72. Особливості правового статусу найманих працівників у с/г ат та ТзОв.

Важливе значення для характеристики правового статусу найманих працівників господарських товариств має ст. 2 КЗпП4, яка визначає основні трудові права найманих працівників. У ній, насамперед, конкретизується конституційне право громадян України на працю, тобто на одержання роботи з оплатою праці, не нижче встановленого державою мінімального розміру, в тому числі право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, що забезпечується державою. Працівники мають право на відпочинок, відповідно до правил обмеження робочого дня та робочого тижня, на щорічні оплачувані відпустки, право на здорові та безпечні умови праці, на об’єднання у професійні спілки та на вирішення трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку. Стаття 2 КЗпП гарантує також працівникам право на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, право на звернення до суду за вирішенням трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством. Ці трудові права становлять основу спеціального правового статусу всіх найманих працівників. Однак особливості сільськогосподарського виробництва, зумовлені об’єктивними факторами, дають підставу говорити про специфіку умов праці найманих працівників у сільському господарстві. На сільськогосподарське виробництво суттєво впливають природні чинники — сезонність, розбіжність робочого періоду (наприклад, оранка, сіяння) з періодом виробництва (наприклад, достигання врожаю). У рослинництві й тваринництві діють біологічні фактори; рільництво має свої особливості, зумовлені якістю земель, родючістю ґрунтів тощо. Названа специфіка сільськогосподарського виробництва суттєво впливає на особливості правового регулювання праці найманих сільськогосподарських працівників. Стаття 7 КЗпП визначає, що законодавством можуть встановлюватись особливості регулювання робочого часу й часу відпочинку на підприємствах і в організаціях сільського господарства. Перелік обов’язків (робіт), що виконуються кожним працівником господарського товариства за своєю спеціальністю, кваліфікацією або посадою,, визначається тарифно-кваліфікаційним довідником робіт і професій робітників, кваліфікаційним довідником посад службовців. Особливості правового статусу найманих працівників господарських товариств найбільш суттєво виявляються в регулюванні робочого часу й часу відпочинку. Згідно зі ст. 50 КЗпП, нормальна тривалість робочого часу для працівників не може перевищувати 40 год. на тиждень. За умови збереження загальної тривалості робочого часу, встановленого чинним законодавством про працю для всіх працівників, режим роботи в сільськогосподарських підприємствах встановлюється з урахуванням сезонності сільськогосподарського виробництва, напруженості роботи в періоди року. З метою раціонального використання робочого часу дирекція сільськогосподарських товариств з обмеженою відповідальністю та правління сільськогосподарських акціонерних товариств мають право за погодженням з виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) у період напружених польових робіт (посів, догляд за посівами, заготівля кормів, збирання врожаю, оранка тощо), в разі виробничої потреби, збільшувати тривалість робочого дня для працівників, зайнятих у рослинництві, але не більше, ніж на 10 год. У менш напружені періоди польових робіт робочий день відповідно скорочується до 5 год., а за бажанням працівників — не обмежувати цими годинами. Для обліку відпрацьованого працівниками часу, згідно зі ст. 61 КЗпП, запроваджується підсумований облік робочого часу з тим, щоб тривалість його за поточний період не перевищувала нормальної кількості робочих годин. Дирекція сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю та правління сільськогосподарського акціонерного товариства за погодженням із виборним органом первинної профспілкової організації (профспілковим представником) господарства мають право у період напружених польових робіт, у разі виробничої потреби, залучати працівників до роботи у встановлені дні відпочинку з наданням натомість інших днів відпочинку по закінченні кожного періоду напружених польових робіт. При цьому підрахунок днів відпочинку може проводитись за період, що не перевищує 2 місяців. У рамках локальної нормотворчості кожне господарське товариство розробляє правила внутрішнього трудового розпорядку, положення про оплату праці, про преміювання, матеріальне й моральне заохочення працівників, соціальний захист працівників, укладає колективний договір та інші локальні нормативні акти, якими регулюються трудові відносини в господарському товаристві. Зміст правового статусу сільськогосподарських працівників, які є співвласниками майна господарських товариств, становлять, окрім трудових прав і обов’язків, управлінські, майнові й земельні права та обов’язки. Незалежно від форми власності товариства, наймані працівники користуються правом на житло, комунально-побутові послуги, соціально-культурне обслуговування тощо. Неодмінною передумовою правового статусу сільськогосподарського працівника є його правосуб’єктність. Відповідно до ст. 188 КЗпП, трудова правосуб’єктність встановлюється по досягненні громадянами 16-річного віку. За згодою одного з батьків або особи, що його замінює, можуть, як виняток, прийматись на роботу особи, які досягли 15 років. Для підготовки молоді до продуктивної праці допускається залучати до роботи учнів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних і середніх спеціальних навчальних закладів для виконання легкої роботи, що не завдає шкоди здоров’ю і не порушує процесу навчання, у вільний від навчання час по досягненні ними 14-річного віку за згодою одного з батьків або особи, що його замінює. Влаштування працівника на роботу оформляється трудовим договором (контрактом). При цьому, визначаючи його трудової функції може бути врахована сезонність роботи, необхідність переведення його на іншу роботу, потреба у працівникові, який володіє, крім основної, також і додатковими трудовими функціями тощо. Контрактна форма трудового договору застосовується у випадках, передбачених чинними законами. Контракт оформляється у двох примірниках — між власником або уповноваженим органом і працівником — та набуває чинності з моменту його підписання або з дати, визначеної сторонами в контракті, і може бути змінений лише за письмовою угодою сторін.

Особливості управління господарською діяльністю державними й комунальними с\г підприємствами.

Для управління державним (комунальним) сільськогосподарським підприємством і його майном наймається керівник (директор), з яким укладається контракт. У контракті визначаються порядок і умови використання державного майна в процесі виробництва й реалізації продукції, а також повноваження директора в управлінні й розпорядженні майном і засобами виробництва.

Управління об’єктами державної власності у сфері сільськогосподарського товарного виробництва здійснюють Кабінет Міністрів України і, за його уповноваженням, центральні та місцеві органи виконавчої влади, а також інші суб’єкти відповідно до вимог чинного законодавства (наприклад, Фонд держмайна, Мінагрополітики тощо). Кабінет Міністрів України також визначає перелік державного майна, яке безоплатно передається у власність відповідних територіальних громад (комунальну власність).

Управління господарською діяльністю в державному та комунальному секторах економіки, попри їх відмінність, має спільні риси, а саме: - організаційно-управлінські повноваження здійснюються за допомогою системи уповноважених органів (відповідно – державних та комунальних); - суб’єктами господарювання є організації (в т. ч. підприємства), що функціонують на базі відповідної форми власності (державної чи комунальної), а також суб’єкти, у статутному фонді (майні) яких частка відповідної власності (державної чи комунальної) забезпечує вплив відповідно – держави чи територіальної громади на такого суб’єкта (змішані господарські — зазвичай акціонерні — товариства, за переважної участі держави чи територіальної громади); - зазначені суб’єкти функціонують на базі майна, що закріплюється за ними на одному з основних правових титулів – праві власності (державні, комунальні або змішані акціонерні товариства), праві господарського відання (державні та комунальні комерційні підприємства), праві оперативного управління (казенні та некомерційні комунальні підприємства); - можливість встановлення законом особливостей здійснення конкурентно-антимонопольної політики у сфері державного та комунального секторів економіки; - можливість визначення законом особливостей застосування процедури банкрутства до підприємств цих секторів. Проте існують і певні відмінності між державним та комунальним секторами, зокрема, щодо: органів, які здійснюють організаційно-управлінські повноваження; компетенції останніх; порядку прийняття ними рішень; актів, в яких фіксуються такі рішення, та ін.

91. Контрактація та інші окремі договори щодо реалізації с\г продукції.

Формування державних ресурсів сільськогосподарської продукції, забезпечення населення продовольством, а переробних підприємств сировиною значною мірою залежать від чітко налагодженої системи договірних відносин із закупівель цієї продукції у сільськогосподарських товаровиробників. Оскільки, як вважає В. В. Луць, біржова торгівля сільгосппродукцією не досягла належного рівня, закупівлі цієї продукції заготівельниками та іншими організаціями безпосередньо у її виробників здійснюються переважно за договорами контрактації. Контрактація. Ці договори є традиційною формою закупівлі сільськогосподарської продукції ще з часів радянського права. У попередньому законодавстві договір контрактації регулювали положення гл. 24 ЦК 1963 р. та нормативно-правові акти, прийняті відповідно до нього. 2004 р. відбулися зміни в системі нормативно-правових актів, у тому числі з питань регулювання розглядуваних відносин. Так, з 1 січня 2004 р. набрали чинності ЦК та ГК. Обидва кодекси містять положення про регулювання відносин із закупівлі сільськогосподарської продукції на умовах договору контрактації. За ЦК, договір контрактації є різновидом купівлі-продажу. Положення про цей вид договірного зобов’язання міститься в гл. 54 ЦК. На ці відносини, відповідно, поширюється дія параграфу 1 гл. 54 ЦК — “Загальні положення про купівлю-продаж”. Параграф 4 гл. 54, безпосередньо присвячений договору контрактації сільськогосподарської продукції, містить одну статтю — ст. 713, в якій визначається поняття цього договору, і зауважується, що до згаданого договору застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено договором та законом. За ч. 1 ст. 713, ЦК договір контрактації сільськогосподарської продукції визначається як такий, за яким виробник сільськогосподарської продукції зобов’язується виробити визначену ним сільськогосподарську продукцію і передати її у власність заготівельникові (контрактанту) або визначеному ним одержувачеві, а заготівельник зобов’язується прийняти цю продукцію та оплатити її за встановленими цінами відповідно до умов договору. У ч. З ст. 713 ЦК передбачено можливість визначення законом особливостей укладення та виконання договорів контрактації. Це положення дає можливість визначити співвідношення положень ЦК і ГК щодо регулювання відношень із договору контрактації: з одного боку, положення ГК (ст. ст. 272-274) є спеціальними стосовно положень ст. 713 ЦК; тому вони мають переважне значення в регулюванні відносин із закупівлі сільськогосподарської продукції за договором контрактації. З іншого, якщо спеціальним законом окремі питання не врегульовано, мають застосовуватися положення ЦК: загальні — про купівлю-продаж, про договір поставки, якщо вони відповідають природі відносин, які існують між сторонами відповідно до конкретного договору, та іншим спеціальним законом не встановлені окремі правила про регулювання того або іншого питання. З огляду на це, положеннями ст. 272 ГК обмежуються можливості застосування договору контрактації лише випадками державної закупівлі сільськогосподарської продукції, яка здійснюється за договорами контрактації, що укладаються на основі державних замовлень на поставку державі сільськогосподарської продукції. Договір контрактації належить до тих договорів, що опосередковують перехід права власності (право повного господарського відання) від виробника сільськогосподарської продукції до держави в особі заготівельної (закупівельної) організації. Договір контрактації є оплатним, взаємним, консенсуальним. Згідно з ним виробник сільськогосподарської продукції (надалі — виробник) зобов’язується передати заготівельному (закупівельному) або переробному підприємству чи організації (надалі — контрактанту) вироблену ним продукцію у строки, кількості, асортименті, що передбачені договором, а контрактант зобов’язується сприяти виробникові у виробництві зазначеної продукції, прийняти і оплатити її. Договір вважається укладеним з моменту досягнення сторонами домовленості щодо всіх його істотних умов, передбачених ч. З ст. 272 ГК. Сторонами договору контрактації є виробник і контрактант. Контрактантами є заготівельні (закупівельні) або переробні підприємства або організації, на які у встановленому порядку покладено функції державної закупівлі, заготівлі сільськогосподарської продукції (міністерства, відомства, підприємства й організації, яким надано такі повноваження, наприклад, організації споживчої кооперації). Виробниками є організації всіх організаційно-правових форм, що виробляють сільськогосподарську продукцію (колективні, державні, акціонерні сільськогосподарські підприємства, фермерські та інші господарства). Контрактація є самостійним договором, хоча за предметом і змістом він подібний до договорів поставки і купівлі-продажу, що й зумовило передбачену ч. З ст. 713 ЦК можливість застосовувати до відносин з договору контрактації правила договорів поставки та положень про купівлю-продаж. При цьому слід враховувати, що, згідно з п. 4 ст. 1 Закону України від 22 грудня 1995 р. “Про поставки продукції для державних потреб”, особливості відносин, що виникають у зв’язку з поставками (закупівлею) для державних потреб сільськогосподарської продукції, продовольства, регулюються окремими актами законодавства України. Тобто при регулюванні відносин щодо закупівлі сільськогосподарської продукції для державних потреб не можуть бути застосовані положення зазначеного Закону. Так, закупівля сільськогосподарської продукції і продовольства для загальнодержавних потреб регулюється Указом Президента України від 18 січня 1996 р. № 62/96 “Про задоволення державних і регіональних потреб у сільськогосподарській продукції на 1996 рік” (див. лист Вищого арбітражного суду України від 22 березня 1996 р. № 01-8/110 “Про Закон України “Про поставки продукції для державних потреб”). У разі здійснення закупівель товарів, робіт і послуг, що цілком або частково відбувається за рахунок державних коштів, за умови, коли вартість закупівлі товару (товарів), послуги (послуг) дорівнює або перевищує суму, еквівалентну 2 тис. євро, а робіт — 100 тис. євро, то до таких відносин застосовується Закон України від 22 лютого 2000 р. “Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти”. При цьому, відповідно до ч. 4 ст. 6 цього Закону, у разі, якщо предметом закупівлі є сільськогосподарська продукція чи продукти харчування вітчизняного виробництва, брати участь у тендерах можуть виключно вітчизняні сільськогосподарські товаровиробники та підприємства харчової або переробної промисловості. Відповідно до ч. З ст. 14 Закону України “Про закупівлю товарів, робіт і послуг за державні кошти” замовник не має права ділити закупівлю на частини з метою уникнути застосування процедур, передбачених цим Законом, з урахуванням ч. 1 зазначеної статті, яка визначає основною процедурою закупівлі відкриті торги. Тобто замовник зобов’язаний здійснювати закупівлю, враховуючи необхідність раціонального й економічного витрачання бюджетних коштів, забезпечення максимальної конкуренції та прозорості під час здійснення закупівлі. Специфіка договору контрактації полягає в тому, що 1) він є замовленням держави сільськогосподарському виробнику на відповідну продукцію; 2) його предметом може бути лише сільгосппродукція, що, як правило, на момент укладання договору ще не існує в натурі; 3) однією зі сторін договору є безпосередньо виробник продукції; 4) на контрактанта покладаються певні обов’язки щодо сприяння виробнику (так договір контрактації певною мірою опосередковує відносини щодо виробництва продукції). Предметом договору контрактації є продукція, одержувана внаслідок сільськогосподарського виробництва; продукцією є речі, визначені родовими ознаками, як у сирому вигляді, так і ті, що зазнали первинної обробки. Продукція, передана в рахунок виконання договору контрактації, має бути виготовлена в господарстві виробника. При цьому, за загальним правилом, реалізація сільськогосподарськими виробниками отриманої ними продукції здійснюється на принципах вільного вибору форм, способів, видів і місця реалізації, за цінами, встановлюваними угодою сторін, а реалізація продукції в рахунок державного контракту чи замовлення — за цінами, встановленими умовами договорів з урахуванням показників нормативних актів. Істотні умови договору контрактації сільськогосподарської продукції, як було зазначено, передбачені ч. З ст. 272 ГК. Договір вважається укладеним з моменту досягнення домовленості зі всіх обов’язкових (істотних) умов зазначеної статті, але це не є перешкодою для сторін, для того щоб у договорі були визначені й інші умови. Вид продукції (асортимент), номер державного стандарту або технічних умов, гранично допустимий вміст у продукції шкідливих речовин є істотними умовами відповідно до абзацу другого частини 3 ст. 272 ГК. Якість (сортність) сільськогосподарської продукції, що передається виробником, має відповідати стандартам, технічним умовам, правилам ветеринарного й санітарного нагляду. Недоброякісність (невідповідність її обумовленій сортності) переданої продукції є підставою для відмови контрактанта цілком або частково від такої продукції, або для вимоги щодо відповідного зменшення ціни продукції відповідно до ст. 708 ЦК, тобто для прийняття її за дійсною ціною, котра відповідає якості цієї продукції. Кількість і асортимент сільськогосподарської продукції, що підлягає закупівлі, визначається в договорах відповідно до державного контракту, а у разі його відсутності — за домовленістю сторін. Умови доставки: за договором контрактації, за загальним правилом, вивезення, експедирування й розвантаження продукції провадяться контрактантом або за його рахунок. Але на практиці контрактант найчастіше не здійснює вивезення продукції від виробника власними силами. Сторони в договорах встановлюють один із наведених далі порядків вивезення (або використовують їх у сукупності стосовно окремих обсягів закуповуваної продукції): 1) контрактант приймає продукцію безпосередньо у виробника; 2) контрактант приймає продукцію на своїх приймальних пунктах; 3) виробник безпосередньо доставляє продукцію третім особам за вказівкою контрактанта. Окремо в договорі має бути зазначена кількість продукції, яку контрактант приймає безпосередньо у виробника. Ця умова є істотною для договору. У договорі контрактації зазначаються ціна за одиницю виміру продукції, загальна сума договору. Відповідно до змісту ст. 632 ЦК, зміна ціни після укладення договору дозволяється лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Ціна на сільськогосподарську продукцію, що поставляється, не може змінюватися угодою сторін, якщо договір укладено на підставі державного контракту, яким передбачена ціна. Вступаючи в такі договірні відносини виробник погоджується з умовами держконтракту. На продукцію, що закуповується не в рахунок держконтракту чи понад нього, сторони можуть установити інші ціни своєю угодою. Строки виконання договору встановлюються з урахуванням особливостей виробництва і способу одержання (збирання, зберігання, дозрівання) певного виду сільськогосподарської продукції з урахуванням місцевих умов заготівель. Стосовно окремих видів сільськогосподарської продукції, зокрема продуктів рослинництва, загальні строки можуть змінюватися й уточнюватися з урахуванням кліматичних умов даного року збирання врожаю. Невід’ємною частиною договору є погоджені сторонами графіки доставки, що конкретизують терміни здачі продукції, оскільки на практиці для цього договору характерною є тривалість відносин між сторонами. Істотними для цього договору є строки здавання-приймання продукції, хоча незазначення інших строків може ускладнити виконання його. Контрактант зобов’язаний прийняти доставлену продукцію на своєму приймальному пункті або у виробника в обумовлений термін, не допускаючи простою транспортних засобів виробника. Для договору контрактації характерно також те, що він передбачає обов’язок контрактанта надавати виробнику певну допомогу в організації виробництва і здачі продукції, в забезпеченні господарства тарою і пакувальними матеріалами, у видачі промислових чи продовольчих товарів або комбікормів у порядку зустрічного продажу (що не передбачено законодавством про поставку). Це випливає з поняття договору контрактації та визначення обов’язків контрактанта щодо надання допомоги в організації виробництва сільськогосподарської продукції та її транспортування на приймальні пункти і підприємства як істотної умови договорів контрактації. Контрактант зобов’язаний вчасно і цілком розрахуватися за отриману продукцію. В іншому разі відповідно до ст. 4 Указу Президента України від 16 березня 1995 р. № 227/95 “Про заходи щодо нормалізації платіжної дисципліни в народному господарстві України” підприємства оптової та роздрібної торгівлі незалежно від форм власності сплачують пеню у розмірі 1,5% від суми платежу на користь товаровиробника сільськогосподарської продукції та продовольства за кожен банківський день прострочення платежу, якщо більший розмір пені не обумовлено угодою сторін. Для договорів контрактації встановлено обов’язковий авансовий порядок оплати отриманої продукції. Сторони зобов’язані визначити в договорі розмір такого авансу і терміни його виплати. Так, для закупівель сільськогосподарської продукції за держконтрактом встановлено обов’язковий порядок авансового платежу в розмірі 50% вартості законтрактованої продукції. Для договору контрактації є обов’язковими положення про відповідальність сторін, а також вимога реального виконання зобов’язань. За невиконання або неналежне виконання сторонами своїх зобов’язань за договором настає відповідальність у вигляді неустойки і/чи відшкодування збитків. Відповідальність сторін за порушення договору ґрунтується на принципі вини. Виробник звільняється від відповідальності за невиконання зобов’язань, якщо вони не були виконані внаслідок стихійного лиха, інших несприятливих умов або з вини контрактанта. Доказами настання цих подій можуть слугувати висновки державної інспекції якості та сертифікації сільськогосподарської продукції, ветеринарного нагляду, метеослужби, акти страхових організацій тощо. Міна. З моменту посилення кризових явищ в економіці почали поширюватися бартерні (товарообмінні) операції. Відповідно до ст. 715 ЦК за договором міни (бартеру) кожна зі сторін зобов’язується передати другій стороні у власність один товар в обмін на інший. Отже, згідно з положеннями ЦК скасовано відмінності між категоріями “міна” та “бартер”, з огляду на те, що вони застосовуються як синоніми. Свого часу застосування цих договорів у сільському господарстві відіграло певну позитивну роль: давало змогу діяти за умов великої інфляції. Нині уряд намагається скоротити обсяг товарообмінних операцій через те, що вони позбавляють товаровиробників обігових коштів. Біржові договори щодо реалізації сільськогосподарської продукції. Особливе місце в системі реалізації сільськогосподарської продукції український законодавець відводить біржовим договорам, розвиток яких покладається на спеціалізовані аграрні біржі. Створення системи спеціалізованих аграрних бірж започатковано Указом Президента України від 18 січня 1995 р. № 63/95 “Про заходи щодо реформування аграрних відносин”. У ньому було передбачено організацію й проведення на Українській міжбанківській валютній біржі торгів ф’ючерсними та форвардними контрактами під закупівлю сільськогосподарської продукції та продуктів її переробки із залученням до цього комерційних банків, як агентів-брокерів, з подальшим проведенням таких торгів на спеціалізованих товарних біржах. Постановою Кабінету Міністрів України від 17 листопада 1995 р. № 916 схвалено Концепцію організації біржового сільськогосподарського ринку. У п. 1 якої проголошено перехід від державно-регульованої системи розподілу сільськогосподарської продукції та сировини і фіксованих закупівельних цін до ринкової системи переміщення товару від виробника до споживача, формування цін на основі попиту й пропозиції, що об’єктивно стимулює створення різноманітних ринкових структур, таких як ринок сировини і продовольства, оптові, роздрібні, спеціалізовані й регіональні ринки. Зростання ролі біржової торгівлі, що відбулося останніми роками в Україні, також зумовлене тим, що держава вважає цих учасників обороту сільськогосподарської продукції необхідним елементом механізму експорту зерна з України. Зокрема відповідно до підпункту “б” п. 1 Указу Президента України від 29 червня 2000 р. № 832/2000 “Про невідкладні заходи щодо стимулювання виробництва та розвитку ринку зерна” вжито заходів щодо запровадження порядку, за яким експорт зерна здійснюється лише за експортними контрактами, укладеними та зареєстрованими на акредитованих для таких операцій біржах. Основними інструментами фондового ринку є форвардний та ф’ючерсний контракти, які є деривативами. Відповідно до п. 1.5 Закону України від 28 грудня 1994 р. “Про оподаткування прибутку підприємств” (в редакції Закону від 22 травня 1997 р.) дериватива— це стандартний документ, що засвідчує право та/або зобов’язання придбати або продати цінні папери, матеріальні або нематеріальні активи, а також кошти на визначених ним умовах у майбутньому. Згідно з підпунктом 1.5.1 зазначеного Закону, форвардний контракт — це стандартний документ, який засвідчує зобов’язання особи придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін такого продажу під час укладення цього контракту. Слід зазначити, що будь-яка сторона форвардного контракту має право відмовитися від його виконання виключно за наявності згоди іншої або у випадках, визначених цивільним законодавством. Ф’ючерсний контракт засвідчує зобов’язання придбати (продати) цінні папери, товари або кошти у визначений час та на визначених умовах у майбутньому, з фіксацією цін на момент виконання зобов’язань сторонами контракту.