XVIII вв. - м., 1960.

РУЖИНСЬКИЙ Богдан Михайлович (Богданко; 7-1576)

- князь, старший (гетьман) реєстрового козацького війсь-

ка (1575-76). Народився у м. Ружині Володимирського по-

віту Волинського воєводства. Походив з дрібного княжого

роду, який мав маєтності на Україні; нащадок литовського

князя Ґедиміна. Був начальником польської козацької мі-

ліції. Потрапивши на Січ, швидко здобув авторитет серед

козаків. Головну мету своєї діяльності вбачав у боротьбі

проти турецько-татарської агресії на українські землі. Не

діставши належної підтримки у польського уряду, змуше-

ний був встановити контакти з Росією. Вів переговори з

московським урядом щодо спільної боротьби проти Крим-

ського ханства. У 1575 Р. здійснив похід на Кримське

ханство, спустошив улуси, взяв м. Кафу, де визволив не-

вільників. У 1576 під час походу на Ісламкермен, який від-

бувся за сприяння Росії, Р. загинув.

У своїй діяльності Р. спирався на козацькі збройні сили. За

його старшування козацтво було сформоване як окрема

структурована військова організація: утворено Чигиринсь-

кий, Корсунський, Черкаський, Умансько-Полтавський та

Миргородський полки. Сприяв оформленню військової

старшини в окрему корпорацію. Боротьба Р. проти Крим-

ського ханства, вірогідно, мала елемент особистої помсти:

татари вбили його матір і полонили дружину. Про нього

складена пісня «Про Богдана в чорному оксамиті».

Літ.: Замлинський В. Богдан Ружинський // Дніпро. - 1990. -

№ 4. - С. 130-132; Грушевський М. Історія України-Руси. -

Т. VII. - К„ 1995. - С. 146-147, 575-576. О. І. Коробов

РУЖИНСЬКИЙ Кирик (7-1602) - князь, підстароста

черкаський. Виходець з волинського княжого роду литов-

ського походження. У молодості бавився козакуванням. У

1580-і рр. був одним з відомих козацьких отаманів. У

1590-і рр. він лише зрідка контактував з козацтвом, вико-

нуючи функції посередника між козаками і владою. У

1596 під час воєнної кампанії проти козацтва Р. був серед

найзапекліших карателів своїх учорашніх соратників.

РУЇНА - період в історії України (60—70-і рр. 17 ст.), ха-

рактерними для якого були ослаблення Української держа-

ви, драматична боротьба старшинських угруповань за

гетьманську булаву, брутальні втручання сусідніх потуж-

них держав в українські справи задля досягнення власних

загарбницьких планів, занепад визвольних ідей. Очевид-

ними наслідками цього стали розчленування України,

втрата незалежності молодою Українською державою, ве-

личезні людські жертви і матеріальні руйнування.

Після смерті Б. Хмельницького гетьманом стає колишній

генеральний писар І. Виговський - «поки змужніє» Юрій

Хмельницький. Новий гетьман змушений був із самого по-

чатку боротися за утримання булави. Опозиційний рух до

кінця 1657 набув загрозливого характеру. Його центрами

стали Запорозька Січ і Полтавський полк; очолили цей рух

запорозький кошовий Яків Барабаш і полтавський полков-

ник Мартин Пушкар. Щоб приборкати непокірних, Вигов-

ський улітку 1658 організував похід на Лівобережну Украї-

ну. Кілька козацьких полків, найняті серби і 40-тисячна та-

тарська орда 1.6 розгромили бунтівників під Полтавою.

432

РУЇНА

Р

Ті

В

Л

її

б;

в

1

Ві

Д-

х;

о,

Р(

Л

15

НУ

Р<

р<

бс

Полтавщина зазнала нечуваних руйнувань. М. Пушкар по-

трапив у полон і був страчений. Частину захоплених у по-

лон повстанців було страчено, інших - віддано татарам.

Наступного дня І. Виговський увійшов у Полтаву і розпра-

вився з її мешканцями. Щоб довершити розгром опозиції,

гетьман наказав стратити кількох полковників і 12 сотни-

ків. Усього ж унаслідок цієї каральної експедиції загинуло

біля 50 тис. чол. Союз із кримським ханом відштовхнув від

Виговського багатьох його однодумців.

Російський уряд у цей час дотримувався недоброзичливо-

го нейтралітету щодо гетьмана Виговського. Самостійно

впоравшись із опозицією, той пішов на повний розрив з

Москвою. До боротьби з Росією Виговський зробив спро-

бу залучити Річ Посполиту, проявом чого стало укладення

Гадяцького договору 1658. Відтак російський уряд оголо-

сив Виговського зрадником і закликав український народ

не виконувати його розпоряджень. Навесні 1659 150-ти-

сячна російська армія розгорнула наступ на Україну. Блис-

куча перемога гетьманських військ у Конотопській битві

1659 відкривала перспективу для успішного завершення

війни з Московією й припинення громадянської війни.

Однак на Лівобережжі посилюється антигетьманський

рух. Народним масам були незрозумілими політичні ком-

бінації Виговського. Скориставшися сприятливою обста-

новкою, царський воєвода А. Трубецькой перейшов у на-

ступ і увійшов до Переяслава.

Водночас погіршується становище гетьмана і на Правобе-

режній Україні, де опозиційні сили зосереджувалися на-

вколо Ю. Хмельницького. Провідну роль у їх організації

відіграли І. Богун, І. Ковалевський, ТІ. Дорошенко та

1. Сірко. Щоб урятувати ситуацію, І. Виговський прибув у

табір опозиціонерів під Германівкою і скликав чорну раду,

але роздратоване товариство не хотіло слухати його пояс-

нень, і він змушений був утікати. 14.9.1659 неподалік від

Фастова чорна рада обрала гетьманом Ю. Хмельницького.

Ю. Хмельницький, у якому старшина хотіла бачити гідно-

го продовжувача справи свого батька, вирішив повернути-

ся до політики лояльності щодо Росії. Але російський

уряд, відчуваючи свою перевагу, нав'язав йому новий до-

говір (Переяславські статті 1659), зміст якого переносив

українсько-московські відносини^у площину обмеженої

автономії України в складі Росії. Його умови не могли не

викликати глибокого розчарування та обурення серед коза-

ків і старшини, особливо Правобережжя.

Юний Ю. Хмельницький прагнув блага своїй Вітчизні,

хотів вибороти для неї незалежність, не допустити розколу

козацької України. Однак добре освічений і не позбавле-

ний гострого розуму гетьман не мав здібностей ні політи-

ка, ні полководця. Емоційно неврівноважений, слабкої

волі, він не користувався авторитетом серед старшини, не

міг твердо тримати кермо влади і швидко став іграшкою в

руках лідерів політичних угруповань. Усвідомлюючи свою

слабкість як володаря, він уже в лютому 1660 почав ви-

словлювати сумніви у доцільності свого перебування на

гетьманській посаді. Тимчасом розгорілася російсько-

польська війна. Ю. Хмельницький діяв повільно і нерішу-

че, допустив розгром російської армії під командуванням

В. Шереметєва (див. Чуднівська кампанія) і пішов на під-

писання нерівноправного договору з польським урядом,

відомого в літературі під назвою Слободищенського

трактату 1660. Розташування у Правобережній Україні

на постій жовнірів, котрі безжально грабували населе

а також повернення до маєтків вигнаних панів виклиі

тут загальне невдоволення політикою гетьманського у{

яке вилилося в масове повстання. Ю. Хмельницький п

двох невдалих спроб поширити свою владу на Лівобе]

жя склав булаву і постригся в ченці під іменем Гедео?

Замість Ю. Хмельницького правобережне козацтво об]

гетьманом П. Тетерю. Його влада поширювалася лиш

Правобережну Україну. До кінця року основні вогнищг

родного повстання були пригашені, а територія Праві

режжя перетворена на згарища й руїни. Загинуло бли:

100-120 тис. чол. й десятки тисяч пішли в кримську н

лю. І все ж 1665 піднімається нова хвиля стихійної на]

ної боротьби. На цей раз П. Тетеря залишає Україну й

їжджає до Польщі, прихопивши клейноди й залишки а

ву. Правобережжя залишилося без гетьмана. Гетьманш

поділилася на Лівобережну і Правобережну. Причому л

бережна старшина орієнтувалася переважно на Росію, і

вобережна - на Польщу, що надавало ситуації особлиі

трагізму. Кожна з політичних сил бажала Україні добра,

тіла об'єднання українських земель в одній націоналі

державі, але тільки після своєї перемоги. Безкомпрої

ність лідерів старшинських угруповань з домішкою ко]

ливості дедалі більше заводила Україну в глухий кут.

На Лівобережжі розгорілася окрема боротьба за гетьй

ську булаву. Тут у квітні 1662 Я. Сомко на старшинсі

раді у Козельці домігся проголошення себе «повним п

маном». Проте побув ним лише місяць, бо Москва не

знала законності цієї акції. її не влаштовувала кандидг

ра владного авторитетного полковника. Крім тс

Я. Сомко своїм прагненням до зміцнення особистої вл:

і збагачення встиг викликати проти себе і старшини ма

ве невдоволення «черні», а це загрожувало Москві дес

білізацією ситуації в регіоні і додатковими ускладнен

ми. На Чорній раді 1663 в Ніжині гетьманом був прого

шений висуванець Запорожжя І. Брюховецький. Восе

1665 йому було нав'язано укладення нового нерівнопр

ного договору (див. Московські статті 1665). У бере

1666 І. Брюховецький отримав наказ «без затримки» пе

дати воєводам міські ключі, гармати та запаси продово.

ства у містах. Розпочався перепис населення і збір под

ків до московської скарбниці.

Після фіаско Тетері і короткої міжусобної боротьби ге

маном Правобережної України стає її. Дорошенко (166

76). Ставлячи своїм головним завданням визволення

об'єднання всіх українських земель в одній незалежі

державі, він все своє життя безуспішно шукав надійне

союзника. Спочатку він визнавав залежність від Польї

що дозволило йому набрати сили і розправитися з прете

дентом на гетьманську булаву - брацлавським полкова

ком Василем Дрозденком. Розірвавши з Польще

П. Дорошенко у 1666 йде на зближення з Туреччиною, і

лодар якої запропонував йому прийняти його протекц

на умовах визнання удільності Української держави

згоди надати військову допомогу. У 1667 Дорошенко с*

ристався фактом Андрусівського миру, щоб відновити б

ротьбу за Правобережну Україну. У цей момент Дороше

ко запропонував російському урядові подати допомог)"

визволенні всієї України, але за умови гарантування їй а

тономного статусу і визнання його, Дорошенка, загальн

українським гетьманом. Після відмови російського уря;

руїна 433

Дорошенко закликав на допомогу татар. Грабежі татар

відштовхнули від нього мешканців західного регіону, чим

вдало скористався талановитий польський полководець

гетьман Ян Собеський (майбутній король Польщі). Його

завдання полегшувалося тим, що в серпні запорожці ата-

кували Очаків, а в середині вересня великий загін (близь-

ко 8 тис. чол.) на чолі з І. Сірком (на той час харківським

полковником) і кошовим І. Рогом прорвався через Перекоп

і дуже спустошив Крим. Довідавшись про це, Крим-Ґірей

пішов на укладення миру з поляками. П. Дорошенко, по-

ставлений у скрутне становище, змушений був також під-

писати договір, який передбачав підданство королю, до-

звіл шляхті повертатися до своїх маєтків тощо.

Значних зусиль правобережний гетьман докладав до по-

шуків порозуміння із Запорожжям та І. Брюховецьким.

Протягом 1665-67 у лівобережного гетьмана сталася ево-

люція політичних поглядів: з гарячого прихильника мос-

ковської орієнтації він стає її противником. Тому він при-

хильно зустрів пропозицію П. Дорошенка розпочати під-

готовку повстання проти московських воєвод, з тим, щоб

розірвати договір з Москвою і прийняти протекцію Туреч-

чини. На поч. 1668 лівобережний гетьман зібрав таємну

нараду полковників і відкрив їм свої плани. Заручившись

їх підтримкою, він направив посольства до султана й хана.

На поч. лютого 1668 в Лівобережній Україні вибухнуло

антимосковське повстання. Втрачаючи грунт під ногами,

І. Брюховецький спочатку робить спробу очолити народ-

ний рух і спрямувати його виключно проти російських

властей. До середини березня більшість території Лівобе-

режжя була звільнена з-під влади московського уряду.

Тимчасом стають рішучішими дії Туреччини, спрямовані

на встановлення протекції над Україною. У березні вели-

кий візир Мустафа-паша попередив уряд Речі Посполитої,

що султан бере козаків під свою опіку і не дозволить їх

кривдити.

Дочекавшись підходу татар і заручившись підтримкою

значної частини лівобережної старшини, П. Дорошенко

вирішив усунути І. Брюховецького і об'єднати козацьку

Україну. На поч. червня він переправився з військом через

Дніпро і повз Говтву та Решетилівку попрямував назустріч

лівобережному гетьману, який стояв табором на Сербово-

му полі. 7.6 П. Дорошенко направив до І. Брюховецького