62.Мушкетик.

Вже в першому своєму літературному творі на головне місце автор ставить долю людини, її значущість у світі, у долі людства. Адже народ складається з окремих особистостей. Тому і долю нації автор намагається простежити через долю однієї людини.Герої Юрія Мушкетика зіткані з протиріч. Незалежно від приналежності до історичної доби та соціального стану вони вражають своєю єдністю зі світом. Напевне, цю єдність автор відчуває в собі, у людях, які оточують його зараз і оточували з дитинства.

Показуючи образ сучасника, письменник захопився зображенням внутрішнього світу людини. Його першим кроком у цьому напрямі став роман «Серце і камінь» (1962 р.). А наступні твори — роман «Крапля крові» (1964 p.), «Останній острів» (1969 p.), збірка новел «Зеленеє жито» (1965 p.), повість «День пролітає над нами» (1967 р.) — підтвердили основну лінію творчості Мушкетика. Цікавим свідченням творчого поступу письменника стала також більш пізня повість «Старий у задумі» (1974 p.).

У творчому доробку письменника є незвичні для нього твори. Передусім йдеться про розраховану на юних читачів фантастично-пригодницьку повість «З'їж серце лева» (1972 р.), в якій на тлі пригод первісних людей показана їх боротьба за людське самоусвідомлення. Другим не типовим для Мушкетика твором стала художньо-документальна повість про видатного вченого В. М. Глушкова «На круті гори» .Новим витком у розвиткові таланту Ю. Мушкетика стали романи й повісті 70-80-х років — « Жорстоке милосердя», «Біла тінь» ,«Смерть Сократа», «Біль», «Суд над Сенекою» , «Позиція» (1979 р.), «Вернися в дім свій» (1981р.), «Віхола» (1982 p.), «Рубіж» (1984 p.), «Обвал», «Жовтий цвіт кульбаби», «Сльоза Офелії» (1985 p.), «Яса» .За 30 років творчої діяльності Юрій Мушкетик опублікував більше десяти романів, низку повістей і збірок оповідань, кілька п'єс, які відбивають історичний розвиток держави і роль особистості в ньому. Автор створив чимало глибоких образів, продовжуючи пошуки нових форм і засобів вираження важливих проблем сучасності, він поставив основним об'єктом свого дослідження людину.

Письменника цікавить історія народу в різні часи, але провідною рисою кожної епохи, на його думку, є моральна краса її представників.

До речі, в усіх творах Юрія Мушкетика простежуються характерні ознаки його прози:

— зображення величі і водночас простоти героя;

— показ боротьби з байдужістю;

— авторське дослідження людини, яка носить конфлікт у собі;

— глибокий психологізм у зображенні героя, показ здатності героя звершувати суд над собою;

— відтворення незалежності дій героя від автора;

— утвердження єдності людини і світу.

Герої всіх творів Мушкетика невідривні від рідної землі. Це і її захисники («Семен Палій», «Жорстоке милосердя»), і трудівники («Позиція», «Біль», «Крапля крові»).Наступний твір Ю. Мушкетика, роман «Гайдамаки», вийшов друком у 1957 р. Він довів, що письменник не залишив переосмислення історії свого народу. Цей роман відзначався більш широким епічним розмахом у відтворенні історичної доби. В усьому іншому роман «Гайдамаки » схожий з першим історичним твором письменника, бо Юрій Мушкетик не просто розповідає про певну історичну подію, а намагається розкрити її через долі героїв, додавши певного психологічного забарвлення кожному з персонажів. І кожний з героїв твору по-своєму трактує події загальнонаціонального значення.

Кінець п'ятдесятих років ознаменувався виходом дилогії про Велику Вітчизняну війну, яку склали повісті «Вогні серед ночі» (1959 р.) та «Чорний хліб» (1960 р.).

Початок шістдесятих років був для Юрія Мушкетика дуже плідним. По-перше, письменник якісно змінив тематику творчості, перейшовши до зображення образу сучасника, по-друге, захопився дослідженням внутрішнього світу людини.

У1962 р. вийшов з друку роман Мушкетика «Серце і камінь». Гуманістичні ідеї автора втілено в образі головного героя твору Федора Куща, душевний стан якого надзвичайно складний. Інженер-атомщик, він, втративши здоров'я і перетворившись на інваліда, зневірився у житті. У поверненні в рідне село доживати до пенсії він вбачає єдиний для себе вихід. Та саме у вирі людського життя на селі Кущ збагнув, що не може знаходитись осторонь. Його щастя — у боротьбі за людину. На противагу Федоровому душевному оновленню виступають образи його братів — Василя і Павла. Василь шукає душевної рівноваги, яку втратив, не розібравшись у житті, а Павло, навпаки, рівновагу перетворив на байдужість у ставленні до своїх підлеглих колгоспників. І згодом як голова колгоспу втратив довіру з боку людей.Роман «Біла тінь» посідає визначне місце не тільки в літературі сімдесятих років взагалі, а і в творчості його автора зокрема. Адже саме в цей період Мушкетик найбільш сильно і точно показує глибокий психологізм героя, його внутрішній світ. Таким чином, найвищим мірилом власного життя головний герой твору Дмитро Іванович Марченко зробив совість. Він нікого не звинувачує у своїх невдачах і непорозуміннях з людьми, навіть найближчими. Професор Марченко шукає причину в собі. Його образ приваблює читача прагненням пізнання і самопізнання. Він чесна і порядна людина, сповнена чуйності до природи і всього живого.

З особливою чутливістю Дмитро Іванович ставиться до людини. Селянин за походженням, він досяг високого рівня освіченості, став відомим вченим, під керівництвом якого розглядаються важливі для людства проблеми фотосинтезу. Складність образу Марченка полягає у душевних пошуках добра та істини, подоланні власних вад і промахів. Але саме цей образ є найбільш повним утвердженням «діалектичної єдності людини і світу». Зображуючи професора Марченка, автор утвердив свою концепцію людини.

Так, у 1971 р. Юрій Мушкетик видав велике оповідання «Смерть Сократа». У цьому творі автор протиставляє дві особистості — Сократа і Феогена. Протиборство двох персонажів закінчується заги¬беллю Сократа і визнанням правоти Феогена. Але історія розсудила по-іншому: Феоген канув у небуття, а Сократ знайшов безсмертя. «Тобто автор при оцінці діянь героя використовує вже не тимчасові політичні приписи тієї чи іншої доби, а міряє діяння міркою правди у часі, загальнолюдською, точніше кажучи, правдою гуманістичною».

Продовженням теми значення особистості в історії є історична повість «Суд над Сенекою», конфлікт якої будується на взаємозапереченні філософа Сенеки та імператора Нерона. Адже Нерон як учень Сенеки в часи свого правління використав науку вчителя не в ім'я добра, а в ім'я зла. Побачивши наслідки свого вчення на Перонові, Сенека кінчає життя самогубст¬вом, бо сам судить себе. Здавалось би, час розставив усі крапки, і вчення Сенеки, вчення добру і мистецтву, визнане багатьма поколіннями, а злочини Нерона ста¬ли символом зла і прокляття. Проте не слід забувати, що Нерон — це не просто породження своєї епохи, це вихованець Сенеки, отже, сам вчитель причетний до переродження добра на зло.

Обидва ці твори Юрія Мушкетика висвітлили «живу і невпокорену людську душу, яка близька й зрозуміла живим і невпокореним душам нашого скороминущого часу...».

Роман «Яса» — це велике епічне полотно, в яко¬му наскрізно простежуються вболівання письмен-ника за долю рідної землі. Він довів, що героїзм народжується не на порожньому місці, а там, де є ви¬сокі патріотичні почуття. Іван Сірко — яскрава постать як в історії, так і в літературі. У романі «Ясі» він вступає в стосунки з дійсними історичними по¬статями.

Головний герой твору — найславніший кошовий Запорозької Січі Іван Сірко.

Вигадані персонажі — Мокій Сироватка, Лаврін Перехрест і Марко Ногаєць — є логічним довершен¬ням тогочасного розбрату, який коївся не тільки сере; козацької верхівки, а і простого народу. Таким чинок. історичний роман «Яса» набув великого патріотично¬го значення завдяки високим громадянським прин¬ципам його автора.

Іван Сірко намагається об'єднати Україну, навпіл розділену огидною Андрусівською змовою. У той чаї як гетьмани Самойлович і Дорошенко ділили булаву, яка уособлювала державну владу, Іван Сірко прагнув об'єднати знедолений український народ.Отже, як у невеликих за жанром прозових творах, так і у великих епічних полотнах Юрій Мушкетик пильно вглядається в обличчя своїх героїв, зазирає в глибини душ, змальовує сьогоднішню людину в шуканнях, у боротьбі, в суперечностях. Пошуки істини, пошуки правди й справедливості, відстоювання доб¬ра, непримиренність до зла — все це характерне для персонажів, яким прозаїк симпатизує.