57. Історична проза

Історична проза органічно поєднує у собі два напрямки художнього освоєння буття, зумовлені відображуваним об'єктом: історію, заґрунтовану на конкретних фактах і вимозі максимальної об'єктивності в образному моделюванні дійсності та літературу, скеровану на створення фікції, де панує вимисел, а думка автора підпорядковується не принципам життєвої логіки, а, в першу чергу, – законам побудови певних типів мистецьких світів і текстової реальності.

Складні взаємини особистості та соціуму, пошуки людиною свого місця в світі є домінантними проблемами прози Р.Іваничука. 1958 рік ознаменувався виходом першої збірки його новел – „Прут несе кригу”. Згодом з'явилися книжки – „Не рубайте ясенів” (1961), „Під склепінням храму”, „Тополина заметіль” (1965), „Дім на горі” (1969), „Сиві ночі” (1975), трилогія „Край битого шляху” (1977), „Сьоме небо” (1985). Із кінця шістдесятих років минулого століття Р.Іваничук працює над історичною тематикою. Мета прозаїка – заповнити численні прогалини у висвітленні багатостраждальної української історії, передати досвід минулих поколінь сучасникам, сприяти формуванню національної свідомості. Цикл історичної прози започаткувався романом „Мальви” (інша назва „Яничари”) (1968). Потім було написано „Журавлиний крик”, „Черлене вино”, „Манускрипт з вулиці Руської”, „Шрами на скалі”, „Орда” , „Бо війна війною”, „Смерть Юди”, „Через перевал”. Історична проза Р.Іваничука становить певний цикл, поєднаний спільними подіями, героями та символікою. Її концептуальне, неупереджене дослідження – саме на часі.

Літературний доробок Р.Іваничука є знаковим у процесі утвердження української національної культури, тим часом проблеми поетики його історичної прози донині досліджені епізодично, поверхово. Твори письменника характеризуються складною часопросторовою організацією, і в такому аспекті ще не досліджувалися.

Серед жанрово-стильового розмаїття романістики П. Загребельного особливе місце належить його історичній белетристиці. Саме творами «Диво», «Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан» він завоював популярність і увагу читача, яка з плином часу не меншає. Історичний роман 30—60-х рр , який Існував в УРСР, був тематично і стильово обмежений, позначений однобокою класовою оцінкою зображуваного. За деяким винятком („Людолови” 3. Тулуб, «Святослав», «Володимир» С. Скляренка, «Мальви», «Черлене вино», «Манускрипт з вулиці Руської» Р. Іваничука, «Меч Арея» І. Білика) українська історична романістика того часу була в цілому неправдивою, стилістично одноманітною, пристосовницько-агітаційною. Певна річ, такі імена історичних белетристів, як Наталена Королева, Панас Феденко, Микола Лазорський та ін. були забороненими в Україні, хоч і знаними за її межами.

П. Загребельний прагнув у своїх історичних романах психологічно найвірогідніше передати історію людської душі на певному відрізку розвитку української нації. Щоправда, варто зважити на те, що це є його власною версією душі, скажімо, Євпраксії, Ярослава Мудрого, Роксолани чи Богдана Хмельницького. Отже, історія людської душі— в центрі історичної романістики Павла Загребельного. Роман «Диво» (1968) був першим історичним твором П. Загребельного. Роман має оригінальну композицію. Історичне минуле в ньому не просто спроектоване на сучасність. Воно існує поряд із цією сучасністю. У творі поєднано кілька часових площин: період Київської Русі, другої світової війни і 60-х рр. XX ст. Об'єднавчим центром цих періодів виступає реальний образ Софії Київської. Великою мірою це і символічний образ. Так він сприймається передусім через те, що довкола нього розгортаються всі події, зображені в романі, на них постійно ніби падає тінь від Софійського собору. Софія, як художній символ і як реальна історична пам'ятка, сконцентрувала в собі весь волелюбний, сильний дух народу, його невмирущість, нескореність, увібрала у свої фрески та мозаїки все його світоглядне наповнення, стала своєрідним самовираженням внутрішньої суті цього народу, його культури, історії, моралі, власне, втілює в собі його духовність.

Автор роману переконливо доводить, що культура Київської Русі тісно пов'язана з первісним язичницьким віруванням українського народу, а не лише з християнством. Він багато уваги приділяє болючій проблемі насильницького впровадження християнства на давньоруських землях князем Володимиром. Бо просто і швидко можна було знищити атрибути язичницьких обрядів, скульптури давніх богів, але неможливо заперечити і перекреслити вікові народні уявлення про світ, природу, людей. Ця частина народного світогляду органічно переходила в нові християнські духовні та матеріальні скарби Русі, приживалася там, потім переходила в нові часи. Але ще більшим дивом у романі постають самі люди. На відміну від попередніх творів, у цьому романі П. Загребельннй проявив себе справжнім майстром у вималюванні характеру свого героя, у глибокому зануренні в психологію його душі. Письменник детально виписує складні людські долі. Отже, чи не найбільше диво в романі — сама людина. Сивоок, його дід Родим, мала Величка, товариш дитячих літ Лучук, сирота Ісса, князь Ярослав Мудрий, загадкова вільнолюбна Шуйця, її дочка Ярослава, а також учений Гордій Отава, який ціною власного життя намагається врятувати під час війни Софію Київську, його син Борис, що продовжує розпочате батьком дослідження історії створення Сивооком Софії.З образом Сивоока насамперед пов'язане питання свободи людини, її споконвічне прагнення до вільного, розкутого існування в цьому світі, прагнення бути самим собою. Такими були і його прадід, дід Родим, Величка, Лучук, Ісса —всі, хто оточував Сивоока на його непростій життєвій дорозі. Свободолюбний дух наших предків пронизує «Диво» ніби наскрізь, робить авторську концепцію ціліснішою і вагомішою. Неоднозначно подано суперечливий образ князя Ярослава Мудрого. Великою мірою він виступає антиподом Сивоока, бо є невільником свого високого становища. Твердість, воля, цілеспрямованість, мудрість, самодисципліна супроводжують князя так само, як і його слабкість, незахищеність звичайного смертного. Ярослав постас живим, реальним чоловіком, через те читач беззастережно вірить цій художній версії його, створеній автором. За історичну дилогію про Київську Русь «Первоміст» (1972) і «Смерть у Києві» (1973) П. Загребельний одержав Шевченківську премію. У цих творах Павло Загребельний також подає власну художньо-філософську концепцію бачення давноминулих історичних подій, проектуючи її і в день сьогоднішній.

Київська школа сприймається невилучною ланкою літературного процесу другої половини ХХ століття, свідченням зрілого модернізму українського письменства.

Київська школа спростувала псевдохудожні настанови панівного “соцреалізму”, виробила свою естетичну концепцію, в якій поєднувалися неперебутні традиції фольклорної та літературної класики й набутки модернізму, зокрема було переосмислено досвід “Молодої Музи”, “Української хати”, “кларнетизму” П. Тичини, формально-змістових експериментів доби “розстріляного відродження” та Б.-І. Антонича, історіософії “Празької школи”. Тим вона відрізнялася від близької їй Нью-Йоркської групи, яка декларувала свою відмову від спадкоємності.1965-1968 роки – час виникнення, ущільнення ядра та напівлегального існування Київської школи. Київська школа у 80-ті роки знову повернулася в простір лірики, не втративши своїх естетичних якостей та художньої перспективи, що засвідчили збірки “Зелен день”, “Калина об Різдві”, “Слова у вишиваних сорочках” В. Голобородька, “Славія”, “Кущ вогню”, “Сонцестояння”, “Зимовий стук дятла” В. Кордуна, “Пригадай на дорогу мені”, “Ожина обрію”, “Місяць шипшини”, “Прогулянка одинцем”, “Іскри в слідах”, “Човен” М. Воробйова, “Спорудження храму”, “Сади Марії” М. Григоріва. Київська школа відбулась як історико-літературне явище українського модернізму.З Київською школою не варто ототожнювати чітко окреслений набір імен. За своєю суттю це – динамічне коло, яке змінювалося відповідно до знаходження тим чи тим її представником свого шляху в літературі та житті. Водночас їх об’єднувала спільна основа світобачення та естетичних смаків. У силовому полі даного неформального угруповання перебували цікаві й своєрідні за своїми мистецькими уподобаннями, світосприйманням поети: Василь Рубан, Михайло Саченко, Валентина Отрощенко, Надія Кир’ян, Іван Семененко, Станіслав Вишенський, Валерій Ілля, Микола Рачук, Тетяна Каунова, Марина Лісова, Алла Павленко, Петро Марусин, Михайло Москаленко. Його ж “осереддям”, як сьогодні коментує це явище В. Кордун, були Микола Воробйов, Василь Голобородько, Михайло Григорів і сам Віктор Кордун; поетика їхніх творів стала предметом дослідження. Назву їй наприкінці 60-х років запропонував І. Калинець. Модерністські експерименти на українському ґрунті не були глибоко прорефлексовані й зартикульовані на концептуальному рівні.Літературна група "Бу-Ба-Бу" (бурлеск, балаган, буфонада) було створенао в квітні 1985 року як відгук на події того часу й більшою мірою як опозиція існуючій офіціозній літературі. Її засновниками стали троє молодих поетів (на той час їм було по 24-25 років): Ю.Андрухович із Івано-Франківська, В.Неборак зі Львова та О.Ірванець із Рівного. До цього вони вже друкувалися в періодиці, й у кожного були власні, але дуже схожі погляди на шляхи подальшого розвитку української поезії. І ці погляди знайшли відображення в творчості бубабістів.Оглядаючи поетичну творчість групи "Бу-Ба-Бу" з позицій початку XXIст., можна відзначити в ній такі особливості: збагачення тематики й проблематики. Так, об'єднуючою для них стає тема міста. Найбільш цілісний характер вона має в Ю.Андруховича. Усі його збірки ("Небо і площі", "Середмістя", "Екзотичні птахи і рослини") прагнуть одухотворити повсякденний побут, оживити старий, порослий мохом камінь, прочитати на його гранях життєпис предків. У таких віршах як "Фортечний провулок", "Замок", "Вулиця Єреванська", "Ринок", "Бібліотека" та подібних поет не просто оспівує місто та його елементи, а розкриває їхню сутність, показує їхній зв'язок із людиною. В.Неборак, звертаючись до урбаністичної тематики, дуже часто наповнює її філософськими роздумами про сутність і сенс життя, про місце людини у світі великого індустріального міста, про щастя й зміст людського існування, про примхливість людської долі. У своїх віршах бубабісти порушують і проблему патріотизму та псевдопатріотизму (О.Ірванець "Любіть!.."), розмірковують над завданням поезії й поета (О.Ірванець "Поезію приймаю як професію", "У тихій хаті…"), торкаються теми злочинності (Ю. Андрухович "Кримінальні сонети", "Мафія", "Павло Мацапура, злочинець").Урізноманітнення строфіки (від звичайних катренів до строфоїдів та сонетоїдів).Реформування ритміки за допомогою "апунктуації" (відсутність розділових знаків, що, у свою чергу, залучає читача до співпраці).Використання прийомів постмодернізму (стилізація, ремінісценція, медитативність, метафоричність) і неоавангардизму (бурлеск, карнавалізм, епатажність) у поєднанні з традиціями народнопісенної творчості та української класики.

Лугосад– літературна група, до складу якої входять Іван Лучук, Назар Гончар і Роман Садловський. Група заснована у Львові 19 січня1984 (датування за першою писемною згадкою назви в листі Н. Гончара до І. Лучука). Назва складається з початкових літер прізвищ учасників: ЛУчук, ГОнчар, САДловський. Усі учасники групи народилися у Львові, в один рік закінчили Львівський університет (1986). Поетичний доробок лугосадівців найпоказовіше представлений у канонічному корпусі їхніх поетичних текстів – книжковому виданні “ЛУГОСАД: поетичний ар’єрґард” (1996; перевидання 2007 п. н. “Лугосад. Об’єктивність канону”), що складається з трьох частин: “Ритм полюсів” Лучука, “Закон всесвітнього мерехтіння” Гончара, “Зимівля” Садловського. Поза цим канонічним корпусом існує ціла низка різноманітних поетичних публікацій – і окремих книжкових, і в періодиці, і в різних виданнях. Саме сукупність їхніх поетичних текстів і творить феномен поетичного ар’єрґарду. Методологічною основою творчості ЛУГОСАДу є концепція поетичного ар’єрґарду, автором якої є літературознавець Тарас Лучук. ЛУГОСАД займає виняткове місце в українському літературному процесі 80–90–х років ХХ століття. Позиціонуючи себе як явище марґінальне, лугосадівці насправді потрапили до фарватеру літературного процесу зміни епох, створивши прецедент поетичного угруповання із власною естетикою та літературно–мистецькою ідеологією, із власним канонічним корпусом поетичних текстів. Прикладом визнання ЛУГОСАДу може служити залучення його поетичної творчості до програм вивчення сучасної української літератури у старших класах середньої школи та вищої школи гуманітарного профілю. Учасники групи мають у доробку теж марґінальні види творчості: І. Лучук і Н. Гончар – паліндромію, а Р. Садловський – поезомалярство. Літературна група ЛУГОСАД є явищем феноменальним у дискурсі актуальної української літератури, зокрема завдяки культивуванню поетичного ар’єрґарду.

«Червона Фіра»Літературна корпорація харківських поетів С. Жадана, Р. Мельникова та І. Пилипчука, створена у 1991 р. Як вважає І. Бондар-Терещенко, літугрупування постало на хвилі «антисистемного» харківського андеграунду початку 90-xp. Літературною концепцією «Червоної Фіри» згідно із заявами її членів став неофутуризм. Провокативно-епатажні твори червонофірівців стали своєрідним східноукраїнським аналогом літературного карнавалу Бу-Ба-Бу. Поєднання пародій на публіцистичні штампи з естетикою побутової перверзизації створило своєрідний стиль «Червоної Фіри», у котрому гротеск здебільшего перемагає професійну роботу з текстом.