63.Оксана Забужко

Можна сміливо говорити про те, що саме О. Забужко вперше в українській літературі порушила питання ґендерної асиметричності у суспільстві у своєму першому романі „Польові дослідження з українського сексу” (роман написаний у 1994 р.). Він створений під враженнями її перебування в Сполучених Штатах. На творчість О. Забужко мали вплив не тільки американські феміністичні ідеї, а й безпосередньо творчість Сильвії Плат. Роман насичений автобіографічними та „сповідальними” мотивами. Це спроба подолання жіночого герметизму в літературі, перенесення власного болючого досвіду на літературну канву. Вона включає коло питань про шляхи і можливості самовираження креативної жіночої особистості в суспільстві, де досі домінують патріархальні правила гри та стереотипии.

• У ньому,як слушно зауважує Н. Зборовська, і чоловік, і жінка є митцями. „Чоловік традиційно вибирає мистецтво та захищає у ньому свій „герметизм”. Розщеплена між мистецтвом і життям, жінка в романі... відбиває цей внутрішній конфлікт...” це особиста драма жінки, крах можливості побудувати стосунки з чоловіком за своїм сценарієм та з урахуванням власних устремлінь. Роль суспільства у цій драмі теж не остання. Тільки в української письменниці суспільство виступає колективним несвідомим, що заважає головній героїні, рівно як і будь-якій іншій українській жінці, позбутися комплексів та стати духовно вільними. Микола, як і інші українські чоловіки, на підсвідомому рівні прагне до вивищення, до самоствердження за рахунок фізично слабшої жінки. Така психологічна модель склалася історично. Пригноблювані раніше мужчинu стають в однаковій мірі пригноблювачами для своїх жінок. Миколу в романі також, не цікавить духовно-творча сторона жінки: „Чхати йому було на її вірші – як і на все взагалі, і завжди було чхати, його вів власний, ні на що не вважаючий інстинкт дару... інстинкт дару на собі – нагору...” [7, 78]. Можна припустити, що у Миколи відсутні соціальні очікування щодо жіночої ролі. Микола не лімітував творче самовираження своєї коханої. Проте несвідоме бажання самоствердитися, стати вищим та кращим, насамперед у своїх очах, виливається у фізичне та моральне насилля над жінкою. Микола принижує жінку вербально (вживанням численних грубих слів, жаргонізмів, сленґу), фізично (в грубій формі сексуальних стосунків) та морально (врахуванням тільки власної думки та бажань). порушують питання місця творчої жінки у суспільстві. Оскільки суспільство ще не позбулося стереотипного та певною мірою уніфікованого ставлення до творчої діяльності жінки,. ці твори є спробою, насамперед, зобразити внутрішні протиріччя жінки, яка намагається знайти компроміс між визнаними суспільними цінностями (сім’я, виховання дітей, ведення домашнього господарства) та власною реалізацією творчого потенціалу. Суспільство зі своїми конвенційними уявленнями стає на заваді реалізації жінки.

64.Нью-йоркська поетична група. ( Б. Рубчак., Б. Бойчук, Емма Андієвська. В. Барка , Ю. Тарнавський, О. Зуєвський та ін..) Риси стилю.

«Нью-Йоркська група» поетів — унікальне явище в сучасній українській літературі, витвореній на американській землі. Митці цієї групи усвідомили необхідність піднести українську лірику на новий щабель, переосмислюючи традиції рідного мистецтва слова і спираючись на модерні стилі й форми. Ця поезія живилася двома джерелами — рідним, українським, поезією 20 — 30-х рр. «Розстріляного Відродження» і чужим, новітньою західноєвропейською та американською традицією. До цієї групи належать Богдан Бойчук, Богдан Рубчак, Юрій Тарнавський, Патриція Килина, Емма Андієвська, Віра Вовк, Женя Васильківська, Юрій Коломієць та інші. Виникла вона другій половині 50-х рр. Тоді молоді митці — поети й художники — збиралися в українському кварталі Нью-Йорка, в ресторані «Орхідея», кожної п’ятниці, суботи й неділі й читали свої твори, обговорювали мистецькі новини. Тут і почали готувати збірки поезій, самі їх оформляли і видавали.

Вони захищали естетичну концепцію самоцінності й новаторської дерзновенності мистецтва, відкидали традиційні стилі й форми, орієнтуючись на вільний вірш, верлібр, що панував у тодішніх західноєвропейських літературах. Організаторами і душею групи були Б.Бойчук і Ю.Тарнавський.

Богдан Бойчук

Перша збірка віршів «Час болю» (1957) і поема «Земля була пустошня» (1959) засвідчують сліди навчання в англо-американського поета Т.С.Еліота. Водночас на формування оригінальної манери письма Бойчука мала вплив іспанська поезія, зокрема Х.Р.Хіменеса. Згодом побачили світ збірки «Спомини любові» (1963), «Вірші для Мехіко» (1964), «Мандрівка тіл» (1967),«Вірші вибрані й передостатні» (1968), остання збірка «Третя осінь» (1991) вийшла у Києві. Відомий як перекладач з англійської та іспанської мов по-українськи і, навпаки, переклав англійською мовою поезії Б.І.Антонича та І.Драча. Виступає як драматург, театрознавець, критик.

Риси стилю: майстер художнього слова з трагічним світосприйманням. Він рішуче пішов на експеримент, відмовляючись від традиційного віршування, від упорядкованої метричної поетики. Бойчук утверджував недекларативну й нетенденційну поезію, проголошуючи самоцінність лірики, її естетичну самостійність, позбавлену ідеологічних кліше. Він сприйняв філософію екзистенціалістів, сучасних йому модерних течій, став творцем нового поетичного бачення у ХХ ст. Його тихі, ліричні поезії присвячені малому й швидкоминучому, рішуче заперечували вимороченість післявоєнної дійсності. Митець бачить жорстокість життя, невблаганну ходу долі, нездоланність суперечностей між особою та історією.

Філософська лірика.Поезія «Старість» має обрамлення, що допомагає авторові відтінити глибоку філософську ідею. Тут старий чоловік живе спогадами. Образ з реального плану переростає в символічний. Ця символіка навіть підкреслюється строфічно в кінці вірша. Переходити «в пусту кімнату» — переходити в іншу просторову екзистенцію, в інобуття. Але як це тяжко зробити герою, адже він любив життя, жив його радощами й випробуваннями. Людина в художньому світі Бойчука перебуває у стані самоти, коли навіть «стіни тужать в порожнечу, де з ніким їсти хліб, ні пити кров» («Причастя»). Але таке відчуження — природний її стан і виходу з нього немає.Ліричний герой циклу «Людина і краєвиди» увібрав у себе навколишні краєвиди. Це його така властивість — «ти поділений усім, що зустрічаєш, ти розчинений усім, що любиш». У людини, чия душа не спить і відкрита світові, погляд спрямований удалину, далі, ніж у тих, чиї інтереси обмежені вузькими рамками побуту і хто байдужий до краси.

Інтимна лірика. У ліриці Бойчука світ мінливий, багатий. Особливе місце у ньому посідає кохання. Інтимна лірика поета — не просто поезія про закоханих і їх почуття. У вчинках і думках героя виявляються симпатії й антипатії душі, його світорозуміння, моральні принципи. Почуття ці несуть у собі цілий розбурханий і величний всесвіт, наповнений неповторною атмосферою. Цикл «Про жінку й пору жовтіння» хоч і має традиційні образи «карих очей», «світанку», але виконаний в іншій тональності, ніж українські народні пісні. У поезії «Час зустрічі у полі» митець вкладає в уста ліричного героя такі роздуми й зізнання, що свідчать не так про невгамовну пристрасть, уподобання й закоханість, як історію людського серця, історію духу, прагнення збагнути й віднайти себе. Пори кохання не можна зупинити і зробити реальну мить абсолютною, бо між двома людьми така велика відстань, як між ніччю і світанком, коли спливає ціле життя. Під час розлуки з коханою ліричний герой постає смутним, а душа його, немов «вразлива лютня». Він шукає втрачену кохану, відчуваючи її «з-під віддалі», поринаючи у її відсутність. Він змушує свою уяву щоденно творити її образ «з клаптів згадок непевних». Отже, як і все навколо, кохання набуває особливої ваги. Кохати для героя — значить по-новому бачити світ і себе, самоздійснюватись.

Поеми. Його поеми «Подорож з Учителем», «Любов у трьох часах» мають виразний автобіографічний характер. Митець малює топографію рідних місць, село Бертники, Бучач, свій край. «Подорож з Учителем» — лірична поема. Поет знайшов цікаві прийоми введення епосу в ліричну стихію. Епічні картини життя існують у сприйнятті ліричного героя, у повіствування вплітаються особистісна інтонація й одкровення, аж до розповіді в експозиційній частині про перше кохання. Поема цікава як самим фактичним матеріалом — картинами, що змальовують Другу світову війну і випробування, що випали на долю людей, так і оголеністю почуттів, відкритим висловлюванням авторської позиції. За всім нагнітанням трагічних подій поему проймає тривога за збереження людяного в людині. Гармонізує розповідь образ Учителя, тобто Ісуса Христа, який супроводжує ліричного героя Україною і Європою. У Бучачі він відчуває страх людей, бо на кожному кроці чатує їх смерть. Чути постріли, плач і голосіння. Змальована картина єврейського гетто в Бучачі — одна із найсильніших у поемі. Коло криниці Соб’євського, на Колійовій вулиці, він помітив вбиту жінку «з гебрейським профілем», а біля неї «Учитель мій навколішках стояв, збираючи минуле свого роду». І в цю моторошну картину буття вливається плач-молитва українського юнака, сповнена глибокої людяності. У свідомості героя трагедія в Бучачі 1941 р — масові розстріли фашистами єврейського населення — асоціюється з скоєним у всі часи злом. Герой твору «подорожує» із Христом по колах Дантового пекла, яким є середина ХХ ст., шукає людяність і знаходить її у стражданнях і муках справжньої гуманності.

У поемі «Любов у трьох часах» поет звертається до теми кохання, змальовуючи його у кількох часових вимірах. Яскраві спогади про перше кохання ліричного героя в період війни в Бучачі перемежовується з розповіддю про зруйновані фашистами квартали. Паралельно до кожного сегмента подій, що відбуваються у Бучачі, на Круковій горі, у розваленому Миколаївському монастирі, біля річки Стрипа, автор подає інші сегменти, що відбуваються тепер й проходять в іншому просторі, десь на 42 вулиці Нью-Йорка. Поема змальовує образ покоління, обпаленого Другою світовою війною, показуючи увесь трагізм цих людей, на долю яких випало перенести стільки горя, пережити біду. Гармонія, краса, кохання протиставляються жорстокості, війні. Це наскрізна сюжетна лінія. Ніякий протест проти війни не міг би бути більш дієвим, ніяка риторика більш красномовною, як пропавша безвісти золотоволоса кохана дівчина ліричного героя. Її образ змальовано з великою любов’ю, натхненням. Це портрет чарівної дівчини епохи Відродження, богині. В ньому багато особистого, пережитого. Щастя закоханих руйнує війна. Одного дня кохана не прийшла на побачення. Три дні юнак чекав дівчину на Круковій горі. Врешті, наляканий хлопець прибіг до її будинку, але він був порожнім. Юнак бігав по кімнатах, кликав її, але до нього озивався власний голос. Він скрізь шукав свою кохану: ходив по канцеляріях, розпитував знайомих, ходив на окописька і шукав серед розстріляних — її ніде не було. Ліричний герой, шукаючи кохану, пройшов крізь усе горнило Європи, концтабори, крематорії, і йому весь час здавалось, що його любов десь тут, поруч, але знайти її не зміг.