35. Органи державного контролю та інспекції в сільському господарстві

Державно-правове регулювання сільського господарства включає в себе здійснення органами державного управління державного контролю та керівництво громадським контролем в системі колективно-кооперативних і акціонерних сільськогосподарських підприємств і товариств, спілок та об'єднань. За своїм характером і змістом державний контроль спрямований забезпечити повну обізнаність органів держав­ного управління із станом виробничо-господарського фун­кціонування кожної із галузей сільського господарства, кож­ного окремого самостійного виробничо-підприємницького підприємства як суб'єкта аграрного права. Він включає в себе перевірку виконання цими підприємствами своїх виробничо-господарських бізнес-планів, додержання правового режиму Майна і коштів, як суб'єктів права власності або ж суб'єктів права повного господарського належного обліку і звітності за результатами господарювання, приділяючи особливу увагу стану охорони і схоронності колективно-кооперативної та державної власності.

Важливим компонентом контрольно-ревізійних функцій цих органів є перевірки додержання фінансово-кредитної дисципліни в процесі здійснення виробничо-госпрозрахунко­вої і підприємницької діяльності кожного господарюючого суб'єкта. Це стосується як внутрішньогосподарської діяль­ності, так і його зовнішніх зв'язків у сфері ринкових еконо­мічних відносин, стану додержання господарсько-договірної дисципліни і забезпечення правового захисту майнових інте­ресів сторін.

В умовах надання на праві колективної власності земель сільськогосподарського призначення КСГП, ВСГК і АСГТ набуває особливої значущості здійснення державного конт­ролю за раціональним використанням цих земель кожним колективним, кооперативним і акціонерним сільськогоспо­дарським утворенням, забезпечення недопустимості їх розба­зарювання або ж невикористання. Таким же актуальним для державного контролю є обізнаність із станом додержання екологічного законодавства в усіх галузях сільського госпо­дарства.

2. Зміст державного управління сільським господарством охоплює контрольно-наглядові функції діяльності колектив­них і державних сільськогосподарських підприємств, держав­них і госпрозрахункових організацій, установ, об'єднань. Згідно з Положенням Мінагропром здійснює на підприєм­ствах цих форм власності державний контроль за якістю сільськогосподарської продукції та сировини під час їх вироб­ництва, зберігання та реалізації, в тому числі під час прове­дення експертно-імпортних операцій (п. 4). Мінагропром здійснює державний контроль за якістю насіння і племінних ресурсів.

Державний контроль спрямований на запобігання і бо­ротьбу зі зловживаннями і порушенням державної дисциплі­ни, на виявлення і використання резервів виробництва, під­вищення його економічної ефективності, забезпечення схо­ронності майна і коштів кожним сільськогосподарським то­варовиробником.

Досягненню цієї мети приділяється увага Управлінням ор­ганізації ревізійної роботи Міністерства агропромислового комплексу України. Положення про це Управління затверджено наказом Мінагропрому України від 19 грудня 1997 р. Згідно з цим Положенням Управління є самостійним струк­турним підрозділом центрального апарату Мінагропрому. Цим Положенням окреслено основні завдання Управління, в тому числі на нього покладаються узагальнення стану збере­ження державної та колективної форм власності і за наслідка­ми ревізій та перевірок підприємств, установ та організацій, Управління вносить пропозиції на розгляд керівництву мініс­терства. Воно здійснює контроль за усуненням недоліків і по­рушень, виявлених ревізіями і перевірками; вживає інші захо­ди з питань організації збереження державної та колективної форм власності в умовах ринкової економіки.

Управління має право давати вказівки в межах своєї ком­петенції з питань організації ревізійної роботи, контролю за збереженням товарно-матеріальних цінностей та коштів, які обов'язкові для виконання всіма структурними підрозділами Мінагропрому. Воно повноважне пред'являти керівникам та іншим посадовим особам об'єктів, що ревізуються чи переві­ряються, вимоги щодо усунення виявлених порушень законо­давства з питань збереження і використання державної і ко­лективної власності.

3. В системі Мінагропрому на виконання Закону "Про ка­рантин рослин" функціонує державна служба з карантину рослин. Ця служба провадить свою діяльність на підставі Ста­туту державної служби з карантину рослин України, який Ка­бінет Міністрів затвердив своєю постановою від 28 жовтня 1993 р. На цю державну службу покладено обов'язок здійсню­вати систему державних заходів, спрямованих на захист рос­лин, продукції їх перероблення, сировини, окремих вантажів тощо від карантинних об'єктів.

Державна служба з карантину рослин складається із цен­трального спеціально уповноваженого органу з карантину рослин — Головної державної інспекції з карантину рослин та Центральної науково-дослідної карантинної лабораторії, Центрального фумігаційного загону Мінагропрому та інших спеціальних органів у галузі карантину рослин, підпорядкова­них Головній державній інспекції з карантину рослин.

Статут державної служби визначає такі основні завдання з карантину рослин, як:

охорона території країни від занесення або самостійного проникнення з-за кордону або з карантинної зони карантин­них об'єктів; своєчасне виявлення, локалізація і ліквідація карантинних об'єктів, а також запобігання проникненню їх в регіони країни, де вони відсутні, здійснення державного контролю за додержанням особливого карантинного режиму і проведенням заходів щодо карантину рослин під час виро­щування, заготівлі, вивезення, ввезення, перевезення, збері­гання, перероблення, реалізації та використання підкарантинних матеріалів та об'єктів.

Цим же Статутом визначено компетенцію органів держав­ної служби з карантину рослин. До її повноважень віднесено, зокрема, проведення експертизи підкарантинних матеріалів та об'єктів, видача карантинних документів на імпорт насін­ня, рослин і продукції рослинного походження; внесення по­дання до Кабінету Міністрів України про запровадження особливого карантинного режиму, здійснення контролю за додержанням законодавства з карантину рослин, у тому числі під час укладання договорів (контрактів) на завезення з-за кордону продукції рослинного походження; державний конт­роль за проведенням карантинних заходів підприємствами, установами, організаціями та громадянами. Ці органи повно­важні вживати відповідно до законодавства термінових захо­дів для локалізації та ліквідації карантинних об'єктів, запобі­гання їх поширенню.

Карантинна перевірка насіння і посадкового матеріалу проводиться відповідно до Положення про порядок каран­тинної перевірки імпортного насіннєвого і посадкового мате­ріалів на території України, що затверджується Мінагропромом України. Статут державної служби з карантину рослин містить в собі права та обов'язки посадових осіб державної служби з карантину рослин та професійні вимоги до спеці­алістів в галузі карантину рослин.

4. У системі державно-правового регулювання сільського господарства істотне місце належить ветеринарній справі, яка потребує спеціального державного управління. Таким само­стійним органом центрального апарату Мінагропрому є Дер­жавний департамент ветеринарної медицини.

Правове становище і правомочності цього органу затвер­джено постановою Кабінету Міністрів України від 17 листо­пада 1997 р. №1277.

Відповідно до цього положення основними завданнями Державного департаменту визначено такі напрямки діяль­ності, як:

профілактика, діагностика, лікування інфекційних, інва­зійних і незаразних хвороб свійських тварин та дикої фауни;

контроль за виробництвом та випуском для реалізації доб­роякісних у ветеринарному і санітарному відношенні сирови­ни і продуктів тваринного походження;

захист населення від хвороб, спільних для тварин і людей;

охорона території України від занесення інфекційних хво­роб тварин з території інших держав;

контроль за якістю виробництва лікарських, діагностич­них, профілактичних засобів і кормових добавок, призначе­них для ветеринарної медицини;

радіологічний і токсикологічний контроль продуктів тва­ринного і рослинного походження на ринках, м'ясокомбіна­тах, холодильниках і базах заготівлі, зберігання і реалізації продуктів тощо;

проведення незалежної ветеринарно-санітарної експерти­зи тварин, сировини і продуктів тваринного і рослинного по­ходження, кормів і препаратів, призначених для цілей ветери­нарної медицини, в разі їх експорту та імпорту;

визначення основних напрямів і координація проведення заходів, пов'язаних із міжнародним співробітництвом з питань ветеринарної медицини;

впровадження в практику досягнень ветеринарної науки.

Цим Положенням окреслена компетенція Державного де­партаменту і підпорядкованих йому органів і установ. Ними здійснюється ветеринарний контроль за виконанням актів законодавства з ветеринарної медицини.

Повноваження обласної і районної ланки управління вете­ринарної дисципліни визначено спеціальними положеннями, які затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня 1993 p., а саме: Положення про управління ветери­нарної медицини з державною ветеринарною інспекцією об­ласної державної адміністрації і Положення про районне під­приємство державної ветеринарної медицини.

Обласне управління ветеринарної медицини з державною ветеринарною інспекцією є місцевим органом Головного уп­равління Мінагропрому і йому підпорядковується, а також входить до складу обласної державної адміністрації за прин­ципом подвійного підпорядкування. Воно здійснює функції і повноваження обласної державної адміністрації у галузі конт­ролю та організації заходів щодо профілактики, діагностики, лікування та ліквідації інфекційних інвазійних і незаразних хвороб тварин. Компетенцією ветеринарної інспекції епра­вове, організаційне і матеріально-технічне забезпечення уста­нов та організацій державної ветеринарної медицини області. Обласному управлінню підпорядковуються обласні та міські державні підприємства (лікарні ветеринарної медицини, ра­йонні державні підприємства (лікарні) ветеринарної медици­ни на правах управління, обласних та районних лабораторій ветеринарної медицини, контроль за додерженням юридич­ними та фізичними особами ветеринарно-санітарних вимог, спрямованим на захист навколишнього природного середови­ща та ін.

Районне підприємство (лікарня) державної ветеринарної медицини на правах управління районної державної адмініст­рації є місцевим органом державної мережі ветеринарної ме­дицини, входить до складу районної державної адміністрації та підпорядковується обласному управлінню державної вете­ринарної медицини з державною ветеринарною інспекцією з питань, віднесених до його компетенції. Районному управ­лінню підпорядковуються дільничі лікарні з дільницями та пунктами, державна лабораторія ветеринарної медицини з лабораторіями ветеринарно-санітарної експертизи на рин­ках та ін.

Районне управління (підприємство) має право давати роз­порядження щодо виконання протиепізоотичних і ветеринар­но-санітарних заходів, які обов'язкові для виконання керів­никами господарств, підприємствами, організаціями та громадянами. При встановленні випадків заразних хвороб чи появі підозрювання про наявність особливо небезпечного захворювання тварин районне управління вповноважене ви­давати розпорядження про їх забій, знезараження продуктів і сировини тваринного походження, переробку їх чи утиліза­цію. Воно має право забороняти використання для спожи­вання продуктів тваринного походження, а також переробку тваринницької сировини, що не відповідають ветеринарно-санітарним вимогам. Районне управління має право наклада­ти адміністративні стягнення на посадових та інших осіб за порушення закону України "Про ветеринарну медицину".

5. Різновидом державної служби є державні інспекції в сільському господарстві. Термін "інспекція" в перекладі з латинської мови означає огляд, розгляд і вживається в сучас­ний період для найменування державного або громадського органу, який покликаний здійснювати державно-наглядову функцію із специфічних питань у сфері сільськогосподар­ського виробництва і пов'язаних з ним виробничо-техноло­гічних та соціальних проблем (охорона навколишнього сере­довища, охорона здоров'я людини, захищеність флори і фау­ни та ін.).

Державно-правове регулювання сільського господарства включає в себе визначення сфери сільськогосподарського ви­робництва, у якого є необхідність нормативно-правовими за­собами регулювати питання державного насіннєвого контро­лю. Правове становище цієї інспекції визначено Положенням про Українську державну насіннєву інспекцію Міністерства сільського господарства і продовольства України, що затвер­джене 27 липня 1992 р.

Названа інспекція здійснює державний насіннєвий конт­роль в науково-дослідних і навчально-виробничих об'єднан­нях і системах, колективних сільськогосподарських підпри­ємствах, радгоспах, заготівельних та інших підприємствах і організаціях, незалежно від їх відомчої належності, а також в асоціаціях, організаціях орендарів, орендних підприємствах, сільськогосподарських кооперативах, акціонерних сільсько­господарських товариствах, селянських (фермерських) госпо­дарствах, в організаціях інших форм господарювання і в гро­мадян, які займаються виробництвом, заготівлею, обробкою, зберіганням і реалізацією насіння сільськогосподарських культур та садивного матеріалу картоплі.

Важливим повноваженням державної насіннєвої інспекції є визначення перспектив розвитку насіннєвого контролю на основі науково-технічного прогресу, розробка і реалізація науково-технічної політики в насіннєвому контролі, направ­леної на створення насіннєвих фондів з високими сортовими і посівними якостями. Інспекція забезпечує державний конт­роль в організаціях України за якістю насіння всіх сільсько­господарських культур і садивного матеріалу картоплі. Зона наділена правом накладати заборону до прийняття необхід­них заходів і відповідних рішень на використання для посіву некондиційного насіння, а також складських приміщень, та­ри, транспортних засобів в разі непридатності їх для зберіган­ня і транспортування насіння та ін.

В системі Мінагропрому України функціонує сім спеціалі­зованих державних інспекцій:

— Українська державна насіннєва інспекція (Укрдержнасінінспекція) входить до складу Головного управління земле­робства та маркетингу продовольства й рослинництва Мініс­терства АПК України;

— Державна племінна інспекція (Держплемінспекція) вхо­дить до складу Головного управління виробництва маркетин­гу продовольства та тваринництва з державною племінною інспекцією Міністерства АПК України;

— Державна інспекція по заготівлях і якості продукції (Держзаготінспекція) є окремим відділом Міністерства АПК України;

— Державна хлібна інспекція (Держхлібінспекція) є окре­мим відділом Міністерства АПК України;

— Державна інспекція по нагляду за технічним станом ма­шин, обладнання та якістю пально-мастильних матеріалів (Держтехнагляд) є окремим відділом Міністерства АПК України;

— Ветеринарна інспекція Державного департаменту вете­ринарної медицини;

— Головна державна інспекція України з карантину рослин.

Практично можна виділити три форми (види) правового становища вказаних інспекцій:

1) інспекції, які входять до складу структурних підрозділів МінАПК України — Головних управлінь МінАПК України;

2) інспекції, які самі є структурними підрозділами (само­стійними відділами) МінАПК;

3) інспекції, які за правовим статусом не входять до Мі­ністерства АПК України.

6. На виконання Закону "Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі" від 10 липня 1996 р. в Україні здійснена приватизація заготівель сільськогосподар­ської продукції з усією її матеріальною базою. Держава зали­шила за собою лише контроль за належним її зберіганням і забезпечення додержання вимог щодо її якості. З метою здійснення державно-правового регулювання суспільних від­носин з цього приводу Мінагропром України утворив дер­жавну інспекцію з питань заготівлі і якості продукції і визна­чив її правове становище завдяки Положенню про державну інспекцію по заготівлях і якості продукції (відділ) Міністер­ства агропромислового комплексу України. Це Положення затверджено наказом від 19 грудня 1997 р.

Названа інспекція (відділ) становить собою міжгалузевий орган агропромислового комплексу України з питань держав­ного контролю заготівель і якості сільськогосподарської про­дукції; вона є самостійним структурним підрозділом цен­трального апарату Міністерства агропромислового комплексу України. Держзаготінспекція здійснює координацію діяль­ності інспекції заготівель і якості сільськогосподарської про­дукції обласних і Севастопольської міської державної адмі­ністрації. Серед її повноважень основними завданнями є ор­ганізація роботи відповідних державних служб з питань заго­тівель та якості продукції, сприяння здійсненню заходів щодо державної підтримки виробників, цільового використання бюджетних коштів. Інспекція наділена правом розробляти умови заготівель сільськогосподарської продукції і сировини та інших нормативних документів, що регламентують її за­купівлю заготівельними організаціями, а також вимог, пов'я­заних з якістю і сертифікацією сільськогосподарської продук­ції та ін.

Самостійним структурним підрозділом центрального апа­рату Міністерства агропромислового комплексу України є державна хлібна інспекція. Правове становище цієї інспекції визначено відповідним Положенням, яке затверджене наказом від 19 грудня 1997 р.

На хлібну інспекція покладається обов'язок здійснювати державний контроль за якістю, збереженням та раціональним використанням зерна і продуктів його переробки, насіння олійних культур, сировини для комбікормового виробництва і комбікормів.

Хлібна інспекція контролює дотримання підприємствами галузі встановленого порядку приймання, розміщення, збере­ження та раціонального використання зерна, продуктів його переробки, а також правильність визначення якості зерна і розрахунків за нього при закупівлях. На хлібну інспекцію по­кладено обов'язок аналізувати причини зараження зерна при зберіганні, визначати здійснення необхідних заходів по лікві­дації зараженості та захисту хлібопродуктів від шкідників та

Державно-економічне сприяння розвитку сільського господарства

Державно-правове регулювання охоплює собою засоби державно-економічного сприяння розвитку сільського госпо­дарства шляхом матеріальної підтримки, фінансово-кредит­них засобів, налагодженню організаційно-правових форм реалізації сільськогосподарської продукції на засадах ринко­вих економічних відносин. Зазначене сприяння безпосеред­ньо стосується усіх колективних і державних сільськогосподарських підприємств та селянських (фермерських) госпо­дарств. Його метою є зміцнення їхнього економічного та прибуткового господарювання. Завдання і цілеспрямованість державно-економічних методів полягає у сприянні і допомозі держави вийти із того кризового становища, в якому опини­лися нині сільськогосподарські товаровиробники.

2. За сучасних умов стану економіки одержання кредитів (позичок) набуває значення необхідної умови господарюван­ня колективних і державних сільськогосподарських підпри­ємств і селянських (фермерських) господарств. Кредиторами виступають Національний банк України, комерційний агро-банк "Україна" та інші комерційні банки. Кожний з них за надану підприємству суму кредиту одержує від нього гарантію її повернення та забезпечення максимального доходу (маржі) від цієї операції. Залежно від цілей використання кредитів во­ни поділяються на довгострокові і короткострокові. Перші головним чином використовуються на капіталовкладення (придбання комбайнів, тракторів, іншої сільськогосподар­ської техніки, племінної худоби, будівництво господарських споруд і приміщень і т. ін.). Короткостроковий кредит вико­ристовується головним чином як обігові кошти господарства. За сучасних скрутних економічних умов кошти позичаються на сільськогосподарські поточні потреби: придбання пально-мастильних матеріалів для проведення весняних польових ро­біт, збирання врожаю, придбання мінеральних добрив, запас­них частин для ремонту машин та покриття інших необхідних витрат.

Сільськогосподарське виробництво без фінансової під­тримки держави існувати не може, і держава покликана сприяти тому, щоб сільськогосподарські товаровиробники одержували кредитні ресурси на прийнятних для них умовах. Державі доцільно економічне сприяння підприємствам орга­нізовувати таким чином, щоб платежі повертались своєчасно, невиправдано не збільшувались неплатежі, оскільки це при­зведе до некерованості економікою сільського господарства. Назрілою є необхідність удосконалення фінансово-кредитно­го механізму шляхом встановлення відсоткових ставок за кре­дити, які надаються сільськогосподарським підприємствам на виробничі потреби, необхідно враховувати терміни кругообігу обігових коштів, знайти джерела для покриття різниці між ставками, встановленими Національним банком України і пільговими ставками одержання кредитів.

Економічним методом сприяння збереженню відповідного рівня сільськогосподарського виробництва є дотації і ком­пенсації. Дотації за своїм призначенням і змістом становлять собою виплати (доплати), що їх держава надає товаровироб­никові з метою заохотити і допомогти йому результативно вести своє господарство, підтримувати можливий для нього рівень одержання молока, м'яса, зернової продукції і т. ін. Компенсації — засіб повернення (відшкодування) коштів державою власникові пально-мастильних матеріалів, які на­давалися колективним і державним сільськогосподарським підприємствам для проведення весняних або осінніх польо­вих робіт та збирання врожаю, а також в інших випадках. В умовах економічної скрути держава фактично не усувалася від регулювання цін на сільськогосподарську продукцію. Од­наче, дотації і компенсації, виплати вводились безсистемно, без належного управління самим цим процесом, під тиском нагальних вимог щодо потреб виробництва і реалізації вироб­леної продукції.

3. У визначенні економічного стану сільського господар­ства в цілому і стану економіки кожного окремого колектив­ного або державного сільськогосподарського підприємства важливе значення належить закупівлі виробленої ними сільськогосподарської продукції державою для задоволення своїх невідкладних потреб (продукти харчування для зброй­них сил, потреб Міністерства охорони здоров'я; Міністерства внутрішніх справ та ін.). Ці закупівлі здійснюються на підста­ві державного замовлення. Для сільськогосподарських това­ровиробників державні замовлення є гарантованим засобом реалізації виробленої продукції. Держава гарантує відповідну оплату за цю продукцію.

Завдяки державним замовленням і системі укладеним з сільськогосподарськими виробниками договорів реалізується лише частина виробленої продукції. Зазначена сільськогоспо­дарська продукція (продукти харчування) і сільськогосподар­ська сировина для переробної промисловості є предметом вільної купівлі-продажу, тобто предметом ринкових еконо­мічних відносин. За цих умов виникла ціла система спеціаль­них утворень — бірж та їм подібних організацій, у створенні яких держава бере участь. Таким чином, державно-правове регулювання стосується не лише виробництва сільськогоспо­дарської продукції, а й її реалізації. Ця діяльність також є об'єктом державно-правового регулювання сільського госпо­дарства. Проводячи закупівлю сільськогосподарської продук­ції шляхом державних замовлень і спеціальних договорів між заготівельними організаціями і виробниками, держава бере безпосередню участь у реалізації цієї продукції і здійснює державно-економічне сприяння цій галузі народного госпо­дарства. Виробництво продуктів харчування і сільськогоспо­дарської сировини для переробної промисловості є товарним виробництвом. Характеризуючи економічні методи держав­ного управління сільським господарством, необхідно зазна­чити, що компонентом цього управління є проблема ціни на сільськогосподарську продукцію. За умов товарного виробництва ціна становить собою грошовий вираз вартості товар­ного продукту.

Визначення вартості за сучасних економічних умов госпо­дарювання є справою складною і практично неможливою, а положення п. 2 ст. 27 Закону "Про колективне сільськогоспо­дарське підприємство" щодо того, що зазначені в цій нормі складові економічного методу забезпечують обмін між сіль­ським господарством і промисловістю є спірним.

4. Усі колективні і державні сільськогосподарські підпри­ємства, кожне селянське (фермерське) господарство і кожний громадянин як працівник сільського господарства зобов'яза­ний сплачувати державі податки і податкові платежі. Цей обов'язок закріплено в ст. 67 Конституції України. Одержані в порядку оподаткування суми призначені для поповнення державного бюджету. Види, порядок і розміри податків та збори визначені відповідними законами. Аграрні товарови­робники, їхні працівники — члени колективних сільськогос­подарських підприємств і трудівники державних підприємств, селянські (фермерські) господарства та інші громадяни в обов'язковому порядку сплачують податок на прибуток під­приємств і організацій — 23,1%, податок на додану вартість — 21,6%, акцизний збір — 1,9%, податок з громадян — 7,7%.

Податки — найбільш істотний і вирішальний засіб регулю­вання економічних відносин і інтересів держави, важливе джерело коштів для розв'язання соціальних проблем народу. Зазначені особливості і призначення податків наділяють їх рисами фіскального характеру.

Багаторічний досвід використання податків і зборів під­твердив, що податки і збори суспільство (держава) спроможні використовувати як фінансовий засіб для обмеження або ж стимулювання окремих видів суспільного виробництва, за до­помогою такого важеля як податки і збори регулювати відпо­відні виробничі відносини. За умов сільського господарства такий податково-фінансовий важіль застосовується шляхом зменшення розміру оподаткування при виробництві еколо­гічно чистої сільськогосподарської продукції, тобто тих про­дуктів харчування, що вирощуються на лише органічних добривах. Цей же засіб, як свідчить досвід, застосовується при одержанні продукції високопородного тваринництва, при впровадженні посівів сортових високоцінних культур. Лише наведених випадків підставно твердити про стимулюючу і регулюючу роль для товаровиробника сільськогоспо­дарської продукції встановлених державою податків і зборів. Лише у цьому разі податки і збори підставне розглядати еко­номічним методом державного управління сільським госпо­дарством.

Загальна характеристика відносин власності в сільському господарстві України: поняття, суб’єкти, об’єкти та зміст права власності сільськогосподарських підприємств

У власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, можуть бути земля, житлові будинки, квартири, предмети особистого користування, предмети домашнього господарства, продуктивна і робоча худоба, птиця, бджолосім'ї, насадження, посіви, посадки сільськогосподарських культур, засоби виробництва, вироблена продукція і доходи від її реалізації, транспортні засоби, кошти, акції, інші цінні папери, а також інше майно для ведення фермерського господарства тощо.

Майно цих осіб належить на праві спільної сумісної власності, якщо інше не передбачено угодою між ними. Майно селянського (фермерського) господарства перебуває під захистом держави нарівні з іншими формами власності.

Володіння, користування і розпорядження майном здійснюється членами селянського (фермерського) господарства за взаємною домовленістю. Селянське (фермерське) господарство має право придбавати, брати в тимчасове користування майно у підприємств, установ, організацій та в інших фермерських господарств і громадян [12].

Майнові відносини селянського (фермерського) господарства регулюються цивільним законодавством. Майнові спори між членами селянського (фермерського) господарства вирішуються судом.

Кооператив виступає власником матеріально-фінансових ресурсів (засобів виробництва, обміну, предметів споживання). Вони становлять економічну основу його діяльності.

За ст. 139 Господарського кодексу (ГК) майном є сукупність речей та інших цінностей (зокрема нематеріальні активи), які мають вартісне визначення, виробляються чи використовуються суб'єктами господарювання та відображаються в їхньому балансі або враховуються в інших передбачених законом формах обліку майна цих суб'єктів. Правовий режим майна державного (комунального) унітарного сільськогосподарського підприємства визначають встановлені правовими нормами структура цього майна, порядок його придбання, використання й вибуття, а також звернення на нього стягнень кредиторів.

Майно, що придбане за рахунок внесків громадян, тобто за рахунок їхньої приватної власності, належить на праві власності кооперативу як юридичній особі. Тому власність кооперативу як юридичної особи слід розглядати як приватну власність. Отже, суб'єктом права власності в цьому разі виступає не громадянин, не пайовик, за рахунок майна якого сформована власність кооперативу, а кооператив в цілому, який у товарно-грошових, майнових відносинах виступає від свого імені як юридична особа. Виступаючи єдиним власником належного кооперативу майна, він самостійно відповідає за зобов'язаннями всім належним йому майном. Але він не несе відповідальності за зобов'язання своїх членів, а члени кооперативу не несуть відповідальності за його борги, якщо інше не передбачено законодавством або статутом кооперативу. Отже, суб'єктами права власності в системі сільськогосподарської кооперації є сільськогосподарські кооперативи (виробничі, обслуговуючі) та кооперативні об'єднання. Це випливає із положень статей 20, 26 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію».

Члени кооперативу, передаючи в його власність частку майна у вигляді паю, стають суб'єктами майнових прав. Майнові відносини на засадах членства в кооперативі здійснюються за правилами зобов'язального права, з якого випливає, що член кооперативу має право вимагати частку (пай) у майні кооперативу в разі виходу з нього, а кооператив зобов'язаний компенсувати йому цю частку грішми або ж надати на розмір паю частину майна в натурі. Після того як частку конкретного майна буде передано членові кооперативу, він стає її власником або власником конкретної суми грошей.

Об'єктами права власності кооперативу, відповідно до ст. 24 Закону України «Про власність» і ст. 20 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію», є будівлі, споруди, грошові та майнові внески його членів, виготовлена ним продукція, доходи, одержані від її реалізації й іншої діяльності, передбаченої статутом кооперативу, та інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом.

Об'єднання (спілки) сільськогосподарських кооперативів (ст. 26 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію») є власниками майна, добровільно переданого їм членами об'єднання, а також набутого внаслідок своєї діяльності та на інших підставах, не заборонених законом. До складу об'єктів права власності об'єднання не може належати майно членів об'єднання. Власністю об'єднання є майно створених ним підприємств, які не мають права вийти зі складу об'єднання без його згоди.

Джерелами утворення власності кооперативу є доходи від виробничо-господарської діяльності. Закон встановив для кооперативів сприятливі умови для такої діяльності -- вони самостійно визначають напрямки господарської діяльності.

Майно кооперативу, до якого у вартісному виразі входять основні і обігові фонди, в період його створення становить статутний фонд кооперативу. Статутний фонд кооперативу в процесі його діяльності може збільшуватися або зменшуватися залежно від розширення або скорочення напрямків діяльності.

Особливістю правового режиму майна кооперативів є те, що в ньому визначається пайовий фонд, який формується за рахунок пайових внесків членів кооперативу. Пайові внески - це грошові кошти та матеріальні ресурси у вартісному вираженні, що їх вносять громадяни та юридичні особи для створення, діяльності кооперативів. Розміри паю встановлюють загальні збори членів -- засновників кооперативу. Характерною рисою правового режиму пайового фонду є те, що на обов'язкові та додаткові пайові внески нараховуються відсотки з доходів у розмірах, які визначаються загальними зборами в порядку, який закріплений статутом кооперативу.

Відповідно до ст. 21 Закону України «Про сільськогосподарську кооперацію» майно кооперативу поділяється на пайовий і неподільний фонди. До неподільного фонду зараховується у вартісному виразі частина майна, що не розподіляється між членами кооперативу і використовується на загальнокооперативні цілі. Неподільний фонд утворюється за рахунок вступних внесків та майна кооперативу. Пайові внески членів кооперативу до нього не включаються.

Особливістю неподільного фонду кооперативу є те, що в разі ліквідації кооперативу майно цього фонду за рішенням загальних зборів членів кооперативу розподіляється між членами кооперативу. Порядок формування та розміри неподільного фонду встановлюються статутом.

Резервні фонди створюються для забезпечення відновлення фізично зношених основних фондів, для поповнення обігових фондів, забезпечення коштів на розвиток виробництва.

Змістом права кооперативної власності є правомочність кооперативу по володінню, користуванню і розпорядженню майном у межах, встановлених законом. Право володіння - це фактичне утримання майна у сфері господарювання кооперативу. Право користування - можливість отримувати від майна його корисні споживчі якості. Право розпорядження - можливість визначати юридичну та фактичну долю майна (продати, передати в тимчасове користування та ін.).