63. Форми правової охорони права інтелектуальної власності

Права на твори науки і мистецтва (авторське право). В результаті ство­рення витвору науки, літератури і мистецтва його автор набуває суб'єктивних прав як особистого немайнового, так і майнового характеру. Ці права тра­диційно іменують монопольними, тобто такими, що належать тільки визначеній законом особі й виключають можливість розпоряджатися ними будь-якій іншій. Отже, монопольний характер авторських прав на твори полягає у визнанні того,

100

що тільки сам власник прав (тобто автор або йото правонаступник) може вирішувати питання про здійснення авторських правомочностей, насамперед пов'язаних з використанням твору. Звичайно, тут враховується те, що окремі ав­торські правомочності, наприклад право авторства І право на ім'я, невіддільні від особи автора, а також те, що закон встановлює певні обмеження щодо здійснення авторських прав. Але попри все, саме власнику авторських прав на твір надається право на використання його та виключне право перешкоджати, забороняти або дозволяти іншим особам використовувати свої твори. У нау­ковій літературі авторські права на твори традиційно поділяють на особисті не-майнові та майнові. Закон України «Про авторське право і суміжні права» не тільки визнає такий розподіл, а й вказує на те, які з авторських прав на твори є особистими немайновими, а які мають майновий характер (ст. 14).

Особисті немайнові права: право авторства, право на ім'я, право на псев­донім і право на захист репутації автора.

Майнові права автора — право на використання своїх творів у будь-якій формі та будь-яким способом, які передбачають: відтворення творів; публічне виконання і публічне сповіщення творів; публічну демонстрацію і публічний показ творів; перекладання і перероблення творів; імпортування примірників творів.

Цей перелік не є вичерпним, Практично кожне з авторських прав на твори містить як особисті немайнові, так і майнові елементи. Нерідко їх конкретний зміст стає зрозумілим лише з контексту, коли відома мета, яку ставить автор при здійсненні цієї правомочності. Так, скорочення обсягу твору без згоди автора може зачепити як його особисті немайнові, так і майнові інтереси.

Класифікація авторських прав на твори, незважаючи на деяку умовність її кри­теріїв, має велике практичне значення. Закон виходить з того, що особисті немай­нові права в усіх випадках належать лише безпосередньому автору твору. Вони є невідчужуваними від особи автора І не можуть передаватися Іншим особам. У кра­щому разі ці особи, насамперед спадкоємці, набувають право на охорону особис­тих немайнових прав, власником яких був померлий автор. Право авторства, пра­во на ім'я і право на захист репутації автора охороняються безстрокове.

Навпаки, майнові права на твір можуть вільно переходити до інших осіб на підставі авторських договорів. У випадках, прямо передбачених у законі, май­нові права на твір споконвічно виникають не у його автора, а в інших осіб, зок­рема у роботодавця автора (ст. 6 Закону України «Про авторське право і суміжні права»). Майнові права на твори мають строковий характер — їх дія обмежується терміном життя автора І 70-ма роками після його смерті.

Державна реєстрація авторського права на твір здійснюється відповідно до постанови Кабінету Міністрів України «Про державну реєстрацію авторського права і договорів, які стосуються права автора на твір», що набула чинності 11 січня 2002 р.

Відповідно до п. 5 ст. 11 Закону України «Про авторське право і суміжні права» суб'єкт авторського права для засвідчення авторства (авторського пра­ва) на оприлюднений чи не оприлюднений твір, факту І дати опублікування твору може зареєструвати своє авторське право у відповідних державних реєстрах у будь-який час протягом терміну охорони авторського права.

101

Державний департамент Інтелектуальної власності, відповідно до вищезгада­ної постанови, реєструє авторське право на твір його авторів та авторське майно­ве право роботодавців на службові твори. Реєстрація факту І дати опублікування твору здійснюється одночасно з реєстрацією авторського права на твір за наяв­ності факту і дати опублікування твору. Відомості про реєстрацію вносять до Державного реєстру свідоцтв про реєстрацію авторського права на твір та публікують в офіційному бюлетені Держдепартаменту інтелектуальної влас­ності «Авторське право і суміжні права» та в Каталозі державної реєстрації.

Права на виконання, фонограми, відеограми, а також передачі (програ­ми) організацій мовлення (суміжні права). Крім прав на твори науки, літерату­ри і мистецтва українське законодавство охороняє права на виконання, фоногра­ми, відеограми, а також передачі (програми) організацій мовлення (суміжні пра­ва) (розділ III Закону України «Про авторське право і суміжні права»).

Власником суміжних прав є виконавець передусім літературних, драматич­них, музичних, музично-драматичних, хореографічних, фольклорних та інших творів. Крім виконавців, до власників суміжних прав, враховуючи положення Міжнародної конвенції про охорону інтересів виконавців, виробників фоног­рам і організацій мовлення, підписаної у Римі 1961 p., законодавством віднесе­но виробників фонограм та відеограм, а також організації мовлення. Зазначе­них власників суміжних прав поєднує те, що саме завдяки їхній діяльності тво­ри, призначені для публічного виконання, стають доступними не тільки безпосереднім слухачам і глядачам, а й ширшому загалу, що здебільшого відповідає інтересам самих авторів. Крім того, при використанні творів інтере­си цих трьох груп власників суміжних прав, а також авторів творів настільки щільно переплітаються, що в даному випадку виявилася недостатньою тра­диційна модель взаємовідносин власників авторських прав на твори та осіб, які використовують ці твори.

Реальне життя вимагає надання користувачам творів у зазначеній сфері особ­ливих прав, які, хоч і є похідними від прав авторів, але не зводяться до прав, от­риманих від авторів у межах укладених з ними авторських договорів. При цьому, якщо питання про природу прав артистів-виконавців ще може дебатуватися, то цілком очевидно, що права творців звуко- та відеозаписів, а також організацій мовлення не мають ознак авторства. На відміну від виконавців, діяльності яких властивий творчий характер, виробники звуко- і відеозаписів та організації мов­лення виконують переважно технічну роботу, в результаті якої новий твір не з'являється. Проте внаслідок зв'язку І подібності з правами авторів творів права цих юридичних осіб справедливо іменуються суміжними правами.

Істотна особливість більшості суміжних прав полягає в тому, що вони є похідними і залежать від прав авторів творів. Лише в тих випадках, коли ви­конується, записується на фонограму чи відеограму або іншим чином публічно сповіщається твір, який не охороняється авторськими правами, або об'єкт, що взагалі не є результатом інтелектуальної творчої діяльності, суміжні права мають самостійний характер. За загальним же правилом, ви­робники фонограми, відеограми, організація мовлення здійснюють надані їм права в межах, визначених договорами з виконавцем та автором записаного на фонограму, відеограму чи публічно сповіщеного іншим чином твору. Виз-

102

нані за виконавцем права мають правову охорону за умови дотримання ним прав автора твору, що виконується.

Для виникнення та здійснення суміжних прав українське законодавство не вимагає дотримання будь-яких формальностей. Права на виконання, фонограми чи відеограми породжує сам факт створення відповідного звуко- або відеозапи-су. Водночас власник суміжних прав для оповіщення третіх осіб про свої права і запобігання їх порушенню вправі використовувати знак охорони суміжних прав, який міститься на кожному примірнику фонограми чи відеограми і (або) на кож­ному футлярі, що вміщує їх.

Цей знак складається з трьох елементів: обведеної колом латинської літе­ри ®; імені або назви власника суміжних прав на ці фонограми чи відеограми; року першої публікації фонограми чи відеограми.

Відсутність знака охорони не позбавляє власника суміжних прав можли­вості їх захисту, проте нерідко утруднює доведення їх порушення.

Коло конкретних правомочнортей власників суміжних прав трохи вужче від того кола авторських прав, власниками яких є автори творів або інші власники авторських прав на них. При цьому виконавці, чия діяльність має творчий харак­тер, є власниками як особистих немайнових, так і майнових прав. Права вироб­ників фонограм, відеограм та організацій мовлення, чий внесок є технічним, охоплюють лише майнову сферу. Значно звужені часові межі дії суміжних прав. Згідно зі ст. 44 Закону України «Про авторське право і суміжні права» вони за за­гальним правилом діють протягом 50-ти років від дати першого: запису вико­нання (права на виконання); опублікування фонограми чи відеограми або їх першого звуко- чи відеозапису, якщо фонограму або відеограму не було опубліковано протягом зазначеного часу (права на фонограми і відеограми);

публічного сповіщення передачі організації мовлення, тобто першої пере­дачі в ефір або кабелем (права на передачі організацій мовлення).

Відрахунок 50-річного терміну дії суміжних прав завершується з 1 січня року, наступного за тим, у якому закінчився цей термін. До спадкоємців вико­навців і правонаступників виробників фонограм, відеограм та організацій мов­лення переходять майнові права, зокрема виключне право перешкоджати, за­бороняти чи дозволяти будь-якій особі використовувати виконання, фоногра­ми, відеограми, публічно сповіщати, а також право на одержання винагороди у межах частини визначеного терміну дії суміжних прав, що залишився. Оскільки раніше суміжні права на території України не охоронялися, велике значення має питання про те, з якого моменту права виконавців, виробників фонограм, відеограм та організацій мовлення стали охоронятися законом.

Норми законодавства, що стосуються охорони суміжних прав, мають зво­ротну силу. З цього випливає, що правовою охороною користуються не тільки ті об'єкти суміжних прав, які були створені чи вперше оприлюднені після вве­дення в дію Закону України «Про авторське право і суміжні права», а й об'єкти, створені раніше, якщо на дату введення зазначеного Закону в дію не минув 50-рІчний термін прав на них.

Право інтелектуальної власності на винаходи, корисні моделі, промис­лові зразки (патентне право). Патентне законодавство України, норми якого врегульовують правовідносини, пов'язані з набуттям, здійсненням і захистом

103

прав на винаходи, корисні моделі та промислові зразки, визнає і гарантує також охорону прав справжніх творців технологічних, технічних або художньо-кон­структорських нововведень. При цьому основна увага приділяється правам та обов'язкам власників патентів, що цілком природно і закономірно випливає з переходу до патентної форми охорони винаходів, корисних моделей і промис­лових зразків, їх творцям надається можливість самим стати патентово-лодільцями і гарантуються права, які зазвичай надаються патентним законо­давством розвинутих країн світу.

Існує п'ять варіантів, які винахідник або його правонаступник можуть обра­ти щодо правової охорони свого винаходу:

1. Зберігати конфіденційність відомостей щодо винаходу відповідно до норм законодавства про комерційну таємницю (наприклад, коли об'єктом винаходу є спосіб виробництва, і розкриття його сутності шляхом одержання патенту на ви­нахід може призвести до «втрати» конфіденційності відомостей щодо цього ви­находу без будь-якої надії довести порушення прав на нього).

Переваги правової охорони комерційної таємниці порівняно з правовою охороною винаходів:

закритий доступ для громадськості, тоді як патент на винахід не може бути одержаний, поки повно і адекватно не розкрито сутність цього винаходу. Пра­вова охорона комерційної таємниці не обмежується лише відомостями щодо патентопридатних винаходів, оскільки й ноу-хау, й інформаційні збірники, а також інші приватні ділові відомості можуть бути об'єктами комерційної таємниці;

для правової охорони комерційної таємниці не існує часових і територіаль­них обмежень, оскільки права на неї діють автоматично без будь-якої їх реєстрації і для їх набуття не застосовується принцип пріоритету, внаслідок чого можлива паралельна правова охорона для різних осіб на ті самі кон­фіденційні відомості, які становлять комерційну таємницю.

Недоліки правової охорони комерційної таємниці порівняно з правовою охороною винаходів:

правове регулювання, як правило, невизначене, складно дотримуватися конфіденційності відомостей, захист прав на комерційну таємницю не є на­дійним;

правова охорона комерційної таємниці спрямована проти незаконного при­власнення конфіденційних відомостей, що становлять комерційну таємницю, але вона не виключає незалежного виявлення зазначених конфіденційних відо­мостей і здійснення з їх використанням інтелектуальної діяльності, тобто «кон­струювання навпаки».

2. Демонструвати винахід (наприклад, на виставці). Розкриття сутності вина­ходу поза процедурою одержання патенту на нього (наприклад, демонстрування винаходу на виставці без застосування тимчасової правової охорони або наяв­ності виставкового пріоритету) може призвести до того, що винахід стане загаль­новідомим І втратить такий критерій його патентоспроможності, як новизна.

Для запобігання неправомірному розкриттю або незаконному привласненню сутності винаходу бажано не розкривати її нікому до подання заявки на видачу патенту на цей винахід або укласти угоду про конфіденційність відомостей щодо

104

винаходу, за допомогою якої винахідник інформує третіх осіб про кон­фіденційне використання його винаходу, а також депонувати опис винаходу, який розкриває його сутність, через нотаріуса чи подати заявку на надання па­тенту на цей винахід. Патентне законодавство деяких країн передбачає «пільго­вий період», протягом якого критерії патентоспроможності винаходу не пору­шуються. Виставковий пріоритет має аналогічний зміст у деяких країнах.

3. Публікувати відомості щодо незапатентованого винаходу у творах, що f об'єктами авторських прав (наприклад, у статтях, монографіях тощо). Відо­ мості щодо незапатентованого винаходу можуть бути розкриті у творі, який одержує правову охорону як об'єкт авторських прав. Авторсько-правова охо­ рона як одна з форм правової охорони інтелектуальної власності поширюється на оригінальні твори авторів, у тому числі літературні (наукові, технічні), дра­ матичні, музичні та художні, а також технічні книги, брошури, статті та малюн­ ки, які містять відомості щодо наукових результатів і описи винаходів.

Проте авторсько-правова охорона поширюється лише на матеріальні фор­ми вираження творів (ідей), а не на самі ідеї, процедури, методи діяльності або математичні методи як такі. Власник прав на твір може заборонити або дозво­лити відтворення, публічне виконання, ефірне мовлення, перекладання або пе­рероблення свого твору. Тому розкриття сутності винаходу в науковому, технічному або Іншому творі є матеріальною формою вираження ідеї автора, яка одержує правову охорону за іншою процедурою, ніж ідея як така. На­явність авторських прав забезпечує захист твору від його відтворення або копіювання без дозволу власника прав на ці дії, але не перешкоджає третім осо­бам використовувати на практиці ідеї, розкриті у творі.

Крім того, авторсько-правова охорона твору не перешкоджає тому, щоб винахід, сутність якого розкрито у даному творі, став загальним надбанням і відомості щодо нього використовувалися як частина попереднього рівня техніки у базах даних екс­пертизи. Публікація твору, з одного боку, може зафіксувати науковий пріоритет ре­зультату досліджень і сприяти науковій кар'єрі автора, а з іншого — може бути при­чиною втрати такого критерію патентоспроможності його винаходу, як новизна, за відсутності пільгового періоду або якщо зафіксовано більш ранню дату подання за­явки на видачу патенту на цей винахід чи дату її пріоритету.

Отже, авторсько-правова охорона, порівняно з правовою охороною винахо­ду шляхом надання патенту на нього: поширюється на запобігання ко­мерційному використанню матеріальної форми вираження Ідеї (наприклад, книги), але не на саму ідею як таку; починає діяти автоматично, якщо виконано попередні умови (матеріальна форма вираження твору та наявність мінімаль­ного творчого рівня); не перешкоджає правовій охороні незалежно створених аналогічних творів.

4. Застосовувати незапатентований винахід до загальнодоступних ринко­ вих товарів. Розкриття сутності винаходу в разі його застосування до загально­ доступних ринкових товарів, з одного боку, порушує такий критерій патенто­ спроможності винаходу, як новизна, а з іншого — надає можливість здійснюва­ ти інтелектуальну діяльність на базі цього винаходу, тобто «конструювати навпаки», використовуючи цей винахід незалежно від того, чи має він правову охорону як комерційна таємниця.

105

5. Поширювати відомості щодо сутності винаходу як компенсацію (quid pro quo) за одержання патенту на нього (якщо незаконне використання винаходу можна просто довести). Правова охорона винаходу шляхом одержання патенту на нього: запобігає комерційному використанню винаходу третіми особами; як правило, надається після експертизи заявки на надання патенту на винахід щодо відповідності критеріям патентоспроможності винаходу; вимагає розк­риття суті винаходу для громадськості шляхом опублікування його опису; пе­редбачає застосування принципу пріоритету у разі конкурентних заявок, тобто не визнає надання в одній країні двох патентів на один і той самий винахід, створений незалежно кількома особами; діє з обмеженнями щодо часу та тери­торії; не перешкоджає використанню запатентованого винаходу для здійснен­ня досліджень та його вдосконалення (використання запатентованого винахо­ду для виконання експерименту та досліджень, як правило, можливе).

Форма правової охорони винаходів шляхом видачі на них патентів надає власникам патентів виключні, превентивні ринкові права з метою сприяння ко­мерційному використанню запатентованих винаходів в обмін на розкриття їх сутності. Тому національне законодавство вимагає, щоб особа, яка подала заявку на надання патенту на винахід (заявник), в описі винаходу розкрила його сутність досить чітко і повно для того, щоб він міг бути реалізований фахівцем у цій галузі. Крім того, національне законодавство може також вимагати, щоб за­явник зазначив найкращий спосіб впровадження винаходу, відомий винахіднику на дату подання заявки, або, якщо заявлено пріоритет, то на дату її пріоритету.

Процедура набуття прав на винахід розпочинається поданням заявки на на­дання патенту, тобто реєстрацію прав на цей винахід до патентного відомства відповідної країни. В Україні таку заявку необхідно подавати до відповідного відомства України, якому підпорядкований заклад експертизи, — державне підприємство «Український інститут промислової власності». Процедурні норми правової охорони винаходів нещодавно було гармонізовано в межах До­говору про патентні закони (PLT). Заявка на надання патенту на винахід містить відповідну заяву, опис винаходу, пункт або пункти формули винаходу, реферат, креслення і документ про сплату зборів. У ній повинні бути зазначені винахідник (винахідники) і правові підстави щодо повноважень заявника. Дата подання заявки, яка є базовою для процедури експертизи заявки, як правило, — це дата, на яку патентне відомство отримало принаймні такий мінімум доку­ментів: спеціальне або явно висловлене зазначення того, що ці документи є за­явкою на надання патенту на винахід; відомості, що дають змогу визначити особу заявника або дозволяють патентному відомству контактувати із заявни­ком; частину, яка містить опис винаходу.

Заявник може виконати інші вимоги щодо документів заявки пізніше, у певні терміни, без втрати дати подання заявки. В Україні для цього надається пільговий термін, який, як правило, становить два місяці. Заявка повинна розк­ривати сутність винаходу досить чітко і повно для того, щоб його міг реалізува­ти спеціаліст у відповідній галузі.

Основні вимоги до заявки на надання патенту на винахід: наявність опису винаходу в заявці; визначений зміст опису винаходу і виклад його у певному порядку; наявність одного або більше пунктів формули винаходу, яка визначає

106

об'єкт винаходу, що заявляється, предмет цього винаходу і обсяг прав на нього; зрозумілість і стислість кожного пункту формули, основаного на описі винахо­ду і викладеного у певному порядку; призначення реферату лише для цілей технічної інформації; зокрема, він не береться до уваги для тлумачення форму­ли винаходу.

Норми національного законодавства деяких країн вимагають, щоб формула винаходу містила лише його технічні ознаки, а не інші, зокрема економічні, проте не всі національні патентні законодавства вимагають, щоб винахід мав технічний або технологічний характер. Тоді як норми національного патентно­го законодавства деяких країн вимагають, щоб структура формули винаходу складалася з двох частин (перша містить ознаки заявленого об'єкта винаходу, спільні з ознаками найближчого аналога (прототипу), який є частиною рівня техніки; друга характеризує винахід, вказуючи на нові технічні або техно­логічні ознаки), законодавства інших країн не вимагають такої структури фор­мули винаходу, тобто ознаки об'єктів рівня техніки не завжди відображені у формулі винаходу.

В Україні відповідно до п. 8 ст. 12 Закону України «Про охорону прав на ви­находи і корисні моделі» формула винаходу повинна стисло і чітко відобража­ти його сутність, тобто містити сукупність суттєвих ознак винаходу, достатню для досягнення зазначеного заявником технічного результату. Формула вина­ходу повинна базуватися на описі винаходу, викладатися у визначеному поряд­ку, чітко і стисло, а також характеризувати винахід тими самими поняттями, що містяться в описі винаходу.

Ознаки у формулі винаходу викладають так, щоб забезпечити можливість їх ідентифікації, тобто однозначне тлумачення їх змісту фахівцем на основі рівня техніки. Формула винаходу складається з обмежувальної частини, яка містить ознаки винаходу, що збігаються з ознаками найближчого його аналога (прототипу), у тому числі родове поняття, яке характеризує призначення заяв­леного об'єкта винаходу, та відмінної частини, що містить ознаки, які відрізня­ють винахід від прототипу. Формула винаходу може бути одноланковою чи багатоланковою і містити відповідно один або декілька пунктів. При цьому формулу винаходу (або кожний пункт багатоланкової формули винаходу) вик­ладають одним реченням.

Патентне законодавство деяких країн дозволяє вносити до заявки на надан­ня патенту на винахід кілька тісно пов'язаних незалежних винаходів, які відоб­ражають єдиний винахідницький задум, що міститься в заявці («єдність вина­ходу»), тоді як відповідно до патентного законодавства інших країн такі норми застосовуються дуже обмежено.

Чинним законодавством України встановлено, що вимога єдності винаходу визнається виконаною, якщо:

1. заявка на надання патенту на винахід стосується одного винаходу, тобто одного його об'єкта — пристрою, виробу, речовини, способу чи застосування раніше відомого пристрою, речовини або способу за новим призначенням;

2. заявка на надання патенту на винахід стосується одного винаходу, оха­ рактеризованого окремими конкретними варіантами його впровадження, що

107

не супроводжуються заміною або вилученням окремих ознак, наведених у не­залежному пункті формули винаходу;

3) заявка на надання патенту на винахід стосується групи винаходів, пов'я­заних єдиним винахідницьким задумом. При цьому вимозі єдності винаходу може відповідати група винаходів, зокрема, якщо заявка стосується: винаходів, один з яких призначений для виробництва іншого, наприклад пристрій та спосіб виробництва цього пристрою в цілому або його частини; винаходів, один з яких призначений для здійснення іншого, наприклад, спосіб та пристрій для здійснення цього способу в цілому чи однієї з його дій; винаходів, один з яких призначений для використання іншого або в іншому, наприклад, пристрій та його частина; спосіб і речовина, призначені для використання в цьому спо­собі; застосування пристрою за новим призначенням та спосіб його застосуван­ня відповідно до цього нового призначення; застосування пристрою або речо­вини за новим призначенням і пристрій або композиція, складовою частиною яких вони є, тощо; винаходів, які є рішеннями одного виду, однакового призна­чення і які забезпечують досягнення одного і того самого технічного результа­ту (варіанти).

Як правило, процедура розгляду заявки на надання патенту на винахід скла­дається з таких етапів: експертизи заявки за формальними ознаками, подальшого пошуку для визначення рівня техніки, публікації' заявки після закінчення 18-ти місяців від дати подання або, якщо заявлений пріоритет, то від дати пріоритету, експертизи заявки за суттю та надання або відмови у наданні патенту.

Комерційні позначення. Позначення, що вказують на походження, якість чи репутацію товарів або послуг, є комерційними позначеннями, яким може бути надано правову охорону як об'єктам прав інтелектуальної власності. Та­кими позначеннями, зокрема, є: торговельні марки, комерційні найменування і географічні зазначення. Крім того, Існують певні позначення, пов'язані з інте­лектуальною власністю, які здебільшого не мають розрізняльної здатності, на­приклад, імена доменів, назви сортів рослин. Ці легальні форми правової охо­рони комерційних позначень можуть використовуватися альтернативно (вик­лючаючи одна одну) чи сукупно (доповнюючи одна одну), залежно від конкретних обставин і відповідного законодавства.