10.3. Роль і задачі держави в становленні і розвитку механізму соціального партнерства в Україні

В Україні почали говорити про механізм соціального партнерства і соціальний діалог в 1991 році. У радянський період дуже активно використовувалася майже вся атрибутика механізму соціального партнерства – укладення колективних договорів і угод, участь трудящих в управлінні виробництвом, консультації і переговори з соціальних питань. Були навіть плани соціального розвитку на підприємствах. Проте ці процеси ніхто не називав механізмом соціального партнерства.

Основу радянського суспільства, згідно офіційної ідеології, складала моральна, соціально-політична і економічна єдність всіх членів суспільства. Нібито тому не могло існувати протилежних за своїм змістом інтересів, тому не було необхідності в такому механізмі узгодження інтересів, як соціальне партнерство.

В процесі реформування української економіки відношення до механізму соціального партнерства змінилося. Ідеологія механізму соціального партнерства, соціального діалогу стала активно пропагуватися державою. Вважалося, що сучасне ринкове господарство не може виникнути в Україні і, тим паче, розвиватися без діючого механізму соціального партнерства. Більш того, механізму соціального партнерства відводилася роль буфера, пом'якшувального перехід до капіталізму. Механізм соціального партнерства повинен був забезпечити цивільний мир в умовах жорстких реформ.

Тому реформування української економіки супроводжувалося інтенсивною роботою по виробленню необхідних правових актів, які могли б забезпечити можливість формування механізму соціального партнерства.

За період після ухвалення в 1991 році Акту про державну незалежність України держава як гарант основоположних цивільних прав і свобод, враховуючи міжнародні трудові норми, міжнародну практику і особливості соціально-економічного розвитку, розробило і законодавчо закріпило окремі правові основи соціального партнерства в Україні, важливі для вільного волевиявлення прав працівників, профспілкових прав і прав працедавців. Вони відображені в Конституції і ряду актів законодавства України.

Але говорити про те, що в цих законодавчих актах вичерпно і достатньо якісно розкриті всі основні аспекти забезпечення механізму соціального партнерства в Україні, що держава повністю реалізувала тут свою законодавчу функцію, мабуть, передчасно. Ряд законів слід було б ще прийняти, деякі прийняті закони вимагають істотного удосконалення.

В Україні вже є практика участі держави (в особі представників центральних, галузевих і регіональних органів виконавчої влади) як сторони в рамках процесу трибічних переговорів. Прикладом можуть бути переговори між Кабінетом Міністрів України і Українським союзом промисловців і підприємців, профспілковими об'єднаннями України, внаслідок чого було укладено ряд Генеральних угод. Укладені і реалізуються галузеві і регіональні угоди.

Є практика участі держави як сторони і в рамках двосторонніх переговорів з одним з соціальних партнерів (звично з профспілками) в основному щодо врегулювання колективних трудових конфліктів. Такі переговори велися урядом, зокрема, з Незалежною профспілкою гірників України, Федерацією профспілок авіадиспетчерів України і ін.

Разом з тим, в Україні при здійсненні державою функцій координатора і контролера виявляються істотні недоліки. Основне навантаження в регулюванні соціально-трудових відносин сьогодні лягає на колективні договори, тобто на рівні підприємств. Нині укладено і реалізується більше 50 тисяч колективних договорів. Обхват працівників різних галузей економіки колективними договорами досить істотні. У промисловості це приблизно 85 %. Але на рівень конфліктності це істотно не впливає.

Виявляється явно недостатня роль держави в регулюванні і контролі соціально-трудових відносин, досягненні балансу інтересів працівників і працедавців на виробничому рівні. Як свідчить практика, нині на підприємствах України провідну роль у взаємостосунках працівників і працедавців виконують останні. Багато хто з них керується, перш за все, міркуваннями особистої вигоди. Таке положення особливо характерне для підприємств недержавного сектора. Роль працівників в регулюванні взаємостосунків сторін тут різко занижена. На багатьох підприємствах колективні договори не укладаються. Особливо це властиво приватним підприємствам.

Делегування функцій, що раніше виконувалися державою, на рівень підприємства (встановлення розмірів заробітної платні, різних виплат, режиму робочого часу і т.п.) не привело до підвищення регулюючої ролі обох суб'єктів взаємостосунків в рівної мірі. Тому колективно-договірні процеси, як на підприємстві, так і на вищих рівнях, поки що не сприймаються працівниками як ефективний засіб регулювання соціально-трудових проблем.

Слід констатувати, що держава в складний і суперечливий період переходу України до ринкової економіки дуже швидко звільнилася від функцій безпосереднього визначення параметрів і контролю в соціально-трудовій сфері. Безумовно, під час переходу до ринкової економіки передбачається підвищення ролі самоорганізації в системі соціально-трудових відносин, проте це тривалий процес, що спирається на реальні економічні і соціальні зміни у сфері праці, головною умовою якого є безумовне дотримання норм законодавства.

Практика свідчить про протилежне: різко відпущені «віжки» державного управління в соціально-трудовій сфері в Україні були зразу ж підхоплені адміністраціями підприємств, які нині фактично безконтрольні.

Положенням про Міністерство праці і соціальну політику України передбачено, що державний контроль за дотриманням законодавства про працю на підприємствах, в установах і організаціях всіх форм власності здійснює Державна інспекція праці Мінпраці України. Проте її місцеві органи не мають для цього реальної нагоди, і здатні допомогти лише деяким підприємствам в поліпшенні положення працівників, та і те епізодично.

Таким чином, акцент в регулюванні соціально-трудових відносин в умовах становлення ринку в Україні перемістився з державного рівня на рівень саморегулювання без урахування можливого розвитку подій в економічній і фінансовій сферах держави і підприємств. Цей процес не ґрунтувався ні на економічній, ні на соціальній базі.

Суб'єкти соціально-трудових відносин, в першу чергу – працівники, не були готові скористатися виниклими можливостями. Адміністрація, скориставшись ситуацією, монополізувала вирішення більшості соціально-трудових питань на підприємстві. Практика колективно-договірного регулювання, що склалася, лише в одиночних випадках дозволяє працівникам реально відстоювати свої інтереси. Органи державного контролю в соціально-трудовій сфері не вирішують своїх задач, оскільки їх діяльність дуже формалізована і не може істотно вплинути на положення працівників на підприємствах.

Очевидно, що у разі загострення цієї ситуації всі основні важелі впливу на соціально-трудову сферу на підприємствах повністю будуть у однієї із сторін соціально-трудових відносин – представників працедавців на місцях.

Зміна ситуації можлива лише за умови посилення державної участі в регулюванні соціально-трудових відносин на виробничому рівні. В першу чергу, це торкається забезпечення дотримання законодавства і створення державою умов для встановлення балансу в співвідношенні сил «найняті робітники – працедавці».

Контрольні питання і індивідуальні завдання

1. Які положення Філадельфійської декларації Міжнародної організації праці (МОП) визначають поняття демократичної держави?

2. У яких іпостасях виступає держава в процесі проведення соціального діалогу?

3. Які функції виконує і які ролі грає держава в механізмі соціального партнерства?

4. На яких рівнях здійснюється участь держави на переговорах і консультаціях?

5. Яка роль держави в системі соціально-трудових відносин в різних регіонах і країнах світу?

6. Коли втручання держави в двосторонні переговори може здійснюватися на випадковій основі, а коли – на інституційній?

7. У яких випадках держава виконує провідну роль в системі соціально-трудових відносин?

8. Чим визначається втручання держави у форми регулювання соціально-трудових відносин?

9. У чому полягає реалізація законодавчої функції держави по забезпеченню механізму соціального партнерства?

10. Яка ситуація в Україні з досягненням балансу інтересів працівників і працедавців на виробничому рівні?

11. Як вирішують свої задачі органи державного контролю у сфері соціально-трудових відносин?