62. Анатолій Андрійович Дімаров

Творчий доробок письменникаскладає кілька десятків томів. Важливіші з них: «Зінське щеня» (1969), «Містечковіісторії» (1983), «На коні і під конем» (1978), «Вершини»(1986). У 1981 р. роман у двох книгах«Біль і гнів» був відзначений Державною премією ім. Т: Шевченка. Письменник,переконує, що війну перемогло саме народне життя. «Болем і гнівом» А. Дімаров стверджує це пристрасно, доконано, завершуючи свою величну фреску окупаційноголихоліття епізодом, що найвиразніше оголює полемічний нерв усієї епопеї. Єдина навсю спалену Тарасівку жінка Ганна Лавриненко відтягла з подвір'я мертвого німця,намила картоплі, знайшла обгорілий шолом і мовчки заходилася варити в нім нехитру селянську їжу. Найулюбленішим жанром письменника в роки творчої зрілості стали «історії» — сільські, містечкові,міські. Започатковані вони були збіркою «Зінське щеня» (1969), що народжувалась уполіському хуторі Малий Тікач, мешканці якого, як це й трапляється в усіхвідстояних сільських громадах, «породичалися» з більшістю людських цнот і вад,зігріваючи і караючи ними не лише сусідів, а й самих себе. Ці соціально та психологічно болючі питання зринають і після знайомства з книжкою «Постріли УляниКашук» (1978),— вона разом з попередньою увійшла до підсумкового видання А.Дімарова «Сільські історії» (1987). Більшість її персонажів — теж люди літні, їмдовелося дивитись у вічі найстрашнішому лихові — насильницькій смерті, яка в рокивійни сліпо й легко косила всіх підряд, а ось біля них кружляла довше. І часточерез те, що боялись вони передусім не її, а осуду власної совісті. Посутньо протаке, яку війні, але-безкровне вже прорідження реліктово «чистих» народних натур,їхнє поступове струхлявіння чи то в болоті застійного побуту, чи в духовно пісномуґрунті сучасних мегаполісів розмірковує А. Дімаров у книжках «Містечкові історії»(1987) та «Боги на продаж. Міські історії» (1988). Обидві вони густо населенілюдьми, чиї здебільшого скособочені долі свідчать про кризу цінностей, що їхдержава мала, з одного боку, за моральний абсолют, а з іншого — чи не щоденьігнорувала. Нехтуючи при тому й характери, де ті цінності прижились, абиврешті-решт стати разом з їхніми носіями нікому не потрібними. Головні мотиви «Міських історій» Анатолія Дімарова, це — людина у всьому розмаїттіп відносин з оточуючим світом. Навіть за загальним пафосом повісті, що увійшли до«Міських історій», фіксують різні зрізи дійсності: комічні («Роман», «Білітроянди, червоні троянди...»), трагічні («Лунохід і Квазімодо», «Дітям дошістнадцяти», «Симон-різник», «Попіл Клааса»), фантастично-умовні («Крила»). Аленайбільше тут творів, які стикують у собі взаємопротилежні начала, зображуютьлюдину в такому поєднанні почуттів і суперечностей, що годі шукати однозначноївідповіді на запитання «хто є хто»: «Квартира», «Мама Люба», «КримінальнаІсторія», «Жизнь є жизнь», «До сина», «Медалі», «Дзвони», «Боги на продаж».«Міські історії» спонукають до серйозних роздумів, які ж причини тих моральнихдеформацій, свідками котрих ми є останнім часом, які сили змушують людину забуватитакі важливі моральні імперативи, як добро, благородство, милосердя. Досліджуючиці причини, письменник намагається запропонувати різні відповіді на ці болючіпитання. Одна з них пов'язує втрату людиною людяності насамперед із хворобоюречовізму, що жахливою епідемією накрила мешканців міста (та й, додамо, села),перетворюючи їх, колись добрих і лагідних, на холодних егоїстів, засліпленихєдиним бажанням — щось «дістати», «вхопити»,«запопасти».

Анатолій Дімаров написавтакі захоплюючі книжки для дітей: «Блакитна дитина», «На коні і під конем», «Прохлопчика, який не хотів їсти», «Для чого людині серце», «Друга планета»,«Тир-лик». В оповіданні з казковою формою «Для чого людині серце» йдеться проплем'я дерев'яних чоловічків, які «не мали сердець, тому не могли ні любити, аніненавидіти, не знали, що таке радість і гнів, злість або співчуття». Але долязвела одного з чоловічків із лікарем," який збирав серця померлих людей. Він іподарував дерев'яному чоловічку серце доброї людини. Отримавши це серце, колисьбайдужий до всього чоловічок навіть жертвує своїм життям заради того, щобврятувати хлопчика, який замерзає у лісі.

62.Володимир Дрозд — одна з найяскравіших та водночас і дещо суперечливих постатей літературної арени XX сторіччя. З-під його пера виходили різні твори, різні за жанром і тематикою, різні й за художньою цінністю. Серед них є й «традиційні» для тих часів твори, що зображують картини життя радянського народу. Поверхові схематичні образи, нежиттєвий «оптимізм», — «жити стало краще, стало веселіше»… Але не засуджуймо письменника за це. Бо такі повісті — дріб’язок порівняно з тим, що привніс до скарбниці нашої літератури Володимира Дрозда, його, без перебільшення, літературний геній. Чи міг він донести до читача усе, що хотів, коли б пішов на відкрите протистояння? Навряд чи. Ми знаємо подібні приклади і в науці, коли геніальні вчені цитували класиків марксизму-ленінізму, вдавалися до штучних і неефективних наукових методів соціалістичної науки, аби підтекстом, натяками донести до свого читача насправді цінну наукову концепцію, новітній погляд на проблеми мистецтва.

Навіть у кон’юнктурних, скажімо так, творах Володимира Дрозда ми відлунаємо прихований підтекст, письменник ніби хоче сказати нам: ви ж бачите, наскільки це неправдоподібне, наскільки штучним виглядає такий світ? Хтось, можливо, хоче, аби ви повірили, що життя і є таким, але порівняйте і дійдіть висновків самостійно.

Повість «Вовкулака» йшла до читача близько шістнадцяти років, «Ирій» — шість… Справжні твори, які йшли від серця, яким не могли не повірити, їх не пропускали, бо навіть люди, які служили радянській ідеології, були розумними людьми, усвідомлюючи силу мистецтва, вплив слова.

Один з літературознавців дуже влучно визначив основну проблематику усієї творчості письменника — «екологія душі». Екологія людської душі, не менше! Познайомившись із творами В. Дрозда, я зрозумів, що це визначення справді цуже влучне. Як не засмітити душу, як зберегти внутрішню правду у світі суцільної брехні та нещирості? Як залишитись самим собою? Як подолати трагічне роздвоєння? На всі ці далеко не прості питання і намагається дати відповідь письменник у своїх творах.

Із творами В. Дрозда, такими, як повісті «Ирій», «Замглай», «Балада прої Слаєтьона», «Самотній вовк», новели «Сонце», «Три чарівні перлини», «Білий кінь Шептало» — твори, які так чи інакше можна віднести до напряму химерної прози — особливого напряму в історії української та світової літератури. В основі таких творів лежить глибокий міфологізм, символічність. Саме цей міфологізм і допомагає авторові ставити одвічні питання, пов’язані з людським єством,людською природою.

Але звернення до міфологічних елементів відбувається «на глибині», тобтої на глибинних рівнях тексту. Фабульно письменник висвітлював найактуальнішії для сучасних йому часів теми: Друга світова війна, проблеми «радянської людини» у її трагічному роздвоєнні…

Творчість Володимира Дрозда дійсно багатогранна. У критиці, під час аналізу творчості письменника, хтось із вчених висловив припущення, що твори цього автора можна умовно поділити на дві групи. До першої належать твори «канонічні», тобто те, чого чекали від радянського письменника, і ці твори міг би написати хтось інший. І друга група — твори, які міг би написати тільки Володимир Дрозд. Зараз ніхто не заперечує художню цінність пози В. Дрозда, бо і науковці, і звичайні читачі зрозуміли, що ці твори унікальні, їх міфологізм та актуальність, їхня глибина та повчальність — неоціненні.

62.Галина ПАГУТЯК .Народилася 26 липня 1958 р. в с. Залокоть Дрогобицького району на Львівщині, згодом родина переїхала у село Уріж. Закінчила українську філологію Київського державного університету ім. Т. Шевченка (тепер - Київський національний університет ім. Т. Шевченка). Працювала у школі, у Дрогобицькому краєзнавчому музеї, приватній школі, Львівській картинній галереї. Член Національної спілки письменників України. Живе у Львові. Галина Пагутяк - автор книг прози: "Діти" (К.: Рад. письменник, 1982), "Господар" (К.: Рад. письменник, 1986), "Потрапити в сад" (К.: Молодь, 1989), "Гірчичне зерно" (К.: Рад. письменник, 1990), "Записки Білого Пташка" (К.: Укр. письменник, 1999), низки есе та циклу поезій. У львівському видавництві "Кальварія" підготована до друку нова книга прози Галини Пагутяк "Досвід самотності". У першу її книгу ввійшли повісті "Діти", "Повість про Марію і Магдалину", "Лялечка і Мацько" та роман "Філософський камінь", у другу - фантастичний роман "Господар" та повість "Соловейко", у третю - роман "Компроміс" та цикл "Трагічні оповідання", у четверту - повісті "Гірчичне зерно", "Пан у чорному костюмі з блискучими ґудзиками" та "Бесіда з перевізником", у п'яту - два романи "Смітник Господа нашого", "Радісна пустеля" та повість "Записки Білого Пташка". Цікаве й філософсько-дидактичне есе Галини "Беззахисність" (Дзвін. -1998. - 4.5-6). Один раз письменниця виступила і з поетичними творами -циклом поезій під назвою "Молитви" (Основа. - 1995. - 4.28).

Проза Галини Пагутяк перекладена англійською (оповідання "Потрапити в сад" опубліковане в антології "From Three Worlds" (1996), німецькою (вміщені у трьох антологіях: "Letzter Besuch in Tschornobyl" (1994: уривки з повісті "Захід сонця в Урожі"), "Ein Rosenbrunnen" (1998: новели "Тебе спалить сонце" та "Дивись назад"), "die Kurbisfurstin" (2000: уривок з роману "Радісна пустеля"), російською (її повість "Діти" ввійшла до збірника "Современная украинская повесть" (К.: Молодь, 1988), словацькою (в антології "ZIVE SNY" (1988: повість "Соловейко") та хорватською (журнал "Kolo", 2000. - №.1: новела "Дивись назад") мовами.

Давно уже ніхто з жінок в українській літературі так не заворожував читача своєю міфо-поетичною прозою, як це робить Галина Пагутяк. Вона ввійшла в літературу рано, двадцятитрирічною дівчиною, ввійшла стрімко і сміливо. Дебютувала великими творами, і в кожному була іншою. Згодом Галина подивувала своїх прихильників філігранною малою прозою. У своїх новелах в декількох рядках, в одному абзаці, вона творить надзвичайної сили й яскравості образи. Галині Пагутяк властиві фантастично-символічна манера письма, прорив до "вигаданого світу", потяг до містики та безнастанних пошуків спасіння людської душі у жорстокому світі. Письменниця постійно прагне зазирнути і за межу людської свідомості та осмислювати пограничний стан людського буття. Недомовленість у багатьох її творах дає великий простір читацькій фантазії, спонукає до співтворчості, робить образи багатовимірними, врешті, несе в собі шарм таємничості й незбагненності.

Вона тонко й глибоко відтворює і національну автентичність.

Багато її творів сповнені великою тугою за Садом, якого не можна віднайти і який став її мрією за втраченим щастям, а земля - колами пекла. Читаючи її новели, повісті та романи, не можу позбутися відчуття, що більшість з них створена у підсвідомому стані; здається, наче вони самі написали себе й самі поставили останню крапку.

У романі "Смітник Господа нашого" авторка хоче втекти від жорстокого і до того ж конкретно означеного світу у свої сни, бо лише там їй легко і затишно живеться. У снах знаходить і своє щастя, якого бракує у реальному житті. Хоча часто видається, що у Галини Пагутяк взагалі розмита межа між реальним світом і сном. Вони у неї злилися, і у цьому реально-нереальному світі блукає вона з відчуттям, що всі ми покинуті Творцем на смітнику.

Останніми роками помітніший в її прозі і вплив літератури Сходу, зокрема японської. Так, роман "Книга снів і пробуджень" написаний у жанрі дзуйхіцу, традиційному для японської літератури.