84. Правове регулювання тваринництва.

Дикі тварини стають об’єктами аграрного права через використання їх у сільськогосподарській діяльності, добування їх суб’єктами аграрного права і через знищення їх як шкідників сільського господарства. Важливими законодавчими актами щодо цього є закони України від 13 грудня 2001 р. “Про тваринний світ”, від 22 лютого 2000 р. “Про мисливське господарство та полювання” та від 6 лютого 2000 р. “Про рибу, інші водні живі ресурси та харчову продукцію з них”. Згідно зі ст. З Закону України “Про тваринний світ”, об’єктами тваринного світу є дикі тварини (хордові й безхребетні) в усьому їх видовому і популяційному розмаїтті та на всіх стадіях розвитку (ембріони, яйця, лялечки тощо), частини диких тварин (роги, шкіра, ратиці, копита тощо), продукти їхньої життєдіяльності (мед, віск тощо). Слід мати на увазі, що до диких належать види тварин, що виникли шляхом природного добору і здатні самостійно жити в умовах екосистеми. Сюди не належать тварини, породи яких виведені людиною селекційно, а також ті, що стали такими свійськими, що втратили здатність проживати в екосистемі самостійно. Правовий режим сільськогосподарських і свійських тварин визначається відповідно аграрним чи цивільним законодавством, але не природноресурсовим, тобто на них не поширюється дія Закону “Про тваринний світ”. Разом з тим можливий перехід тварини від одного правового режиму до іншого. Юридичним фактом, що зумовлює перехід будь-якої дикої тварини до свійської, є втрата нею здатності самостійно жити в екосистемі — в цьому разі вона стає свійською чи сільськогосподарською і на неї поширюються норми аграрного права. Цей юридичний факт може бути підтверджений експертним висновком у разі виникнення суперечки щодо правового режиму тварини. Можливий і зворотний процес: свійські тварини, які внаслідок тих чи інших обставин опинилися в диких умовах і набули здатності самостійно жити в екосистемі, можуть бути визнані дикими — на них поширюватиметься природноресурсове право, але не аграрне. Щоправда, це право поширюється тільки на тварин, яких за зовнішніми ознаками неможливо відрізнити від диких. Наприклад, риба, яка внаслідок повені потрапила з сільськогосподарського ставку до річки, відразу перестає бути об’єктом аграрного права і стає об’єктом природноресурсового права. Але, якщо йдеться про корову, вівцю чи інших сільськогосподарських тварин, яких легко можна відрізнити від диких тварин за зовнішніми ознаками, то тут діє ст. 340 ЦК, згідно з якою особа, що затримала бездоглядну домашню тварину, зобов’язана негайно повідомити про це власника і повернути її. Тобто на такі тварини поширюється і надалі дія аграрного чи цивільного законодавства. Відповідно до ст. 4 Закону “Про тваринний світ” встановлюються 2 правових режими диких тварин: загальнодержавного й місцевого значення. До об’єктів тваринного світу загальнодержавного значення належать ті тварини, що перебувають у державній власності, а також ті, які перебувають у комунальній чи приватній власності, але визнані об’єктами тваринного світу загальнодержавного значення1. До об’єктів тваринного світу місцевого значення належать ті тварини комунальної та приватної власності, які не визнані об’єктами тваринного світу загальнодержавного значення. Статті 16 та 17 Закону “Про тваринний світ” визначають фактичні ознаки розмежування загального та спеціального використання тваринного світу. Згідно з Законом, загальне використання об’єктів тваринного світу здійснюється без вилучення їх із природного середовища (за винятком любительського і спортивного рибальства у водних об’єктах загального користування в межах, установлених законодавством обсягів безоплатного вилову — цей вид використання тваринного світу належить до загального), а також без знищення тварин, руйнування їхнього житла та інших споруд (нір, хаток, гнізд, лігв, мурашників, бобрових загат тощо), порушення середовища існування тварин і погіршення умов їх розмноження. До спеціального використання об’єктів тваринного світу належать усі види використання (за винятком любительського і спортивного рибальства у водоймах загального користування), що здійснюються з їх вилученням (добуванням, збиранням) із природного середовища, зокрема знищення диких тварин. На спеціальне використання об’єктів тваринного світу потрібно отримати дозвіл і внести збір. Суб’єкти аграрного права можуть у порядку загального використання тваринного світу послуговуватися корисними властивостями життєдіяльності тварин (природних санітарів середовища, запилювачів рослин тощо), ловити рибу у водоймах загального користування, тобто в усіх водоймах, що перебувають у державній власності і не закріплені на праві спеціального використання іншим особам, здійснювати інші види використання об’єктів тваринного світу без вилучення їх з природної волі чи знищення. Для охорони тварин і підтримування екологічної рівноваги право спеціального використання об’єктів тваринного світу може бути обмежене чи заборонене на певних територіях та в певні строки органами Мінприроди. З точки зору аграрного права, цікавим є співвідношення приписів законодавства про тваринний світ і про захист рослин. Річ у тому, що відповідно до Закону України від 14 жовтня 1998 р. “Про захист рослин”, суб’єкти аграрного права зобов’язані своєчасно провадити комплекс профілактичних і винищувальних заходів щодо боротьби із дикими тваринами, що є шкідниками сільського господарства. А згідно із Законом “Про тваринний світ”, знищення диких тварин, хай навіть і шкідників сільського господарства, належить до спеціального використання тваринного світу і потребує отримання спеціального дозволу й внесення збору. Відповідно до цього Закону і ховрахи, і миші та пацюки, навіть павуки та комарі є об’єктами тваринного світу загальнодержавного значення і на їх знищення треба оформляти спеціальний дозвіл. Зрозуміло, що цю вимогу ніде не виконують. Більше того, якби раптом десь це питання порушилось, будь-який державний орган виправдав би знищення таких тварин без отримання дозволу на їх спеціальне використання. Виникає питання: на яких правових підставах? Ця проблема регулюється аграрно-правовим звичаєм, неписаним правилом поведінки, яке також є джерелом аграрного права. Можливість застосування правових звичаїв у вітчизняній правовій системі прямо закріплене у ст. 7 ЦК. І хоча за загальним правилом звичай не може суперечити правовим актам, для аграрного і природноресурсового права робиться виняток у ст. 333 ЦК: добування тварин може регулюватися не законом, а місцевим правовим звичаєм. Правовий звичай, який дозволяє знищувати шкідників сільського господарства без оформлення дозволу на спеціальне використання об’єктів тваринного світу, суперечить положенням Закону “Про тваринний світ”, але має переважну юридичну силу перед ним, поза-як він реально виконується на практиці і забезпечується юридичним примусом державного апарату. Положення писаного права про заборону нищення шкідників сільського господарства без оформлення відповідного дозволу фактично не виконуються, поза-як суперечать закріпленому в аграрному праві України правовому звичаю. Спеціальне використання тваринного світу на праві власності передбачає можливість перебування об’єктів тваринного світу в державній, комунальній та приватній власності. За ст. 7 Закону України “Про тваринний світ” можливе перебування об’єктів тваринного світу в приватній власності суб’єктів аграрного права. Але право власності має бути підтверджене відповідними документами. Ця вимога не стосується риби, виловленої за правом загального використання об’єктів тваринного світу. Право приватної власності на об’єкти тваринного світу може бути обмежене в інтересах охорони цих тварин органами Мінприроди. У разі жорстокого поводження з тваринами право приватної власності на них може бути припинене. Законодавство знає кілька правових режимів видачі дозволів на спеціальне використання тваринного світу. Такі дозволи видаються на підставі затверджених Мінприроди лімітів на спеціальне використання об’єктів тваринного світу. Положення про порядок видачі дозволів на спеціальне використання природних ресурсів та Положення про встановлення лімітів використання ресурсів загальнодержавного значення, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 10 серпня 1992 р. № 459. Видача дозволів на спеціальне використання рибних ресурсів здійснюється органами Державного департаменту рибного господарства Мінагрополітики України згідно з правилами рибальства. Дозволи на добування ведмедя, кабана, лані, оленя, лося та деяких інших тварин видають органи Держкомлісгоспу, а на вовка, лисиці, бродячих собак і котів, граків, сорок та деяких інших тварин — органи Мінприроди. Полювати на пернату дичину, кроля, зайця, вовка та лисиці, бродячих собак і котів, сорок, граків можна також за дозволами, які видають користувачі мисливських угідь. Процедура видачі дозволів на спеціальне використання об’єктів тваринного світу регулюється також Правилами видачі дозволів на спеціальне використання диких тварин та інших об’єктів тваринного світу, віднесених до природних ресурсів загальнодержавного значення, затвердженими наказом Мінекобезпеки від 26 травня 1999 р. № 115. Інколи процедура вимагає погодження видачі дозволу з органами ветеринарної медицини, МОЗ, Держкомлісгоспу. Дозволи на спеціальне використання тварин, занесених до Червоної книги, видаються Мінприроди згідно з Інструкцією про порядок видачі дозволів на добування (збирання) видів тварин і рослин, занесених до Червоної книги України, затвердженою наказом Мінприроди від 1 лютого 1993 р. № 3. Справляння збору за спеціальне використання об’єктів тваринного світу диференціюється за видами тварин. Щодо спеціального використання рибних ресурсів збір справляється згідно з Порядком справляння плати за спеціальне використання рибних та інших водних живих ресурсів, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 6 квітня 1998 р. № 449. Збір за спеціальне використання інших тварин справляється згідно з Тимчасовим порядком справляння плати за спеціальне використання диких тварин, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 25 січня 1996 р. № 123.

Поняття фінансової діяльності та її правове регулювання.

Внаслідок проведення аграрної реформи в Україні створено реальні передумови необхідні для формування ринкового фінансово-правового механізму регулювання діяльності сільськогосподарських підприємств. Однак цей механізм діятиме лише за наявності різних суб’єктів власності й форм господарювання, конкуренції за ринок збуту продукції, цінних паперів, фінансово-кредитних послуг сільськогосподарських товаровиробників тощо. Фінансова діяльність сільськогосподарських підприємств — це процес, спрямований на забезпечення виробничо-господарської діяльності коштами (грішми, фінансовими ресурсами). Фінансова діяльність виконує обслуговувальну роль відносно виробничо-господарської Діяльності, але вона, тим не менш, розглядається як один з найважливіших інститутів аграрного права.    Фінансова діяльність товаровиробників охоплює як внутрішні, так і зовнішні фінансові відносини. Метою перціих є створення необхідної фінансової бази для виробництва продуктів харчування, продовольства і сировини рослинного та тваринного походження структурними виробничими підрозділами, а метою других сприяння аграрним товаровиробникам (через надання їм кредитів, страхування врожаю тощо) в їхній статутній діяльності а також у реалізації виробленої ними продукції (продовольства, сировини, в тому числі й після їх переробки) відповідно до вимог сучасної ринкової економіки.    Правове регулювання фінансової діяльності сільськогосподарських підприємств здійснюється згідно із загальними та спеціальними законодавчими актами.    До загальних законодавчих актів належать Цивільний і Господарський кодекси України, закони України “Про господарські товариства”, “Про колективне сільськогосподарське підприємство”, “Про фермерське господарство”, “Про сільськогосподарську кооперацію”, які визначають загальні правові засади спеціальної правосуб´єктності суб´єктів аграрного господарювання у сфері фінансової діяльності.    До спеціальних законодавчих актів, які регулюють фінансові відносини, належать закони України “Про банки і баківську діяльність”, “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні”, “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, “Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати”, “Про забезпечення вимог кредиторів і реєстрацію обтяжень”, “Про платіжні системи і переказ грошей в Україні” тощо.    Згідно зі ст. 140 ГК і відповідних положень законів “Про колективне сільськогосподарське підприємство”, “Про сільськогосподарську кооперацію”, “Про господарські товариства” джерелами формування майна (в тому числі й фінансових ресурсів) суб´єктів господарювання є грошові та матеріальні внески засновників; доходи від реалізації продукції (робіт, послуг); доходи від цінних паперів; капітальні вкладення і дотації з бюджетів; надходження від продажу (здачі в оренду) майнових об´єктів (комплексів), що належать їм, придбання майна інших суб´єктів; кредити банків та інших кредиторів; безоплатні та благодійні внески, пожертвування організацій і громадян; інші джерела, не заборонені законом.    Різним видам сільськогосподарських підприємств притаманний свій особливий режим формування фінансів. Так, фермерське господарство, відповідно до розділу VII Закону України “Про фермерське господарство”, формує свої фінанси за рахунок власних доходів, тобто прибуткової господарської діяльності. Відповідно до ст. 11 цього закону, фермерське господарство може отримувати кошти Українського державного фонду підтримки фермерських господарств на безповоротній основі та на конкурсних засадах на поворотній основі. На безповоротній основі кошти надаються на такі цілі: відшкодування вартості розробки проектів відведення земельних ділянок для ведення фермерського господарства; відшкодування частини витрат, пов´язаних зі сплатою відсотків за користування кредитами банків, та часткову компенсацію витрат на придбання першого трактора, комбайна, вантажного автомобіля, будівництво тваринницьких приміщень, в тому числі вартість проектно-кошторисних документів, пільгові умови кредитування, страхування фермерських господарств; підготовку, перепідготовку, підвищення кваліфікації кадрів фермерських господарств у сільськогосподарських навчальних закладах; розширення досліджень із проблем організації і ведення виробництва у фермерських господарствах; видання рекомендацій з питань використання досягнень науково-технічного прогресу в діяльності фермерських господарств; забезпечення гарантій при кредитуванні банками фермерських господарств; забезпечення функціонування Українського державного фонду підтримки фермерських господарств та його регіональних відділень. Поворотна допомога надається для виробництва, переробки та збуту виробленої продукції, на здійснення виробничої Діяльності та інші передбачені статутом Українського державного фонду підтримки фермерських господарств цілі під гарантію повернення строком від 3 до 5 років.    Фінанси сільськогосподарських споживчих товариств та їх спілок формуються за рахунок коштів, одержуваних внаслідок господарської діяльності, продажу цінних паперів та інших надходжень. Споживчі товариства, спілки та їх підприємства мають право одержувати в установах банків, у підприємств і організацій позички та несуть повну відповідальність за додержання кредитних договорів і розрахункової дисципліни. Після платежів у бюджет та інших обов´язкових відрахувань прибуток розподіляється загальними зборами членів споживчого товариства (зборами уповноважених) та радами відповідних спілок згідно з їх статутами. Споживчі товариства, спілки та їх підприємства самостійно або на договірних засадах встановлюють вільні ДІни і тарифи на продукцію виробничо-технічного призначення, сировину, сільгосппродукцію та товари народного споживання, Ш° виробляються і закуповуються ними, надані послуги з урахуванням попиту й пропозицій, за винятком продукції, товарів і послуг, на які передбачено державне регулювання цін і тарифів.    Відповідно до положень ст. 29 Закону України “Про сільськогосподарську кооперацію” дохід сільськогосподарського кооперативу формується з надходжень від господарської діяльності після покриття матеріальних і прирівняних до них витрат і витрат на оплату праці найманого персоналу. Дохід розподіляється на податки та збори (обов´язкові платежі) до відповідних бюджетів; погашення кредитів; покриття збитків; проведення відрахувань у фонди кооперативу; кооперативні виплати; видлату часток доходу на паї (до 20%, що визначені до розподілу). Порядок використання доходу кооперативу (об´єднання) встановлюється статутом.    Доходи державних та комунальних сільськогосподарських підприємств формуються як за рахунок загальних джерел (доходи від реалізації продукції, робіт, послуг; доходи від цінних паперів; кредити банків та інших кредиторів та ін.), так і спеціальних (дотації, субсидії, субвенції та інші засоби державної підтримки).    Важливим джерелом формування фінансів суб´єктів аграрного підприємництва є кредити. Згідно зі ст. 2 Закону України “Про банки і банківську діяльність” банківський кредит — це будь-яке зобов´язання банку надати певну суму грошей, будь-яка гарантія, будь-яке зобов´язання придбати право вимоги боргу, будь-яке продовження строку погашення боргу, яке надано в обмін на зобов´язання боржника щодо повернення заборгованої суми, а також на зобов´язання про сплату відсотків та ініпих зборів з такої суми.    В аграрному секторі економіки існують певні особливості щодо кредитних відносин. По-перше, існує великий ризик неповернення наданих кредитів. Сільське господарство є галуззю ризикованого підприємництва, де природно-кліматичні та інші суб´єктивні і об´єктивні умови часто негативно позначаються на фінансово-економічному стані сільськогосподарського підприємства. По-друге, кредитні відносини суб´єктів аграрного господарювання і банків безпосередньо пов´язані зі сезонними витратами перших (посівні роботи, збирання врожаю, заготівля кормів, закупівля добрив і пально-мастильних матеріалів тощо). По-третє, на державному рівні регулярно приймаються нормативно-правові акти, в яких передбачається пільговий порядок кредитування суб´єктів аграрного господарювання. Відповідно до таких документів, різниця між відсотковою ставкою кредитів Національного банку України, які надаються комерційним банкам, і пільговою відсотковою ставкою, за якою банки можуть надавати кредити сільськогосподарським підприємствам, повинна відшкодовуватися комерційним банкам із коштів державного бюджету. Однак брак необхідних коштів у державному бюджеті призводить до того, що таке відшкодування або відкладається на невизначений термін, або взагалі не провадиться, через що суб´єкти аграрного господарювання позбавляються права користуватися пільговими кредитами.    Розрахунки між учасниками аграрних господарських відносин забезпечуються розрахунковими операціями банків. Згідно зі ст. 341 ГК для здійснення розрахунків суб´єкти господарювання зберігають грошові кошти в установах банків на відповідних рахунках. Безготівкові розрахунки можуть здійснюватись у формі платіжних доручень, платіжних вимог, вимог-доручень, векселів, чеків, банківських платіжних карток та інших дебетових і кредитових платіжних інструментів, що застосовуються у міжнародній банківській практиці. Під час безготівкових розрахунків усі платежі проводяться через установи банків шляхом перерахування належних сум з рахунку платника на рахунок одержувача або шляхом заліку взаємних зобов´язань і грошових претензій. Платежі здійснюються у межах наявних коштів на рахунку платника. У разі потреби банк може надати платникові кредит для здійснення розрахунків. Установи банків забезпечують розрахунки, відповідно до законодавства та вимог клієнта, на умовах договору на розрахункове обслуговування.    Відповідно до ст. 342 ГК та Інструкції про порядок відкриття, використання і закриття рахунків у національній та іноземній валютах, затвердженої постановою Правління Національного банку України від 12 листопада 2003 р. № 492, рахунки юридичної особи, що є клієнтом банку, відкриваються в установах банків за місцем її реєстрації чи в будь-якому банку на території України за згодою сторін. Суб´єктам господарювання, які мають самостійний баланс, рахунки відкриваються для розрахунків за продукцію, виконані роботи, надані послуги, для виплати заробітної плати, сплати податків, зборів (обов´язкових платежів), а також інших розрахунків, пов´язаних із фінансовим забезпеченням їх діяльності.    Сільськогосподарські товаровиробники є суб´єктами податкових відносин, які регулюються як загальними законодавчими актами про оподаткування, так і спеціальними. До загальних законодавчих актів належать закони України “Про систему оподаткування” , “Про оподаткування прибутку підприємств” та ін.; до спеціальних — закони “Про фіксований сільськогосподарський податок”, “Про плату за землю”.    Відповідно до Закону України “Про фіксований сільськогосподарський податок” суб´єкти аграрного господарювання, що займаються виробництвом (вирощуванням), переробкою та збутом сільськогосподарської продукції, в яких сума, одержана від реалізації сільськогосподарської продукції власного виробництва та продуктів її переробки за попередній звітний (податковий) рік, перевищує 75% загальної суми валового доходу підприємства, є платниками фіксованого сільськогосподарського податку.    Земельним кодексом і Законом України “Про плату за землю” встановлено земельний податок. Плата за землю справляється у вигляді земельного податку або орендної плати, що визначається залежно від якості та місцезнаходження ділянки, виходячи з кадастрової оцінки землі.

Принципи фінансової діяльності і фінансової правомочності сільськогосподарських підприємств.(у попередньому +)

Сучасні фінансово-кредитні відносини у сільському господарстві ґрунтуються на принципах: заборони прямого втручання держави у фінансову діяльність суб’єктів аграрного господарювання; партнерства у фінансових відносинах між фінансово-кредитними установами (банками, кредитними спілками) та сільськогосподарськими підприємствами; самообмеження, тобто обрання напрямів діяльності залежно від фінансових можливостей підприємства тощо. Ці принципи знайшли своє відображення в ЦК та ГК, законах України від 18 вересня 1991 р. “Про інвестиційну діяльність”, від 19 вересня 1991 р. “Про господарські товариства”, від 19 лютого 1992 р. “Про колективне сільськогосподарське підприємство”, від 17 липня 1997 р. “Про сільськогосподарську кооперацію”, від 20 травня 1999 р. “Про Національний банк України”, від 16 липня 1999 р. “Про бухгалтерський облік та фінансову звітність в Україні”, від 20 березня 1991 р. “Про банки і банківську діяльність”, від 12 липня 2001 р. “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг”, “Про фермерське господарство” та в інших нормативно-правових актах.

Правовий режим основних, оборотних та інших фондів державних та комунальних аграрних підприємств.

За цільовим призначенням і правовим режимом майно, що використовується в процесі сільськогосподарського виробництва, поділяється на основні фонди і оборотні кошти, а також інші цінності (спеціальні фонди, грошові кошти), вартість яких відбивається на самостійному балансі підприємства (ст. 10 Закону «Про підприємства в Україні»). Залежно від цільового призначення розрізняються основні виробничі фонди і фонди невиробничого (соціального) призначення. На такі ж різновиди поділяються й оборотні кошти. Правовий режим майна залежить як від форм власності, так і від призначення майна у виробництві або використання в невиробничій (соціальній) сфері.

Основні виробничі фонди — це засоби праці, тобто товарно-матеріальні цінності, що використовуються в процесі праці протягом декількох виробничих циклів, зберігаючи при цьому натуральну форму. Вони поступово, частинами переносять свою вартість на виготовлену продукцію.

До основних виробничих фондів відносять земельні ділянки, капітальні витрати на покращення земель, споруди, передавальні пристрої, верстати, машини, обладнання, транспортні засоби, робочу і продуктивну худобу, багаторічні насадження і деякі інші матеріальні цінності. До оборотних виробничих фондів відносять предмети праці, які повністю споживаються в кожному виробничому циклі, змінюючи чи втрачаючи при цьому натурально-речову форму, і повністю переносять свою вартість на вироблену продукцію (сировина, матеріали, напівфабрикати тощо).

Не належать до основних фондів і обліковуються як засоби в обороті: предмети терміном служби менше одного року незалежно від їх вартості; знаряддя лову (трали, неводи, сіті тощо) незалежно від строку служби; бензомоторні пилки, сучкорізи, сплавний трос, сезонні дороги, тимчасові відгалуження лісових доріг; спеціальні інструменти і спеціальні пристосування (для серійного і масового виробництва певних виробів або для виконання індивідуального замовлення) незалежно від вартості; тимчасові (нетитульні) споруди, пристосування і пристрої, затрати на зведення яких включаються до собівартості будівельно-монтажних робіт; молодняк тварин і тварини на відгодівлі, птиця, кролі, хутрові звірі, сім´ї бджіл, а також піддослідні тварини; багаторічні насадження, що вирощуються в розсадниках як посадковий матеріал, тощо.

Основні невиробничі фонди становлять житлові будинки, санаторії, пансіонати, лікарняні установи та інші об´єкти соціально-культурного і оздоровчого призначення.

Належні підприємству на праві власності чи закріплені за ним на праві повного господарського відання або орендовані основні і оборотні кошти, виражені в грошовій формі, створюють його статутний фонд. У складі виробничих коштів (власних і позичкових) вирізняють виробничі запаси і незавершене виробництво, товарну частину виробленої продукції, що підлягає реалізації за договорами. Готова продукція разом із грошовими коштами створює так звані фонди обігу. Вироблена підприємством продукція, необхідна для внутрішнього споживання у процесі виробництва, не є готовою продукцією через те, що не реалізується споживачам. Вона може бути віднесена до незавершеного виробництва чи виробничих запасів.

Чим же різняться правові режими окремих видів майна підприємства? Якщо стосовно основних і оборотних фондів підприємство використовує в основному свої правомочності володіння і користування, то відносно готової продукції воно використовує правомочність розпорядження. Варто зазначити, що в умовах переходу до ринку різниця у правовому режимі окремих видів майна, що належить підприємству, стає менш виразною, ніж це було за жорсткої централізованої планової економіки. Наприклад, основні виробничі фонди вже не є тим недоторканним об´єктом, стосовно якого державне підприємство не мало правомочностей розпорядження, за винятком реалізації непотрібного для підприємства майна (яке не використовувалось). І то за умови, що вищий орган або орган матеріально-технічного постачання відмовиться від його розподілу. На ці фонди не поширювалися правила про стягнення заборгованості з майна боржника.

Згідно з чинним Законом «Про підприємства в Україні» підприємство, якщо інше не передбачено законодавством або статутом, вправі продавати і передавати іншим підприємствам, організаціям, установам, обмінювати, здавати в оренду, надавати безоплатно в тимчасове користування або в позику належні йому будівлі, споруди, обладнання, транспортні засоби, інвентар, сировину та інші матеріальні цінності, а також списувати їх з балансу. Головне ж призначення основних виробничих фондів, як уже зазначалося, — це використання їх у сфері виробництва. Тому вони, як правило, закріплюються за внутрішніми структурними підрозділами підприємства. Останні й використовують їх для виготовлення продукції, виконання робіт чи надання послуг відповідно до виробничих і фінансових планів, які складаються на підставі укладених господарських договорів.

На відміну від основних оборотні фонди не закріплюються за виробничими підрозділами. Реалізація продукції здійснюється переважно підприємством. В умовах переходу до ринку найдоцільнішим є передача цих функцій спеціалізованим підрозділам.

До спеціальних фондів союзним законом про державне підприємство (об´єднання) 1987 року були віднесені фонд розвитку виробництва, науки і техніки; фонд соціального розвитку і фонд заохочення (фонд економічного стимулювання); ремонтний фонд та ін. У нормативних актах і літературі останнього часу застосовуються терміни «фонд накопичення» і «фонд споживання». Поділ майна на згадані фонди має за мету регулювання процесу спрямування коштів підприємства на ці основні напрямки витрат.

До фонду накопичення на рівні підприємства відносять частину створеної вартості, яка йде на розширення виробництва. Сюди направляються відрахування від чистого прибутку, як правило, на збільшення основних і оборотних фондів, створення і поповнення резервного фонду тощо.

Декрет Кабінету Міністрів від 10 травня 1993 року «Про порядок використання прибутку державних підприємств, установ і організацій» встановив, що державні підприємства після сплати обов´язкових платежів проводять відрахування від прибутку, що залишається в їхньому розпорядженні, на технічне переобладнання виробництва, освоєння нових технологій, здійснення природоохоронних заходів і нового будівництва за нормативами, встановленими органами, які виконують функції з управління майном, що перебуває в державній власності, в розмірах не менш як 30 відсотків і не більш як 80 відсотків суми прибутку.

Фонд споживання — це частина вартості, створеної на рівні підприємства, яка використовується для задоволення матеріальних і соціальних потреб працівників.

Сільськогосподарське підприємство здійснює оперативний і бухгалтерський облік майна і наслідків своєї діяльності. Порядок ведення бухгалтерського обліку визначається законом України від 16 липня 1999 року «Про бухгалтерський облік і звітність в Україні».

Державне регулювання бухгалтерського обліку та фінансової звітності в Україні здійснюється з метою створення єдиних правил ведення бухгалтерського обліку і складання фінансової звітності, які є обов´язковими для всіх підприємств і гарантують та захищають інтереси користувачів.

Головне завдання бухгалтерського обліку полягає в тому, щоб забезпечити контроль за виконанням зобов´язань, наявністю і рухом майна, використанням матеріальних і фінансових ресурсів; своєчасне запобігання негативним явищам у фінансово-господарській діяльності, виявлення і мобілізацію внутрішньогосподарських резервів; формування повної, достовірної інформації про господарські процеси і результати діяльності підприємства, необхідної для оперативного керівництва та управління, а також для її використання інвесторами, постачальниками, покупцями, кредиторами, фінансовими, податковими, статистичними і банківськими установами та іншими зацікавленими органами і організаціями.

При проведенні бухгалтерського обліку підприємства повинні забезпечити повноту відображення за звітний період усіх господарських операцій і результатів інвентаризації майна. Записи в реєстрах бухгалтерського обліку провадяться на підставі первинних документів, що фіксують здійснення господарських операцій.

Інвентаризація майна забезпечує достовірність бухгалтерського обліку. Її проведення є обов´язковим при передачі майна державного підприємства в оренду або при його приватизації, при перетворенні підприємства в акціонерне товариство, а також у деяких інших випадках, передбачених законодавством.

Як уже зазначалось, одним із основних джерел формування майна підприємства є прибуток (доход), одержаний від реалізації продукції та від інших видів господарської діяльності. Прибуток від реалізації продукції ( робіт, послуг) визначається як різниця між виручкою від реалізації в цінах продажу і витрат на її виробництво та реалізацію.

До джерел формування майна підприємства належать і капітальні вкладення, тобто витрати на будівельно-монтажні роботи, придбання обладнання, інструменту, інвентаря, інші капітальні роботи і витрати на проектно-розвідувальні, геологорозвідувальні та бурові роботи, на відведення земельних ділянок і переселення, на підготовку кадрів для підприємства, що будується, та ін. Всі капітальні вкладення відбиваються в балансі за фактичними витратами для забудовника.

Таким чином оцінюються в балансі і фінансові вкладення (придбання цінних паперів, облігацій, внески до статутних фондів, фонди інших підприємств тощо) на території України та за її межами.

Держава гарантує недоторканність майна суб´єктів господарювання взагалі і в тому числі в агропромисловому комплексі, законодавче забезпечує однакові умови захисту їхніх майнових прав. Згідно з Конституцією України держава забезпечує захист прав усіх суб´єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Всі суб´єкти права власності рівні перед законом. Земля є основним національним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Вилучення державою в суб´єкта господарювання його основних і оборотних фондів та іншого майна, що ним використовується, не допускається, за винятком випадків, передбачених законодавчими актами України.

Збитки, спричинені сільськогосподарському товаровиробнику внаслідок порушення юридичними чи фізичними особами, а також державними органами його майнових прав, відшкодовуються йому відповідно до чинного законодавства. Так, згідно зі ст. 27 закону «Про підприємства в Україні» шкода (в тому числі й не одержаний прибуток), завдана підприємству внаслідок виконання вказівок державних органів, що порушили його права, а також через неналежне здійснення цими органами передбачених законодавством обов´язків щодо підприємства, підлягає відшкодуванню за їх рахунок.

Закон України «Про власність» визначає, що власник майна має право вимагати повернення (віндикації) свого майна з чужого незаконного володіння, а також усунення будь-яких порушень його прав, навіть якщо ці порушення не були пов´язані з втратою володіння.

У разі прийняття законодавчого акта, що припиняє право власності, держава відшкодовує власникові завдану шкоду в повному обсязі згідно з реальною вартістю майна на момент припинення права власності, в тому числі й неодержані доходи.

Положення про захист права власності поширюється також на особу, яка хоч і не є власником, але володіє майном на праві повного господарського відання, оперативного управління або на іншій підставі, передбаченій законом чи договором. Захист майнових прав здійснюється в судовому порядку.

Поняття, особливості та правові основи кредитування суб’єктів аграрного підприємництва.

Важливе місце в системі фінансових відносин суб’єктів аграрного господарювання належить кредитам. Вони є джерелами позикових коштів для поповнення власних основних і обігових фондів з метою забезпечення сталого виробництва сільськогосподарської товарної продукції і сировини. Відповідно до ст. 1054 ЦК, за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові (суб’єкту аграрного господарювання) у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит і сплатити відсотки. Отже, кредитний договір укладається на умовах від платності, строковості та поворотності. В аграрному секторі економіки можна вирізнити певні особливості кредитних відносин. По-перше, існує великий ризик неповернення наданих кредитів. Сільське господарство є галуззю ризикованого підприємництва, де природнокліматичні та інші суб’єктивні та об’єктивні умови часто негативно впливають на фінансово-економічний стан сільськогосподарського підприємства. Крім того, незважаючи на наявність законодавчого закріплення іпотечних відносин, банки сьогодні не мають права надавати кредити під заставу земель сільськогосподарського призначення, тобто вони не можуть забезпечити собі гарантії повернення наданих кредитів за допомогою такого ліквідного майна, яким є землі сільськогосподарського призначення. По-друге, кредитні відносини суб’єктів аграрного господарювання і банків безпосередньо пов’язані із сезонними витратами перших (посівні роботи, збирання врожаю, заготівля кормів, закупівля добрив і пально-мастильних матеріалів тощо). По-третє, на державному рівні регулярно приймаються нормативно-правові акти, в яких передбачається пільговий порядок кредитування суб’єктів аграрного господарювання. Відповідно до таких документів, різниця між процентною ставкою кредитів Національного банку України, які надаються комерційним банкам, і пільговою процентною ставкою, за якою банки можуть надавати кредити сільськогосподарським підприємствам, повинна відшкодовуватися комерційним банкам із коштів державного бюджету. Однак брак необхідних коштів у державному бюджеті призводить до того, що таке відшкодування або відкладається на невизначений строк, або взагалі не провадиться, через що суб’єкти аграрного господарювання позбавляються права користуватися пільговими кредитами. Залежно від строків користування кредити класифікуються на: короткострокові (до 1 року); середньострокові (до 3 років); довгострокові (понад 3 роки). Короткострокові кредити надаються для забезпечення стабільного відновлення обігових виробничих фондів, для закупівлі пально-мастильних матеріалів, насіння, добрив, запчастин для сільгосптехніки, за їх рахунок також формуються та поповнюються поточні запаси різних фондів. Середньострокові та довгострокові кредити надаються суб’єктам аграрного господарювання з метою забезпечення реконструкції, модернізації та розширення основних фондів. Таке кредитне інвестування спрямовується на підвищення агротехнічного, родючого потенціалу сільськогосподарських угідь, породності основного стада, оновлення багаторічних насаджень, удосконалення технологічних процесів виробництва товарної сільськогосподарської продукції (зокрема придбання нової сільськогосподарської техніки та ремонту й модернізації існуючої) тощо.

Правові основи страхування майна суб’єктів аграрного підприємництва

Страхування майна сільськогосподарських підприємств

Згідно з чинним законодавством України страхування врожаю

сільськогосподарських культур та багаторічних насаджень для державних

підприємств здійснюється в обов(язковій формі, а для колективних і

фермерських господарств – на добровільних засадах.

Об(єкти страхування:

1) урожай сільськогосподарських культур і багаторічних насаджень

плодоносного віку;

2) дерева і плодово-ягідні кущі, що зростають у садах, та виноградники;

3) сільськогосподарські тварини, птиця, кролі, хутрові звірі, сім(ї бджіл у

вуликах;

4) будівлі, споруди, сільськогосподарська техніка, об(єкти незавершеного

будівництва, сировина, матеріали, продукція.

Страхування врожаю сільськогосподарських культур і багаторічних

насаджень здійснюється на випадок їх пошкодження або загибелі з таких

причин: посуха, вимерзання, град, злива, буря, повінь, сель, пожежа.

Страхування тварин здійснюється при досягненні ними певного віку, за

винятком молодняку ВРХ, коней, свиней, овець, хутрових звірів, домашньої

птиці, які на випадок знищення або вимушеного забою внаслідок стихійного

лиха страхуються незалежно від віку.

Страхування будівель, споруд або іншого майна здійснюється на випадок

знищення або пошкодження через пожежу, вибух, повінь, землетрус, бурю,

ураган, зливу, град і т.д.

Даний вид страхування забезпечує страховий захист від пошкодження та загибелі майна внаслідок пожежі, удару блискавки, вибуху газу тощо. За додатковим договором страхування можуть бути застраховані можливі збитки внаслідок таких причин: 1) стихійних лих – землетрусу, бурі, смерчу, паводку, повені, сельових потоків, тривалих снігопадів, граду, гірських зрушень тощо; 2) вибуху парових котлів, газосховищ, газопроводів, машин, агрегатів та інших аналогічних об’єктів; 3) пошкодження застрахованого майна в результаті аварії водопроводу, каналізаційної та опалювальної системи, систем гасіння пожежі, аварії електричної мережі та впливу електричного струму; 4) крадіжки зі зламом та грабунку. Страхова сума визначається страховиком за погодженням із страхувальником з урахуванням особливостей конкретного об’єкта страхування. Основою для визначення страхової суми є дійсна вартість застрахованого майна на момент підписання договору, яка визначається за балансовою вартістю та вартістю придбання за вилученням зносу. Майно може бути застраховане і за відновною вартістю, яка визначається: - для будівель і споруд – за вартістю будівництва будівлі (споруди) з урахуванням зносу та експлуатаційно-технічного стану; - для устаткування, машин, інвентаря – відповідно до суми, необхідної для придбання аналогічних предметів; - для товарів власного виробництва – на основі витрат виробництва, але не вище ціни їх реалізації. Страхове відшкодування виплачується: - у випадку повної загибелі майна – в розмірі дійсної (відновної) вартості з вирахуванням зносу та вартості залишків майна, придатного для подальшого використання, але в межах страхової суми; - у разі часткового пошкодження майна – в розмірі різниці між заявленою страховою сумою та вартістю залишків майна, придатних для подальшого використання, а при страхуванні за відновною вартістю – в розмірі витрат на його відновлення, але не більше страхової суми. Виплата страхового відшкодування не проводиться, якщо страхувальнику відшкодовують збитки треті особи. Страховик зобов’язаний виплатити відшкодування в розмірі різниці між сумою збитків та сумою, відшкодованою третіми особами.