24. Правові підстави і особливості правового регулювання реорганізації та ліквідації суб’єктів агарного підприємництва.

Перереєстрація сільськогосподарського підприємства прова­диться в разі зміни форми власності, на якій засновано даний суб'єкт, або організаційної форми господарювання, або його най­менування і здійснюється в порядку, встановленому для його реєс­трації.

Скасування (припинення) державної реєстрації суб'єкта аграр­ного господарювання здійснюється за його особистою заявою, а та­кож на підставі рішення суду у випадках визнання недійсними або такими, що суперечать законодавству, установчих документів, або здійснення діяльності, що суперечить закону чи установчим доку­ментам, або в інших випадках, передбачених чинним законодавст­вом. Скасування державної реєстрації припиняє господарську ді­яльність сільськогосподарського підприємства і є підставою для здійснення заходів щодо його ліквідації. Підприємство вважається ліквідованим з дня внесення до державного реєстру запису про припинення його діяльності. Такий запис робиться після затвер­дження ліквідаційного балансу.

Припинення діяльності сільськогосподарського підприємства здійснюється переданням всього майна, прав та обов'язків іншим юридичним особам — правонаступникам (злиття, приєднання, по­діл, перетворення) або внаслідок ліквідації.

Після злиття суб'єктів аграрного господарювання усі майнові права та обов'язки кожного з них переходять до суб'єкта господа­рювання, що створений внаслідок злиття. У разі приєднання од­ного або кількох суб'єктів господарювання до іншого суб'єкта до цього останнього переходять усі майнові права та обов'язки при­єднаних суб'єктів господарювання. Поділ суб'єкта господарюван­ня зумовлює перехід усіх його майнових прав і обов'язків за роз­дільним актом (балансом) у відповідних частках до кожного з но­вих суб'єктів господарювання, що утворені внаслідок цього поді­лу. У разі виділення одного або кількох нових суб'єктів господа­рювання до кожного з них переходять за роздільним актом (балан­сом) у відповідних частках майнові права та обов'язки реорганізо­ваного суб'єкта. Наслідком перетворення одного суб'єкта господа­рювання в інший є перехід до новоутвореного суб'єкта господарю­вання всіх майнових прав і обов'язків попереднього суб'єкта гос­подарювання.

Суб'єкт аграрного господарювання ліквідується:

за рішенням його учасників або органу, уповноваженого на це установчими документами юридичної особи, в тому числі у зв'язку із закінченням строку, на який було створено юридичну особу, досягненням мети, для якої її створено, а також в інших ви­падках, передбачених установчими документами;

у разі визнання його в установленому порядку банкрутом, крім випадків передбачених чинним законодавством;

за рішенням суду про визнання ним недійсною державної ре­єстрації юридичної особи через допущені при її створенні пору­шення, які не можна усунути, а також в інших випадках, встанов­лених законом.

Якщо вартість майна сільськогосподарського підприємства є недостатньою для задоволення вимог кредиторів, юридична особа ліквідується в порядку, встановленому Законом України від 14 травня 1992 р. "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом"¹. Порядок припинення суб'єктів аграр­ного господарювання в процесі відновлення їх платоспроможності або банкрутства має низку особливостей.

По-перше, в разі продажу об'єктів нерухомості, які використо­вуються з метою сільськогосподарського виробництва та є у влас­ності сільськогосподарського підприємства, що визнано банкру­том, за інших рівних умов переважне право на придбання зазначе­них об'єктів належить сільськогосподарським підприємствам і фер­мерським господарствам, розташованим у даній місцевості.

По-друге, в разі ліквідації сільськогосподарського підприємства у зв'язку з визнанням його банкрутом звернення стягнення на зе­мельні ділянки, призначені для ведення товарного сільськогоспо­дарського виробництва, допускається у випадках, коли у цього під­приємства (власника землі) відсутнє інше майно, на яке може бу­ти звернене стягнення, якщо інше не запропоновано власником зе­мельної ділянки (ст. 139 ЗК).

По-третє, при введенні процедури розпорядження майном борж­ника аналіз фінансового становища сільськогосподарського,підпри­ємства повинен здійснюватися з урахуванням сезонності сільсько­господарського виробництва та його залежності від природно-кліма­тичних умов, а також можливості задоволення вимог кредиторів за рахунок доходів, які можуть бути одержані сільськогосподарським підприємством після закінчення відповідного періоду сільськогоспо­дарських робіт.

По-четверте, рішення про звернення з клопотанням до гос­подарського суду про санацію сільськогосподарських підпри­ємств приймається комітетом кредиторів за участю представни­ка органу місцевого самоврядування відповідної територіальної громади.

По-п'яте, санація сільськогосподарського підприємства вво­диться на строк до закінчення відповідного періоду сільськогоспо­дарських робіт з урахуванням часу, потрібного для реалізації виро­щеної (виробленої та переробленої) сільськогосподарської продук­ції. Зазначений строк не може перевищувати 15 місяців. У разі як­що протягом строку санації погіршилося фінансове становище сільськогосподарського підприємства у зв'язку із стихійним лихом, з епізоотіями та іншими несприятливими умовами, зазначений строк санації може бути продовжений на рік.

Ліквідація суб'єкта аграрного господарювання здійснюється ліквідаційною комісією, яка утворюється власником (власниками) майна суб'єкта господарювання чи його (їх) представниками (ор­ганами), або іншим органом, визначеним законом, якщо інший порядок її утворення не передбачений ГК. Ліквідацію суб'єкта гос­подарювання може бути також покладено на орган управління суб'єкта, що ліквідується (наприклад, на голову фермерського гос­подарства).

Орган (особа), який прийняв рішення про ліквідацію суб'єкта аграрного господарювання, встановлює порядок та визначає стро­ки проведення ліквідації, а також строк для заяви претензій креди­торами, що не може бути меншим, ніж 2 місяці з дня оголошення про ліквідацію.

Ліквідаційна комісія або інший орган, який провадить ліквіда­цію суб'єкта господарювання, вміщує в офіційних друкованих ор­ганах повідомлення про його ліквідацію та про порядок і строки за­яви кредиторами претензій, а явних (відомих) кредиторів повідом­ляє персонально у письмовій формі у встановлені ГК чи спеціаль­ним законодавством строки. Одночасно ліквідаційна комісія вжи­ває необхідних заходів щодо стягнення дебіторської заборгованос­ті суб'єкта аграрного господарювання, який ліквідується, та вияв­лення вимог кредиторів, з письмовим повідомленням кожного з них про ліквідацію суб'єкта господарювання.

Ліквідаційна комісія оцінює наявне майно суб'єкта аграрного господарювання, який ліквідується, і розраховується з кредитора­ми, складає ліквідаційний баланс та подає його власнику або орга­ну, який призначив ліквідаційну комісію. Достовірність і повнота ліквідаційного балансу повинні бути перевірені у встановленому законодавством порядку

Аграрне право і законодавство періоду переходу до ринкових відносин

В даний час аграрне право і законодавство повинні забезпечити поступовий перехід від соціалістичної правової системи організації сільськогосподарського виробництва до вільної ринкової системи, що передбачає глибоке реформування політичних, економічних та правових відносин у сільському господарстві. Завдання аграрного права і законодавства - формування нових норм і нових правових і законодавчих інститутів для функціонування ринкових відносин.  У загальній характеристиці норм аграрного права та законодавства слід відзначити значне зростання ролі норм цивільного, земельного права та законодавства, які набувають все більшого значення у регулюванні відносин сільськогосподарської власності і перш за все земельної власності, а також договірних відносин у таких сферах, як збут сільськогосподарської продукції, обслуговування сільськогосподарського виробництва, кредитні та страхові. Важливе значення стали набувати відносини в галузі біржової торгівлі та се нових форм, таких, як ф'ючерсна торгівля, форвардні угоди, заставні операції з сільськогосподарською продукцією сільськогосподарських виробників і організацій контрактної системи. З'являються перші експортні контракти на сільськогосподарську продукцію безпосередньо з її виробниками.  Серед земельних норм висунулися на перший план норми про оренду землі, застава, норми, що регулюють правомочності суб'єктів земельних відносин, що стосуються їхніх земельних ділянок.  Головним напрямком перетворень у сфері АПК стає впровадження ринкових відносин в усі ланки сільськогосподарських відносин і перш за все формування сільськогосподарського ринку. Для нього характерні безпосередній зв'язок між сільськогосподарським виробником і споживачем його продукції без втручання вищих управлінських та які планують структур, вільний вибір партнерів для договірних відносин) Наявність конкуренції і вільно складаються цін на сільськогосподарську продукцію. Розвиток ринкових відносин веде до позбавлення від дотаційного характеру розвитку всього АПК, ліквідації монополізму постачальників матеріальних ресурсів сільського господарства, введення вільних ринкових цін на промислову та сільськогосподарську продукцію. Найважливіше завдання Правового регулювання ринкових відносин - зміцнення договірних відносин між сільськогосподарськими та іншими організаціями народного господарства.  Перехід до ринкової економіки в країні, який визначається програмами економічних реформ законодавчої і виконавчої влади, означає перебудову аграрного сектора на основі формування приватної власності, розвиток підприємництва, підтримку різноманітних форм власності та форм ведення сільськогосподарського виробництва.  У процесі економічної реформи прийнято низку законодавчих актів, який закріпив основні напрямки та принципи розвитку ринкових відносин в аграрному секторі. Серед них найголовніше значення мають акти про земельну реформу, перетворення сільськогосподарських підприємств, що діють на соціалістичних принципах) в комерційні організації, що орієнтуються на принципи приватної власності) і на цій основі проведення приватизації і демонополізації підприємств. 

Ринкові відносини в АПК: поняття, сутність та правові форми забезпечення

Аграрна реформа в Україні спрямована насамперед на перехід до ринкової економіки. у зв'язку із цим реальне значення ринку і розширення товарно-грошових відносин у розвитку агропромислового комплексу непомірно зростає. Ринок, як система товарно-грошових відносин виробників і споживачів матеріальних благ стає все більшим стимулюючим чинником розвитку товарного виробництва в умовах приватної власності на землю, основні засоби і вироблену продукцію. Ринкові відносини характеризують ступінь розвитку кожної країни, обміну, стан і співвідношення попиту і пропозиції, як на окремі товари або якийсь один із них в масштабі однієї країни, або світової економічної системи. У більш вузькому розумінні ринок - це місце продажу товарів. В залежності від територіального і суспільного поділу праці, масштабів суспільного виробництва, його спеціалізації і концентрації формуються ринки місцеві, національні і світові. Ринок виникає на основі суспільного і територіального поділу праці тобто на основі розміщення і спеціалізації агропромислового виробництва, спеціалізація на виробництві певних видів продукції, які обходяться господарствам найдешевше дає можливість постійно розширювати сферу товарного виробництва.

Місткість ринку визначають обсяг виробництва, його спеціалізація і купівельна спроможність населення та інші чинники. Найвищого розвитку ринкові відносини досягають за капіталізму, де товарне виробництво стає масовим. Тут існує ринок землі, мінерально-сировинних і трудових ресурсів, капіталу і товарів особистого споживання. В умовах приватної власності на засоби виробництва і відособленості товаровиробництва ринок стає єдиною формою економічних зв'язків між ними, основним регулятором розвитку господарського комплексу і окремих галузей, оптимізації, розподілу, матеріально-технічних і трудових ресурсів, основним засобом реалізації основної мети суспільного виробництва - одержання максимального прибутку. Ринкові відносини в умовах приватної власності розвивається в умовах нормального процесу розширеного відтворення і стабільності суспільного виробництва.

Наявність ринку зумовлює необхідність врахувати при виробництві і реалізації товарів суспільно-необхідні затрати праці. Ринкова вартість визначається середніми умовами виробництва певного товару. В тих товаровиробників в яких індивідуальна вартість нижча від суспільної одержують додатковий продукт, що є формою надлишкової додаткової вартості. Ці товаровиробники, в яких індивідуальна вартість вища від ринкової не витримують конкуренції і змушені знижувати індивідуальні затрати виробництва.

Характерною особливістю ринкової економіки є конкуренція тобто боротьба між приватними товаровиробниками вигідні умови виробництва і збуту готової продукції та одержання максимального прибутку. Конкурентна боротьба між крупними монополіями і не монополізованими підприємствами (аутсайдерами, а також між окремими державами за ринки збуту та джерела сировини, за сфери прикладання капіталу, праці і науки стала основною рушійною силою розвитку продуктивних сил.

В агропромисловому комплексі можливі такі основні види конкуренції:

Конкуренція між різними формами власності в тому числі і приватної колективної, державної і змішаної. Ринок покликаний визначити рівень соціально-економічні умови кожної із них.

Конкуренція між різними формами господарювання, стосовно яких повинен реалізовуватися принцип самостійності і самозабезпеченості і відповідальності за якісні показники товарної продукції.

Конкуренція між виробниками однорідної продукції. Сільськогосподарські підприємства можуть стати конкурентами у виробництві у виробництві тих чи інших видів продукції рослинництва і тваринництва та продуктів їх переробки.

Конкуренція між виробниками і посередниками, оскільки суспільний поділ праці створює умови для експлуатації партнерів, які знаходяться в одному ланцюгу: виробник - посередник і споживач.

Конкуренція виступає як спроможність товаровиробників створювати для себе певні переваги в конкурентному ринковому середовищі на основі максимального використання досягнень агротехнічного прогресу організації праці, виробництва і управління, товаровиробники, які домагаються високої продуктивності праці, низької собівартості продукції підвищення її якості і споживної вартості стають конкурентноздатними на ринку. Таким чином умови конкуренції стимулюють розвиток агротехнічного прогресу, впровадження наукової організації праці, виробництва і управління. В умовах ринкової економіки саме конкуренція змушує впроваджувати найпродуктивніші методи ведення землеробства і тваринництва, систематично підвищувати родючість грунтів здійснювати комплексно-меліоративні роботи, постійно удосконалювати систему утримування і годівлі продуктивної худоби, та розвивати селекційно-племінну роботу.

Однак треба відзначити, що в сучасних кризових умовах конкуренція обертається дуже великим лихом для багатьох сільськогосподарських виробників . Так господарства Карпат , Полісся та деяких інших районів, які використовують найменш родючі землі і ведуть своє сільське господарство в малосприятливих умовах не витримують конкуренції і згортають сільськогосподарське виробництво. Не обмежена конкуренція, веде до банкрутства  великої кількості  підприємств,  зростання  їх  збитковості, сповільнення    агропромислового   виробництва.     Необмежена конкуренція породжує безробіття, стагнацію розвитку продуктивних сил, скорочення   виробничих   потужностей   підприємств,   зміцнює   привілеї корумпованих і мафіозних груп суспільства, підриває роль економічних стимулів розвитку економіки.

Конкуренція породжує нерівномірність заробітків за рівну працю, а різниця оплати праці залежить від залежності від людини, її працездатності і території. Вплив власних закономірностей форм вартості призводить до того, що кожен одержує не стільки за затрачену працю, а за реалізацію готової продукції на ринку. Орієнтація на відповідність доходів по відношенню до затрат праці втрачає силу, вибір трудової діяльності відбувається, не у відповідності з кваліфікацією, трудовими навиками, здібностями і фізичними можливостями, а на реалізацію продукції на ринку, за більш високими цінами і доходами. Отже конкуренція вносить деякізміни у можливості раціонального використання в сучасних кризових умовах та розмірах агропромислового виробництва при значній взаємозалежності окремих його частин. Стихійні ринкові зв'язки породжують досить значні диспропорції у розвитку АПК і можуть дестабілізувати не тільки його одного, але і всю національну економіку.

Про це свідчить досвід попередніх років економічних реформ, коли в результаті лібералізації та обмінних процесів в Україні відбулася дестабілізація ринку цукру, олійних продуктів, м'яса, молока, картоплі, свіжих фруктів та інших видів продукції. Ми втратили не тільки зовнішній але і внутрішній ринок і головною причиною цього стало зниження економічної ефективності сільськогосподарського виробництва.

Формування ринку продовольчої продукції, особливо в умовах її дефіциту повинно стати із необхідності створення державного фонду і запасів продовольства, сировини та продукції її переробки, збереження повної частини централізованих запасів продовольства і сировини і продуктів її переробки.

Оскільки спад виробництва сільськогосподарської продукції значно більшим ніж в інших галузях то можна зробити висновок, що відносна конкурентоспроможність сільського господарства нижча ніж в інших галузях промисловості. Торгівля сільськогосподарською продукцією сильно потерпіла через скорочення її виробництва, розриву територіальних зв'язків з колишніми союзними республіками і країнами сходу, не конкурентоспроможність на світовому ринку . якщо у 80-х роках експорт сільськогосподарської продукції становив 18=20% то в 1990р. його питома вага знизилась до 10-12%.

Отже проблема підвищення експортної спроможності агропромислового комплексу стає однією із дуже важливих. Стосовно до тваринницько промислового-комплексу то тут головним має бути розвиток промислового, польового і лужнопасовищного кормовиробництва, відновлення поголів'я продуктивної худоби і птиці, підвищення її продуктивності, стабільне нарощування виробництва всіх видів продукції тваринництва і заповнення нею містимості внутрішніх і зовнішніх ринків.

Кожний учасник ринкових відносин повинен мати повні права і гарантії , які мають зводитись до слідуючого: право на виробництво тієї чи іншої ринкової продукції, самостійно приймати рішення про асортимент і обсяги, кількісні і якісні показники виробництва тої чи іншої продукції, вступати в договірні відносини зі своїми партнерами, встановлювати ринкові ціни, вільний вибір постачальників сировини і збуту продукції, виробники товарної продукції мають право на оплату своєї праці відповідно до її кількості і якості і кваліфікації в розмірі яка забезпечує розширене відтворення робочої сили. Ринкова економіка функціонує як багатогалузева ієрархічно організована система, де процес виробництва підпорядковано процесу споживання на основі розширеного відтворення.

Україна розвиває свою економіку в специфічний спосіб. Труднощі і проблеми полягають в тому, що практично відсутнім був ринковий сектор економіки в аграрному господарстві. Не було також людей, які б мали б досвід господарювання і комерційної діяльності в умовах ринкової економіки. І це в умовах, які характеризуються високою мілітаризацією економіки, низьким рівнем науково-технічним прогресу, відсталими технологіями, приоритетом галузей, що виробляли промислові засоби виробництва і предмети праці, нерозвиненістю соціально-економічної структури, високою зношеністю основних фондів. Враховуючи кризову ситуацію, що склалася в Україні і досвіду регулювання ринкової економіки в Китаї, Японії, та країнах західної Європи держава змушена жорстко регулювати перехід економіки до ринкових відносин, стимулювати розвиток товарного виробництва і промислового обігу. Для України з огляду на її потенційні можливості, перехідний період до ринку не може бути таким швидким і безболісним, як для інших постсоціалістичних країн і зокрема країн Прибалтики та Західної Європи. Стартові умови при вході до ринку, які мала Україна виявилися надзвичайно складними. Дуже висока енергомісткість економіки, велика залежність України від поставок енергоносіїв з Росії , постійне підвищення цін на нафту, газ, пальне мастила та інші матеріали, матеріально-технічні засоби виробництва і предмети праці дуже ускладнюють перехід до ринкової економіки. Отже здійснення структурної перебудови господарського комплексу і перехід до ринкової економіки слід починати насамперед з пріоритетності розвитку паливно -енергетичного комплексу.

Серед пріоритетів розвитку економіки нашої країни на друге місце необхідно поставити агропромисловий комплекс і його основну частку -сільськогосподарське виробництво. Слід визначити, що в Україні воно має унікальні умови для свого розвитку. Найкращі умови для свого розвитку має тваринництво. Розвиток м'ясного, м'ясомолочного і молочного скотарства, м'ясного, м'ясо-сального і беконного свинарства, вівчарства і птахівництва та м'ясомолочної промисловості відкриває досить великі можливості наповнення місткості зовнішнього і внутрішнього ринків великою кількістю продовольчих товарів. Ліквідація товарного дефіциту та інфляційних явищ при умові розвитку тваринницько-промислового комплексу була досягнута мінімальнім потребі в капітальних вкладеннях і в короткі строки. Перехід до ринкових відносин агропромислового комплексу ускладнюється через відсутність відповідних ринкових структур. Адже в нас фактично відсутній грошовий обіг, тільки що починають функціонувати торгові палати, біржі, та інші торгові організації.

На ринок повинні виходити вільні товаровиробники, які мають право власності на землю, основні засоби виробництва і вироблену продукцію. Але продовольчий ринок може розвиватися при умові ринку промислових засобів виробництва і предметів праці. Поки що Україна не має досить розвиненого сільськогосподарського машинобудування, комбікормової мікробіологічної та інших галузей промисловості. Отже перехід від планової до ринкової економіки мусить бути довготривалим, складним і регульованим. На сьогодні наукові дослідження в цьому в цьому напрямі зводяться до абстрагування пропозиції і рекомендації виходу агропромислового комплексу з кризового стану і розвитку ринкових відносин. Найважливіші із них органічно входять в нову парадигму управління. Її основні положення з одного боку, враховують все те прогресивне, що знає світова наука з проблем управління ринковою економікою, а з другого узагальнення теоретичних і методологічних положень про особливості управління економікою в перехідний до ринку період. Виходячи з цих теоретико-методологічних положень можна сформулювати науково-організаційні основи ринкової економіки. Вони зводяться до слідуючого:

1. Оптимальне поєднання методів ринкового регулювання з державним, які грунтуються на зворотних зв'язках соціально-економічного розвитку країни і розширення ринкових відносин досить складний, в окремих випадках навіть суперечливий, але цілеспрямованийпроцес обов'язковим і активним регулятором повинна бути держава. Стихійність і може дати такі негативні наслідки , які навіть трудно передбачити. Більшість вчених справедливо вказує , що в перехідний період держава мусить регулювати не тільки розвиток економіки але й товарно-промислові відносини. Маючи в своєму розпорядженні інвестиційні, цінові, податкові, рентні, фінансово-кредитні, страхові та інші механізми може регулювати як розвиток економіки а так і розвиток товарно-грошових відносин.

2. В нових  умовах  господарювання   суб'єктів   (підприємств   і організацій), як відкритих соціально організаційних систем мають бути спрямовані насамперед на максимальне задоволення потреб населення. У зв'язку із цим значно розширюються функції господарських суб'єктів. Маркетингові  дослідження  розширення  зовнішньоекономічних  зв'язків, залучення іноземного капіталу, самостійність господарських рішень, які в минулому    були    поза  межами    промислових    сільськогосподарських підприємств і організацій стали тепер предметом їх господарської діяльності, одержання   прибутків   необхідних   для   розширеного   відтворення   і високопродуктивного    господарювання     в     конкретному    ринковому середовищі.

Враховуючи не тільки економічну, але й соціальну роль кожного підприємства і господарства, яка в умовах ринкової економіки посилюється у справі соціального розвитку населення і зокрема своїх працівників державне стимулювання їх розвитку має важливе значення для соціального захисту населення.

3. Самоуправління і перехід від поліцентричної системи управління до регіональної. Слід підкреслити, що на сучасному розвитку економіки центри господарювання дедалі зміщуються в регіони, економічна самостійність яких все більше зростає. Крім управління процесами формування територіальних виробничих комплексів, з заплутаними циклами виробництва і споживання, особливе місце відводиться розв'язанню таких питань як регулювання балансу ввозу продукції, міжрегіональної торгівлі, зовнішньоекономічної діяльності, поглиблення фінансоспроможності, розширення регіональних економічних торгівельних зв'язків. реалізація цього положення вимагає здійснення науково-обгрунтованої політики.

4. Поєднання ринкових і адміністративних методів управління підприємствами і організаціями державного сектору економіки. у перехідний період дуже велика кількість державних підприємств і господарств приватизуються і переходять у приватний сектор економіки. Однак як і державний так і приватний сектор економіки повинні залишатися в колі зору держави. однак державний сектор економіки представляє собою досить стійку, потужну і державну основу фінансово-промислових груп та агропромислових формувань конкурентноспроможних не тільки на внутрішньому, але і на міжнародному ринку і він повинен бути в полі зору фінансово-економічної політики, суть якої повинна заключатися в оптимальному поєднанні методів ринкових і адміністративного регулювання цього сектора економіки.

В умовах перехідного періоду ринок продовольства повинен теж в якійсь мірі стимулюватися державою. досить велике дефіцит продовольчих товарів, постійний спад виробництва сільськогосподарської продукції і продуктів їх переробки, постійне зростання цін на продовольчі товари, агресія зовнішніх товаровиробників на внутрішні продовольчий ринок вимагають розробки і впровадження нової ринкової політики, суть якої заключається у максимальному стимулюванні постійного нарощування товарів, з цією метою повинні бути задіяні всі економічні стимули.

Ринок сільськогосподарської продукції і продуктів її переробки формується суб'єктами господарювання і ринкових відносин, якими виступають колективні державні підприємства, кооперативні об'єднання, спілки та асоціації кооперативів, агрофірми і агротворчі міжгосподарські сільськогосподарські підприємства, спілки селянських господарів та інші селянські і фермерські господарства, підприємства системи заготівлі, зберігання, переробки і реалізації готової продукції. Залежно від особливостей суб'єкти ринку, що вступають товарообмін, вони формують, забезпечують    державу    та    кооперативну    торгівлю    всіма    видамиагропромислової продукції або входять у більш складну систему товарообігу, як наприклад агропромислові біржі.

Характерною особливістю формування ринкових відносин полягає в тому, що сільськогосподарське виробництво більше ніж яка небуть інша галузь залежить від стабільності ринкової кон'юнктури, а продовольчий ринок найуразливіший з соціальної точки зору, оскільки його розвиток безпосередньо пов'язаний з платіжопроможністю населення. Слід підкреслити, що вона протягом всього періоду реформування, економіка постійно знижується. Мотиваційний потенціал ринкової поміж ще недостатньо стимулюється через відносини власності, розподілу, виробничі затрати, собівартість, рентабельність, цінт, прибутки та інші стимули.

Заперечною стадією обігом товарів є торгівля і без неї ринок функціонувати не може. Вона представляє собою продаж товарів, населенню, переробним підприємствам і установам для виробничого споживання. Основними формами торгівлі є приватна, кооперативна і державна. Протягом останього часу у зв'язку з роздержавленням і приватизації майна, розширенням приватного сектору економіки все більших масштабів набирає приватна торгівля. Вона включає продаж товарів через мережу роздрібних торгових ринків, підприємств громадського харчування. Отож товар з ????? тривалістю існує ще і кооперативно, яка базується на кооперативній, колективній та інших суспільних формах власності які ще існують у нашій державі. Торгівля у такій формі здійснює переважно споживча корпорація. Однак перехід до ринкової економіки період, коли ще в державній власності, залишається ще земля, фабрики і заводи домінуючою залишається ще державна торгівля яка забезпечує обмін товарів та економічні зв'язки між виробництвом і споживанням, між окремими галузями і підприємствами, яка між окремими регіонами кожної країни. Державна торгівля - це форма обміну за якої обіг товарів та просування їх сфери виробництва у сферу споживання відбувається на основі ринку через продаж і купівлю. Виникла торгівля з появою товарного виробництва і найбільшого розвитку досягла в умовах капіталізму, коли товарне виробництво стає можливим і у сферу обміну залучається все більша частина валового суспільного продукту, створюється внутрішній і зовнішній ринок. Торгівля перетворюється у невід'ємну частину суспільного виробництва. Фінансовий результат торгівлі - торговельний прибуток. Це частина додаткової вартості, яку товаровиробники віддають торгівцям за реалізацію своїх товарів, він визначається середньою нормою прибутку. Отже торговець одержуючи середню норму прибутку джерелом, якої є додаткова вартість створена у матеріальному виробництві формує свій торгівельний капітал. Це частина суспільного капіталу, яка перебуває у двох формах товарно-торговійгрошово торговій.

Торгівля не може розвиватися без підприємництва і бізнесу. Ці поняття ідентичні між собою, які означають діяльність окремих осіб, підприємств чи організацій спрямованих на розвиток виробництва і торгівлі, або надання послуг обміну на інші товари чи послуги. Бізнес або підприємництво відбувається у відповідному середовищі: географічному, економічному, технологічному, соціально-культурному, нормативно правовому, ринковому та іншому. Географічне середовище характеризує природні умови і ресурси і їх територіальне поєднання. Тому розвиток бізнесу і підприємництва має дуже великі регіональні особливості і зумовлює необхідність. В агропромисловому комплексі, де на розміщення спеціалізацію сільськогосподарського виробництва формуються зони і райони товарного виробництва зерна, цукрових буряків, соняшнику, ллянопродукції, картоплі, городини закритого і відкритого ґрунту, плодів, ягід, винограду, м'яса яловичини і свинини, молока, вовни, яєць і продуктів їх переробки. В зонах і районах масового виробництва товарної продукції, землеробства і тваринництва формуються торгові біржі, компанії та інші торгуючі організації, які торгують як на внутрішньому так і на зовнішньому ринках.

Економічна ситуація визначає сприятливість середовища для розвитку бізнесу   і  підприємництва.   В   залежності   рівня   розвитку   економіки, економічної ефективності функціонування його різних галузей, обсягів виробництва продукції, її собівартості і рентабельності формуються товарні маси продукції які є предметом бізнесу і підприємництва. І чим більше товарної маси, чим дешевше вона обходиться тим більша сфера бізнесу і підприємництва. Економіка кожної країни чи регіону визначає масу товарної продукції, її структуру, наявність робочих місць, рівень оплати праці, покупну спроможність населення та місткість ринку.

Бізнес і його учасники діють в межах правового поля і чим воно сприятливіше для їх розвитку, тим інтенсивніше розвивається торгівля. Розвиток бізнесу має регламентуватися законами про біржі, торгові палати, якість товарів і послуг тощо. Технологічне середовище визначає рівень технологізації, автоматизації і комп'ютеризації підприємницької діяльності та здійснення торгових операцій.

Ринкове середовище пов'язане насамперед з місткістю ринку, його платоспроможністю населення, можливостями ринкового капіталу і його використання для розвитку ринкової торгівлі.

Розвиток бізнесу і підприємницької діяльності грунтується на плануванні і прогнозуванні ділової активності. Для цього складаються насамперед бізнес плани - документи які містять систему взаємозв'язаних в часі і просторі та узгоджених між собою показників підприємницької і господарської діяльності.

Ефективне функціонування ринку, розвиток бізнесу і підприємництва неможливі без існування маркетингу, що в перекладі з англійської мови (marketing, market) ринок, збут. Маркетинг - це підприємницька діяльність на ринку зорієнтована на проходження товарів і послуг від виробника до споживача. У більш широкому розумінні маркетинг - це система теоретичних, методологічних положень і практичних знань, що допомагають оптимізувати відносини між виробництвом товарів і послуг та іншими споживачами.

Правове регулювання ринку землі в Україні

Відповідно до статті 14 Конституції України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР, земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою виключно відповідно до закону [1]. Відповідно до статті 127 Земельного кодексу України від 25.10.2001 № 2768-III (далі – ЗКУ) [2], органи державної влади та органи місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень здійснюють продаж земельних ділянок державної чи комунальної власності або прав на них (оренди, суперфіцію, емфітевзису) громадянам, юридичним особам та іноземним державам на підставах та в порядку, встановлених цим Кодексом. Продаж земельних ділянок державної та комунальної власності або прав на них (оренди, суперфіцію, емфітевзису) на конкурентних засадах здійснюється у формі аукціону. Громадяни та юридичні особи України, а також територіальні громади та держава,відповідно до статті 131 ЗКУ, мають право набувати у власність земельні ділянки на підставі міни, ренти, дарування, успадкування та інших цивільно-правових угод.Укладення таких угод здійснюється відповідно до Цивільного кодексу України [3] із урахуванням вимог ЗКУ. Угоди про перехід права власності на земельні ділянки укладаються в письмовій формі, нотаріально посвідчуються і вважаються укладеними з дня їх нотаріального посвідчення. Слід відзначити, що ЗКУ не формує завершеного правового поля щодо ринкового обороту прав на земельні ділянки. Відповідно до пункту четвертого Прикінцевих положень цього Кодексу, Кабінет Міністрів України у шестимісячний строк після його опублікування цього Кодексу мав розробити, у тому числі, проект закону про ринок землі.

Відповідно до пункту 15 Перехідних положень ЗКУ, до набрання чинності законами України про державний земельний кадастр та про ринок земель не допускається: а) купівля-продаж земельних ділянок сільськогосподарського призначення державної та комунальної власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб; б) купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених в натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб.

Крім того, відповідно до пункту п’ятого статті 137 ЗКУ, земельні торги проводяться у порядку, встановленому законом. Це, зокрема, було для Президента України підставою зупинити дію постанов Кабінету Міністрів України від 22.02.2008 № 90 «Деякі питання проведення земельних аукціонів» (у частині затвердження Порядку проведення земельних аукціонів) та від 17.04.2008 № 394 «Про затвердження Порядку проведення у 2008 році земельних аукціонів». Фактично, внаслідок відсутності закону України «Про порядок проведення земельних торгів» або «Про ринок земель» (який врегульовував би, в тому числі, порядок відчуження земельних ділянок на конкурентних засадах), усі земельні аукціони у даний час в Україні проводяться поза правовим полем. Таким чином, надзвичайно важливою задачею на шляху розвитку ринкових земельних відносин в Україні стає повноцінне запровадження правового регулювання ринку землі. Аналіз останніх наукових досліджень. Питанням формування та розвитку земельних відносин в Україні присвячено роботи відомих вчених-аграрників: В.П. Галушки, А.С. Даниленка, Д.С. Добряка, Л.Я. Новаковського, П.Т. Саблука, А.Я. Сохнича, А.Г. Тихонова, А.М. Третяка, А.Г. Тихонова, М.М. Федорова та інших [4, 5, 6]. У Верховні Раді України у даний час зареєстровано три законопроекти «Про ринок земель» (№ 2143 від 28.02.2008, внесений Кабінетом Міністрів України; № 2143-1 від 03.04.2008, внесений народними депутатами Сулковським П.Г., Бевзенко В.Ф., Сігалом Є.Я., Терещуком С.М., Ткачем Р.В. та Тимошенко М.М.; № 2143-2 від 21.04.2008, внесений народним депутатом Зайцем І.О.)*. Разом з тим значною мірою дискусійними залишаються питання правового забезпечення формування і розвитку ринкових земельних відносин в Україні, а також визначення механізмів регулювання ринкового обороту речових прав на земельні ділянки. Метою даної статті є аналіз сучасного нормативно-правового забезпечення ринку земель в Україні та викладення підходів щодо визначення правових, організаційних та економічних засад відчуження речових прав на земельні ділянки для забезпечення подальшого розвитку ринкових земельних відносин, активізації інвестиційної діяльності, збільшення надходжень до державного та місцевих бюджетів. Виклад основного матеріалу. Формування ринку земель сільськогосподарського призначення є одним з найбільш дискусійних питань земельної політики в Україні. Протягом 15 років щодо цього питання точаться надзвичайно гострі політичні дискусії. Але суспільство і більшість політичних сил визнають неминучість формування ринку земель і, в тому числі, земель сільськогосподарського призначення, створення якого стане головною запорукою завершення економічної реформи. Слід відзначити, що існуючі законопроекти «Про ринок земель», які перебувають на розгляді Верховної Ради України, перенасичені нормами, що безпосередньо не стосуються обороту земель, а більше стосуються землеустрою, державного контролю за використанням та охороною земель, повноважень органів державної влади та місцевого самоврядування – тобто питань, які врегульовані іншими спеціальними актами законодавства. Це спричиняє виникнення значних політичних дискусій навколо тексту законопроектів, стримує їх розгляд і прийняття Верховною Радою України. Практика підказує недоцільність введення у закон норм, що обмежуватимуть ринковий оборот (за площею ділянок у власності однієї особи, кваліфікаційним вимогами до покупців), створюватимуть додаткові бюрократичні органи у формі комісій, товариств із регулювання ринку тощо, оскільки на практиці більшість з подібних обмежень учасники ринку зможуть «обійти» без зайвих зусиль.

У зв’язку із вищезазначеним, автором пропонуються наступні правові, організаційні та економічні підходи щодо законодавчого регулювання відчуження речових прав на земельні ділянки:

) Закон України «Про ринок земель» (надалі – Закон) повинен врегульовувати комплекс суспільних правовідносин, пов'язаних з відчуженням речових прав на земельні ділянки всіх форм власності. Дія цього Закону не повинна поширюватися на іпотеку, на відчуження прав на будівлі, споруди та інші об'єкти цивільних прав, на які іншими законами поширено правовий режим нерухомої речі, на внесення речових прав на земельні ділянки до статутного капіталу господарських товариств, на оборот корпоративних прав на суб'єкти господарювання, на реєстрацію ділянок надр для добування корисних копалин, а також на викуп земельних ділянок для суспільних потреб. 2) Об’єктами ринку земель слід вважати зареєстровані відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень» [7] речові права на земельні ділянки, щодо яких відсутні обмеження або заборона на розпорядження, установлені відповідно до правочину (договору), закону або актів органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових осіб, прийнятих у межах повноважень, визначених Конституцією України, .Земельного кодексу України та інших законодавчих актів. Відповідно, об’єктами ринку земель можуть бути: а) речові права на земельні ділянки: • право власності на земельну ділянку; • право на частку у спільній частковій власності на земельну ділянку; б) речові права на чужі земельні ділянки: • право володіння та користування земельною ділянкою (право оренди, суборенди); • право користування земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис); • право забудови земельної ділянки (суперфіцій). 3) Суб’єктами ринку земель є особи, що можуть відчужувати речові права на земельні ділянки, та особи, що можуть набувати речові права на земельні ділянки, відповідно до Конституції України, .Земельного кодексу України та інших законодавчих актів. Такими особами можуть бути: фізичні та юридичні особи; держава; територіальні громади; іноземці та особи без громадянства; іноземні юридичні особи; міжнародні організації; іноземні держави. 4) Речові права суб’єктів ринку земель на земельні ділянки мають визнаватися на підставі відомостей Державного реєстру прав на нерухоме майно та їх обмежень у складі державного земельного кадастру, відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень». 5) Державне регулювання ринку земель має здійснюватися з метою захисту економічної конкуренції, спрощення доступу громадян до землі як ресурсу людського розвитку, забезпечення галузей економіки земельними ресурсами, а також попередження недобросовісних дій суб’єктів ринку. Повноваження щодо державного регулювання ринку земель доцільно покласти на Кабінет Міністрів України, Антимонопольний комітет України та спеціально уповноважений центральний органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Безпосереднє державне регулювання ринку земель доцільно здійснювати шляхом: • розробки, затвердження та реалізації державних програм регулювання ринку земель; • нормативно-правового регулювання діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування на ринку земель; • моніторингу і прогнозування ринку земель; • попередження недобросовісних дій суб’єктів ринку землі; • ліцензування господарської діяльності щодо проведення земельних торгів з продажу речових прав на земельні ділянки державної та комунальної власності. 6) До повноважень Кабінету Міністрів України у сфері ринку земель слід віднести: • формування та реалізація державної політики у сфері регулювання ринку земель; • затвердження державних програм регулювання ринку земель. 7) До повноважень Антимонопольного комітету України у сфері державного регулювання ринку земель слід віднести: • внесення пропозицій щодо формування державної політики у сфері ринку земель і участь у її реалізації; • захист економічної конкуренції, обмеження монополізму на ринку земель. 8) Повноваження центрального органу виконавчої влади з питань земельних ресурсів у сфері державного регулювання ринку земель повинні включати: • внесення пропозицій щодо формування державної політики у сфері ринку земель і участь у її реалізації; • створення спеціалізованих державних підприємств, які реалізують державні програми регулювання ринку земель та здійснюють розпорядження землями державної власності; • проведення моніторингу і прогнозування ринку земель; • відстеження недобросовісних дій суб’єктів ринку землі та застосування заходів впливу; • ліцензування господарської діяльності щодо проведення земельних торгів з продажу речових прав на земельні ділянки державної та комунальної власності. 9) Державні програми регулювання ринку земель мають визначати комплекс взаємопов'язаних завдань і заходів, які спрямовані на регулювання ринку земель спеціалізованими державними підприємствами, шляхом продажу речових прав на земельні ділянки державної власності та купівлі речових прав на земельні ділянку у державну власність із використанням коштів Державного бюджету України. 10) Моніторинг ринку земель слід проводити шляхом збирання, узагальнення та аналізу центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів відомостей про ціну речових прав на земельні ділянки у договорах про їх відчуження, а також відомостей про ринкову вартість речових прав на земельні ділянки за їх експертною грошовою оцінкою, із визначенням на цій основі індикативних цін на земельні ділянки різного цільового призначення. 11) Прогнозування ринку земель слід проводити шляхом узагальнення та аналізу центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів даних моніторингу земель та іншої інформації із визначенням на цій основі прогнозних цін на земельні ділянки різного цільового призначення. 12) Держава має забезпечувати попередження недобросовісних дій суб’єктів ринку земель. До дій суб’єктів ринку землі, що викликають підозру на їх приналежність до недобросовісних, слід відносити:

• спроби відчуження речових прав на земельні ділянки сільськогосподарського призначення за ціною, що істотно відрізняється від їх ринкової вартості або індикативних цін на земельні ділянки відповідного цільового призначення; • спроби відчуження речових прав на земельні ділянки сільськогосподарського призначення, що призведуть до досягнення суб'єктом (суб’єктами) ринку монопольного (домінуючого) становища, підтримання або посилення цього становища. 13) Відчуження речових прав на земельну ділянку слід розглядати як добровільну оплатну або безоплатну передачу речових прав на земельну ділянку від однієї особи (осіб) до іншої особи (осіб) у приватному порядку або на конкурентних засадах (земельних торгах) на підставі договору відповідно до вимог законодавства. Відчуження речових прав на земельні ділянки може здійснюватися на підставі:

• договору купівлі-продажу земельної ділянки; • договору купівлю-продажу частки у праві спільної часткової власності на земельну ділянку; • договору міни земельних ділянок; • договору дарування земельної ділянки; • договору довічного утримання (догляду), що передбачає передачу прав на земельну ділянку; • договору оренди (суборенди) земельної ділянки; • договору емфітевзису; • договору суперфіцію; • договору земельної ренти; • спадкового договору, що передбачає передачу прав на земельну ділянку. 14) Метою проведення земельних торгів слід вважати визначення покупця речових прав на земельну ділянку на конкурентних засадах. Формами проведення земельних торгів є земельний аукціон або земельний конкурс. Виконавцями земельних торгів мають бути: • юридичні особи – суб'єкти господарювання незалежно від їх організаційно-правової форми та форми власності, що мають у своєму складі ліцитаторів з продажу земельних ділянок та які отримали ліцензії на проведення земельних торгів у встановленому законом порядку; • фізичні особи – суб'єкти підприємницької діяльності, які отримали кваліфікаційне свідоцтво ліцитатора з продажу земельних ділянок та ліцензію на проведення земельних торгів у встановленому законом порядку. 15) Ліцитаторами з продажу земельних ділянок можуть бути громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які склали кваліфікаційний іспит та одержали кваліфікаційне свідоцтво ліцитатора з продажу земельних ділянок. Професійна підготовка ліцитаторів з продажу земельних ділянок має проводитись навчальними закладами, які уклали угоди про співробітництво щодо професійної підготовки ліцитаторів з продажу земельних ділянок з центральним органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів. Центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів повинен сприяти створенню конкурентного середовища серед навчальних закладів, які здійснюють професійну підготовку ліцитаторів з продажу земельних ділянок. 16) За результатами проведення земельних торгів виконавцем земельних торгів повинен складатися звіт. Звіт про проведення земельних торгів слід вважати підставою для укладання договору про відчуження речових прав на земельну ділянку. Виконавці земельних торгів мають бути зобов'язані безоплатно передавати копії звітів про проведення земельних торгів у Державний фонд документації із землеустрою. 17) Фінансування проведення земельних торгів з відчуження речових прав на земельні ділянки державної та комунальної власності слід проводити виключно за рахунок коштів Державного бюджету України та місцевих бюджетів, а також коштів спеціалізованих державних підприємств, які реалізують державні програми регулювання ринку земель та здійснюють розпорядження землями державної власності.

Правове регулювання ринку праці в сільському господарстві

Реформування аграрного сектору економіки певною мірою вплинуло на стан ринку праці сільського населення.

Ринок праці сільського населення протягом останніх років характеризувався скороченням чисельності працівників сільськогосподарських підприємств, звуженням сфери прикладання праці та невідповідністю пропонованої робочої сили за своїм професійним складом і кваліфікаційним рівнем потребам роботодавців. Такий стан був обумовлений передусім перенасиченістю сільського господарства трудовими ресурсами до здійснення ринкових реформ, утриманням протягом 90-х років на підприємствах сільського господарства надмірної чисельності працівників, які працювали на умовах неповного робочого часу і перебували в тривалих адміністративних відпустках. Водночас зміни, що відбулися в структурі сільськогосподарського виробництва, недорозвиненість галузевої та соціальної інфраструктури села, низький рівень управлінського і кадрового менеджменту призвели майже до відсутності роботи на селі.

Негативною була динаміка руху робочої сили на ринку праці сільського населення. Починаючи з 2000 року, щорічно обсяги вибуття працівників сільського господарства перевищували обсяги їх прийняття на роботу. Так, у 2002 році з підприємств сільського господарства, мисливства та лісового господарства вибуло на 230,1 тис. осіб більше, ніж було прийнято на роботу. Як наслідок, упродовж останніх трьох років середньооблікова чисельність працівників, зайнятих у сільському господарстві, зменшилась в 1,3 рази.

За даними підприємств, установ і організацій, що надійшли до державної служби зайнятості, у зв'язку з реорганізацією, ліквідацією підприємств, конверсією виробництва, скороченням чисельності або штату працюючих у 2002 році вивільнено 33,3 тис. працівників сільського господарства, мисливства та лісового господарства. Найбільшими обсяги вивільнення з цих причин були у Херсонській, Чернівецькій та Вінницькій областях.

Така ситуація обумовлена не лише об'єктивними причинами: розширенням можливостей для самостійної, виходом на пенсію, трудовою міграцією. Значною мірою - бажанням власників підприємств мінімізувати трудові витрати.

Найнижчий порівняно з іншими галузями економіки рівень оплати праці, неадекватний обсягам виконуваних робіт, надмірна інтенсифікація праці ведуть до деградації трудових ресурсів і унеможливлення відтворення робочої сили у сільськогосподарському виробництві.

Безробіття серед сільського населення є нижчим, ніж серед міського, але протягом 1999-2001 років спостерігалася тенденція до його зростання. Починаючи з 2002 року, обсяги сільського безробіття почали зменшуватися. Чисельність безробітних зменшилася порівняно з 2001 роком на 31,1 тис. осіб і склала 435,7 тис. осіб, а рівень безробіття знизився з 7,1 % до 6,7 % економічно активного населення.

Станом на 1 січня 2003 року в державній службі зайнятості перебувало на обліку 423,7 тис. незайнятих сільських громадян, з них 233 тис. осіб - колишні працівники сільського господарства. Із загальної чисельності безробітних громадян - колишніх працівників сільського господарства 200,2 тис. осіб є власниками земельних та майнових паїв, з них 119,6 тис. осіб - громадяни, які уклали договори оренди земельної ділянки (паю) з власниками нових агроформувань.

В рамках виконання Закону України "Про затвердження Державної програми зайнятості населення на 2001-2004 роки" та Державної програми розвитку соціальної сфери села на період до 2005 року, затвердженої Указом Президента України від 15 липня 2002 р. № 640, здійснювалися заходи щодо розширення можливостей для створення у сільській місцевості додаткових робочих місць і працевлаштування на них незайнятих сільських громадян, сприяння самостійній зайнятості сільського населення, залучення безробітних сільських громадян до підприємницької діяльності, надання їм матеріального забезпечення відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття", посилення інформаційно-роз'яснювальної роботи серед населення і роботодавців про суть і значення соціального страхування на випадок безробіття.

Протягом 2001-2002 років на вільні та новостворені робочі місця було працевлаштовано 542,1 тис. осіб з числа незайнятих сільських громадян, причому в 2002 році - майже на 30% більше, ніж у 2001 році. Найвищим рівень працевлаштування незайнятих сільських громадян був у Вінницькій, Хмельницькій та Черкаській областях. На робочі місця, створені шляхом надання роботодавцям дотацій з Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, за вказаний період було працевлаштовано понад 7,8 тис. безробітних сільських громадян. Це - кожен п'ятий з числа працевлаштованих у такий спосіб безробітних. Найбільш активно робота проводилась у Чернівецькій, Івано-Франківській, Закарпатській і Рівненській областях.

З метою розширення можливостей працевлаштування незайнятих громадян державною службою зайнятості забезпечено розширення банку вакансій та кола підприємств, установ і організацій для співпраці з центрами зайнятості у підборі кадрів. Якщо в цілому по Україні на початок 2001 року таких підприємств було 43,9% їх загальної кількості, то на кінець 2002 року - майже 50 %. Кількість вільних робочих місць та вакантних посад, заявлених державній службі зайнятості у 2002 році, зросла майже в 1,3 рази.

Проте у сільській місцевості можливості працівників сільського господарства отримати роботу є надзвичайно обмеженими. Майже 90% підприємств, які подають інформацію про вакансії, повідомляють про відсутність вільних робочих місць.

Для задоволення потреби в кадрах у сфері надання послуг на селі, розвитку підприємницької ініціативи та орієнтування безробітних сільських громадян на самостійну зайнятість державною службою зайнятості проводиться їх навчання за професіями, які дозволяють відкрити власну справу. Безробітним сільським громадянам одноразово виплачується допомога по безробіттю для зайняття підприємницькою діяльністю. Основними напрямами організації підприємницької діяльності безробітними є сільське господарство (фермерство, птахівництво, тепличне господарство), торгівля, пошив одягу, автосервіс, транспортні послуги.

Протягом 2001-2002 років до підприємницької діяльності на селі з числа безробітних громадян, які перебували на обліку в державній службі зайнятості, було залучено понад 12,4 тис. осіб, з них у 2002 році - понад 8,6 тис. осіб. Найбільше безробітних сільських громадян за ці роки залучено до підприємницької діяльності у Чернівецькій, Івано-Франківській, Тернопільській і Закарпатській областях.

З метою розв'язання існуючих проблем зайнятості сільського населення і на цій основі створення умов для підвищення рівня життя селян Міністерство праці та соціальної політики з урахуванням пропозицій центральних і місцевих органів виконавчої влади пропонує вжити таких заходів:

1. Збільшити розміри фінансової допомоги на розвиток соціальної сфери села з метою сприяння розширеному відтворенню сільського населення як основи для формування трудових ресурсів у сільській місцевості. Запровадити довгострокове пільгове кредитування будівництва на селі житла та об'єктів соціальної інфраструктури.

2. Забезпечити підготовку спеціалістів для роботи на селі за державним замовленням. Створити необхідні соціально-побутові умови для молодих спеціалістів у сільській місцевості, забезпечити їх надійний соціальний захист.

Розглянути питання щодо доцільності передбачення в навчальних планах і програмах загальноосвітніх сільських шкіл навчання учнів старших класів робітничим професіям, передусім сільськогосподарського профілю.

3. Забезпечити:

- проведення ефективної цінової політики у сільському господарстві з метою створення умов для ведення рентабельного сільськогосподарського виробництва і на цій основі розширення сфери прикладання праці;

- середньо- та довгострокове кредитування сільськогосподарського виробництва на пільгових умовах, враховуючи сезонний характер сільського господарства, що дозволить наростити обсяги виробництва та збільшити чисельність працюючих.

4. Посилити державну підтримку малого підприємництва на селі у сферах матеріального постачання та збуту продукції сільських товаровиробників, торговельного, побутового і комунального обслуговування населення, сільського (зеленого) туризму тощо шляхом пільгового кредитування суб'єктів підприємництва, особливо початківців.

5. Законодавче визначити статус особистих селянських (підсобних) господарств та врегулювати питання зайнятості громадян, які мають у приватній власності земельну ділянку, одержану в результаті розпаювання земель сільськогосподарських підприємств і організацій колективної форми власності або за рішенням органу місцевого самоврядування чи місцевого органу виконавчої влади.

6. Здійснити аналіз наявності та прогнозування потреби у трудових ресурсах для сільського господарства відповідно до обсягів сільськогосподарського виробництва та норм і нормативів з праці. Забезпечити проведення роботи з удосконалення нормування праці та оптимізації трудових ресурсів у сільськогосподарському виробництві.

7. Посилити контроль за використанням робочої сили у сільськогосподарському виробництві, дотриманням роботодавцями норм трудового законодавства, особливо під час вивільнення працівників.

8. Поліпшити роботу з розроблення і реалізації територіальних програм зайнятості населення, як основного інструмента регулювання регіонального ринку праці та сприяння зайнятості населення регіону.

9. Підвищити роль і відповідальність місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за стан розвитку сільського господарства та зайнятості сільського населення.