45. Завдання біостратиграфічного методу

Біостратиграфічний метод є одним з головних методів розчленування і кореляції осадових товщ. На відміну від літостратиграфічного,біостратиграфічні дослідження виконують на всіх стадіях стратиграфічного вивчення для вирішення таких завдань: • діагностики фізико-географічних показників палеосередовища; • з’ясування або доповнення фаціальної характеристики відкладів; • визначення відносного й абсолютного віку порід; • стратиграфічного розчленування осадових товщ ; • зіставлення розрізів; • упорядкування місцевих літостратиграфічних підрозділів за віком і положенням щодо стратонів загальної стратиграфічної шкали; • виділення регіональних стратонів; • удосконалення біостратиграфічної характеристики загальних страти-графічних підрозділів.

Предметом досліджень є рештки палеоорганізмів і осадові породи, що їх містять. Фосилії можна вивчати з різних позицій. Однак для стратиграфії важливі два напрями: на першому – польовому – визначають і детально описують місцезнаходження решток палеоорганізмів. На другому – камеральному етапі – виконують морфологічний опис і визначають видовий склад решток палеоорганізмів морфологічно–порівняльним методом та аналізують розподіл визначених родів і видів в осадових породах.

Вихідним матеріалом біостратиграфічних досліджень є дані про розподіл викопних решток у розрізі і по латералі. Склад комплексів фосилій відображає структуру біоценозів і визначений ступенем еволюційного розвитку біоти, екологічними стосунками організмів між собою й абіотичними чинниками зовнішнього середовища та тафономічними умова-ми поховання і фосилізації палеоорганізмів. Для достовірного біострати-графічного аналізу необхідно враховувати такі аспекти: • хто жив – класифікаційний аспект;• коли – геохронологічний аспект;• де,з ким – палеоекологічний аспект;• де,з ким похований – тафономічний аспект.

Для коректного і достовірного біостратиграфічного аналізу потрібно застосовувати всі аспекти палеонтологічних досліджень. Однак залежно від потреб геологічної практики, ступеня детальності розчленування і специфіки групи фосилій, що використовують для біостратиграфічних досліджень, ті чи інші аспекти біостратиграфії виходять на чільне місце, тоді як інші дають лише додаткову інформацію.

Кожний комплекс фосилій має ознаки, які можна розділити на дві групи: тафономічні і ценотичні. Тафономічні показники відображають палеоекологічні умови існування в межах певних біотопів та процеси переходу органічних решток у викопний стан. Ценотичні ознаки зумовлені еволюційними змінами у складі фаун і флор. Саме за ними й потрібно виконувати біостратиграфічне розчленування і зіставлення відкладів. Для відокремлення ценотичних ознак від тафономічних та визначення неповторних односкерованих змін у комплексах фосилій біостратиграфічний аналіз повинен охоплювати тафономічні і палеоекологічні спостереження.

На підставі палеоекологічних досліджень з’ясовують залежність складу комплексів органічних решток від фацій, а на підставі комплексного вивчення органічних решток, слідів життєдіяльності вимерлих організмів і порід, що їх вміщують, розкривають зв’язок між організмами і зовнішнім середовищем минулого. Цей напрям закладений працями Р.Ф. Геккера.

Тафономія – це вчення про закономірності переходу органічних решток з біосфери в літосферу. Вона розглядає процеси накопичення, перенесення, поховання, фосилізації органічних решток та вплив цих процесів на склад і характер розподілу фосилій. Складний шлях решток палеоорганізмів від моменту їхньої загибелі в біосфері через поховання і фосилізацію в літосфері і до моменту їхнього руйнування називають тафономічним циклом. Під час кожного етапу цього циклу на органіку впливають певні фактори зовнішнього середовища, які або пропускають їх на наступний ступінь перетворення, або знищують. Від початку до кінця тафономічного циклу відбувається поступове і стійке зменшення загальної маси органічних решток, зміна їхнього хімічного і мінерального складу, викривлення кількісних і якісних співвідношень організмів, що утворювали прижиттєві угруповання.

Розподіл первинних або материнських асоціацій біоти контрольований абіотичними і біотичними факторами зовнішнього середовища. До абіотичних належать клімат, співвідношення суша–море, фізичні параметри – температура, солоність, глибина тощо, а до біотичних – екологічні стосунки між організмами. У разі зміни зовнішніх умов відбувається зміна і перерозподіл як біоценозів, так і ареалів окремих видів. Є три типи реагування живих істот на зміну умов побутування: • адаптація – пристосування до нових умов побутування;

• міграція – переселення в подібні біотопи суміжних територій; • вимирання.

Унаслідок адаптації в живих істот виникають і розвиваються нові пристосувальні ознаки, що дають їм змогу виживати в нових абіотичних умовах, швидко розселитися і зайняти нові місця побутування. Адаптивні ознаки фіксуються в генетичному коді і дають поштовх для виникнення нових видів. Це, відповідно, зумовлює загострення конкурентної боротьби, зменшення ареалів неконкурентноспроможних консервативно організова-них груп та їхнє вимирання. Так відбувається зміна фауністичних чи флористичних груп і виникнення ценотичних ознак.