються державою, санкціоновані нею у визначеному порядку;

• мають документальний характер і зовнішню форму;

• розраховані на неодноразове застосування та поширені на невизначене коло осіб (мають нормативний характер);

• дотримання вимог забезпечується примусовою силою держави

• містять норми, які регулюють специфічне коло відносин;

• до складу джерел земельного права входять нормативно-правові акти колишньої СССР та УРСР, які регулюють ті земельні відносини, що не врегульовано законами України(ст.3 ЗУ «Про правонаступництво», Постанова ВРУ «Про порядок тимчасової дії земельних актів» 21.09.1991);

• земельне законодавство, яке вже втратило чинність, може застосовуватись до земельних відносин, які виникли під час його дії.

Існують наступні види джерел права:

• правові звичаї,

• правові прецеденти,

• правові принципи,

• нормативно-правові акти.

Класифікація джерел права:

За юридичною силою

• закони

• підзаконні

За колом відносин

• загальні

• спеціальні

За характером правового регулювання

• матеріальні

• процесуальні

За об’єктом правового регулювання

• інтегровані

• диференційні

За сферою дії в часі

• постійні

• тимчасові

За територіальним поширенням

• на всю території

• локальні

17.Закони України як джерела земельного права.

Закони є основним джерелом земельного права України. Серед тих, що регулюють земельні відносини, особливе місце належить Конституції України. Так, у ст. 92 Основного Закону України передбачено, що найважливіші екологічні, у т. ч. й земельні, відносини, зокрема засади використання природних ресурсів, виключної (морської) економічної зони, континентального шельфу, а також відносини екологічної безпеки повинні регулюватися виключно законами. Зазначені конституційні норми є висхідними положеннями для прийняття відповідного земельного законодавства з конкретних питань.

Конституція України визначає основи діяльності і компетенцію органів державної влади та органів місцевого самоврядування у галузі регулювання земельних відносин. Відповідно до ст. 102 Конституції Президент України є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності країни, виконання вимог Конституції України щодо прав і свобод людини і громадянина, у т. ч. їх екологічних прав і свобод. Згідно зі ст. 116 Конституції України Кабінет Міністрів вирішує питання державного управління на основі Конституції, законів України, актів Президента України. На нього, зокрема, покладено забезпечення проведення політики у сфері охорони природи, екологічної безпеки і природокористування.

Наступним нормативним актом в ієрархії законів як джерел земельного права є Земельний кодекс України від 25.10.01. Так, у ст. 3 Земельного кодексу України зазначено, що земельні відносини регулюються Конституцією України, цим кодексом, а також прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами. Особливістю кодексів як джерел права є те, що вони покликані стати інтегруючою і цементуючою основою для розвитку відповідної галузі законодавства. За своєю структурою Земельний кодекс України є законодавчим актом, покликаним конкретизувати основні положення Конституції України. У загальних положеннях Кодексу визначаються завдання і принципи земельного законодавства, коло відносин, які регулюються ним. Кодекс визначає компетенцію органів державної влади та органів місцевого самоврядування в галузі земельних відносин, правове регулювання набуття і реалізації прав на землю, державне управління в галузі використання та охорони земель й інших земельних прав.

Також належить зазначити, що важливим джерелом земельного права України є Закон України «Про природно-заповідний фонд» від 16.06.92, який визначає правові основи організації, охорони, ефективного використання природно-заповідного фонду України, відтворення його природних комплексів та об’єктів. У даному Законі визначено режим територій та об’єктів природно-заповідного фонду (природних і біосферних заповідників, національних природних, регіональних ландшафтних, дендрологічних та зоологічних парків, заказників, пам’яток природи, заповідних урочищ, ботанічних садів, парків-пам’яток садово-паркового мистецтва), а також їх охоронних зон. Земельні відносини також регулюються такими законодавчими актами України: Лісовим кодексом України від 21.01.94, Водним кодексом України від 06.06.95, «Про оренду землі» від 06.10.98, «Про селянське (фермерське) господарство» від 20.12.91, «Про плату за землю» від 03.07.92 та ін.