9. Повчання Володимира Мономаха

«Повча́ння ді́тям» Володимира Мономаха — визначна пам'ятка літератури Київської Русі. Збереглося (без закінчення) в Лаврентіївському списку «Повісті минулих літ» під 1096 р. у кількох неповних частинах.

Точної дати написання не встановлено, ймовірно 1117 рік.

З літературного погляду — це зразок популярного в античній та середньовічній літературі жанру повчань і одночасно перша в давній українській літературі спроба життєписної розповіді.

«Повчання» — оригінальний твір, у якому Володимир Мономах висловлює думки загальнодержавного, політичного та морального характеру, повчає своїх дітей бути розумними правителями, захищати інтереси Русі, боротися з князівськими міжусобицями, самим учитися й поширювати освіту, власною поведінкою подавати приклад іншим. Свої настанови він підкріплює прикладами із власного життя, розповідає про численні походи, викликані необхідністю зміцнення єдності Русі та її захисту від зовнішніх ворогів.

Вперше текст «Повчання» Володимира Мономаха був опублікований графом О. Мусіним-Пушкіним 1793 р.

Жанровою особливістю цього твору є його жанровий синкретизм – тобто нерозчленованість, злитість, нерозвинутість, які властиві початковому періоду розвитку письменства.

Цілком слушними з цього приводу видаються слова В.Яременка про жанрову природу „Повісті минулих літ": „Тут ми знайдемо елементи численних жанрів, жоден з яких ще не диференціювався, але вже окреслився".

Повчання Володимира Мономаха своїм дітям". У першій частині цього твору князь говорить про цінності миру і любові, про небезпеку конфліктів і розбрату. В другій частині йдеться про обов'язки доброго господаря щодо ближніх і підданих. Надзвичайно важливо, що в той далекий від нас час, ще на початку XII ст., Володимир Мономах закликає ніколи і нікого не карати смертю: "Ні невинного, ні винного не вбивайте й не кажіть убивати". Володимир Мономах, безперечно, керується безпосередньо принципами євангельської моральної доктрини. Та його заклик і досі актуальний, адже Христова заповідь "Не вбий!" ще не стала повсюдно чинним принципом суспільного життя в сучасній культурі, хоча правова норма на заборону смертної кари поширюється все в більшій кількості держав. Третя частина "Повчання" містить розповіді князя про різні пригоди і небезпеки його власного життя. Крім Володимира Мономаха.

10. Слово о полку Ігоревім

„Слово” було знайдено на початку 90-х років ХУІІІ ст. знавцем давніх рукописів істориком і археологом графом Олексієм Івановичем Мусіним-Пушкіним серед ярославських рукописів.

Вчений зацікавився пам’яткою, почав вивчати текст, яким зацікавилися і його друзі (історик Бантиш-Каменський і його помічник Маліновський). За порадою їх Мусін-Пушкін вирішив опублікувати текст. Головним редактором був Маліновський. З’явилось „Слово” в 1800 р. хоча в 1797 р. вже з’явилися замітки про цю пам’ятку у французькому журналі, у якому порівняно „Слово” із „Піснями Оссіана” – давнього шотландського барда, які з’явились на світ в 1762 р. і користувались виключною популярністю. На той час ще ніхто не знав, містифікація, підробка в стилі давніх шотландських сказань перекладача Дж.Макферсона.

Це пам’ятка сприймалась як маніфест перед романтизму, який прийшов в європейському літературному процесі на зміну класицизму.

Готуючи до видання текст, видавці знали, що ця пам’ятка викличе великий інтерес в „любителів російської словесності. На кінець, в 1800 р. „Слово о полку Ігоревім” побачило світ окремою книгою, що включала передмову з характеристикою епохи і причин походу Ігоря на половців. В кінці передмови видавці повідомляли про труднощі розуміння деяких висловлювань і т.д. Давньоруський текст було надруковано паралельно з перекладом і супроводжувався змістовними примітками-історичними, географічними і лінгвістичними коментарями. Закінчувалось видання генеалогічною таблицею російських князів, які згадувались у „Слові”.

Книга мала успіх. Видання „Слова” було великою подією в літературному і культурному житті початку ХІХ ст. І саме з 1800 р. розпочинається інтенсивне вивчення пам’ятки, з’являються переклади давньоруського тексту.

Але в 1812 р. оригінал під час пожежі московської разом з усім зібранням рукописів Мусіна-Пушкіна згорів. Таким чином для нас залишилось лише оце 1 видання, яке збереглося в невеликій кількості екземплярів.

В 1864 р. акад.Пекарський серед бумаг імператриці Катерини ІІ знайшов копію „Слова”, зроблену для неї Мусіним-Пушкіном.

В 1813 р. виник особливий інтерес до „Слова”. Точилися суперечки, коли ж виникло „Слово”? Мусін-Пушкін і Маліновський вважали, що вкінці ХІУ – поч.ХУ ст. І лише в 1818 р. Калайдович знаходить у зібранні псковських рукописів пергаментний рукопис Апостола (1307 р.), на останній сторінці якого поміщену цитату, перероблену із „Слова”.

Також існували гіпотези про те, що „Слово” – містифікація кінця ХУІІІ ст. на зразок „Пісням Оссіана”.

В 1938 р. французький вчений Андре Мазон надрукував серію статей про „Слово”, які вийшли окремою книгою в Парижі 1940 р. Він твердив, що „Слово” – це підробка, що належить Бантиш-Каменському, що воно написано як стилізація „Задопщині”. Але жодним словом не згадав Апостол. Критика доказала необґрунтованість і безпідставність цієї теорії (М.К.Гудзій, В.Адріанова-Перетц, Д.С.Лихачов, Л. Махновець).

У 2000 р. у журналі „Критика” з’явилися статті американських вчених Кінана та Дж.Грабовича, які знову підняли проблему недостовірності пам’ятки. Вони наголошували, що це підробка кінця ХУІІІ ст. Їм заперечили своїми статтями Б.Яценко, О.Мишанич, П.Білоус та ін.

Історичною основою «Слова…» є невдалий похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців навесні 1185 р., а вже у 1187 році обєднанні дружини князів здійснили успішний похід. Військовий похід князя Ігоря автор відтворив в епічно-ліричному плані, піднісши як найвищий принцип долю Руської землі і засуджуючи князів за їх незгоди, за ставлення особистого над загальним. До історичної оповіді автор додав мотиви снів, плачів, реакцій природи на долю героїв, монологи князів тощо. Автор згадує свого попередника — співця Бояна, який в XI ст. прославляв князів, і зв'язує Бояна, Велесового внука, з давнім дохристиянським світом божеств та обіцяє співати в його стилі, щоб об'єднати славів (слави - славяни). Після описів підготовки до походу, триденного бою і поразки Ігоря, автор «Слово…» з'ясовує причини, які довели до недолі Руську землю. Закінчується поема, після опису втечі Ігоря з полону, приходом князя до церкви Святої Богородиці Пирогощої - Державної богоматері. Автор віддає належне походу князя Ігоря. Твір завершується прославою спершу «старим князям» — Ігореві і Всеволодові, а потім «молодим», що їх представником був Володимир Ігоревич.

11. Український романтизм охоплює період 20—60-х років XIX століття. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827—1828 роках творів П. Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою «Малоросійських пісень» М. Максимовича в 1827 році, а також створенням літературного гуртка І. Срез-невського в Харківському університеті наприкінці 20-х років. Українські романтики мали декілька своїх осередків: У Харкові діяли Лев Боровиковський, Амвросій Метлинський, Микола Костомаров; у Львові — Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький (члени «Руської трійці»), Микола Устиянович; у Києві — члени «Кирило-Мефодіївського братства» Микола Костомаров (що переїздить з Харкова), Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш, Микола Гулак. Як і західноєвропейські романтики, українські митці зацікавлені національною історією та народною творчістю. Вони видають збірки народних пісень (Μ. Максимович, І. Срезневський, П. Лукашевич), літописи («Історія Русів»), праці з історії України (М. Костомаров). Студії минулого, як зауважує Д. Чижевський, були «складовою частиною національного руху. З іншого боку, народна дійсність явилася романтикам надзвичайно повною, високоцінною та багатою. Не лише збирання етнографічного матеріалу, але й використання його в різних сферах культури — передусім у літературі — стало також завданням національним. Народ та історія — основні теми української романтики — разом з тим — основні проблеми національного руху».

Романтики виходять за межі поширених в українській літературі бурлесків і травестій, вони по-справжньому першими починають вести мову в серйозному та поважному дусі. Один з піонерів українського романтизму П. Гулак-Артемовський писав, що вирішив у своїх баладах «спробувати, чи не можна малоросійською мовою передати почуття ніжні, благородні, піднесені, не примушувати читача чи слухача сміятись, як від „Енеїди" Котляревського і від інших, з тією ж метою писаних віршів». Романтики утвердили в українській літературі нові жанри: баладу, історичну й ліро-епічну поему, думу й медитацію, трагедію й драму, громадянську й інтимну лірику. Вони розширили проблематику літератури, дали поштовх розвиткові художньої фантазії та умовних засобів, виступили на захист творчої особистості й усього народу. Український романтизм висунув геніального Тараса Шевченка. Заслуга романтизму — у відкритті народної поезії України, її минулого. Український романтизм відіграв величезну роль у дослідженні національної історії. Здобуток цього літературного напряму є також формальним. Зокрема, удосконалюються віршові форми, особливо — у поезії Т. Шевченка. Але найважливішою рисою та заслугою української романтики є, на думку Д. Чижевського, те, що «вона свідомо поставила собі завдання утворити „повну літературу", яка могла б задовольнити духовні потреби всіх кіл та шарів українського суспільства».