9.1.2.Функціональна спрямованість масової комунікації

Аналізуючи функціональну спрямованість масової інформації, дослідники виділяють:

• інформаційну функцію;

• пізнавально-культурологічну функцію;

• функцію спадкоємності культур;

• розважальну функцію;

• мобілізуючу функцію;

• регулюючу функцію;

• функцію соціального контролю.

Інформаційна функція полягає в наданні масовому читачу, слухачу і глядачу актуальної інформації про самі різні сфери діяльності — ділової, науково-технічної, політичної, юридичної, медичної і т.п.

Мобілізуюча функція звертає увагу на специфічні задачі, які виконує масова комунікація під час різних масових кампаній.

Регулююча функція має широкий діапазон дії на масову аудиторію, зокрема, варто виділити аспекти формування суспільної свідомості групи і особи, формування громадської думки і створення соціальних стереотипів та ін.

Функція соціального контролю акцентує увагу на впливі мас-медіа на громадську думку та встановлення контролю над масовою свідомістю.

Культурологічна функція включає ознайомлення з досягненнями культури і мистецтва і сприяє усвідомленню суспільством необхідності спадкоємності культури, збереження культурних традицій. За допомогою ЗМІ люди ознайомляться з особливостями різних культур і субкультур.

Одним з основних показників масової комунікації є її ефективність впливу на конкретного індивіда та соціальну спільність в цілому. Ефективність масової комунікації визначається відношенням досягнутого результату і заздалегідь наміченої мети.

Основною метою масової комунікації є: можливість впливу на суспільні процеси, формування громадської думки, відповідних поглядів на соціальну дійсність, на оцінку виникаючих в суспільстві проблем і способів їх вирішення, інформування, соціалізація молоді, мобілізація аудиторії на певні дії, участь в соціальному саморегулюванні та ін.

Можна виділити дві основні групи критеріїв ефективності діяльності ЗМІ:

• критерії і духовного плану, зміни свідомості людини, що відображають (знання, пізнавальна активність, переконання, соціально-психологічний стан людей, спрямованість їх цінностей, ідеалів, орієнтації, установок і ін.);

• критерії практичного плану, що свідчать про зміну поведінки, діяльності, участі, способу життя, ступені активності окремих людей, колективів, соціальних груп.

Одним із загальновизнаних критеріїв ефективності масової комунікації є чисельність її учасників, що охоплені інформаційною дією.

Масова комунікація – це могутній засіб дії на суспільство з метою оптимізації його діяльності, соціалізації індивіда і інтеграції суспільства.

9.2. Міжкультурна комунікація

9.2.1. Поняття міжкультурної комунікації та її зміст

Прагнення зрозуміти чужі культури або їх представників, розібратися в культурних відмінностях і схожості існує стільки часу, скільки існує культурна і етнічна різноманітність людства. Таким же давнім, як і бажання осягнути інші культури, є прагнення не брати до уваги інші культури або ж розглядати їх як негідні, оцінюючи при цьому носіїв цих культур як людей другого сорту, вважаючи їх варварами, у яких немає ні культури, ні особистих якостей і взагалі яких би то ні було людських достоїнств. Такого роду полярне відношення до інших культур існувало протязі всієї людської історії. В трансформованому вигляді ця дилема зберігається і сьогодні і виражається в тому, що саме поняття міжкультурної комунікації викликає безліч суперечок і дискусій в науковій літературі і серед фахівців-практиків.

Міжкультурна комунікація характеризується тим, що при зустрічі представників різних культур кожний з них діє відповідно до своїх культурних норм.

Життєдіяльність і відносини людей визначаються існуючими в тій або іншій культурі нормами, які регулюють широкі області людського мислення і поведінки і роблять великий вплив на характер сприйняття, оцінки і міжособові відносини. Освіта і виховання, історична пам'ять, традиції і звичаї, правила, диктовані суспільством, сама мова, на якій спілкуються люди, виробляють систему орієнтації, що допомагає їм по-своєму справлятися з різними життєвими ситуаціями і проблемами.

При всіх своїх відмінностях субкультури мають одну і ту ж основу картини світу, цінностей, норм і зразків поведінки, які вказують на їх належність до певної культури. Ця основа виникає з соціально-культурного досвіду, що визначає, що в даній конкретній ситуації вважається необхідним, нормальним, розумним і прийнятним. Відступи, що виходять за допустимі рамки, частіше за все відкидаються в межах культури.

Комплексність міжкультурної комунікації незабаром показала методологічну недостатність чисто лінгвістичного аналізу, зажадала міждисциплінарний підхід, при якому могли бути використаний методи етнології, герменевтики, когнітивної психології і інших суміжних наук.

Кінцевим суб'єктом міжкультурного спілкування виступає сама людина. Саме люди вступають в безпосередню взаємодію один з одним. В той же час, добровільно чи ні, ці люди входять до складу тих або інших суспільних груп, що володіють своїми культурними особливостями. Поведінка кожної людини визначається системою суспільних відносин і культурою, в які вона включена. Кожний учасник культурного контакту має свій в розпорядженні свою власну систему правил, але ці правила обумовлені його соціокультурною приналежністю. Відмінності в цих правилах можуть розглядатися як відмінності вербальних і невербальних кодів в специфічному контексті міжкультурної комунікації. Тому в безпосередньому спілкуванні представники різних культур повинні долати не тільки мовні бар'єри, але і бар'єри, що носять немовний характер і що відображають етнонаціональну і соціокультурну специфіку сприйняття навколишнього світу, національні особливості мислення, специфічні мімічні і пантомімічні коди, що використовуються носіями різних лінгвокультурних спільностей.

На процес комунікації і інтерпретації повідомлень в міжособовому спілкуванні крім культурних відмінностей впливають вік, стать, професія, соціальний статус комуніканта. Вони також накладають відбиток на характер кожного конкретного акту комунікації і рівень взаєморозуміння його учасників.

Більшість фахівців вважає, що говорити про міжкультурну комунікацію можна лише в тому випадку, якщо люди представляють різні культури і усвідомлюють все, що не належить до їх культури, як чуже. Відносини є міжкультурними, якщо їх учасники не вдаються до власних традицій, звичаїв, уявлень і способів поведінки, а ознайомляться з чужими правилами і нормами повсякденного спілкування. При цьому постійно виявляються як характерні, так і незнайомі властивості, як тотожність, так і інакомислення, як звичне, так і нове у відносинах, уявленнях і відчуттях, що виникають у людей.

Міжкультурна комунікація має такі основні риси: для міжкультурної комунікації необхідна приналежність відправника і одержувача повідомлення до різних культур. Для неї також необхідне усвідомлення учасниками комунікації культурних відмінностей один одного. За своєю сутністю міжкультурна комунікація — це завжди між персональна комунікація в спеціальному контексті, коли один учасник знаходить культурну відмінність іншого.

Міжкультурна комунікація ґрунтується на процесі символічної взаємодії між індивідуумами і групами, культурні відмінності яких можна розпізнати. Сприйняття і відношення до цих відмінностей впливають на вигляд, форму і результат контакту. Кожний учасник культурного контакту має в своєму розпорядженні свою власну систему правил, що функціонують так, щоб відіслані і отримані послання могли бути закодованими і розкодованими. Ознаки міжкультурних відмінностей можуть бути інтерпретований як відмінності вербальних і невербальних кодів в специфічному контексті комунікації. На процес інтерпретації, крім культурних відмінностей, впливають вік, стать, професія, соціальний статус комуніканта. Тому ступінь міжкультурності кожного конкретного акту комунікації залежить від толерантності, заповзятливості, особистого досвіду його учасників.

В міжкультурній комунікації виділяють сфери макрокультури і мікрокультури.

В сучасній історичній ситуації очевидним є факт, що на нашій планеті існують величезні території, структурно і органічно поєднані в одну соціальну систему зі своїми культурними традиціями. Наприклад, можна говорити про американську культуру, латиноамериканську культуру, африканську культуру, європейську культуру, азіатську культуру і т.д. Частіше за все ці типи культури виділяються за континентальною ознакою і через свою масштабність отримали назву макрокультур. Цілком природно, що усередині цих макрокультур виявляється значне число субкультурних відмінностей, але виявляються також і риси схожості, які і дозволяють говорити про наявність такого роду макрокультур, а населення відповідних регіонів вважати представниками однієї культури. Між макрокультурами існують глобальні відмінності, які відображаються на їх комунікації один з одним. В цьому випадку міжкультурна комунікація проходить незалежно від статусу її учасників, в горизонтальній площині.

В той же час, багато людей входять до складу тих або інших суспільних груп, що володіють своїми культурними особливостями. Із структурної точки зору — це мікрокультури (субкультури) у складі макрокультури. Кожна мікрокультура має одночасно схожість і відмінність зі своєю материнською культурою, що забезпечує їх представникам подібність сприйняття світу. Материнська культура відрізняється від мікрокультури різною етнічною, релігійною приналежністю, географічним розташуванням, економічним станом, статевовіковими характеристиками, сімейним станом і соціальним статусом їх членів. Іншими словами, субкультурами називаються культури різних соціальних груп і шарів усередині одного суспільства. Тому зв'язок між субкультурами протікає усередині цього суспільства і є вертикальним.

Усередині кожної сфери міжкультурна комунікація відбувається на різних рівнях. Можна поділити декілька типів міжкультурної комунікації на мікрорівні.

• Міжетнічна комунікація — це спілкування між представниками різних народів (етнічних груп). Частіше всього суспільство складається з різних за чисельністю етнічних груп, які створюють свої субкультури. Свою культурну спадщину етнічні групи передають від покоління до покоління і завдяки цьому вони зберігають свою ідентичність серед домінуючої культури. Спільне існування в рамках одного суспільства природно призводить до взаємного спілкування цих етнічних груп і обміну культурними досягненнями.

• Контркультурна комунікація — відбувається між передставниками материнської культури і дочірньої субкультури і виражається в незгоді дочірньої субкультури з цінностями і ідеалами материнської. Характерною особливістю цього рівня комунікації є відмова субкультурних груп від цінностей домінуючої культури і висунення своїх власних норм і правил, що протиставляють їх цінностям більшості.

• Комунікація серед соціальних класів і груп — базується на відмінностях між соціальними групами і класами тогоабо іншого суспільства. В світі немає жодного соціально однорідного суспільства. Всі відмінності між людьми виникають в результаті їх походження, освіти, професії, соціального статусуі т.д. В усіх країнах світу відстань між елітою і більшістю населення, між багатими і бідними є досить великою. Вона виражається в протилежних поглядах, звичаях, традиціях та ін. Не зважаючи на те що всі ці люди належать до однієї культури, подібні відмінності ділять їх на субкультури і відображаються на комунікації між ними.

• Регіональна комунікація — виникає між жителями різних областей (місцевостей), поведінка яких в однаковій ситуації може значно відрізнятися.

Загальною характерною межею всіх рівнів і видів міжкультурної комунікації є неусвідомленість культурних відмінностей її учасниками.

Форми і результати процесу комунікації в значній мірі визначаються характеристиками осіб, що беруть в них участь. У свою чергу ці характеристики цілком визначаються нормами і цінностями тієї культури, представником якої є людина. Адже всі особисті характеристики є результатом соціалізації. Від цього залежить спосіб мислення, самовідчуття, способу вираження емоцій, звичок. Відповідно до норм і цінностями культури людина діє, грає певні соціальні ролі і виявляється здатною більшою або меншою мірою до спілкування з іншими людьми.

Оцінюючи характеристики особистості і їх вплив на процеси комунікації, в першу чергу слід виділити формально-особистісні ознаки: стать, вік і сімейний стан. Але специфіка комунікації також пов'язана і з професійною приналежністю людини. Адже в будь-якій культурі поведінка жінок відрізняється від чоловічої поведінки, те ж відноситься і до поведінки дорослих і дітей. Є свої правила комунікації в жіночій і чоловічій групах, у дітей і у дорослих. По-різному спілкуються в різних культурах чоловіки з жінками, діти з дорослими людьми. Так, азіатські жінки традиційно не дивляться в очі чоловікам, особливо незнайомим. А в західно-європейських культурах, навпаки, нормальна комунікація як серед чоловіків, так і серед жінок, вимагає постійного зорового контакту.

Діти між собою практично в будь-яких культурах спілкуються достатньо вільно, але, контактуючи з дорослими, вони повинні виказуватибільшу пошану. Так, українські діти розмовляють один з одним на «ти», але з дорослими (якщо це не батьки) — на «ви».

Свої правила спілкування існують усередині сім'ї, професійних груп. Вони також варіюються від культури до культури.

На підставі сказаного міжкультурну комунікаціюслід розглядати як сукупність різноманітних форм відносин спілкування між індивідами і групами, що належать до різних культур.