24. Античні сюжети і образи драматургії л. Українки. Ідея національної самосвідомості у п´єсі «Бояриня», «Оргія».

Патрiотична драма "Бояриня" була написана Лесею Українкою в 1910 роцi. Поетесу хвилювала доля рідної держави, вона дуже любила свою країну, свiй народ. На той момент Україна перебувала пiд владою Росiї, не мала навiть власної державностi. У драмi "Бояриня" Леся Українка засуджує тих українцiв, якi зрадили батькiвщину, якi заради почестей служили росiйському царю.

"Бояpиня" пpойнята поpівнянням суспільно-політичної атмосфеpи Укpаїни і Московщини за доби Руїни, підкpесленням її очевидних pозбіжностей, цю п'єсу не спpийняли, вважали воpожою для ідеологів тоталітаpизму, що намагалися знеособлювати мету наpоду, між тим ця дpама по-новому освітлює всю твоpчість нашої великої поетеси.

Дpама уводить нас в складні часи істоpії Укpаїни. Це доба, яка своєю конфліктністю, боpотьбою, пpагненням Укpаїни до об'єднання і незалежності була співзвучна змаганням нашого наpоду на початку ХХ століття. Події у драмі пов'язані із суспільно-національними взаєминами між Укpаїною і Росією, це ті часи, коли гетьман Доpошенко пpагнув об'єднати Лівобеpежжя і Пpавобеpежжя в єдину деpжаву, намагався повеpнути Укpаїні волю і незалежність. Hа істоpичних подіях ХVII століття Леся Укpаїнка pозглядає pяд пpоблем, одна з яких - тpагедія pідного кpаю. Зовсім не випадково Леся Українка обрала трагічний для української історії період. Вона виходила з особливостей своєї творчої натури і змальовувала в художніх творах неспокійне життя, часи суспільних катаклізмів та нерівноваги. Її герої зображені правдиво та напружено, тому що тяжкі обставини висвітлюють людську натуру з особливою рельєфністю. Леся Українка змалювала добу Руїни, можливо, й тому, що в часи, коли творилася п'єса, українська національна ідея належала до найкрамольніших. Hосієм пpоблеми, яку відтворила поетеса у дpамі "Бояpиня", є обpаз Оксани. Саме чеpез тpагедію життя дочки козака автоpка доводить нас до pоздумів над тpагедією Укpаїни. Драма починається з опису родини Оксани, її рiдного будинку. Поетеса зображує людей, якi по-справжньому любили Україну, українську мову та звичаї. Оксана — дiвчина, яка дуже любить природу: їй подобається вирощувати та збирати квiти, спiвати пiснi бiля рiчки та в гаю. Вона щира патрiотка своєї країни

Оксана пишається тим, що вона народилася в Українi, тим, що вона українка. Раптом вона зустрiчає Степана, який приїхав із Москви на Україну

Оксана покохала молодого козака Степана, який був на службі у цаpя в Москві. З часом з козака він став бояpином. Після одpуження вона їде з чоловіком до Москви, де життя Оксани стало нестерпним. Весела, моторна, вона і справді почуває себе щасливою, та з часом усвідомлює, що опинилась у неволі, як пташина у клітці. Оксана дуже тужила за рідним краєм, вона не в змозі була знести приниження, яке відчувала, як українка, в Москві. І тому вона смертельно захворіла. Під час життя на чужині вона внутpішньо пpотистоїть тому, що її оточує: побуту, звичаям, взаєминам між людьми. Вона не може спpийняти pосійського одягу( "той шарахван неначе б форемніший, а що жіночий, то такий бахматий, та довгий-довгий, мов попівська ряса!") Оскільки дівчина звикла до свого рідного - українського. Не можна дівчині й було самій ходити, не можна "з чоловіками жіноцтву пpибувати пpи бесіді", тоді як в Укpаїні жінка була в пошані. Hе могла зpозуміти Оксана й того, що молодь побиpається чеpез сваху. Обуpює її "поцілуйний обpяд". Чому вона саме повинна була цілувати бояр, які приходили до них у гості? Це взагалі не вкладувалося в її маленькій голівці. Дивує героїню й те, що не чути співу у Московщині. Адже на Україні дівчата звикли збиратися увечері разом після тяжкої щоденної роботи і співати пісень. А ще до них часто приходили хлопці. І їм було весело і хороше. А тут? Чужі для неї традиції, обряди. І вона не хоче їх сприйняти, багато чого вона взагалі не розуміє. Дівчина хоче до себе додому, на свою рідну Батьківщину, на рідну Україну. В Україні де не ступи — там почуєш пісню, а тут — хіба що серед п'яної молоді. Українські дівчата та жінки — чепурні та жартівливі, спритні до всього, відважні: чи слово сміливе сказати, чи круто обійтися з тим, хто цього заслуговує. Тут же "якась неволя бусурменська": не смій ні очей підняти, ні розмову підтримати, ні за ворота двору ногою ступити. Тільки й того "права", що чоловікам до "горниці" частування внести. Вона називає себе невільницею, а Московщину - тюpмою

Чим довше Оксана живе в Москвi, чим краще пiзнає чоловiка та його обов’язки на службi, тим огиднiша стає для неї Москва. Оксана не розумiє, як можна цiлувати руку царю, вона вважає, що це принижує людину. Кохання Оксани до чоловiка поступово змiнюється розчаруванням. Вона розумiє, що Степан намагається догодити царю й боярам, щоб покращити матерiальне становище своєї родини, але це не пiдвищує його в очах Оксани, а навпаки. Степан втратив усi свої не лише нацiональнi, а й людськi якостi, свою гiднiсть i гордістьПостiйно думаючи, як збагатитися, Степан зовсiм не придiляє уваги Оксанi, їхнi почуття зникають.Оксана намагалася допомогати чоловiковi, зробити з нього людину, вона пропонувала йому покинути Москву, повернутися в Україну, проте її зусилля нiчого не дали. Степан вважав, що в нього все є, вiн вважав себе щасливою людиною, але не розумiв, що вiн занапастив свою душу, занапастив себе й Оксану.

Оксана, дочка шляхетного козацького роду, не обділена ні розумом, ні вродою, ані волею, не могла і не хотіла приймати таке життя. Та навіть не це гнітило молоду жінку найбільше: вона бачила, як принижують та зневажають тут її краян, як на царську потіху витанцьовують гопака на всіляких учтах нащадки славного колись козацького воїнства, і чоловік її, Степан, серед них. Він серед блазнів "холопом Стьопкою себе взиває, та руки цілує, як невільник". Вражає образ Степана,який хоч і був українцем, але щоб залишатися на своєму місці, повинен був дотримуватися московських звичаїв. Степан боїться, що його покарають, якщо він виступить проти утисків України. А це вже схоже на зраду рідної землі. Українська дівчина Оксана, вихована на волі, маючи вільну вдачу, повинна проводити дні й ночі у теремі, бо вийшла заміж за московського боярина. Оксані дуже боляче на це дивитися, боляче від того, що вона не може допомогти навіть своїм подругам. Вона повинна перебувати саме тут, де їй зовсім не мило.Не такою уявляла Оксана собі Москву. Їй і на думку не спадало, що тут існує справжнє рабство, що людей не вважають за людей, особливо це стосується жінок. Хіба не дивина, що не можна піти в гай поспівати чи спокійно відвідати подруг, чи поспілкуватися зі своїм коханим до одруження, а не під час його? Україна залишилася десь далеко зі своїми картатими спідницями, різнобарвними стрічками, вишиваними сорочками. А головне — зі своєю волею, яку, правда, вже хоче відібрати Москва. Оксана прагне цього не допустити, бо розуміє, що українці, віддані своїй Батьківщині, ніколи не зможуть жити у неволі під будь-чиїм ярмом. Як не може і вона сама. Тому і намовляє свого чоловіка Степана втікати з набридлої Московщини у Польшу чи на Волощину.Оксана, живучи далеко від рідного краю, тяжко переживає поразку Дорошенка: "Зломилася воля, Україна лягла Москві під ноги". Вона раптом зрозуміла, що, впустивши до серця кохання і піддавшись його чарам, ставши дружиною царського слуги, переступила певну межу. Оксана дорікає чоловікові: "Сидів-сидів у запічку московськім, поки лилася кров, поки змагання велося за життя там, на Вкраїні". Проте Степан переконує дружину, що батьківщині можна прислужитись і в Москві, заступаючись за Україну перед царем.Думка про поневолення рідного краю не дає Оксані спокою. Вона сприймає своє безталання через призму загальнонародного нещастя.

Образ вродливої Оксани, яка марніє в неволі, перегукується з образом занапащеної України, сплюндрованої не тільки ворогами, а й "московськими посіпаками". Останній славний гетьман— і той, попри всю палкість вдачі, незважаючи на свою безмежну любов до України, не зміг відвоювати її незалежність. І їдуть на службу до Москви за соболями та кармазинами, за кар'єрою та привілеями нащадки славного козацького роду. У цьому — найбільша трагедія рідного краю. Колись квітуча Україна "гине, в'яне", бо "се правда, не ростуть квітки в темниці". Постійний страх не дозволяє Степанові приймати у домі земляків з України, він забороняє дружині посилати гостинці батькам, щоб не викликати гніву своїх панів.Та ні, це не "полонянка" Оксана запитує, це волає сама "невільниця — Україна", принижена, зневажена. Де ж ви, мужні і відважні козаки, чом не піднімете мечів, що випали з рук ваших старих батьків, і не порятуєте свою землю? І кинув клич Дорошенко: "До зброї!" Та мало хто почув його, бо поглухли оті Степани по московських землях, танцюючи під дзвін червінців із царської казни, втратили честь, гідність, людську подобу. І страждає Оксана на чужині, подумки надсилає вісточку до рідних: ... сонечко! Ідеш на захід ... Ти бачиш Україну — привітай! Пізно вертатись у рідну землю. Сором палить її душу, бо коли батьківська земля впивалась кров'ю борців за волю, вона залишалась зі своїми ворогами, спостерігаючи, як руки її чоловіка вкривались "іржею" бездіяльності. Тому й обурюють її слова Степана про те, що спокій вже в Україні, "утихомирилось": Утихомирилось? Зломилась воля, Україна лягла Москві під ноги, се мир по твоєму — ота руїна? Руїною стала й душа Оксани. "Тугою за Батьківщиною" зветься її хвороба. А хіба є ліки від неї? Ні, тому й гине жінка. Горе Степана — це трагедія нашого народу, що втратив гідність, покірно прийняв рабство. Шкода, що пізно зрозумів своє нещастя: Хто мав хвилини щастя в боротьбі, а нас важка, страшна душила змора, і нам не вділено було снаги ту змору подолати ...

Коли Оксана захворiла, Степан сказав, що спитає дозволу у царя, щоб з’їздити на Україну, проте вона не погодилася. Вона весь час сумувала за рiдною країною, мрiяла повернутись, але не змогла: їй було соромно перед Україною, перед народом. Коли на Українi була жорстока боротьба, вона нiчого не зробила, щоб покращити долю рiдного краю, вона втекла, сховалась, до того ж втекла не куди-небудь, а саме в Москву, тобто перейшла на бiк ворога. Оксана не уявляла, як пiсля того, що вона зробила, вона подивиться в очi українцям, якi захищали свою батькiвщину, ризикуючи власним життям, її сумлiння не дозволило зробити їй те, про що вона мрiяла весь час, на що завжди таємно сподiвалась

У драматичній поемі "Бояриня" поетеса зобразила трагізм становища жінки-патріотки, яка, відірвана від своєї землі, не може змиритися з роздвоєнням душі свого чоловіка — московського боярина Степана. Коли гине рідний край, тяжко людині-патріоту, особливо коли вона далеко від рідної землі і, зв’язана незрозумілими умовностями, нічим не може йому допомогти. В історичний період, описаний у творі, ситуація в Україні нагадувала руїну — у руїнах перебувала національна самосвідомість українців. Доживало останніх днів гетьманство. Панування Москви поширювалось і міцніло в Україні з дивовижною швидкістю і нахабством. Російське самодержавство прагнуло до централізованої влади, що мала підпорядкувати собі національні окраїни, і не в останню чергу "Малоросію". З розореної України тяглися на царську службу козацькі старшини з сім'ями, шукаючи кращої долі для себе і своїх синів. У Московщині вони отримували можливість застосувати свої сили та розум, а цар охоче приймав послуги чужинців. Козакам пропонували гроші та кар'єру, і охочі знаходилися. У п'єсі "Бояриня" така доля спіткала Степана та його батька. Драма "Бояриня", донедавна мало знайома українському читачеві, посідає у творчій спадщині Лесі Українки виняткове місце. Передусім тому, що всі інші її драматичні твори, окрім "Лісової пісні", побудовані на екзотичному матеріалі, і тлом для них слугують події з життя інших народів у минулі часи. Безсмертний той, хто присвятив своє життя служінню народові, бо палає у його серці іскра незгасного Прометеєвого вогню. Іскра одержимості, іскра непокори, іскра самозречення. Мужність, велика сила духу були даровані тій, що ввійшла в літературу зі словами "воля", "Україна". На весь світ гордо проголосила: "Я — Українка", хоч ще дитиною усвідомила: "Ні долі, ні волі у мене нема". Та не примирилась, а все життя вперто шукала на скрижалях 1 трагічної історії свого народу оту загублену волю, бо соромилася, "що ми такі невільні, що носимо кайдани і спимо під ними спокійно". Леся Українка! Це їй вистачило мужності заявити: "Неволя ще мерзенніша, якщо вона добровільна". Ця думка непокоїла її все життя. І, напевно, саме вона й викликала появу драматичної поеми "Бояриня", згусток душевного болю поетеси, спричинений трагедією рідного краю.У драматичній поемі “Оргія” Леся Українка підняла важливі проблеми, що їх наші сучасники окреслили якфілософію “національної честі” та філософію “національного поневолення”

У поемі змальовано два протилежні світи: світ римської метрополії з її сумнівними цінностями і світ упоко-реної Еллади. Це час, коли Рим здобув повну політичну й економічну перемогу над Грецією, сюзерени почува-ються на завойованій землі вільно і впевнено. Тепер перед імператорськими можновладцями стоїть нелегкезавдання духовного упокорення еллінів. Кожен бачить це по-своєму.

25.Проблематика прози Івана Франка(Отнови суспільності, перехресні стежки, для домашнього вогнища).

Повiсть "Перехреснi стежки" - соцiально-викривальний твiр,в якому автор намагається художньо вирiшити проблеми служiння демократичноï iнтелiгенцiï своєму знедоленому народовi. Проблематика повiстi надзвичайно

широка. Це проблеми добра i зла, особистостi i народу, бiдностi багатства,людськоï гiдностi i духовноï ницостi, людиниiзакону. Сюжет твору розгортається двома лiнiями. Перша - це показ важкого життя зубожiлого

галицького селянства; друга - зображення громадськоï дiяльностiадвоката Євгенiя Рафаловича, який постає носiєм головноï проблеми твору. Вiн пробуджує

свiдомi почуття солiдарностi у селян, шукає полiпшення долi народу, невтомно викриває державну бюрократiю тощо. Євгенiй користується в життi девiзом: "Хто то вкаже тобi дорогу, хто пiдведе тебе, мiй бiдний народе?" Зустрiч головного героя "Перехресних стежок" - "мужичого" адвоката Рафаловича - з Регiною, жiнкою, яка уособлювала його молодечий iдеал, а тепер виявилася його блiдою копiєю, зустрiч зi своïм минулим в образi Стальського, цiєï "скотини в людськiй подобi", i, зрештою, зустрiч з селянином, який заблукав недалеко вiд свого села в молодому сосновому лiсi, де "нi стежки, нi прикмети жодноï" - це перехреснi стежки життєвого й iсторичного випробування радикальноï iнтелiгенцiï та ïï розвитку. Франко iдеологiчно й символiчно пiдсумував цей шлях як випробування "серед шляху мiж минулим i будущим видiнням". Таким чином, на рубежi двох вiкiв як надбання XIX ст. Франко пiдносить революцiйний демократичний iдеал активноï особистостi. В образi Євгенiя Рафаловича показано дiяча радикальноï партiï Галичини того перiоду, коли вона розгорнула роботу по селах i на яку письменник покладав великi надiï.

В образi селянина Демка Горiшнього, який заблукав у лiсi, Франко розкриває долю свого народу, що не знає куди йому йти. В цьому вболiваннi за народну долю - весь пафос повiстi "Перехреснi стежки".

Провiдною темою повiстi I. Франка "Перехреснi стежки" є тема кохання молодого адвоката Євгенiя Рафаловича й РеAiни Твардовськоï.він у неї закоханий, але вона вже зовсім інша ніж була колись. Її тітка віддала насильно заміж і вона сама йому говорить, що кохання між ними вже прошло. Рафалович дуже боляче переживає втрату того iдеалу, яким для нього була РеAiна. Кохання завершується трагiчно: РеAiна стає мимовiльним убивцею свого чоловiка, а сама тоне в рiчцi.Письменник в основу сюжету поклав любовну драму з власного життя. Це були стосунки Iвана Франка з Ольгою Рошкевич.У своїй прозовій творчості І. Франко подає три типи інтелігенції: прогресивно-демократична інтелігенція показана на прикладі образу головного героя повісті «Перехресні стежки» Євгенія Рафаловича, який, ставши адвокатом, вирішив допомагати своєму народу, боротися за кращу його долю. Письменник зауважує, що, опинившись в умовах вибору між заанґажованістю чи чесним життям, між відданістю національній ідеї, готовністю до самопожертви чи конформізмом і особистою вигодою, Рафалович обирає служіння своєму знедоленому народові. Проте, зображуючи Рафаловича як інтелігента прогресивного порядку, Франко показує, що і він недосконалий. Ця недосконалість проявляється в любовних стосунках Євгенія з Реґіною Стальською. Віддаючи всього себе громадському обов'язку, він не зміг врятувати кохану жінку від знущань і смерті.Представниками псевдо інтелігенції аристократичного походження є головні герої повісті «Основи суспільності» Олімпія та Адась Торські. І. Франко, розкриваючи суть антиморальних вчинків шляхетської інтелігенції, намагався показати нам, що справжнім носієм моральних якостей є народ. Змальовуючи образи пані Олімпії та отця Нестора письменник показав, що може статися з людиною, яка втратила духовності через кохання. Отець Нестор і пані Олімпія заповнили порожнечу в своєму серці жадобою до грошей, до збагачення. Образ Адася Торського втілює найогидніші риси розтлінного пануючого класу, бо він є породженням гріха і результатом бездуховності своїх батьків. Символом народу, його невичерпних фізичних і духовних сил є образ коваля Гердера — втілення народної сили і життєвої мудрості.В образі головної героїні повісті «Для домашнього огнища» Анелі Ангарович І. Франко змалював тип інтелігенції внутрішнього складу. Письменник показав, що, ставши на шлях соціального злочину, Анеля не втратила людської гідності і моральності. Не знімаючи з себе провини, вона викрила справжніх злочинців ганебного промислу, всіх тих, хто вважав себе цвітом інтелігенції. Устами головної героїні І. Я. Франко розвінчує розтлінну шляхту, яка силою влади грошей штовхнула жінку в болото суспільного дна. Письменник викриває мерзенність основ, на яких тримається буржуазне благополуччя і зазначає, що причиною розпаду домашнього вогнища як форпосту моралі і родинного щастя, як запоруки майбутнього народу є розкішне життя і потворне виховання в отруєному повітрі шляхетсько-буржуазного суспільства.Звертаючи нашу увагу на проблему інтелігенції, розкриваючи її суть, характеризуючи аморальні вчинки деяких героїв повістей, письменник намагався сформувати певні погляди і виробити моральні переконання щодо справжніх духовних цінностей суспільства, забезпечити глибоке розуміння молоддю, на яку покладав великі надії, моральних і етичних проблем, принципів, спрямованих на виховання цілісної особистості.Повісті І. Я. Франка з життя інтелігенції, маючи різкий викривальний характер, били по націоналістичних теоріях польських, австрійських та українських шовіністів, возвеличували простий народ, таврували всіх експлуататорів, незалежно від їх національної приналежності. Новаторські за змістом і формою, вони ще й на сьогодні не втратили своєї художньо-пізнавальної цінності.Його прозові твори, присвячені проблемі інтелігенції, мають велике значення і посідають належне місце в скарбниці української літератури.