34.О.Олесь

На багатьох кращих його поезіях відчувається подих Шевченківської музи, відчувається дух революційної романтики Максима Горького, Лесі Українки, Михайла Коцюбинського, які утверджували в своїх творах високі ідеали боротьби за щастя людини, кидали виклик міщанському болоту, де задихалася й гинула велика мрія про справжнє людське щастя.Уже в багатьох ранніх поезіях Олеся, датованих 1903-1905 роками, звучить протест проти сірої буденщини, проти світу міщанства. В алегоричних образах Орла, Лебедя, Сокола, Іскри, що линуть до світла, у високості, поет утверджує пориви до мрії, до справжнього життя. Він з болем говорить про тих, що гинуть на дорозі до щастя, але щиро захоплюється незламністю їх духу.В поезіях «Іскра», «Лебединій зграї», «В болоті жаби рай знайшли», «На високій скелі ранньою добою» та ін. Олесь співає пісню «безумству хоробрих», проводить ту ідею, яку ствердила Леся Українка в одному із своїх оповідань, де змальовано метелика, що згорів, полетівши до світла, і кажана, що дрімав, заживо гнив у темноті, страхаючись вогню.З наближенням революції символічні образи в поезії Олеся стають все більш зрозумілими і доступними, набирають чіткішого громадянського змісту.У вірші «Ой не сійтесь, сніги» поет звертається до явищ природи. Але кожен читач без труднощів розуміє, що тут йдеться в першу чергу про весну в житті народу.Революцію 1905-1907 років привітав поет з захопленням, як весну у житті пригноблених народів царської Росії.

Ця радість, віра в перемогу над темними силами царизму звучить у багатьох віршах, сповнених оптимізму, бадьорості, заклику до боротьби.Ліричний „герой цих віршів, пройнятий настроєм повсталого народу, щиро радіє, бачачи, як вчорашні раби стають людьми, борцями за свої потоптані права.Поет сповнений віри, що в цій боротьбі порве кайдани неволі і його рідний український народ. Цією вірою в духовні, в революційні сили українського народу сповнені зокрема поезії: «Сніг в гаю...», «Ой не квітни, весно...», «Я більше не плачу». Ці вірші своєю будовою нагадують народні пісні. Перші два рядки в строфі ос­півують явища природи, а останні два малюють картину з реального життя людей. Цим художнім паралеліз­мом поет домагається емоційності твору, викликає в читача глибоке почуття любові до рідного народу.В період революції 1905-1907 років з-під пера Олександра Олеся вийшла низка віршів-закликів, які виражали настрій, прагнення повсталого народу. Сила цих віршів в їх простоті, переконливості і великій, поетичній наснаженості. Вони хвилюють, бо сповнені палкого почуття, гніву до гнобителів, віри в перемогу над ними. Не дивно, що такі вірші ставали революційними піснями народу. Серед них в першу чергу слід назвати: «Міц­но і солодко, кров'ю упившись...» та «Ми не кинемо зброї своєї». В них автор майстерно поєднує заклик до боротьби, що повторюється як рефрен у кожній строфі, з конкретними картинами народного горя, якими умо­тивовується цей заклик.Остання строфа цього вірша стверджує, що настав час всенародної відкритої боротьби з ворогом:Як гімн революційної боротьби, звучить вірш «Ми не кинемо зброї своєї». Написаний він розміром «Мар­сельєзи», та й по духу близький до цієї знаменитої революційної пісні.З багатьох поезій Олеся періоду першої російської революції віє журбою, смутком. Та це не розпач, не безнадія, не стогони, що розслаблювали читача. Більшість таких творів сповнені пекучого болю по жертвах революції.Кого не схвилює ніжним ліризмом поезія «Айстри», яку Микола Лисенко поклав на музику? Розцвіли чудові айстри опівночі в надії на світлий рожевий ранок, на теплі весняні дні. Майбутнє здавалось їм ясною казкою. Та не судилось здійснитись їхнім маренням. Замість сонця, тепла їх зустріли холодні осінні дощі та вітри.Оспівуючи трагічну долю айстр, поет думає про тих, хто мріяв про ранок нового життя, хто поривався до світла правди і волі, але передчасно загинув, не дочекавшись здійснення своїх мрій.Як реквієм героям, що полягли за народну справу, звучить поезія «Жалібна пісня». Перша її частина передає почуття всенародної скорботи по тих, що «як леви, боролись за народ, за правду народного діла». Друга частина поезії переростає в клятву помсти за священну кров кращих синів народу.Не втрачає Олесь віри в торжество революційних ідеалів і в той час, коли царизм мобілізував усі сили на придушення революції. Він пише поезії великої викривальної художньої сили, в яких таврує криваві злочини царизму.Через символічні образи вампірів, шакалів, вовків, сов і т. п. поет переконливо розкриває хижацьку суть реакції і закликає не втрачати віри в перемогу над цими темними силами:Викликає захоплення вірш «Три менти». В ньому вражає майстерність побудови й художніх засобів,, їх відповідність задуму поета. В трьох строфах вірша зображено наростання боротьби народу проти царизму. Перша строфа вказує на час страшної реакції, коли її чорні сили сіяли страх і покору. Звуковий склад першої строфи (алітерації звуків) досконало передає гнітючий настрій в країні.

В другій строфі йде мова про наростання таємної, підпільної боротьби. Порівняно з першою, в цій строфі змінені лише окремі слова, на які падає основний наголос. Вампіри упились народною кров'ю, і треба готува­тись до розправи з ними.

Третя строфа — це заклик до всенародного повстання проти царизму. Прийшов час всім стати грудьми проти хижого ворога. В цій строфі гримлять не тільки окремі рядки, слова, але й звуки, передаючи силу й не­поборність народного духу.

З великою викривальною силою затаврував поет криваві чорносотенні погроми царизму у вірші «Над трупами». Перед нами картина надзвичайного трагізму. Вбита невимовним горем мати-єврейка стоїть над тілами закатованих чоловіка і сина-немовляти. Стоїть і звертається з питаннями то до мертвих, то до вбивць. У цих питаннях неймовірний жах і подив: за що вбито мужа-лікаря, що робив людям тільки добро; за що вби­то її маленького сина, який вимовляв лише одне слово «мама»?!Цей вірш, що містить у собі акт обвинувачення царизмові разом з тим говорить про людяність та інтер­націоналізм його автора, про те, що Олеся до глибини душі вражали кривди не тільки рідного народу, а й ін­ших поневолених народів.Інколи поет впадає в розпач, в протиріччя, заперечує те, що проголошував учора... Вірші з таким настроєм, з таким моралізуванням народжувались у хвилини важкої втоми поета. Основною ж причиною таких коливань у думках і настроях було те, що поетові бракувало чіткого уявлення про конкретні шляхи соціальної визвольної боротьби. І все ж таки визначальними в його поезії 1905-1907 років є настрої боротьби і волі, щирий поклик до бою за соціальну і національну свободу народів царської Росії, віра в світлий день нового життя.Олександр Олесь створив чимало талановитих поезій, в яких звучить гнів проти тих, хто топтав національні права українського народу, проти панства і прислужницької інтелігенції, що ради наживи, кар'єри і вигоди відрікались од свого народу, його мови, культури.

Одним із кращих патріотичних віршів Олеся є вірш «О слово рідне! орле скутий!» (1907 р.). В ньому він з глибокою ніжністю передав свою любов до рідного слова, в якому відбились вікова історія України, краса і ніжність природи, духовне багатство рідного народу.Перегукуючись з Лесею Українкою, поет прагне, щоб рідне слово стало його мечем і сонцем у боротьбі за визволення рідного краю.В ряді своїх поезій Олесь підносить тему стосунків інтелігенції з народом. В них чути відгуки славнозвісного «Посланія» Т. Г. Шевченка. Поет "картає відступників од рідного народу.Слово поета набирає інколи іронічного й саркастичного звучання, як в поезії «О, правда! Мій народ смішний безкрає...», де Олесь із гнівом говорить.

Гнівно затаврував поет гнобительську національну політику російського царизму в_ таких віршах, як: «Хто ви? Хто ви? з нагаями...», «Щоденно ворони летять...», «Везли їх, зранених в борні з солдатами...» та ін.Бадьорі й радісні тони звучали в поезії Олеся у дні Лютневої революції 1917 року, яку він зустрічав як на­ближення волі народу.Поет серцем відчував ту силу, яка відкривала новий семафор в історії людства. Тією силою був народ-трудівник.

Краса рідного краю живила талант Олеся, викликала в нього творче натхнення та найніжніші інтимні по­чуття. Широкі слобожанські степи, квітучі поля і гаї, Чорне море в години спокою і хвилювання, похмурі Кримські гори та зелені Карпати, природа України в різні пори року — це далеко не повний перелік розмаї­тості образного наповнення в пейзажній ліриці Олеся.Поезія Олеся захоплює нас прозорістю пейзажного малюнка, в якому все сповнено чарівності, краси при­роди, повнокровного життя.

Гармонією зорових та слухових вражень поет майстерно відтворює той радісний момент в природі, що на­стає після грози, коли все дише свіжістю, сонячним теплом, щастям. Та все-таки останній рядок, ота чудова сумовита метафора — «А сльози ще тремтять на них» — оповиває цей радісний настрій якимось смутком, що йде від самого поета, в душі якого радість обнімається з журбою. Оце злиття радості й смутку є характерною особливістю пейзажної лірики Олеся.

В Олеся нема чистого любування пейзажем, що було притаманне поетам-декадентам. Пейзаж у нього майже завжди злитий з життям людини, яка в природі черпає душевну свіжість, наснагу і енергію для боротьби («На гори високі, на срібло снігів!»). Пейзажні малюнки часто контрастують у нього із світом міщанства («Ходім відсіль, де радощів немає»).

Окремі пейзажні образи в ліриці Олеся сповнені глибиною народної поетики, що знаходить свій вираз і в змісті, і у пісенній формі вірша. Кого не схвилює поезія «Не беріть із зеленого лугу верби», яку композитор Я. Степовий поклав на музику! її алегорія приступна кожному, хто любить свій край, свою батьківщину.

Поет полюбляє форму задушевної розмови ліричного героя з природою («О, сарнонько, приходь...», «Ой, чого ти, тополенько...», «Пташко! Будь рада теплу і весні» та ін.), що надає його поезіям щирості, безпосеред­ності, єднає їх з народними піснями.Не випадково деякі поезії Олеся стали народними піснями, бо вони і змістом, і формою виражають добро­зичливе, сповнене ніжності і турботи ставлення народу до природи. Такими є, наприклад, «Веснянка» з драматичної поеми «Над Дніпром», «Роси, роси, дощику, ярину» та ін.Олександр Олесь дуже любив море. Він оспівав його суворість і ніжність в циклі поезій «З кримських обра­зів», що ввійшов у збірку «З журбою радість обнялась». Море вабить поета як символ нескореності, воно викликає в нього думки про рідний край, про боротьбу за волю народу. Біля моря намагається він знайти спокій, втішити душевні болі.На окремих поезіях цього циклу відчутно вплив «Кримських відгуків» Лесі Українки, написаних в 1897—1898 роках.Є в Олеся цикл ліричних віршів «Щороку», написаний у 1910 році. Це данина любові поета до рідної при­роди. Наче захоплююча казка про царівну-зиму звучить заспів: «Снігу, ой снігу якого!». Весь заспів — це низка гармонійно поєднаних розгорнутих порівнянь, що розкривають красу зими. В дусі кращих зразків народної творчості звучить, наприклад, таке порівняння:Зовсім іншого настрою сповнений вірш «В небі жайворонки в'ються», що по праву вважається шедевром пейзажної лірики. Це чудова картинка ранньої весни. Радісний весняний настрій, музику весни, оновлення природи поет передає піснею жайворонків. Добір звуків і слів у вірші повністю відтворюють цей настрій. Нагромадження голосних та дзвінких приголосних звуків, розмір чотиристопного ямба передають металево-струнне звучання жайворонкового співу.

Образ осені особливо вдало передано у вірші «Вишиває осінь на канві зеленій!». Є в циклі «Щороку», як і взагалі в пейзажній ліриці Олеся різних періодів, чимало поезій, пройнятих настроєм суму і втоми, проте більшість поезій про природу, вміщених у перші його збірки, сповнені бадьорого настрою, будять думку і по­чуття, кличуть до життя і боротьби за людське щастя.Є в Олеся багато прекрасних віршів про ніжну, чисту і вірну людську любов. Такі вірші духовно збагачують читача, розкривають йому красу й глибину інтимного світу людини.

Хоч сумом оповиті ці рядки, але в них — щирість і ніжність. Не випадково так перегукуються вони з віршами Володимира Сосюри, на якого мала певний вплив поезія Олеся.Поетична творчість Олеся в еміграції — це стогін змученої за батьківщиною душі поета. На це вказують і назви його окремих збірок «Чужиною», «Кому повім печаль мою».Опинившись в оточенні людців, ворожих Радянській Україні, серед буржуазно-націоналістичних запроданців, поет часто звертається, як до цілющого джерела, до вражень дитинства. Вони в'язали його з рідним краєм на чужині, вони живили його душу, його талант в хвилини розпачу і безнадії.

В багатьох печальних віршах відчувається велика любов поета до рідної землі, гірке каяття за розлуку з нею, глибина трагедії його життя:В еміграції поет пише і сатиричні твори: збірку «Перезва» (1921 р.) та драматичну поему «Вилітали орли» (1936 р.), в яких висміює верховодів націоналістичної еміграції, що, мов пацюки, гризлися між собою за міністерські портфелі, за теплі місця й прибутки. Тип такого діяча — зрадника і пристосованця — вдало охарактеризував Олесь в одному із сатиричних віршів цього періоду.

Прагнучи хоч якось віддалитися від тяжкого для нього оточення, Олесь у цей період часто звертається до далекого історичного минулого, поетично переспівує народні перекази, легенди, казки. Особливо багато пише він казок для дітей. У цій книжці вміщено дві кращі з нихУ віршованій п'єсі-казці «Злидні» розповідається про життя бідного і багатого братів, про те, як ненажерли­вість, гонитва за багатством вбивають у людині все людське. Казка «Микита Кожум'яка» — поетичний пере­спів відомої легенди про силака, який убив страшного змія, що чинив багато горя й страждань руській землі. В легенді підкреслено, що не князі і бояри, а люди з народу, сам народ був тією силою, що рятувала рідну землю від усіякимих небезпек.

Казки Олеся приваблюють читача не тільки своїми захоплюючими сюжетами, але й високою художністю та поетичністю.

Кращі поетичні твори Олександра Олеся чарують читача щирістю та романтичною схвильованістю почуттів, простотою і ясністю вислову, легкістю й музичністю вірша. Ці риси його лірики випливають з багатства і гли­бин пісенної народної творчості, на яку спирався поетичний талант Олеся.

Про музичність і наспівність лірики Олеся красномовно свідчить той факт, що його поезії клали на музику понад тридцять композиторів.

Символічні образи у віршах Олеся 1905-1907 років доступні, зрозумілі, сповнені революційної романтики, що єднає їх з поезією М. Горького і Лесі Українки.

Слід вказати і на жанрове багатство лірики поета. Є в його творчості громадянська поезія, масова пісня, романсова лірика. Є пейзажні вірші, поезії туги і жалю, є вірші-роздуми та вірші з філософським забарвленням.Своїми кращими рисами лірика Олеся мала значний вплив на дожовтневу українську поезію. Вірші Олеся ще до Жовтневої революції перекладались на російську, білоруську, грузинську і чеську мови.«Нема ніякого сумніву, що поезія Олександра Олеся позначилася сильними своїми сторонами на розвитку української літератури, отже й радянської української літератури. Зі смутком визнаючи його вільні й невільні провини, хибні його кроки, в яких сам він гірко каявся, шкодуючи, що така дужа творча індивідуальність не ді­стала повного свого розвитку, ми повинні проте сказати, що поет Олександр Олесь посідає певне місце в історії нашої культури і що все краще з його спадщини повинно стати набутком нашого радянського читача», — таку оцінку О. Олесю дав десять років тому великий український радянський поет, вчений і громадський діяч Максим Рильський.

35. Історія становлення української літератури 20 століття. – новий етап у розвитку національного письменства.: художні течії, угрупування, творчі дискусії, полеміка, трагедія «розстріляного відродження».

Українська література завжди щільно пов’язана з національним буттям народу. Особливо міцними стають ці зв’язки в революційну чи переходову добу, коли падають прогнилі підвалини старих суспільних структур і між новим і старим точиться боротьба не на життя, а на смерть. Тоді гостро постають проблеми гуманізму, самого сенсу життя людини, свободи, прогресу і справедливості. Такими були перші три десятиліття ХХ століття. У пореволюційні роки культура українського народу, мова якого в Російській імперії протягом кількох століть зазнавали жорстоких переслідувань, заборон, відзначається небаченим суцвіттям мистецьких талантів і силою художніх відкриттів. Відбувається справжній переворот в естетичній свідомості й художній культурі. Він був масштабним і по-своєму радикальним, витворивши нові засади й структури художнього мислення, нову систему напрямів, стилів. Розквітають, зокрема, усі жанри літературної творчості. Українська література стає модерною за змістом і формами, розвивається під гаслами духовного оновлення й національного відродження. Літературні угруповання. У жоден період історії розвитку мистецтва слова літературний процес не був таким складним і динамічним, як у 20-х рр. Характерною ознакою його була поява різноманітних літературних груп й організацій, які так чи інакше виражали свою добу. Митці об’єднувалися не тільки спільним настроєм, світовідчуттям, а й за естетичними принципами та певною політичною платформою. Частина письменників прагнула розв’язати соціальні й національні питання, творила виразно анґажоване мистецтво, інша зосереджувала увагу власне на естетичних проблемах, прагнучи збагатити українську літературу новими художньо-стильовими течіями й жанровими формами, виводячи її на світові обшири. У бурхливому літературному житті 20-х рр. окреслюються такі літературні організації, як «Гарт», тобто спілка пролетарських письменників, «Плуг», тобто спілка селянських письменників, «Молодняк», тобто спілка комсомольських письменників, «Аспис» (Асоціація письменників), «Ланка», «Марс» (Майстерня революційного слова), «Вапліте» (Вільна академія пролетарських літераторів), «Авангард», «Нова генерація» тощо. Ці угруповання (кожне по-своєму) утверджували модерністські стильові напрями.

Символістські групи. Символізм (франц. symbolisme — знак, символ) - одна із стильових течій модернізму, що виникла в останній третині ХІХ ст. . Замість традиційного образу символісти прагнули виразити індивідуальний емоційний досвід за допомогою символізованої мови, зокрема символу. В Україні після Лютневої революції 1917 р. найперше виявили себе символісти. П.Тичина, Я.Савченко, О.Слісаренко, В.Кобилянський, Д.Загул та ін. заснували в Києві символістську школу «Біла студія», що й видала збірник „Літературно-критичний альманах” (1918),

У цьому ж році символісти утворили монолітну групу «Музагет» (Музагет — грецький епітет покровителя муз Аполона). До цієї групи належали Я.Савченко, Д.Загул, М.Терещенко, В.Кобилянський, М.Жук, В.Ярошенко та ін. Естетичну платформу виклав Ю.Іванів-Меженко у програмній статті «Творчість індивідуума і колектив» («Музагет», 1918), у якій стверджував самоцінність мистецтва і творчої особистості.

Футуристські угрупування. Футуризм (від лат. futurum — майбутнє) був відгалуженням модернізму, ставши одним із напрямів аванґардизму. Його творці заявляли, що творять «мистецтво майбутнього», заперечуючи його суспільну функцію та ідейний намір митця, і ставили за мету розміщанення людини та доби. Ця течія в мистецтві зарадилася в першому десятилітті в Італії. В Україні футуризм зародився з іменем М.Семенка, який, послухавши виступ В.Маяковського в політехнічному інституті, вирішив писати в дусі футуризму. Це засвідчили його перші збірки «Prelude», «Дерзання», «Кверофутуризм» (від лат. quero — шукати), що з’явилися в Києві 1913 — 1914 рр. Але першу українську футуристичну організацію «Фламінго» він утворив у 1919 р., до якої увійшли О.Слісаренко, Гео Шкурупій, В.Ярошенко, художник А.Петрицький та ін. Вони пропагують модернізм у мистецтві, протиставляючи його народницькій літературі, видають «Універсальний журнал», «Мистецтво» (редактор М.Семенко). Поступово українські футуристи лівіють, а то й «сповзають» на пролеткультівські позиції. 1921 р. О.Слісаренко утворює науково-мистецьку групу «Комкосмос» (Комуністичний космос), а на початку 1922 р. М.Семенко перетворює її в «Аспанфут» (Асоціація панфутуристів, слово пан грец. — все, всеохоплюючий), у 1923 її перейменовано в «Комункульт». Активними членами були М.Семенко, Гео Шкурупій, Юліан Шпол (псевдонім М.Ялового), О.Слісаренко, Гео Коляда, М.Щербак, до неї увійшли символісти Я.Савченко, М.Терещенко та ін. Українські панфутуристи стояли на таких засадах: засудили «салонову» буржуазну культуру, проголосили деконструкцію (руйнування) мистецтва, пропонуючи створити нове «метамистецтво» — штучний синтез різних галузей культури й спорту. Оскільки засудили індивідуалізм як міщанство, то відкидають і лірику як «буржуазний» жанр. Мовляв, нова доба вимагає розвитку драми, що й зумовило появу авангардного театру, неперевершеним творцем якого був Л.Курбас. Вони оголосили динамізм художнім стилем нового мистецтва. 1927 р. М.Семенко утворив організацію «Нова ґенерація» й видавав до 1930 р. під цією назвою журнал, котрий найбільше європеїзував тогочасну українську літературу, пропагуючи під пролетарськими гаслами новітні художні стилі.Помітною була організація «Гарт» (1923 — 1925), назву якої утворено від слова «гартованці», запозиченого з роману «Божки» (1914) В.Винниченка, в якому так називалося товариство робітників. «Гарт» очолив відомий поет В.Еллан-Блакитний. Серед перших членів «Гарту» були К.Гордієнко, І.Дніпровський, О.Довженко, М.Йогансен, О.Копиленко, І.Кулик, В.Сосюра, П.Тичина, М.Хвильовий та ін. У статуті оприлюднювалося, що пролетарські митці поширюватимуть комуністичну ідеологію, користуватимуться українською мовою як знаряддям творчості, пропагуючи активну роль мистецтва у вихованні читача, нової людини. Від письменників вимагалося оспівувати сучасність, писати твори, які б у масах викликали настрої бадьорості й життєздатності.

ВАПЛІТЕ. У 1926 р., коли керівник «Гарту» В.Еллан-Блакитний був хворий, спілка розпалася. М.Хвильовий утворив нову літературну організацію «Вапліте», прагнучи вивести українську літературу на світові вершини мистецтва. Ваплітяни боролися проти політизації літератури, за високу письменницьку майстерність й відкидали більшовицькі командні методи організації літературного процесу. «Вапліте» організувалась як академія, тобто така назва, на думку її організаторів, зобов’язувала академічно, себто серйозно й відповідально ставитись до творення нового мистецтва. Вони закликали митців глибоко освоювати класичну спадщину, а тому дотримувались непримиренної позиції щодо неуцтва, халтури, графоманства, що заполонили пролетарську літературу. З огляду на це умови вступу до «Вапліте» були важкими, особливо враховувалася письменницька кваліфікація. Під цією ж назвою видавали журнал, у шостому числі якого 1928 р. опубліковано другу частину роману «Вальдшнепи» М.Хвильвого, за що його було заборонено й знищено. Організацію очолили М.Хвильовий, М.Яловий, О.Досвітній. До неї входили М.Бажан, О.Довженко, Г.Епік, М.Йоганесен, Г.Коцюба, О.Копиленко, М.Куліш, А.Любченко, Ю.Смолич, В.Сосюра, П.Тичина та ін. Під час літературної дискусії 1925 — 1928 рр. М.Хвильовий зазнав з боку компартії гострих нападів, а тому, щоб врятувати «ВАПЛІТЕ» від розгрому, він вийшов з організації. Її очолили М.Куліш та Г.Епік. Але внаслідок переслідування партійними органами вона на початку 1928 р. саморозпустилася. Тоді письменники згуртувалися навколо альманахів «Літературний ярмарок», «Універсальний журнал», які в тодішніх складних умовах найбільше європеїзували українську літературу. Одначе українських провідних митців продовжували і далі переслідувати вуспівці, заявляючи, що ваплітяни здійснюють черговий маневр, щоб «приспати пильність партії». Врешті колишні члени «ВАПЛІТЕ» об’єдналися в організацію «Пролітфронт» (Пролетарський літературний фронт). Плуг. На інших позиціях стояли учасники літературної організації «Плуг», що виникла у Харкові в березні 1922 р. Вона об’єднала селянських письменників. Її очолив байкар і прозаїк С.Пилипенко. До «Плугу» входили Д.Бедзик, С.Божко, М.Биковець, В.Гжицький, А.Головко, Г.Епік, Наталя Забіла, О.Копиленко, В.Минко, Галина Орлівна, І.Сенченко, П.Усенко, Варвара Чередниченко та ін. Видавали журнал «Плужанин» (1925 — 1927), а також двотижневий часопис «Плуг» (1928 —1932). Платформу організації виклали С.Пилипенко, П.Панч, А.Панів, І.Кириленко та І.Шевченко. Вони рішуче виступили проти «російської шовіністичної буржуазії», яка «намагалася задавити» українську мову й культуру. «Плужани» задекларували про своє бажання творити нову культуру, а в художніх творах змальовувати життя нового села у світлі «настанов компартії», закликали критично ставитись до мистецтва минулого, в сфері естетики захищали марксистську тезу про перевагу змісту твору над його формою.

На лівацьких позиціях стояли креатори «Молодняка», спілки комсомольських письменників (1926 — 1932). До організації входили С.Воскресенко, І.Гончаренко, Я.Гримайло, С.Голованівський, Б.Коваленко, П.Колесник, О.Корнійчук, С.Крижанівський, Т.Масенко, Л.Первомайський, Л.Смілянський, А.Шиян, М.Шпак та ін. Платформа була викладена в ж. «Молодняк» (1927, № 3). «Молодняківці» оголосили себе «бойовим загоном пролетарського фронту» і пропагували «інтернаціональну ідеологію пролетаріату». Тут не обійшлося без вульгаризації мистецтва: ідеологічно витримане римоване гасло ставилося вище ліричного вірша; романтика оголошувалася чужою і ворожою «справі пролетаріату». Статті молодих критиків відзначалися ортодоксальністю, брутальною розправою з інакодумцями.

Такому ідеологічному тиску прагнули протистояти митці «Ланки» (В.Підмогильний, Є.Плужник, Б.Антоненко-Давидович, Т.Осьмачка, Б.Тенета, М.Івченко, Г.Косинка та ін.), група письменників «МАРС», «Жовтень» (1925), що вийшли з «Аспанфуту» (В.Десняк, Іван Ле, М.Терещенко, Ю.Яновський, Ф.Якубовський, В.Ярошенко). Спілка письменників «Західна Україна» (1925 — 1933) об’єднала митців, вихідців із Західної України. 1933 р. їх усіх було репресовано; тільки кілька з них, пройшовши сталінські концтабори, вижили (В.Гжицький, М.Марфієвич, Ф.Малицький).

Київська школа неокласиків. Цю школу творили Микола Зеров, Павло Филипович, Максим Рильський, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт, який у 30-х рр. виступав під псевдонімом Юрій Клен. Їх називають «п’ятикутним гроном». Це були по-європейськи освічені люди, тогочасна елітна українська інтелігенція. Неокласики, зокрема, закликали осягати вершини світової культури, трансформувати її форми та образну систему на рідному полі поезії, щоб піднести її до світового рівня. Тому розквітають сонетна форма, яку пролеткультівці оголошували «буржуазною», елегії, медитації, філософська лірика. Образи світової поезії, біблійна й антична міфологія органічно будують художній світ у їх творах. Утверджується неокласичний стиль «з його рівновагою й кларизмом, мальовничими епітетами, міцним логічним побудуванням і «строгою течією мислі» (М.Зеров).

Літературна дискусія 1925 — 1928 років. У складних умовах наступу компартії на духовно-національне відродження й творчу думку виникла літературна дискусія 1925 — 1928 рр., в ході якої порушувалось багато питань: ставлення до класичної спадщини, яку пролеткультівці відкидали, прикриваючись лівацькими (марксистськими) фразами, проблему традицій і новаторства, шляхів розвитку нового мистецтва. Але центральним питанням було бути чи не бути українській літературі як самобутньому мистецькому явищу в контексті світового духовного розвитку. Розпочав дискусію 30 квітня 1925 р. М.Хвильовий памфлетом «Про сатану в бочці, або про графоманів, спекулянтів та інших “просвітян”» на сторінках «Культури й побуту» (додатку газети «Вісті ВУЦВК»). Це була відповідь тим силам, які, жонглюючи партійними політичними гаслами, спотворили й дискредитували мистецтво слова, писали примітивні й банальні твори. Генератором дискусії й нових ідей був М.Хвильовий. Свої погляди він виклав у процесі полеміки в циклі памфлетів «Камо грядеши» (1925) («Куди йдеш»), «Думки проти течії» (1926), «Апологети писаризму» (1926), «Україна чи Малоросія» (1926), окресливши програму українського національного відродження. Він закликав митців орієнтуватись на кращі класичні зразки світового письменства, «психологічну Європу», тобто на культуру Європи з її давніми гуманістичними традиціями, а не на пролеткультівську комуністичну літературу радянської Росії, відмовитися від малоросійського епігонства й провінціалізму.

36.Сонячна машина" В.Винниченка — роман особливий не тільки для української літератури, а і для творчості самого його автора. Причому мова йде не про його повсякчас афішовану утопічність, небачену в українському письменстві, а про те що він став свідченням початку нового етапу в творчому житті автора, у якого відбувається поступова переоцінка пережитого досвіду, підбиття підсумків революційної боротьби, творення нової ідеології.

Неоднозначність "Сонячної машини" як перехідного етапу у творчості відбилася на оцінці та трактуванні твору. Одні літературознавці вважали його утопією [3, с. 435-457], Г.Сиваченко охрестила його антиутопією [6, с. 42-47], інші ж взагалі заперечували його утопічність [1, с. 32].

Відзначимо, що елементи соціальної критики в романі присутні (до перемоги Сонячної машини і відразу після неї), але їх не слід ототожнювати з антиутопізмом і тим більше переоцінювати їхнє значення, чим грішить Г.Сиваченко. Проте автор не формулює і свого позитивного суспільного ідеалу, зупинивши дію на моменті його досягнення. Певно свій ідеал В.Винниченко виразив в чомусь іншому.

Були спроби пояснити основну ідею письменника як віру у вирішальне значення техніки для прогресу людства [5, с. 556]. При цьому Сонячна машина розглядається як символ науково-технічного прогресу. Але ж не сам винахід привів до щасливого завершення історії. Це засвідчує картина розкладу суспільства відразу по його перемозі. І лише коли людство оновилося морально, воно зробило позитивним і апарат. Тобто не винахід робить людство кращим, а навпаки: лише людина здатна облагородити його. Саме ірраціональний порив, що охопив людство, його цілеспрямоване прагнення діяти, працювати призвело до створення нового суспільного ладу. Тобто свідомість визначила буття. І це писав колишній марксист!Марксистський соціалізм у винниченківській редакції був утопією. Очевидно поступово він перестав його задовольняти. І тоді В.Винниченко почав створювати нову універсальну теорію. Цього разу морально-етичну (увага до подібних проблем у нього помічається ще з п'єс 1910-х років). У "Сонячній машині" вона проявилася в способі оновлення суспільства через моральне удосконалення людей. Згодом ці ідеї вилилися в утопічне вчення про конкордизм, положення якого намагався дотримуватися сам автор в особистому житті.Отже, "Сонячна машина" — це все ж таки утопія, але утопічною ідеєю тут є вже не соціалізм (як це було у раннього Винниченка), а зародок нового етико-морального вчення, яке, певно, і було створене, щоб замінити останній після розчарування у ньому. Не дарма І.Лисяк-Рудницький говорив, що В.Винниченко належав до людей, які не можуть жити без утопії.Володимир Винниченко найбільш відомий в Україні як письменник і політичний діяч. Понад п'ятдесят років його життя присвячені українській літературі та боротьбі за українську державність. Немало випробувань випало на його долю. Кількаразове ув'язнення у Лук'янівській тюрмі за політичні переконання, перебування в дисциплінарному батальйоні, на нелегальному чи напівлегальному становищі, вимушені еміграції. І попри все — багата й напружена літературна творчість. Тож не дивно, що ці дві найбільші пристрасті — політика і література — дуже часто взаємно впливали одна на одну. Це давало підстави багатьом сучасникам називати публіцистичним, пропагандистським його художній талант. Темами творів цього письменника дуже часто бували соціальні контрасти й конфлікти, революційні та пореволюційні події. З іншого боку, літературний хист щоразу ставав у пригоді Винниченкові-політику. Щоправда, дехто вважав і вважає, що корінь його політичних невдач — якраз у його мистецькій сутності. Мовляв, пустили до політики лірика та мрійника. Винниченко справді був дуже емоційний, вразливий, щирий — а така людина безпорадна в політичних хитрощах. Нетривале перебування у складі молодого українського уряду, дипломатичні ігри з російською більшовицькою владою переконали його в тому, що даремно чекати «комунізму з українським обличчям». Імперія прагне слабких і слухняних «окраїн». Винниченко змушений був емігрувати, бо неважко здогадатися, яка доля чекала б його, колишнього Голову Української Центральної Ради, у розпал сталінської сваволі.

Розлука з рідним краєм була його найбільшим болем. Радянська Україна стала жахливою пародією на ту державу, про яку Винниченко мріяв усе своє життя. Його, відірваного від Батьківщини, втомленого роками праці задля української нації, офіційні джерела називали там тепер не інакше як «старим вовком контрреволюції», що зі своєї «буржуазно-націоналістичної» дзвіниці не бачить щасливого майбутнього українського радянського народу. А тим часом до емігрантів-вигнанців доходили жахливі чутки про червоний диктат, голодомори, репресії. І Винниченко, позбавлений не тільки Батьківщини і доброго імені, але й елементарних умов для життя, забутий співвітчизниками у своєму далекому Мужені, пише останній роман — «Слово за тобою, Сталіне!»

Твір написано за сто днів до смерті. Невдовзі після цього помер і сам кривавий диктатор. А ще за якийсь час почалося повсюдне розвінчування сталінського режиму. Чомусь хочеться бачити у цьому деякий містичний зв'язок, а може, життєву закономірність, відповідно до якої загибель таких, як Винниченко, невідворотно приносить за собою кару на голову того, хто сіяв смерть.

Винниченко і в цьому романі залишився вірним собі й відданим сином свого народу. Твір задуманий і виконаний як «політична концепція в образах». Отож, письменник до останніх своїх днів болісно шукав рецепту погодження національних українських інтересів із засадами соціальної рівності та справедливості. Навіть більше— не лише в межах України, Радянського Союзу, а в планетарному масштабі він прагнув отієї справедливості, здорового суспільного ладу, шляхетних стосунків між державами і поступового стирання конфлікту між соціалістичною та капіталістичною формами устрою. Це була вартісна, хоч і нездійсненна — принаймні на той час — мрія. І сам автор розумів це, вважаючи роман утопією. Устами «літературного» члена політбюро викладати Сталіну критику ним же виплеканої божевільної імперії, а після цього пропонувати план порятунку ситуації — це була, звісно, велика наївність. Тепер, п'ятдесят років по тому, такою ж наївністю видається і сама ідея «колектократії» — колективної власності на землю, фабрики чи інші об'єкти й місця праці — без знищення права власності як такого.

Проте є у романі особливість, яка й складає його найбільшу цінність для нас. Винниченко з дивовижною майстерністю «знімає лак» із «щасливої Радянської України». І вибирає для цього найкращий спосіб. Його головний герой із доволі промовистим прізвищем Іваненко робить у Москві доволі стрімку кар'єру. Але одного разу все починає руйнуватися. Його брат — «ворог народу» — перед смертю у таборі для політв'язнів кличе його до себе і передає листа, у якому розповідає про підпільну організацію «термітів», до якої належав і сам. Ці «терміти» начебто непомітно і нещадно «вигризають» зсередини протрухлявілу будівлю радянської імперії, тобто шкодять їй, наближаючи неминучий кінець. Дія відбувається в той страшний період репресій, взаємних підозр і звинувачень, коли кожен донос міг безповоротно визначити долю людини. Тож Іваненка задля спокути гріхів перед партією відряджають на Україну, щоб виявити оту підпільну організацію «термітів». Ретельний службист, він переймається цією місією і прагне очистити від підозр у причетності себе і свою родину.

Але доля зіграла з товаришем Іваненком сумний жарт. Після приїзду на Україну в ньому прокинулася генетична пам'ять його народу. Він застав справжню руїну на рідній землі. Тільки й того, що по-давньому пахла чебрецем, цвіла вишнями (достоту, сумна іронія на шевченківський мотив). Та на цьому не закінчилося. Роль провокатора так добре вдалася старанному чиновникові, що дуже швидко він познайомився зі всім, що належало скуштувати «термітові». Прийшло страшне прозріння. Згадався закатований брат, сповнилося прокляття зганьбленого, знехтуваного роду. Ні, це не було сентиментальне переродження. Це була наука, втовкмачена в «енка» кийками і кастетами. На Україну їхав перевертень-функціонер — до Москви, пройшовши всі випробування, повертався українець. Він повертався, щоб спокутувати гріхи перед своєю Батьківщиною. Щоб просвітити правдою Сталіна (таке вже було в історії: «цар добрий і справедливий, він просто нічого не знає про це...»). Наївно? Дуже. Реальність була далека від ідилії, і зрозуміло, що Сталіну було відомо все — і більше, ніж усе. Геноцид і репресії входили до програми. Але письменникові добре вдалося щось важливіше. Ця притча про блудного сина потрібна була читачеві, бо вона з великою художньою силою демонструвала, яке жалюгідне існування чекає націю, позбавлену самоповаги і неспроможну на протест проти чужих ідолів.

«Слово за тобою, Сталіне!» Головний герой із доволі промовистим прізвищем Іваненко робить у Москві доволі стрімку кар’єру. Але одного разу все починає руйнуватися. Його брат — «ворог народу» — перед смертю у таборі для політв’язнів кличе його до себе і передає листа, у якому розповідає про підпільну організацію «термітів», до якої належав і сам. Ці «терміти» начебто непомітно і нещадно «вигризають» зсередини протрухлявілу будівлю радянської імперії, тобто шкодять їй, наближаючи неминучий кінець. Дія відбувається в той страшний період репресій, взаємних підозр і звинувачень, коли кожен донос міг безповоротно визначити долю людини. Тож Іваненка задля спокути гріхів перед партією відряджають на Україну, щоб виявити оту підпільну організацію «термітів». Ретельний службист, він переймається цією місією і прагне очистити від підозр у причетності себе і свою родину.

Після приїзду на Україну в ньому прокинулася генетична пам’ять його народу. Він застав справжню руїну на рідній землі. Тільки й того, що по-давньому пахла чебрецем, цвіла вишнями (достоту, сумна іронія на шевченківський мотив). Та на цьому не закінчилося. Роль провокатора так добре вдалася старанному чиновникові, що дуже швидко він познайомився зі всім, що належало скуштувати «термітові». Прийшло страшне прозріння. Згадався закатований брат, сповнилося прокляття зганьбленого, знехтуваного роду. Ні, це не було сентиментальне переродження. Це була наука, втовкмачена в «енка» кийками і кастетами. На Україну їхав перевертень-функціонер — до Москви, пройшовши всі випробування, повертався українець. Він повертався, щоб спокутувати гріхи перед своєю Батьківщиною. Щоб просвітити правдою Сталіна (таке вже було в історії: «цар добрий і справедливий, він просто нічого не знає про це…»). Наївно? Дуже. Реальність була далека від ідилії, і зрозуміло, що Сталіну було відомо все — і більше, ніж усе. Геноцид і репресії входили до програми. Але письменникові добре вдалося щось важливіше. Ця притча про блудного сина потрібна була читачеві, бо вона з великою художньою силою демонструвала, яке жалюгідне існування чекає націю, позбавлену самоповаги і неспроможну на протест проти чужих ідолів.«Записки Кирпатого Мефістофеля». Серед низки персонажів чітко виділяється одна постать — Яків Васильович Михайлюк: «... я довгий, чорний, з довгастим лицем, гострою борідкою і густими бровами, похожими на дві лохматі гусениці. Ніс у мене не кирпатий, а качиний, широкий і плескуватий на кінці, з довгими ніздрями. За все лице і постать мене називають Мефістофелем, а за ніс —Кирпатим Мефістофелем». Чомусь саме Мефістофелем було названо головного героя роману Володимира Винниченка. Протидія, поєднання непоєднаного, протиріччя, боротьба - все це закладено уже в самій назві твору і в імені, яким нарекли головного героя. Мефістофель - це сатана, показаний як скептик, цинік, той, хто звинувачує рід людський перед Вищим суддею. Яків Васильович Михайлюк - адвокат, який мав революційне минуле і погляди, з якими він цілковито розпрощався. Він великий насмішник, свідомий свого "мефістофельства", глибоко розуміє психологію людини, особливо слабкої, свідомість якої можна повернути у потрібне комусь річище, і намагається експериментувати.

"Мені приємно заманити чоловіка на саму гору і зіпхнути його вниз. І той момент, коли в очах поширених надією і захватом блискає жах, - є найкращий. Приємно, коли, ти повертаєш його у той бік, який тобі потрібний. А він усміхається і гадає, що сам іде, "сам іде!" От за це можна багато дати".

Отож, Михайлюк носить напускну, фальшиву маску байдужості, презирства, експериментує над іншими людьми, але це лише завіса, і ми це розуміємо, заглиблюючись у роман і аналізуючи вчинки героя. Адже він піклується про Нечипоренка (шукає для нього роботу і просить не говорити, хто допоміг), він, зрештою, не може вбити і Міку, бо відчуває, що це його дитина. Отож, з-під маски просвічується людяність. В його душі точиться постійна боротьба. Він ніби любить Шапочку, але зустрічається і з Клавдією Петрівною.

Дослідники помічають у багатьох Винниченкових героїв синдром Раскольникова. Вони намагаються жити за шаблоном, підуть навіть на вбивство власної дитини, але виправлять допущену помилку і знову підведуть життя під потрібну схему. Проте дуже часто їх принцип терпить крах, бо не можна жити за схемою.

У головного героя "Записок." перешкодою до щастя з коханою дівчиною стала дитина. Він будує план, за яким знову зможе стати вільною людиною і одружитись з Шапочкою. Михайлюк хоче позбутися дитини. Він вважає, що його син не буде щасливий з такою обмеженою "женщиною", як Клава. "Нова мораль" дозволяє обірвати муки ближнього, тільки при цьому треба дуже гарно себе переконати. І Михайлюк починає вибудовувати план, за яким спочатку треба застудити Міку, вмочивши у воду і охолодивши, а далі він захворіє і, можливо, зникне."Мені треба перестати бути батьком, і тоді все розв'язується. Я чую, що в мені в цю хвилину зародилась і вже живе якась думка; я навіть знаю, яка саме, але вона така страшна й безглузда, що я не хочу бачити її ".Таким чином, виникає план, схема, за якою буде діяти Мтихайлюк. Він проводжає Клаву на прогулянку, а сам намагається застудити дитину, підставивши під морозне повітря. Перша спроба не вдалася, Міка не захворів. Михайлюк знову планує: "Треба "його" дуже розігріти й тоді підставити під кватирку. Спочатку вкинути в гарячу воду, потім під кран водопроводу, а тоді вже під кватирку. Тримати треба довго й, коли можна, зробити протяг".

Але раптом щось у душі Михайлюка починає виявляти непокору, не йде за планом, вилазить, визирає, починає думати поза схемою: "На мить я ніби звідкись визираю і з млосним чуттям жаху дивлюсь на себе, але зараз же я ховаюсь і обмірковую далі, точно, докладно, жорстоко". «Кумедія з Костем». Тема долі дитини – “байстрюка”, розкрита в оповіданні “Кумедія з Костем. Знайомлячи читача із панським підпасичем Костем, автор зупиняє художню увагу на очах і вустах хлопчика: "Зеленкуваті, вузенькі глибокі оченята його не одривались, а губи роззявились, і з-за них виглядали ріденькі, гостренькі зуби. Здавалось, що він як укусить, то мусить страшенно боліти, більше, ніж від кого другого. Але Кость ніколи не кусався. Хто б і як його не бив, він нізащо не кусався". Портретні штрихи супроводжуються нетрадиційним авторським коментарем, який відразу трохи насторожує читача: чого раптом дитина повинна кусатися, і чому письменник так уважно приглядається до зубів хлопця? Відповідь на питання з'явиться трохи пізніше, коли читач зрозуміє, що письменникові важливо не тільки показати свого героя і дати своєрідну відправну точку, з якою порівнюватимуться нові враження, але й умістити між рядками думку про те, як важко жити цій дитині і як умови життя позначаються на її зовнішності. Рядок за рядком письменник розкриває нам, що за Костевою непривабливістю, відчайдушністю та дещо викличною поведінкою криються біль, прагнення мати хоч одну рідну душу на доказ того, що він – не “байстрюк”. Автор не обминає суто натуралістичних деталей в показі поведінки й зовнішності Костя: він схожий на “забитого, боязкого собаку”, що вишкіряє зуби й гарчить в обличчя кожному, хто насміхається з нього. Чи не гірка іронія і протест проти безправного становища дитини звучить в рядках: “Як його вже не били і хто вже його не бив: і ланові, і кухарки, і скотарі, і свинопаси, ні за що не плакав! Уже й на парі йшли не раз, не заплаче, таки ж... Його так і прозвали за це “кам’яним виродком”. Звичайно, “кам’яного виродка” не жаліли й діти.

А проте, коли Кость дізнався про свого батька, в нього прокидаються якісь надії, а згодом – дивна ніжність до недопалка, що побував у руках його батька-пана; Кость судомно тримає у руках його як найдорожчу в світі річ (“То татове!”), яка хоч якось пов’язує його з батьком. З тим недопалком у руці він і помирає, з тим недопалком Костя і поховають. Спроба кухарки забрати недопалок несподівано викликала сльози, “як горох” – вони, як усі оті “хр-р-р!” розкривають читачеві глибокий розпач “впертого” підлітка від усвідомлення власної “нічийності”. Твір пройнятий протестом проти нелюдського в людях і співчуття до “кумедного” Костя.