61. Поетичний феномен в.Стуса.

У В.Стуса ліричний герой – то він сам, його думки, вболівання, переконання, духовні пошуки, розпачі, печалі і радості. Тому Стусові твори такі особистісні, їх змістовим ядром є позиція громадянина, патріота, сина України. Поет прагне наблизити людей до добра, справедливості, гуманізму, правди. Звідси потужний струмінь філософічності у творах В.Стуса.

Уже в ранній збірці «Круговерть» В.Стус намагається всебічно осилити реалії буття. Світ манить його своєю неповторністю, з мажорним настроєм митець намагається трансформувати його в собі. Стус прагне пізнати незвідане, його захоплює відверта радість буття і відчуття себе в ньому. Його життєве спрямування розкривається через творче осмислення світу, віднайдення свого місця в ньому. З життєдайним пафосом Стус прагне наслідувати високі ідеали, які акумулюються у вічних моральних категоріях любові, злагоди, гармонії, віри, порозуміння.

З осмисленням світу народжується любов поета до землі, людей, довкілля. Пізнаючи дійсність, поет відкриває все нові шляхи творчої самореалізації. У таку мить його ліричний герой розкошує у духовному екстазі, перетворюючи поезію на музику слова, світла і сонячних барв. Поезії збірки виразно засвідчують процеси самопізнання і самовизначення автора, відбиваючи його таємничу радість відчуття світу, виявляючи бажання пізнати світ у палкій любові до нього.Наступна збірка мала промовисту символічну назву – «Зимові дерева». Збірка сповнена мотивів переживання, розчарування, уміння дивитися правді у вічі. Вона не побачила світу в Україні, а вийшла за кордоном, як і інші збірки – «Свіча в свічаді» (1977), «Палімпсести» (1986). Його вірші з’явилися за кордоном зусиллями дисидентів та еміграційних громад. Деякі твори так і залишилися в рукописному вигляді або загубилися за іржавими таборовими дротами.

Збірка поезій «Зимові дерева» продовжила поетичну традицію «шістдесятників»: тут переважала громадянська лірика з її пристрасними роздумами про долю української культури, протестом проти атмосфери гноблення, несвободи, яка панувала в тогочасному суспільстві. За словами І.Дзюби, вона «мала звучати як символічне означення стану нашої духовності: замороженість, завмерлість, але й уперте протистояння зимі та назбирування сил для весняного пробудження» [2]. У збірці окреслилися три мотиви, які стануть характерними і для подальшої творчості митця: «навдивовижу інтимне і водночас пророче переживання жертовності задля України, відчуття історичної скривдженості України, приреченість до національної долі».

Збірка «Зимові дерева» – це щемливий біль про долю свого покоління, свого краю, провіcницьке визначення своєї невтішної долі в розбурханому суспільстві нівеляції особистості:

У 1970 р. без будь-якої надії на опублікування Стус підготував збірку під променистою назвою «Веселий цвинтар». Це своєрідний поетичний репортаж із «цвинтаря розстріляних ілюзій», кажучи словами Василя Симоненка. Поезії сповнені авторського передчуття неминучої Голгофи, готовності лишитися собою наперекір тискові, не роздвоїтися «на себе і страх», як герой його поезії «Еволюція поета». Перед нами своєрідне кредо автора на певному етапі його становлення і водночас – об’єктивний у своїй поетичній суб’єктивності портрет доби.

Вершиною творчого доробку Стуса стала збірка поезій «Палімпсести», назва якої символізує безсмертність подвигу творця, незнищенність мистецького слова (палімпсестами у давнину називали пергамент, на якому стертий первісний текст не зникав, а прочитувався за новим текстом). Так стирали українську історичну пам'ять українського народу його напасники, але вона знову й знову відроджувалась. Його дух до волі й державності був непереможним. Збірка творилася в умовах ув’язнення, адже рукописи забиралися, навіть спалювалися. Часто поезії потрібно було відновлювати з пам’яті. «Починати завжди все з початку – то Сізіфова праця, яку я маю доконувати», - писав Василь Стус.«Палімпсести» свідчать про широке впровадження суттєво нових тем, висвітлених ним в образах – символах свічки, долі, снів, спогадів, які в творчій палітрі «Палімпсестів» містять глибоке філософське навантаження.

Символом праведного шляху у творчості В.Стуса стає свічка. Вона уособлює несхитність, віру в досяжність мети. Свічка, запалена в стражданнях, стоїть на сторожі внутрішньої єдності поета. Її вогник утверджує монолітну силу енергії в собі. Цей образ засвідчує пошук Стусом нових форм вираження авторської свідомості.

Образи–символи снів та спогадів щільно взаємозв’язані і багато важать для розуміння феномену В.Стуса. Саме вони допомагають зреалізуватися в тому середовищі, яке йому недоступне з волі обставин. Те, що неможливо здійснити в буденному житті, Стус вершить у спогадах і снах. Так поет шукає самозаспокоєння, звіряється з своїми думками, компенсує неможливість спілкування з родиною і близькими.У «Палімпсестах» через образи–символи виражень сутність моральних цінностей В.Стуса, його гуманістичних ідеалів, естетичних переконань, які проявлялися в людяності, вірі, любові, жертовності, злагоді та внутрішній гармонії.

Україна, мати, дружина, син – ключові образи–поняття на творчому полотні «Палімпсестів». Вони конденсують в собі найважливіші життєві засади поета, його найвагоміші ціннісні орієнтації. Ці образи символізують внутрішню і творчу єдність, уможливлюють відчуття рівноваги митця, поглиблюють шукання вищих морально-естетичних критеріїв буття. У злитті образів дружини, матері, України утверджується громадянськість поета, визначається його позиція індивіда, особистості.

Незважаючи на переслідування, судові процеси та заслання, Василь Стус пройшов свою «дорогу болю», став вище за трагічні обставини і смерть: «Впаду і знову підведусь, на ліктях зіпнусь». Книга Стуса порушує важливі філософські, естетичні й духовні проблеми буття людини в сучасному світі, відбиває складну гаму почуттів ліричного героя, сумнівів, утверджень і заперечень духу. Поет торкається проблеми життя і смерті, вибору й боротьби за власну незалежність людини, її моральної відповідальності за скоєне зло у світі. Митець замислюється над питанням творчості, мистецької свободи, гуманізму й дегуманізації в сучасному світі. «Посоловів од співу сад...». Орфеївські міркування досить виразно відбиті у вірші «Посоловів од співу сад...», який відразу заполонює шляхетним звукописом. Елегантна алітерація на «о» немовби дає ключ до втаємничення у чари ночі, виповненої срібним сяйвом «жалких зірок» та пульсуванням живого місяця. Поволі в цю музичну картину вплітаються інші звуки, надаючи їй характеру стереоскопічного повнолуння— то легітного повіву («Свіча затріпотіла — й світло, мов голуба, пустила в лет»), чи легкої твердості (звук «п»), трепетного вібрування (звук «р»), таємничого шепотіння (звук «ш»), наприклад: «Я двері прочинив з веранди, де кострубатий вертоград».

Отож, звуковий образ набуває ознак пластичності, посилюється розкриттям внутрішніх невичерпних можливостей мови («Посоловів од співу сад, од солов'їв»), з її багатоплановими змістами, в яких зосереджено таємне соло природи. Ліричний герой, переживаючи радість причетності до високої краси, у своїх естетичних міркуваннях рухається від зовнішніх, видимих ознак до внутрішніх, істотних. Його світ уподібнюється до кола з тьмяними краями, дедалі чіткішає, наближаючись до яскраво освітленого центру, де «мати дивиться свята, я в ній смеркаю і світаю». Такий філософський зміст відображає національне світобачення: в осередді світобудови завжди—мати як охоронниця життя і роду, а відтак—запорука його незнищенності. Так «вертоград» постає прикладкою «ладу», «свята» вжито як невід'ємна риса «ліпоти», тобто мовиться про божественну, олюднену красу. Кожен елемент вірша — метафора, алітерація, рима і т. ін.—виконує роль надійної цеглинки ліричної композиції, а відтак—розбудови особливого поетичного світу за законами краси, де панує розкіш естетичного смаку, усвідомлення невичерпних можливостей творчого духу. В. Стус без остраху втягує в цей осяйний художній контекст традиційні образи (солов'ї, зорі, місяць тощо), часто проголошувані модерною поезією «застарілими», «невідповідними» сьогоденню. Він спростовує такі поверхові упередження, надаючи зужитим тропам нового, свіжого змісту, на творчій практиці доводить вічну молодість мистецтва, коли його торкається талановите перо.

«Як добре те, що смерті не боюсь я...». Чимало поетів володіє передчуттям того, що неминуче має статися. Часто вони завбачають свою трагічну мить, після якої переходять у легенду (В. Чумак, О. Ольжич, Олена Теліга, В. Симоненко та ін.). Такою властивістю був наділений і В. Стус. Політв'язень, дисидент, відірваний каральною владою від рідної землі, він вірив у своє повернення в Україну, хоча б ціною власного життя. Іншого шляху в антилюдському суспільстві, що вимагало духовного рабства та національної зради, поет не знаходив. Саме тому й з'явився вірш «Як добре те, що смерті не боюсь я», що не мав нічого спільного з декларацією, тобто прилюдним проголошенням своїх принципів. Йшлося про глибокі переконання В. Стуса. Вони спонукали його до інтенсивних пошуків справжнього буття як заперечення та подолання панівного марнотного та фальшивого світу. Це—тернистий шлях до Бога, з яким спілкувався поет у тюремних камерах та за колючими дротами радянських концтаборів,—шлях, указаний духовним подвигом Гсуса Христа, без нарікань та скарг («і не питаю, чи тяжкий мій хрест»). Він пролягає крізь людську душу, зумовлюючи процес самозаглиблення, відкриваючи в такий спосіб двері до вищих, божественних істин. Водночас відбувалося розширення меж особистісного світу, перед чим виявилася безсилою каральна система, розкривалися неозорі обрії безпосереднього зв'язку з епохою та вічністю.