40. Катег. Етики. Щастя, смисл життя

С категорией «смысл жизни» тесно связано понятие «счастье». Если смысл жизни — это как бы объективная оценка значимости существования человека, то счастье — это сопровождающееся чувство глубокой моральной удовлетворенности личностное переживание полноты своего бытия, результатов своей жизнедеятельности. Поэтому счастье всегда связано с ощущением необыкновенного подъема духовных и физических сил, стремлением к переживанию всей многомерности бытия, а состояние счастья прямо противоположно состоянию пассивности, равнодушия, инертности.

В гуманистической этике существует мнение: для того чтобы человек был счастлив, он должен не иметь, а быть (Э. Фромм) — быть нравственно автономной, самодостаточной личностью, отличающейся определенными моральными качествами. Поэтому счастье — это осуществление внутренней свободы, процесс реализации глубочайшего личного «хотения».

Для счастья необходимы следующие условия:

- оптимальное удовлетворение материальных потребностей;

- самореализация личности через профессиональную деятельность и бескорыстное общение.

Некоторые особенности и «законы» счастья :

Счастье можно обрести только в процессе самоосуществления, самореализации личности. Оно невозможно при пассивном образе жизни.

Счастье не есть непрерывное состояние радости. В нем нельзя пребывать, как в некой «зоне непрекращающихся удовольствий». Это - миг, «звездный час» человека, наиболее яркие точки его жизни. Предчувствие, предвкушение счастья, его ожидание часто значительнее, острее и ярче, чем его осуществление.

Счастье существует только во взаимном общении, во взаимодействии людей. Им нельзя владеть, обособившись ото всех. Для счастья всегда нужны другие: только тогда, когда другие приобщены к «моему» счастью, а я к счастью других — только тогда счастье сохраняет свою полноценность, наполненность.

Счастье может базироваться не только на высоких моральных ценностях, в его основе могут лежать и антиценности ради которых человек иногда сознательно идет на саморазрушение личности, будучи не в состоянии отказаться от мгновений пусть призрачного, но счастья.

Мера счастья зависит от степени нравственности индивида: удовольствие в жизни может испытать каждый, счастье — только по-настоящему нравственный человек.

41. Катег. Естетики. Міра та гармонія

Категорії естетики — це естетичні відчуття, смаки, оцінки, переживання, ідеї, ідеали, естетичні міркування, судження. Категорії естетики історично змінюються і розвиваються, відображаючи певні етапи у розвитку людського пізнання.

З відомого античного міфа Гармонія (у перекладі з грецької «злагода, лад»), була донькою бога війни Арея та богині кохання і краси Афродіти. У міфі відбилось уявлення про гармонію як породження двох протилежних основ — краси і боротьби, любові і війни. Інший давньогрецький міф розповідає про походження всесвіту, де гармонія є протилежністю хаосу, який виступає однією з першооснов виникнення всесвіту. Хаос — щось позбавлене якості, визначеності, форми, це порожнеча, розпорошеність. Гармонія ж означає певну якісну визначеність, єдність і оформленість цілого як сукупності складових частин. Принципом, на основі якого ця єдність можлива, є міра. Грецької давнини сягають вислови: «нічого занадто», «міра — найкраще», «використовуй міру», «людина — міра всього». І, нарешті, найхарактернішим для піфагорійського вчення є те, що гармонія в них має числове вираження, що вона органічно пов'язана із сутністю числа. Числова гармонія лежить в основі античного вчення про космос із симетрично розташованими і настроєними на певний музичний числовий тон сферами. Піфагорійці визнавали, що форма Всесвіту має бути гармонійною, і надавали їй вигляду симетричних геометричних фігур: Землі — форму куба, вогневі — форму пірамід, повітрю — форму октаедра, воді — форму ікосаедра, сфері Всесвіту — форму додекаедра.

Саме з цим пов'язане відоме піфагорське вчення про гармонію сфер. Піфагор та його послідовники вважали, що рух світил навколо центрального світового вогню створює гармонійну музику. Тому космос постає гармонійно побудованим і музично оформленим тілом. Гармонія притаманна насамперед об'єктивному світові речей, самому космосу. Вона властива і природі мистецтва.

Середньовічна естетика, яка виробляла своє розуміння гармонії, опинилася в складному і суперечливому становищі щодо античної спадщини. Античні уявлення про гармонійну побудову космосу, про мірне обертання небесних сфер не відповідали біблійним поглядам на будову і походження світу. Необхідно було обґрунтовувати нову християнську космогонію, аби замінити ідею космічної гармонії ієрархією земного і небесного, людського і Божого. Проте зовсім відмовитися від античного вчення про гармонію служителів культу не могли. Св. Григорій Нісський вважав, що гармонічна влаштованість світу є доказом слави Божої. Нової ідеєю щодо гармонії було уявлення її як тотожності цілого і частини; за нею стояло вчення стоїків і неоплатонівців про єдність мікро- і макрокосмосу.

Категорії гармонії і міри широко використовувалися й у Новий час, проте вони вже не були головними естетичними поняттями, за допомогою яких усвідомлювалися нові естетичні проблеми. Певний підсумок розвитку розуміння гармонії і міри знаходимо у Гегеля. Гармонію він розглядає в системі споріднених естетичних понять — правильності, симетрії, закономірності. Правильність, на його думку, є найбільш елементарним і абстрактним виявленням довершеності. Вона створюється шляхом однакового повторення певної фігури або мотиву, а отже, повністю виключає усяку різноманітність, в усьому передбачає однаковість і тотожність. З усіх ліній найправильнішою є пряма, а з геометричних фігур — куб. З правильністю пов'язана і симетрія. Але тут вже не досить одноманітного повтору тієї самої визначеності, що має місце в абстрактній правильності. Симетрія вимагає також і здійснення розрізнених у розмірах, положенні, формі, кольорі певних визначеностей, які, об'єднуючись, створюють симетрію. Обидва ці поняття, з точки зору Гегеля, характеризують кількісну визначеність речі, однак ще не відкривають діалектичного співвідношення кількості і якості. Що ж до гармонії, то вона має відношення не тільки до кількісної, а й до якісної визначеності, містить в собі три складові — внутрішню єдність, цілісність і узгодженість.

Отже, категорія міри набуває в естетиці Гегеля універсального діалектичного значення. Всяка єдність протилежностей виступає в нього як міра, в якій ці протилежності об'єднуються. В цьому відношенні розуміння гармонії у Гегеля близьке до античного поняття середини. Гармонія виступає як певний тип міри, де якісні протилежності перебувають в якійсь єдності і цілісності.

Сучасна естетична наука широко використовує філософські категорії гармонії і міри. Однією із кардинальних її проблем є питання про гармонію природи і навіть більше — про гармонію Всесвіту. Чи відповідають виміри людини вимірам природи, біосфери? Не менш актуальною є проблема виховання гармонійної людини.