13.1. Цивільний процес. Загальні положення

Згідно зі ст. 410 нового Цивільного процесуального кодексу України іно­земці, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові особи) і міжнародні організації (далі — іноземні особи) ма­ють право звертатися до судів України для захисту своїх прав, свобод та інте-

272

ресів. Іноземні особи мають процесуальні права та обов'язки нарівні з фізични­ми і юридичними особами України, за винятками, встановленими Конституцією та законами України, а також міжнародними договорами, згоду на обов'яз­ковість яких надано Верховною Радою України. Проте законодавством України можуть бути визначені відповідні обмеження щодо громадян, підприємств і організацій тих держав, в яких допускаються спеціальні обмеження цивільних процесуальних прав громадян, підприємств або організацій України.

Іноземні підприємства та організації мають право звертатися до госпо­дарських судів згідно зі встановленою підвідомчістю і підсудністю госпо­дарських спорів за захистом своїх порушених або оспорюваних прав та інте­ресів, що охороняються законом. Іноземні підприємства та організації мають процесуальні права та обов'язки нарівні з підприємствами та організаціями Ук­раїни (ст. 123 ГПК України).

Господарські суди розглядають справи за участю іноземних підприємств і організацій, якщо місцезнаходження відповідача — на території України. Госпо­дарські суди мають право також розглядати справи за участю іноземних підпри­ємств і організацій, якщо:

1. місцезнаходженням філії, представництва, іншого відособленого підроз­ ділу іноземного підприємства чи організації є територія України;

2. іноземне підприємство чи організація має на території України нерухоме майно, щодо якого виник спір (ст. 124 ГПК України).

У розгляді справ у спорах за участю іноземних підприємств та організацій господарські суди України виходять із встановленої ч. З ст. 4 ГПК України пріоритетності застосування правил міжнародних договорів України, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, щодо правил, передба­чених законодавством України.

Статтями 12-17, 41, 123 ГПК України для іноземних суб'єктів господарсь­кої діяльності передбачено національний режим судового процесу для розгля­ду справ, підвідомчих господарським судам. Оскільки ГПК України не містить інституту договірної підсудності, заінтересована сторона може звернутися до місцевого господарського суду лише відповідно до вимог статей 13-16 ГПК України про територіальну та виняткову підсудність справ, що підлягають роз­гляду в першій інстанції.

Отже, господарські суди не вправі приймати до провадження справи за по­зовами до відповідачів, місцезнаходження яких за межами України, крім ви­падків, передбачених ч. З ст. 124 ГПК України, а також міжнародними догово­рами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України.

273

Такі випадки передбачені, зокрема, Угодою про порядок вирішення спорів, пов'язаних зі здійсненням господарської діяльності, укладеною державами — учасницями СНД у м. Києві 20 березня 1992 p., Конвенцією про правову допо­могу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах (Мінськ, 22 січня 1993 p.), двосторонніми договорами про правову допомогу та правові відносини, укладеними Україною. Отже, у випадках, коли міжнарод­ний договір містить приписи про відповідну компетенцію суду, сторони мають право звернутися з позовом до місцевого господарського суду в порядку, пе­редбаченому ГПК України.

184-415

Місцеві господарські суди вправі вирішувати спори і у тих випадках, коли міжнародним договором передбачено можливість укладення письмової прово­каційної угоди між суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності України та іно­земним суб'єктом господарської діяльності (угода про договірну підсудність).

Обираючи як орган вирішення спорів місцевий господарський суд України, сторони провокаційної угоди повинні дотримуватися вимог міжнародного дого­вору та ст. 16 ГПК України щодо виключної компетенції господарських судів України. Отже, у разі непідвідомчості справи у спорі за участю іноземного під­приємства чи організації господарський суд має відмовити у прийнятті позовної заяви на підставі п. 1 ч. 1 ст. 62 ГПК України. На цій самій підставі господарсь­кий суд повинен відмовити у прийнятті позовної заяви, якщо у пророгаційній угоді сторонами неправильно викладено назву суду або зазначено суд, існування якого не передбачено Законом України «Про судоустрій України».

З метою дотримання вимог законодавства щодо правосуб'єктності сторін спору господарський суд вживає заходів для визначення статусу іноземного підприємства або організації, яка є учасником судового процесу. Порядок визна­чення правового статусу іноземної особи може бути передбачено міжнародними договорами, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України. За відсутності у міжнародному договорі такого порядку суд має звернутися до норм внутрішнього цивільного законодавства. Правовий статус іноземного учасника судового процесу визначається за його особистим законом, який надає можливість з'ясувати обсяг правоздатності та дієздатності іноземної особи.

Правовий статус іноземної юридичної особи визначається за законом краї­ни, де створено (інкорпоровано) юридичну особу. Правовий статус іноземної фізичної особи визначається за законом країни, громадянином якої є ця особа або в якій вона має постійне місце проживання.

Правовий статус іноземного суб'єкта господарювання підтверджується, як правило, випискою з торговельного (банківського, судового) реєстру країни, де такий суб'єкт господарювання має офіційно зареєстровану контору. Він може також підтверджуватись еквівалентними доказами правового статусу, що визна­ються як такі законодавством країни створення, громадянства або місцезнаход­ження такого суб'єкта і видані компетентними органами цієї країни.

Господарські суди керуються вимогами ст. 4 ГПК України щодо вибору зако­нодавства, яке має застосовуватися у вирішенні господарських спорів за участю іноземного підприємства, організації. Зокрема, ч. 4 ст. 4 ГПК України передбачено можливість застосування господарськими судами норм права інших держав у ви­падках, передбачених законом або міжнародним договором.

Вибір сторонами українського права як такого, що регулює їх відносини за угодою, означає вибір саме національного законодавства України, а не окремих законодавчих актів, що регулюють відповідні відносини сторін. За відсутності волевиявлення сторін зовнішньоекономічної угоди щодо застосовуваного права господарський суд визначає його на підставі колізійної норми, яка може містити­ся як у міжнародних договорах, що відповідно до ст. 9 Конституції України є ча­стиною національного законодавства, так і в національному законодавстві. Такі норми містить, наприклад, Угода про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності, ст. 11 якої встановлено правила застосу-

274

вання цивільного законодавства однієї держави — учасниці СНД на території іншої держави — учасниці СНД. За цими правилами, зокрема, права та обов'яз­ки сторін за договором визначаються законодавством країни — місця укладення такого договору, якщо інше не передбачено угодою сторін.

Якщо ж міжнародний договір не містить відповідної колізійної норми, яка має застосовуватися до спірних правовідносин, господарський суд повинен звернутися до колізійних норм внутрішнього цивільного законодавства. На­приклад, ст. 6 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» передба­чено, що права та обов'язки сторін зовнішньоекономічних договорів визна­чаються правом країни, вибраної сторонами при укладенні договору або в результаті погодження, а за відсутності такого погодження до зовнішньоеко­номічних договорів застосовується право країни, де заснована, має своє місце проживання або основне місце діяльності сторона, яка є продавцем, наймодав-цем, ліцензіаром тощо.

Відповідно до ч. 5 ст. 4 ГПК України у разі відсутності законодавства, що регулює спірні відносини за участю іноземного суб'єкта підприємницької діяльності, господарський суд може застосовувати міжнародні торгові звичаї. У сфері зовнішньоекономічних зв'язків у деяких випадках звичаї тлумачаться міжнародними організаціями. Прикладом можуть бути розроблені Міжнарод­ною торговою палатою Уніфіковані правила та звичаї для документарних акре­дитивів (редакція 1993 p., видання МТП № 500), Уніфіковані правила з інкасо (редакція 1978 p., видання МТП № 322), Офіційні правила тлумачення торго­вельних термінів «Інкотермс» (редакція 2000 p., видання МТП № 560).

Згідно з Указом Президента України «Про заходи щодо впорядкування розра­хунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності Украї­ни», розрахунки за зовнішньоекономічними договорами (контрактами), укладени­ми суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності, предме­том яких є товари (роботи, послуги), здійснюються відповідно до Уніфікованих правил та звичаїв для документарних акредитивів Міжнародної торгової палати та Уніфікованих правил з інкасо Міжнародної торгової палати. Суб'єкти підпри­ємницької діяльності України під час укладання та виконання зовнішньоеко­номічних договорів (контрактів) повинні забезпечувати дотримання вимог, перед­бачених зазначеними Уніфікованими правилами.

Відповідно до Указу Президента України «Про застосування Міжнародних правил інтерпретації комерційних термінів» зазначені правила можуть засто­совуватися під час укладання суб'єктами підприємницької діяльності України всіх форм власності договорів, у тому числі зовнішньоекономічних договорів (контрактів), предметом яких є товари.

Отже, господарський суд у вирішенні спору застосовує звичаї у сфері міжна­родної торгівлі у разі відсутності законодавства, що регулює спірні відносини, або якщо угодою сторін передбачено застосування правил цих звичаїв.

275

Господарський суд, застосовуючи норми міжнародного договору, визначає дію цих норм у часі та просторі відповідно до вимог розділу 2 частини III Віденської конвенції про право міжнародних договорів від 23 травня 1969 р. У застосуванні норм міжнародного договору господарський суд зважає на те,

18*4-415

що тлумачення міжнародних правил здійснюється у порядку, визначеному роз­ділом 3 частини III Конвенції.

Господарський суд приймає як докази офіційні документи, що походять з інших держав, за умови їх легалізації дипломатичними або консульськими службами України. Консули України легалізують іноземні документи, що по­даються до офіційних органів України, відповідно до ст. 54 Консульського ста­туту України. Засвідчення консулами зазначених документів означає встанов­лення і засвідчення справжності підписів на цих документах і відповідності їх законам держави перебування. Легалізація іноземного документа є не­обхідною умовою для подання його як доказу в судовому процесі, але не вик­лючає у разі необхідності перевірки з боку суду з метою встановлення правиль­ності вміщених у ньому відомостей за змістом.

Відповідно до ст. З ГІЖ України мова судочинства визначається ст. 21 Закону України «Про мови в Українській РСР». Згідно з нею провадження зі справ за уча­стю сторін, які перебувають на території України, здійснюється українською мо­вою, а провадження зі справ, у яких бере участь сторона, що перебуває на тери­торії держави з республік колишнього СРСР, — російською.

Міжнародні договори, згоду на обов'язковість яких надано Верховною Радою України, також можуть передбачати норми про мову взаємовідносин щодо право­вої допомоги. Так, ст. 7 Договору між Україною і Китайською Народною Рес­публікою про правову допомогу у цивільних та кримінальних справах від ЗО жов­тня 1992 р. встановлено, що при наданні правової допомоги кожна з договірних сторін користується державною мовою своєї країни з доданням завіреного пере­кладу всіх документів на державну мову іншої сторони або на англійську мову.

Якщо письмові докази подаються до господарського суду іноземною мо­вою, додається їх засвідчений у встановленому порядку переклад українською мовою. Господарський суд на підставі ст. 38 ГПК України може вимагати офіційний переклад цих документів державною мовою України.

Слід мати на увазі, що у разі нотаріального засвідчення перекладу нотаріус засвідчує лише оригінальність підпису перекладача, який стоїть під документом, а не відповідність перекладу оригіналу. Тому якщо у господарського суду чи учасника судового процесу виникнуть сумніви щодо автентичності перекладу документа, суд може призначити судову експертизу і доручити її здійснення компетентному спеціалісту-перекладачу згідно з вимогами ст. 41 ГПК України. Оскільки на іноземні підприємства та організації поширюється національний режим судового процесу, зазначені особи повинні виконувати зобов'язання, зок­рема щодо сплати судових витрат. Судові витрати можуть сплачуватися уповно­важеними представниками — резидентами України, які ведуть справу в госпо­дарському суді від імені іноземних суб'єктів господарювання і мають відповідні повноваження згідно зі ст. 28 ГПК України.

Стягнення судових витрат з іноземних підприємств і організацій може здій­снюватися за наказом господарського суду з рахунків цих осіб та їх представ­ництв і філій у банках України. В інших випадках стягнення судових витрат може здійснюватися у порядку виконання судових рішень на підставі міжнарод­них договорів. Такий порядок, зокрема, передбачено ст. 7 Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності.

276

Вирішуючи спір за участю суб'єктів господарювання держав — учасниць СНД, слід враховувати, що Угоду про розмір державного мита та порядок його стягнення при розгляді господарських спорів між суб'єктами господарювання різних держав (Ашгабат, 24 грудня 1993 р.) і Угоду про порядок взаємного ви­конання рішень господарських та економічних судів на території держав — учасниць СНД (Москва, 6 березня 1998 р.) Україна не підписала, а отже їх по­ложення в Україні не діють.

Отже, механізм виконання рішення господарського суду в частині стягнен­ня з іноземної особи державного мита відсутній. Тому господарські суди прий­мають до провадження позовні заяви від іноземних осіб, а також заяви про збільшення розміру позовних вимог виключно за умови надання суду доказів про зарахування у дохід державного бюджету суми державного мита у вста­новленому розмірі. У цьому випадку достатнім доказом факту надходження державного мита до державного бюджету України є довідка відповідного тери­торіального органу Державного казначейства України.

Пільги та переваги іноземним учасникам судового процесу надаються на умовах взаємності у випадку, якщо надання таких пільг обумовлено міжнарод­ним договором про правову допомогу за участю України. Якщо господарський суд України прийняв рішення, яке підлягає виконанню на території іншої дер­жави, стягувач може звернутися до компетентного органу цієї держави з кло­потанням про примусове виконання такого рішення.

Порядок визнання і примусового виконання іноземного судового рішення визначено Конвенцією про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах, Угодою про порядок вирішення спорів, по­в'язаних із здійсненням господарської діяльності, двосторонніми договорами України про взаємну правову допомогу, укладеними з Монголією, Китайською Народною Республікою, Латвійською Республікою, Естонською Республікою, Литовською Республікою, Республікою Грузія та іншими державами.

Господарський суд України, який прийняв рішення, на вимогу заінтересо­ваної сторони надає документи для його виконання на території іноземної дер­жави: 1) належним чином засвідчену копію рішення, про примусове виконання якого порушено клопотання; 2) офіційний документ про те, що рішення набуло чинності, якщо це не випливає з тексту самого рішення; 3) документ про те, що відповідача своєчасно і належним чином повідомлено про судовий процес.

Законом України «Про визнання та виконання в Україні рішень іноземних судів» господарські суди не уповноважені вирішувати питання про виконання на території України рішень іноземних судів, у тому числі господарських.

Відповідно до ч. 9 ст. 5 Закону України «Про відновлення платоспромож­ності боржника або визнання його банкрутом» провадження у справах про банкрутство за участю кредиторів-нерезидентів регулюється цим Законом, якщо інше не передбачено міжнародними договорами України, згоду на обо­в'язковість яких надано Верховною Радою України. Оскільки Україною не укладено жодного міжнародного договору із визначенням особливостей цьо­го провадження для кредиторів-нерезидентів, на них поширюється націо­нальний режим провадження у справах про банкрутство, без будь-яких ви­нятків та особливостей.

277

Захист прав фізичних та юридичних осіб України за кордоном. За

кордоном захищають права та інтереси юридичних осіб і громадян України консульські установи України (ст. 1 Консульського статуту України). Кон­сул зобов'язаний вживати заходів для того, щоб юридичні особи та громадя­ни України користувалися у повному обсязі всіма правами, наданими їм за­конодавством держави перебування і міжнародними договорами, учасника­ми яких є Україна і держава перебування, та міжнародними звичаями, а також для відновлення порушених прав юридичних осіб і громадян України (ст. 20 Консульського статуту України).

Консул має право без окремого доручення представляти в установах держа­ви перебування громадян України, якщо вони відсутні й не доручили ведення справи якійсь особі або не можуть захищати свої інтереси з інших причин. Це представництво триває доти, поки особи, яких представляють, не призначать своїх уповноважених або не візьмуть на себе захист своїх прав та інтересів (ст. 26 Консульського статуту України).

Відповідно до ст. 44 Консульського статуту України консул чинить но­таріальні дії, передбачені законодавством України. Він також легалізує докумен­ти й акти, складені за участю властей консульського округу, або такі, що вихо­дять від цих властей. Органи України приймають такі документи та акти на роз­гляд лише за наявності консульської легалізації, якщо інше не передбачено законодавством України або міжнародним договором, учасниками якого є Ук­раїна і держава перебування. Консульська легалізація полягає в установленні та засвідченні справжності підпису, повноважень посадової особи, яка підписала документ чи акт або засвідчила попередній підпис на них, справжності відтиску штампа, печатки, зразки яких отримано консулом офіційним шляхом від компе­тентних органів держави перебування (ст. 54 Консульського статуту України). Питанням міжнародного цивільного процесу присвячено книгу IV Кодексу Бустаманте. Нижче наведено основні його положення:

Розділ І. Загальні положення. Закон кожної договірної держави визначає компетенцію судів, так само як їхню організацію, форми процесу, порядок ви­конання рішень та апеляції на ці рішення. Жодна з договірних держав не організовуватиме і не підтримуватиме на своїй території спеціальних трибу­налів для осіб з інших договірних держав. Компетенція «ratione loci» (через об­ставини, пов'язані з місцем) підпорядкована, у порядку міжнародних відносин, законові договірної держави, що встановлює цю компетенцію. Компетенція «ratione materiae» (через обставини, пов'язані з предметом розгляду) і «ratione personae» (через обставини, що стосуються особи, про яку йдеться) у порядку міжнародних відносин не повинна грунтуватися договірними державами на ста­тусі громадян або іноземців заінтересованих сторін на шкоду останнім.

Розділ II. Компетенція. Суддею, компетентним, у першу чергу, розглядати позови, пов'язані із виконанням цивільних і торговельних угод будь-якого виду, є той, кому сторони у справі відкрито або мовчки підпорядкувалися, при тому, що принаймні одна з них є громадянином договірної держави, до якої належить суддя, або має там місце проживання, якщо в місцевому праві не зазначено інше. Таке підпорядкування речових і змішаних угод, пов'язаних з нерухомою власністю, неможливе, якщо право країни, де власність знаходиться, забороняє

278

це. Підпорядкуватися можна тільки судді, який володіє звичайною юрис­дикцією на розгляд подібного роду справ у тому самому обсязі. У жодній справі сторони не можуть підпорядкуватися відкрито або мовчки іншому судді чи судові, ніж той, якому вони підпорядковані відповідно до місцевих законів на розгляд справи в першій інстанції. Під відкритим підпорядкуванням ро­зуміють підпорядкування, заінтересованих сторін у вигляді явного й остаточ­ного заперечення власного суду і певної вказівки судді, якому вони себе підпо­рядковують. Мовчазне підпорядкування — факт звернення позивача до судді з позовною вимогою і факт здійснення відповідачем після його виклику до суду будь-яких заяв, крім заяв, зроблених з метою заперечення юрисдикції. Не вва­жається підпорядкуванням, якщо позов розглядається за неявки до суду.

Крім випадків відкритого або мовчазного підпорядкування, якщо це не супере­чить місцевому праву, суддею, компетентним розглядати особисті позови, є суддя місця виконання зобов'язання, а за відсутності такого — суддя постійного місця проживання або громадянства відповідачів і, додатково, — судця їхнього місця пе­ребування. Для розгляду речових позовів щодо особистої власності компетентним є суддя місця, де знаходиться власність, і, якщо це невідомо позивачеві, то суддя місця проживання, а за відсутності такого — суддя місця перебування відповідача. Для розгляду речових позовів щодо нерухомої власності та змішаних по­зовів із розмежування і розділу загальної власності компетентним є суддя місця перебування власності. Якщо у передбачених двох попередніх випадках будь-яка власність розташована більш ніж в одній з договірних держав, звер­нення може бути подане до судів кожної з них, якщо це не заборонено щодо не­рухомості законом місця її перебування.

У справах про спадкування за заповітом або без заповіту компетентним буде суд останнього місця проживання померлого. У разі процесу про неспро­можність або банкрутство, якщо боржник діяв добровільно, компетентним є суд місця проживання останнього. Якщо цей процес розпочато кредиторами, компетентним буде суд одного з місць, де було заявлене клопотання про поча­ток процесу. При цьому перевага віддається місцю доміцилія боржника, якщо він або більшість кредиторів вимагають цього.

Щодо добровільної юрисдикції, крім випадків підпорядкування, що не супе­речить місцевому праву, компетентним буде суд місця, де особа, яка висунула вимогу, має або мала свій доміцилій, а за відсутності такого — своє перебування. Стосовно добровільної юрисдикції щодо торговельних справ, за винятком випадку підпорядкування і якщо місцевий закон не містить іншого, компетент­ним є суд місця, де зобов'язання повинне бути виконане, або за відсутності та­кого — суд місця події, з якого походить зобов'язання.

У кожній договірній державі щодо компетентності різних судів перевага віддається відповідно до положень національного права. Іноземні консули та­кож належать до цивільної юрисдикції суддів і судів країни свого перебування, за винятком їхніх офіційних дій.

Судді й суди за жодною справою не можуть застосовувати примусових або інших заходів, що повинні здійснюватися в приміщеннях посольств або кон­сульств та їхніх архівів, і так само щодо дипломатичної або консульської корес­понденції без згоди відповідного дипломатичного або консульського агента.

279

Розділ IV. Право бути стороною в процесі та його форми. Громадяни кож­ної договірної держави користуватимуться у всіх інших державах правом мати захисника, призначеного їм на тих самих умовах, що і для власних громадян. Ніяких відмінностей між власними громадянами й іноземцями в договірних державах щодо надання судової застави не повинно бути.

Іноземці, які належать до однієї з договірних держав, можуть здійснювати в інших державах право на позов у кримінальних справах на тих самих умовах, що і власні громадяни. Ці іноземці не повинні надавати застави для порушення приват­ного обвинувачення у справах, за якими вона вимагається від своїх громадян. Жод­на з договірних держав не жадатиме від громадян іншої держави застави «judicio sisti» або «onus probandi» у випадках, коли вони не потрібні від власних громадян.

Ні попереднє накладення арешту на майно, ні передання на поруки або будь-які інші заходи аналогічного характеру не застосовуватимуться до грома­дян договірних держав на тій підставі, що вони є іноземцями.

Розділ V. Судові вимоги і судові доручення. Кожна судова дія, яку до­говірна держава має намір почати в іншій державі, повинна здійснюватися шляхом судових вимог або судових доручень, переданих дипломатичним шля­хом. Проте держави, що домовляються, можуть погодитися на прийняття у взаємовідносинах будь-якої іншої форми передання за цивільними і кри­мінальними справами.

Суд, що надіслав судову вимогу, повинен вирішити питання своєї власної компетенції, законності та доцільності дії або доказу без втрат для юрисдикції суду, якому адресовано зазначену вимогу. Суд, якому спрямовано судову ви­могу, вирішує питання про власну компетенцію «ratione materiae» щодо дії, яку він повинен вчинити. Той, хто одержує судову вимогу або судове доручення, повинен виконати її відповідно до права держави, яка надіслала її, щодо об'єкта і відповідно до власного права щодо форми.

Судова вимога повинна бути складена мовою держави, що надіслала її, і мати переклад на мову держави, якій вона адресована, завірений належним чином присяжним публічним перекладачем. Сторони, заінтересовані у виконанні судо­вої вимоги і доручення приватного характеру, мають призначити повіреного, який нестиме відповідальність за витрати повірених і здійснення розслідування.

Розділ VI. Винятки міжнародного характеру. «Litispendencia» (вимога про при­пинення провадження у справі) у разі пред'явлення позову в іншій договірній дер­жаві може бути заявлена за цивільними справами, коли судове рішення, винесене в одній з них, має наслідки в іншій як «res judicata» (рішення, що набуло чинності), за кримінальними справами — на тій підставі, що справу, розглянуту в іншій договірній державі, не завершено. «Res judicata», засноване на рішенні іншої договірної держави, діятиме тільки в тому разі, коли воно було винесене в при­сутності сторін або їхніх законних представників, і не виникло питання про ком­петенцію іноземного суду в силу положень цього Кодексу.

В усіх випадках правовідносини, регульовані цим Кодексом, щодо компе­тенції, заснованої на його положеннях, можуть бути адресовані до юрис­дикції суду.

Розділ VII. Докази. Глава І. Загальні положення про докази. Право, яке зас­тосовується до правопорушення або правочину, що є предметом цивільного чи

280

торговельного позову, визначає, на кому лежить тягар доведення. Для визна­чення способів доведення, що можуть бути використані в кожному випадку, повинен застосовуватися закон місця, в якому дія або факт, що підлягає доказу, відбувалися, за винятком тих, які не допускаються законом місця пред'явлення позову. Форма доказу регулюється законом, що діє в місці, де доказ пред'яв­ляється. Значущість доказу визначається законом суду.

Документи, видані в кожній з договірних держав, матимуть в інших держа­вах таке саме значення в суді, як документи, видані в цих державах, за умови, що вони відповідають таким вимогам:

1. предмет дії або контракту законний і дозволений законами країни, де він виконується і де він представляється;

2. договірні сторони мають право і спроможні зв'язувати себе зобов'язан­ нями відповідно до їхнього особистого закону;

3. при їх виконанні мають бути дотримані форми і формальності, передба­ чені в країні, де дії або контракти повинні виконуватися;

4. документ засвідчений і містить інші реквізити, що необхідні для його визнання в місці, де він представляється.

Виконавча сила документа регулюється місцевим законом. Дієздатність свідків та їхній відвід регулюються законом, якому підпорядковані правові відносини, що є предметом позову. Форма присяги регулюється законом судді або суду, перед яким вона вимовляється, і її дійсність визначається законом, який застосовується до факту, щодо якого присяга складається. Презумпції, що випливають з події, регулюються законом місця, де ця подія відбулася. По­бічний доказ регулюється законом судді або суду.

Судді та суди кожної договірної держави застосовуватимуть «ex officio» (офіційно, у силу обійманої посади) у відповідних випадках закони інших дер­жав без шкоди засобам доведення, які тут наводяться. Сторона, що вимагає зас­тосування закону будь-якої договірної держави в одній з них, або відмовляє в такому застосуванні, може засвідчити текст закону, його чинність і зміст підписами двох практикуючих юристів країни, про чиє законодавство йде мова; це посвідчення повинне бути належним чином завірене.

За відсутності доказу або якщо суддя чи суд вважатимуть його неналежним з яких-небудь причин, вони можуть зажадати «ex officio» перед винесенням рішення дипломатичними каналами, щоб держава, про чиє законодавство йдеться, надала довідку про текст, чинність і зміст застосованого закону. Кож­на договірна держава зобов'язана якнайшвидше надати іншим державам цю інформацію. Інформація повинна виходити від Верховного Суду або якого-не-будь з його підрозділів чи відділів, від Державного прокурора або від Департа­менту чи Міністерства юстиції.

Розділ VIII. Апеляційна скарга. У кожній договірній державі, в якій перед­бачено апеляційну скаргу або інший подібний інститут, вона може бути подана внаслідок порушення, помилкового тлумачення або неналежного застосування закону іншої договірної держави на тих самих умовах і в тих самих випадках, що і для національного права.

Розділ IX. Банкрутство або неспроможність. Якщо неспроможний або збанк­рутілий боржник має тільки один цивільний або торговельний доміцилій, то мож-

281

ливий лише один попередній розгляд про неспроможність чи банкрутство або одне припинення платежів, або компромісна угода боржника з кредитором («quita у espera») щодо усього його майна і його зобов'язань у договірних державах.

Стаття 415. Якщо та сама особа або товариство має більш ніж в одній до­говірній державі різні комерційні підрозділи, які економічно розділені, то може бути пред'явлене стільки позовів про попередній розгляд банкрутства, скільки існує комерційних підрозділів.

Рішення з приводу дієздатності банкрута або неспроможного боржника має екстериторіальну дію за умови виконання формальностей із реєстрації або публікації, що можуть передбачатися законодавством кожної держави. Рішен­ня про банкрутство або неспроможність, винесене в одній з договірних держав, повинне виконуватися в інших державах у випадках і способом, передбаченим у цьому Кодексі щодо судових рішень; але воно матиме наслідки «res judicata» з моменту, коли рішення буде остаточним для осіб, щодо яких воно прийняте.

Повноваження і функції довірчого власника, призначеного в одній з до­говірних держав відповідно до положень цього Кодексу, матимуть екстери­торіальні наслідки в інших державах без необхідності якогось місцевого розгля­ду. Зворотна сила рішення про банкрутство або неспроможність і скасування визначених актів на підставі таких рішень регулюється законом, який застосо­вується до них і діє на території всіх інших договірних держав.

Речові позови і права такого ж характеру продовжуватимуть регулюватися за­коном місця перебування речі, незважаючи на рішення про банкрутство або не­спроможність, і вони належать до компетенції судів місця їхнього перебування.

Глава III. Угода і відновлення у правах. Угода між кредиторами і банкрутом або неспроможною особою матиме екстериторіальну дію в інших договірних державах, за винятком права на речовий позов кредиторів, які у цій угоді не бе­руть участі. Відновлення банкрута в правах має також екстериторіальну дію в інших договірних державах з моменту, коли судове рішення, яким таке віднов­лення провадиться, стає остаточним і здійснюється відповідно до його умов.

Розділ X. Виконання рішень, винесених іноземними судами. Кожне судове рішення за цивільною або адміністративною справою, винесене в одній з до­говірних держав, матиме чинність і може бути виконане в іншій за умови, що:

1. суддя або суд, який виніс його, мали компетенцію розглядати дану спра­ ву і приймати рішення за нею відповідно до норм даного Кодексу;

2. сторони одержали виклик до суду особисто або через їхнього законного представника;

3. судове рішення не суперечить публічному порядку або публічному праву держави, в якій воно повинне виконуватися;

4. судове рішення виконується в державі, в якій було винесене;

5. судове рішення офіційно перекладене посадовою особою або переклада­ чем держави, в якій воно повинне виконуватися, якщо мова цієї держави інша, ніж мова рішення;

6. документ, що містить рішення, задовольняв вимоги, необхідні для визнан­ ня його дійсним у країні, з якої воно походить, і ті вимоги, що законодавство дер­ жави, в якій запитується виконання судового рішення, пред'являє для визнання дійсності.

282

Виконання судового рішення повинне запитуватися в компетентному суді для приведення його в дію після здійснення формальностей, встановлених внутрішнім законодавством. У цьому разі кожна регресна вимога щодо поста­нови суду, винесеної відповідно до законодавства тієї держави щодо остаточ­ного судового рішення, може бути пред'явлена в суд вищої інстанції.

Суддя або суд, в якому запитується виконання, повинні перед виконанням або відмовою у ньому протягом 20 днів вислухати сторону, проти якої це рішення винесене, а також прокурора. Сторону, яка повинна бути вислухана, викликають шляхом судової вимоги або судового доручення відповідно до по­ложень Кодексу, якщо ця сторона має доміцилій в іноземній державі й не має належного представництва в країні, або у формі, визначеній місцевим законом, якщо ця сторона має доміцилій у державі, до якої звертаються з проханням.

Після закінчення терміну для з'явлення, встановленого суддею або судом, справа розглядається незалежно від того, з'явилася викликана сторона чи ні. Якщо у виконанні відмовлено, судове рішення повинне бути повернуте тому, хто його пред'явив. У разі прийняття його до виконання судове рішення регу­люється процесуальними правилами, встановленими законом судді або суду для власних судових рішень. Остаточні судові рішення, винесені в договірній дер­жаві, які на підставі їх змісту не повинні виконуватися, матимуть в інших держа­вах силу «res judicata», якщо вони відповідають вимогам, передбаченим з цією метою Кодексом, крім його норм, що стосуються їх виконання.

Процедура і наслідки, передбачені в попередніх статтях, застосовувати­муться в договірних державах до рішень, винесених у кожній з них арбітрами або посередниками в компромісній угоді, якщо справа, за якою вони винесені, може регулюватися компромісом відповідно до законодавства країни, в якій запитується виконання. Та сама процедура застосовуватиметься щодо судових рішень у цивільних справах, винесених у будь-якій договірній державі міжна­родним судом щодо приватних осіб або інтересів.

Положення, прийняті в актах добровільної юрисдикції щодо комерційних справ суддями або судами договірних держав або їх консульських агентів, ви­конуватимуться в інших державах відповідно до процедури і способом, зазна­ченим вище.

Рішення, прийняті в актах добровільної юрисдикції за цивільними справа­ми у договірній державі, визнаватимуться іншими державами, якщо вони відповідають вимогам, встановленим Кодексом для чинності документів, що виконуються в іноземній державі й були винесені компетентним суддею або судом, внаслідок чого вони матимуть екстериторіальну дію.