6 Тис, на що після повстання 1625 змушена була піти Річ

Посполита, українське козацтво одержало визнання від

Швеції, посли якої 1626 приїжджали з пропозицією висту-

пити проти Польщі; ще через два роки запорожців запроси-

ли втрутитися в міжусобицю претендентів на кримський

престол.

Попри важкі поразки повстань 30-х рр. 17 ст. проти шля-

хетської Польщі, українське козацтво продовжувало під-

тримувати свій високий авторитет у Європі. Свідченням

цього був не лише намір європейських монархів викорис-

тати запорожців в об'єднаному поході проти Туреччини, а

й запросини значних їхніх підрозділів Австрією проти

Франції, а останньою - проти Іспанії. Зокрема, участю в

здобутті Дюнкерка дніпровська вольниця закріпила свою

славу хороброго воїнства на полях Франції.

На повну ж силу українське козацтво заявило про себе в пе-

ріод Хмельниччини. На відміну від попередніх своїх дося-

гнень, коли йому вдавалося добитися окремих поступок від

польської влади чи бути використаним іншими країнами,

тепер воно збройною сконсолідованою силою за допомо-

гою свого офіційного союзника - Кримського ханства - не

лише могло зайняти тверду позицію щодо власних прав, а

й на повний голос заявило про себе як оборонця рідного

народу. Саме козацтво змусило навколишній світ визнати з

1648 Відроджену українську державність, що офіційно за-

свідчила Туреччина, уклавши з Гетьманщиною перший

відомий нам договір. Підписання цього документа мало

надзвичайно велике значення для зміцнення міжнародного

авторитету українського козацтва, адже вперше в своїй

історії воно визнавалося як рівноправний партнер могут-

ньої сусідньої держави, з правом відкривати в столиці Ос-

манської імперії постійне представництво.

Водночас це спричинилося до того, що процес створення

рівноправних відносин з козацькою державою почав

швидко поширюватися. Наприклад, 16.3.1649 в Україну

вирушило перше офіційне посольство Московської дер-

жави. Після переговорів між послом Олексія Михайлови-

ча Григорієм Унковським і козацькою старшиною до

Москви було виряджено чигиринського полковника Федо-

ра Вешняка, котрий мав продовжити дипломатичні кон-

такти з північним сусідом.

Тоді ж прибув із Варшави посол польського короля Якуб

Смяровський, котрий повідомив про згоду піти на поступ-

ки в переговорах із козацтвом. Зрештою, укладенням Збо-

рівського договору в серпні 1649 гетьман Богдан Хмель-

ницький добився міжнародного визнання козацької дер-

жавності і з боку Речі Посполитої.

У ході Визвольної війни українського народу середини

17 ст. Богданові Хмельницькому вдалося налагодити

міждержавні зв'язки також із Великим князівством Ли-

товським, Молдовським князівством, Валахією,

496

УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО В МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ

І

і

г

*

с

<<

г

т

^

а

л

с

в

к

Сі

д

(І

У

ю

п

Р'

Ф

д

Тс

1<

Ні

ф

К

П(

Н

ег

ш

їн

ф

че

(1

їч

ні

(Б

Р.

У

В.

ст

ав

Ле

фі.

(Т

Угорщиною, Трансільванією, Австрією, Пруссією і на-

віть далекою Швецією.

Але одним з найважливіших дипломатичних кроків україн-

ського гетьмана було втягнути у війну з Польщею Москов-

ську державу, чого він добивався вже з 1648, і, крім того,

зажадати від останньої гарантій, що вона воюватиме з Річ-

чю Посполитою доти, поки українські землі не будуть по-

вністю визволені від іноземного поневолення. Щоправ-

да, прийом московських послів у зв'язку з цим на Переяс-

лавській раді в січні 1654 не увінчався підписанням очіку-

ваного договору. Перш ніж присягати, Б. Хмельницький і

старшина зажадали від московського посла В. Бутурліна

гарантій, що цар Олексій Михайлович не віддасть України

полякам, не добиватиметься скорочення козацьких зброй-

них сил, не порушуватиме кордонів та управлінських

структур Гетьманщини, тобто не обмежуватиме її суверен-

них прав. Коли ж московський посол відмовився дати такі

гарантії, посилаючись на те, що його самодержець ніколи

подібних присяг своїм підданим не складає, для цього до-

сить його високого слова, - сталося непередбачене: гетьман

залишив представників Москви у церкві, а сам кілька го-

дин відбував нараду зі старшинами. Сталося це тому, що,

як писав академік Агатангел Кримський, козацькій стар-

шині «Україна уявлялася як самостійна держава, але в

злуці з однією з сусідніх держав». А тому генеральна стар-

шина Війська Запорозького відмовилася підписувати Пе-

реяславський договір 1654, відправивши до Москви свій

проект його, який увійшов у історію як «Статті Богдана

Хмельницького», що складалися з 23 пунктів.

Коли ж Березневими статтями 1654 московський цар по-

рушив дане ним через Бутурліна слово, заборонивши, зок-

рема, Україні мати дипломатичні стосунки з Туреччиною й

Польщею, козацька старшина змушена була розвинути ак-

тивну дипломатичну діяльність для забезпечення міжна-

родних прав власного народу, здійснюючи, по суті, само-

стійну політику. Особливо цей процес посилився після під-

писання польсько-московського договору в 1656 у Вільно,

де на вимогу поляків московська делегація погодилася не

допустити козацьких послів на переговори, на яких вирішу-

валася доля України. Після того, як посли, які повернулися

з Вільно, заявили, що «погибло тепер Запорозьке військо,

помочі не маємо нізвідки, нема куди прихилити голову.

Москва хоче віддати Україну назад ляхам - козацьких по-

слів не допустили до посольського табору, як псів не пуска-

ють до церкви», Богдан Хмельницький заявив: «Діти, ви

тим не журіться! Я знаю, що з тим зробити! Треба відсту-

пити від православного царя! Підемо туди, куди нам Все-

вишній вкаже, - не тільки під християнського царя, а й під

бусурманського». Від його імені полковник Павло Тетеря

на поч. 1657 навіть заявив у Москві, що «он, гетман, Ви-

ленской комиссии не принял и бьіл о том сумнителен, не

для тово, чтобьі покою не хотеть, а вести войну... а для тово,

что поляки на сьезде хотели делать оманою».

Відтепер український гетьман, не пориваючи з Московсь-

кою державою, не платив їй ніяких податків, війська утри-

мував понад 60 тис, незважаючи на протести Олексія Ми-

хайловича, вів переговори зі Швецією, Угорщиною, Туреч-

чиною, Польщею. Не прислухаючись до застережень і пря-

мих заборон з боку Москви, гетьман намагався розширити

кордони своєї держави, прилучаючи до неї історичні укра-

їнські землі. Про свої наміри в цьому плані, наприклад,

щодо розселення українського етносу на захід він вира:

заявив московському послу Кікіну влітку 1656: «Від поч

ку кордон у великих князів руських з польськими короля

був по саму Віслу і угорський кордон».

Таку саму позицію козацька старшина обстоювала і

час укладання українсько-шведського договору 1657.1

генеральний писар Іван Виговський заявив шведське

послові Г. Веллінгу, що козацька старшина не збираєт

«вступати ні в які трактати, доки королівська величні

[Карл X] не признає за нами права на всю Стару Укра'

або Роксоланію, де грецька віра була і мова ще існує, -

Віслу. Аби вони могли затримати, що своєю шаблею з

були, і були б осміяні, коли б не вернули собі при ниніш

нагоді того, що було ними втрачено і несправедливо у і

забрано».

Справді, наприкінці життя Богданові Хмельницькому

велося воювати з кримською ордою, оскільки татари і

мовилися від союзу з Україною і, прийшовши на зе

України вже спільниками Речі Посполитої, завдали баг

горя й страждань українському народові. У 1656-57 кр

сько-татарський фактор працював проти України - а»

обрання Івана Виговського гетьманом. Новий гетьман

ко змінив вектор зовнішньої політики Української дер

ви, впритул зайнявшись відродженням відносин із Бах

сараєм. Виговський шукав підтримки в Бахчисараї, ро:

ховуючи використати татарську збройну силу в борої

проти Московської держави, бо гетьман і старшина о<

точно зрозуміли справжні наміри православного щ

коли той через п'ять років після настійливих прохань

дати допомогу в боротьбі проти католицької Польщі

решті відгукнувся, намагаючись перетворити Україн;

допомогою підступів і збройної сили у свою вотчину, і

відразу після свого обрання Іван Виговський не збира

закликати орду на українську землю.

У маніфесті до європейських держав український геть

чітко вказував на те, що «Москва готовить нам ярмо

самперед домашньою війною, себто нашою ж власі

зброєю, а потім відверто підносить проти нас свою вла

зброю без жодної нашої вини. Все те ми виявили, а те

ми змушені підняти законну оборону та й удатися до с

дів з просьбою за поміччю для своєї свободи. Не в нас

жить причина цієї війни, що розгорілася».

З огляду на підступну політику московського царя, кот

із часу Переяславської ради порушував своє слово збе]

ти за українцями давні права й звичаї, козацька старш

змушена була шукати вихід із того становища, в яю

Україна опинилася після 1654. Найоптимальнішим ї

ком для збереження власної державності дипломати Г<

манщини вибрали, довірившись обіцянкам Варіш

укладення рівноправного союзу трьох князівств - Полі

кого, Литовського та Руського, що було оформл