Тема 6. Докази у господарському процесі

1. Поняття доказування.

2. Поняття та види судо­вих доказів.

3. Обов'язок доказування.

4. Належність і допустимість доказів.

5. Письмові і речові дока­зи.

6. Висновок експерта.

7. Пояснення учасників го­сподарського процесу.

8. Оцінка доказів господар­ським судом.

9. Запобіжні заходи.

1.Поняття доказування

Загальні положення теорії судового доказу, роз­роблені спеціалістами у галузі загальної теорії права, цивільного і кримінального процесів, рівною мірою застосовуються і у галузі гос­подарського судочинства, оскільки відображають принципові ас­пекти, які пов'язані з діяльністю судів зі встановлення фактичних обставин, що мають значення для правильного розгляду справи.

Доказування — складний процес, який охоплює розумову і про­цесуальну діяльність його суб'єктів, з обґрунтування якого-небудь положення і виявлення якогось знання на підставі дослідженого.

Під час доказування суд і особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують обставини предмета доказування, його елементи за допомогою доказів, що допомагають сформувати нове знання, яке має значення для вирішення справи. Діяльність суб'єктів до­казування в господарському процесі з обґрунтуванням обставин справи з метою його вирішення становить процес доказування. Таким чином, доказування в господарському процесі — це логіко-практична діяльність осіб, які беруть участь у справі.

Суб'єктами доказування в господарському процесі є суд та особи, які беруть участь у справі. Інші особи, які беруть участь у справі, а саме, посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викли­кано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи, судові експерти, які, будучи учасниками процесу доказу­вання, надають допомогу в досягненні мети доказування, але не мають обов'язку доказувати які-небудь обставини по справі.

Процес доказування, як і вся процесуальна діяльність у ціло­му, регламентований законом. Процесуальна форма доказування у господарському суді — це система правил доказування, вре­гульована законодавством, яка є універсальною, імперативною і підпорядкованою принципам господарського процесу.

Доказування у господарському процесі можна поділити на два види:

1. доказування відносно окремих юридичних фактів, як прави­ло, для здійснення певної процесуальної дії. Об'єктами доказуван­ня при цьому є обставини, які належить встановити згідно з вимо­гами найчастіше господарського процесуального законодавства;

2. доказування відносно всієї справи. Об'єкт доказування по справі в цілому є предметом доказування.

У процесуальній теорії традиційно під предметом доказування розуміють сукупність фактів, які мають матеріально-правове зна­чення, встановлення яких необхідне для винесення судом закон­ного і обґрунтованого рішення по справі.

Факти, які мають матеріально-правове значення, або юридичні факти, — це факти, з наявністю або відсутністю яких закон по­в'язує можливість виникнення, зміни і припинення матеріально-правових відносин. Встановлення фактів, які мають матеріально-правове значення, має головне значення у розгляді справи в гос­подарському суді, оскільки в першу чергу від правильного їх ви­значення і встановлення залежить правильне вирішення справи.

Усі юридично значущі факти, які складають предмет доказу­вання, визначають фактичний склад по справі, який формується виходячи з підстави вимог і заперечень сторін та норм матеріаль­ного права. Саме норми матеріального права визначають, які об­ставини треба встановити для вирішення певної категорії справ. Підстави вимог і заперечення осіб, які беруть участь у справі, конкретизують предмет доказування по справі. Слід звернути увагу на те, що в процесі розгляду справ предмет доказування може дещо змінюватись через права позивача на зміну підстави або предмета позову, можливості подання зустрічного позову, а також з інших причин.

У процесі розгляду справи виникає необхідність встановлення фактів не тільки матеріально-правового характеру, а й інших, зокрема фактів, які мають процесуальне значення, тобто фактів з наявністю або відсутністю яких пов'язана можливість виникнен­ня, зміни або припинення процесуальних правовідносин.

Усю сукупність фактів (обставин), які встановлюються в про­цесі судового доказування, називають «межею доказування», що ширше за поняття «предмет доказування».

Факти (обставини), які включені у предмет доказування, на­лежать доказуванню в суді, але і з цього є винятки. Згідно зі ст. 35 ГПК існує три види фактів, які не потребують доказування:

• визнані господарським судом загальновідомими;

• преюдиційні;

• презумпційні.

Загальновідомість факту може бути визначена господарським судом за наявністю двох умов: про факт знає значне коло осіб і він повинен бути відомим складу суду, який розглядає справу.

Преюдиційний {prejudicielis), тобто такий, що належить до попереднього судового рішення, означає визначеність деяких фак­тів, які не потрібно доказувати знову.

Преюдиційні факти — це факти, встановлені рішенням госпо­дарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) під час розгляду однієї справи, не доводяться знову у разі вирі­шення інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони;

• вирок суду з кримінальної справи, який набув законної си­ли, є обов'язковим для господарського суду під час вирішення спору з питань, чи мали місце певні дії та ким вони вчинені;

• рішення суду з цивільної справи, що набув законної сили, є обов'язковим для господарського суду щодо фактів, які встанов­лені судом і мають значення для вирішення спору.

Презумпція (praesumptio) — визнання факту юридично вірогід­ним і достовірним, доки не буде доказано протилежне. Презумп­цій факти — факти, які відповідно до закону вважаються вста­новленими, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення може бути спростовано у загальному порядку.

Згідно з ст. 32 ГПК України доказами в господарському процесі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у ви­значеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення го­сподарського спору. Ці дані встановлюються такими засобами:

• письмовими і речовими доказами;

• висновками судових експертів;

• поясненнями представників сторін та інших осіб, які беруть участь у судовому процесі.

У процесі доказування засобами встановлення обставин, які ма­ють значення для справи, є судові докази. Судові докази — поняття, яке поєднує в собі два тісно взаємозв'язаних елементи: фактичні дані як зміст доказів і засоби доказування як процесуальна форма.

Фактичні дані, точніше, відомості про певні обставини, відо­бражають факти реальної дійсності. Особливістю судових доказів є наявність процесуальної форми, а також встановлені вимоги щодо порядку отримання відомостей про обставини. Відомості про факти можуть бути отримані судом лише з передбачених за­коном засобів доказування (письмові, речові докази та ін.).

Таким чином, судові докази у господарському процесі — це ві­домості, які можуть підтвердити наявність або відсутність обставин, що мають значення для вирішення справи, та отримані у встановле­ному законом порядку передбаченими засобами доказування.

Традиційна уява про види доказів, яка склалася в процесуаль­ній науці, дозволяє їх класифікувати на види з таких підстав: за характером зв'язку змісту доказів з фактом, який встановлюєть­ся, докази поділяються на прямі і побічні; за процесом форму­вання відомостей про факти — первісні і похідні докази; за дже­релом доказів — особисті і речові докази.

Суттєве значення має питання про те, хто несе обов'язок дока­зування та подання доказів. За загальним правилом кожна сторо­на повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень (ст. 33 ГПК). Докази подаються сторонами та іншими учасниками господарського процесу. Оскіль­ки суд сам визначає предмет доказування, він має право впливати і на обсяг доказування. Суд вказує які обставини позивач пови­нен доказати, навіть якщо він не посилається на цю обставину. Якщо сторони, інші особи не виконують обов'язки з подання до­казів, господарський суд має право застосувати до них штрафні санкції (п. 5 ст. 83 ГПК) або залишити позов без розгляду у разі невиконання позивачем без поважних причин вимог суду про ви­требування матеріалів (п. 5 ст. 81 ГПК)).

Закон покладає окремі обов'язки зі збору доказів і на суд. Згідно з ст. 38 ГПК, якщо подані сторонами докази є недостат­німи господарський суд зобов'язаний витребувати від підприємств та організацій незалежно від їх участі у справі документи і матеріали, необхідні для вирішення спору. Господарський суд має право знайомитися з доказами безпосередньо в місці їх зна­ходження, а також може уповноважити на одержання доказів заінтересовану особу. Господарський суд може витребувати до­кази також до подання позову як запобіжний захід, у порядку, встановленому ГПК.

За невиконання обов'язку про подання необхідних доказів го­сподарський суд має право стягувати штраф (п. 5 ст. 83 ГПК) до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. Штраф не стягується, якщо особа, яка має подати докази, повідомила гос­подарський суд про неможливість зробити це з посиланням на поважні причини. Але й сплата штрафу не звільняє сторону від обов'язку подати докази.

Предмет доказування, факти, які належать встановленню по справі, господарський суд визначає, виходячи з вимог і запере­чень сторін та керуючись нормою матеріального права, яка пови­нна бути застосована в даному випадку. Встановивши коло фак­тів, суд повинен визначати, які докази мають бути досліджені для виявлення наявності або відсутності цих фактів. Вирішуючи це, господарський суд має користуватися правилами належності і допустимості.

Належність і допустимість — необхідні якісні характеристики судового доказу.

Згідно з ст. 34 ГПК господарський суд бере до уваги тільки ті докази, які мають значення для справи. Належність доказів зале­жить від правильного визначення предмету доказування.

Належність доказів — це властивість, пов'язана зі змістом су­дових доказів. Докази, які підтверджують або спростовують іс­нування обставин предмета доказування, є належними. Вимоги щодо належності доказів полягають у тому, що суд повинен бра­ти до уваги лише ті докази, які можуть підтвердити або спросту­вати юридичні факти, що стосуються даної справи.

Це правило дозволяє суду позбутися зайвих доказів, не заха­ращувати справу, зосередитися на тих доказах, які мають суттєве значення для вирішення спору. Належність доказів — правова категорія, яка свідчить про взаємозв'язок доказів з обставинами (фактами), які повинні бути встановлені як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій.

Додержання правил про належність доказів сприяє підвищен­ню рівня судового розгляду, його раціональності та прискорен­ню. Суддя має право усувати з судового розгляду все те, що не має суттєвого значення для справи.

Якщо належність характеризує об'єктивний зв'язок доказів з фа­ктами (обставинами), які треба встановити, то допустимість доказів пов'язана з їх процесуальною формою, тобто засобами доказування.

Допустимість доказів — це встановлена законодавством ви­мога, яка обмежує застосування конкретних засобів доказування, або вимога, яка передбачає обов'язок застосування конкретних засобів доказування при встановленні визначених фактичних об­ставин справи при здійсненні доказування в процесі розгляду пе­вної справи у порядку господарського судочинства. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтвер­джені певними засобами доказування, не можуть підтверджува­тись іншими засобами доказування (ст. 34 ГПК).

Допустимість доказів означає, що суд обмежений нормами права у виборі засобів доказування. Правило допустимості дока­зів на відміну від правила належності застосовується тільки у тих випадках, коли законодавством встановлені певні вимоги щодо оформлення правовідносин або тих чи інших дій. Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальне правило допустимості полягає в тому, що в процесі доказування можуть використовуватися тільки засоби доказування, які передбачені законом. Спеціальні вимоги встановлені законом про необхід­ність застосування певних доказів або заборона посилання на який-небудь доказ. Застосування правила допустимості доказів носить для господарського суду обов'язковий характер, тому що його порушення може призвести до прийняття незаконного та необґрунтованого рішення.

Окремі засоби доказування. У відповідності до ГПК встанов­лені такі засоби доказування:

—письмові докази;

—речові докази;

—висновки судових експертів;

—пояснення представників спорів, пояснення інших осіб, які беруть участь у судовому процесі.

Письмові докази частіше використовуються на практиці, це вид засобів доказування, зумовлений характером справ, які вирішуються господарськими судами. Господарське процесуальне законодавство не містить дефініції «письмові докази». Стаття 36 ГПК лише визначає, що письмовими доказами є документи і ма­теріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору, тобто визначаються лише їх види, які застосовуються у господарський практиці. До того ж і ці види не перераховані і мають тільки загальну характеристику як різ­номанітні документи і матеріали.

Письмові докази мають речову основу (папір або інший ма­теріал), на який нанесений текст способом, що дозволяє сприй­мати його візуально. Саме зі змісту даного тексту сприймаються необхідні господарському суду відомості, а не з якості пред­мета, на який він нанесений. Цим відрізняють письмові докази від речових, оскільки речові докази у своєму зовнішньому ви­разі також можуть являти собою певні предмети з нанесеним текстом.

Викладені у письмовій формі пояснення сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, не є письмовими доказами, а є особис­тими доказами у письмовій формі. Не є письмовими доказами та­кож висновки експертів у письмовій формі. Письмові докази — це предмети, які відображають відомості, що мають значення для справи, за допомогою доступних для сприйняття їх людиною знаків.

За низкою ознак письмові докази можуть бути класифіковані на певні види. За суб'єктом, від якого виходить документ, пись­мові докази поділяють на офіційні і приватні (неофіційні). У гос­подарському процесі частіше досліджуються офіційні докумен­ти, що визначається характером справ, які вирішуються гос­подарським судом. Офіційні документи виходять від органів держави, громадських організацій, посадових осіб та інших, тобто тих, хто уповноважений їх видавати, можуть мати розпорядний характер.

Приватні документи менше застосовують у господарському процесі. До них відносять документи, які виходять від приватних осіб або не пов'язані з виконанням яких-небудь повноважень.

За змістом письмові докази поділяються на розпорядчі і довід­ково-інформаційні. Для розпорядчих документів властивий владно-вольовий характер. Довідково-інформаційні докази мають інфо­рмативний характер про якісь обставини, можуть бути офіційни­ми і приватними.

За способом утворення документи можуть бути оригінали або копії. Письмові докази подаються в оригіналі або належно засвід­ченій копії. Якщо для визначення спору має значення лише частина документа, подається засвідчений витяг з нього. Оригінали доку­ментів подаються, коли обставини справи відповідно до законодав­ства мають бути засвідчені тільки такими документами, а також в інших випадках на вимогу господарського суду (ст. 36 ГПК). Ори­гінали письмових доказів, що є у справі, за клопотанням підпри­ємств та організацій повертаються їм після вирішення господарсь­кого спору та поданням засвідчених копій цих доказів (ст. 40 ГПК).

Господарський суд може провести огляд та дослідження письмових та речових доказів у місці їх знаходження в разі скла­дності подання цих доказів. Згідно зі ст. 39 ГПК за результатами огляду та дослідження складається протокол, який підписується суддею. Протокол приєднується до матеріалів справи.

Речовими доказами є предмети, що своїми властивостями сві­дчать про обставини, які мають значення для правильного вирі­шення спору (ст. 37 ГПК). Речові докази, як і письмові — це пев­ні предмети, різноманітні матеріальні цінності. Речові докази відрізняються від письмових не своїм змістом, а якістю, власти­вістю, відмінними ознаками, а також тим, що їх неможливо замі­нити. Письмові ж докази можливо відтворити, коли, наприклад, втрачений оригінал замінюється його примірником або копією.

Речові докази можуть виступати як саме докази та одночасно як доказ і як об'єкт спору. До речових доказів, які є одночасно і об'єк­том спору, може бути застосовано заходи до забезпечення позову.

Докази надаються особами, які беруть участь у справі. Зако­нодавство встановлює однаковий порядок витребування речових і письмових доказів. Якщо подані сторонами докази є недостат­німи, господарський суд зобов'язаний витребувати від підпри­ємств та організацій незалежно від їх участі у справі документи і матеріали, необхідні для вирішення спору. Стаття 38 ГПК перед­бачає, що господарський суд має право знайомитися з доказами безпосередньо в місці їх знаходження.

У випадку, якщо особи, що беруть участь у справі, не можуть самостійно отримати необхідні докази, вони звертаються з кло­потанням про витребування цих доказів. Сторона, прокурор, які порушують клопотання перед господарським судом про витребу­вання доказів, повинні докладно зазначити: який доказ вимага­ється, підстави, з яких вони вважають, що ці докази має підприємство чи організація, і обставини, які можуть підтвердити ці до­кази. Господарський суд може уповноважити на одержання таких доказів заінтересовану сторону (ст. 38 ГПК).

Після вирішення спору речові докази, які знаходяться в госпо­дарському суді, повертають підприємствам та організаціям від яких їх було одержано, або повертають стороні, за якою госпо­дарський суд визнав право на ці речі (ст. 40 ГПК). Вони видають­ся під розписку уповноваженої особи, яка додається до справи. Речі, які не можуть знаходитись у власності особи, передаються відповідним органам.

Для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні госпо­дарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу (ст. 41 ГПК). Господарське процесуальне законодавство не передбачає випадків, в яких при­значення експертизи є обов'язковим. Питання про призначення експертизи вирішує суддя у ході підготовки справи до розгляду з урахуванням конкретних обставин справи та характеру тих фак­тів, що підлягають встановленню (п. 5 ст. 65 ГПК). Призначення судової експертизи можливе і на стадії вирішення господарсько­го спору. В цьому випадку господарський суд має право зупини­ти провадження у справі (ст. 79 ГПК).

Законодавством не встановлено, які питання, що розглядають­ся у господарському суді, потребують спеціальних знань, але ви­сновок експерта не може торкатися правових питань, оскільки суддя сам має спеціальні професійні знання в галузі права.

Учасники господарського процесу мають право (а не обов'я­зок) пропонувати господарському суду питання, які мають бути роз'яснені судовим експертом. Остаточно коло цих питань вста­новлюється господарським судом. Він може відхилити питання, що були запропоновані учасниками господарського процесу; вносити у формування питань редакційні зміни не змінюючи їх змісту; ставити нові питання незалежно від питань, запропонова­них учасниками процесу.

Проведення судової експертизи має бути доручено компетент­ним організаціям чи безпосередньо спеціалістам, які володіють необхідними для цього знаннями. Особа, яка проводить судову експертизу, — судовий експерт — користується правами, несе обов'язки і відповідальність, визначені Законом України «Про судову експертизу», нормами Господарського процесуального кодексу України, іншими законодавчими актами.

Сторони і прокурор, який бере участь у господарському про­цесі, мають право до початку проведення судової експертизи за­явити відвід судовому експерту у відповідності до ст. 31, 41 ГПК. Питання про відвід вирішується суддею, який виносить з цього приводу ухвалу (ст. 31 ГПК).

У разі призначення експертизи суд виносить ухвалу. Судовий експерт зобов'язаний за ухвалою господарського суду з'явитись на його виклик і дати мотивований висновок щодо поставлених йому питань. Оскільки це необхідно для дачі висновку, експерт має пра­во знайомитися з матеріалами справи, брати участь в огляді та до­слідженні доказів, просити господарський суд про надання йому додаткових матеріалів. Судовий експерт має право відмовитись від дачі висновку, якщо наданих йому матеріалів недостатньо або як­що він не має необхідних знань для виконання покладеного на нього обов'язку. Висновок подається господарському суду в пись­мовій формі, а копія його надсилається сторонам (ст. 42 ГПК).

Висновок судового експерта повинен містити докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки і об­ґрунтовані відповіді на поставлені господарським судом питання. Якщо під час проведення судової експертизи встановлюються обставини, що мають значення для правильного вирішення спо­ру, з приводу яких судовому експерту не були поставлені питан­ня, у висновку він викладає свої міркування щодо цих обставин.

Господарський суд може призначити: додаткову експертизу у випадках недостатньої ясності чи неповноти висновку судового експерта; за необхідності повторну судову експертизу, доручити проведення якої іншому судовому експерту. У разі багатогранно­сті предмета доказу, коли потрібні спеціальні знання у різних га­лузях, може бути призначена комплексна експертиза.

Висновок судового експерта для господарського суду не є обов'язковим і оцінюється господарським судом, поряд з іншими доказами за встановленими законодавством правилами. Відхи­лення господарським судом висновку судового експерта повинно бути мотивованим у рішенні.

Пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у господарському процесі, поряд з іншими визначаються засобами доказування в господарському процесі.

Відповідно до господарського процесуального законодавства учасниками господарського процесу можуть бути підприємства, організації, установи, інші юридичні особи, громадяни — суб'єкти підприємницької діяльності, у передбачених законодавством ви­падках державні та інші органи, громадяни, що не є суб'єктами підприємницької діяльності. Усі перелічені особи в господарсько­му процесі виступають стороною (позивач і відповідач), третіми особами (з самостійними вимогами на предмет спору і без само­стійних вимог на той предмет), а також прокурор, який звертається до господарського суду в інтересах держави або громадянина.

Законодавче визначення як засіб доказування, пояснення представників сторін не зовсім коректне, зважаючи на те, що в юридичної особи з огляду на її становище є представник. Проку­рор, який бере участь у справі, також діє як представник. Але ко­ли громадянин — суб'єкт підприємницької діяльності діє в гос­подарському суді самостійно без представника, спираючись на ст. 32 ГПК, можна дійти висновку, що його пояснення не можуть бути застосовані як докази. До кола інших осіб, які беруть участь у господарському процесі, відносять судового експерта, втім до­казом може бути висновок судового експерта, а пояснення судо­вий експерт може надавати за своїм висновком.

У господарському процесі також можуть брати участь посадо­ві особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи. їхні пояснення використовуються як судові докази.

У необхідних випадках на вимогу судді пояснення представ­ників та інших осіб, які беруть участь у господарському процесі, мають бути викладені письмово.

Різновидом пояснення осіб є визнання. Під визнанням мається на увазі згода з фактом, на якому інша особа обґрунтовує свої вимоги і заперечення. Визнання факту не є визнанням позову, не є також обов'язком для господарського суду.

Для прийняття рішення суттєве значення мають правильна оці­нка доказів, їх об'єктивний розгляд у сукупності. Повна та всебіч­на оцінка господарським судом доказів має важливе значення для винесення законного і обґрунтованого рішення. Під оцінкою дока­зів мається на увазі визначення судом достовірності і сили доказів.

Достовірність означає, що відомості, які воно надає, відпові­дають дійсності. Достовірний доказ повинен бути отриманий з надійного джерела інформації та якісного процесу формування доказу. Достовірність визначають у разі порівняння кількох дока зів, оцінці всієї сукупності доказів по справі. Достовірність — це якість доказів, яка характеризується точністю, правильністю ві­дображення обставин, які входять у предмет доказування.

Сила доказів — це якість доказів, яка в основному визначається під час вирішення справи, і має вкрай важливе значення. Це якість сукупності доказів по справі, необхідних для вирішення справи.

Оцінка доказів — це складна процесуальна та інтелектуальна діяльність суду, підпорядкована закону пізнання логіки під впли­вом правових вимог.

Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім пере­конанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктив­ному розгляді в господарському процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом (ст. 43 ГПК). Ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили.

З інститутом доказів у господарському процесі тісно пов'я­заний інститут запобіжних заходів, оскільки його правові норми спрямовані на забезпечення саме доказів для належного вирішення спору по суті у господарському судочинстві. Запобіжні заходи — це новий правовий інститут у господарському судочинстві. Особа, яка має підстави побоюватись, що подача потрібних для неї дока­зів стане згодом неможливою або утрудненою, а також підстави вважати, що її права порушені або існує реальна загроза їх пору­шення, має право звернутися до господарського суду з заявою про вжиття запобіжних заходів до подання позову. Запобіжні заходи включають: витребування доказів; огляд приміщень, в яких відбу­ваються дії, пов'язані з порушенням прав; накладення арешту на майно, що належить особі, стосовно якої вжито запобіжні заходи, і знаходиться в неї або в інших осіб (ст. 43-2 ГПК).

Заява про вжиття запобіжних заходів повинна містити: наймену­вання господарського суду, до якого подається заява; найменування заявника і особи, стосовно якої просять вжити запобіжні заходи, їх поштові адреси; документи, що підтверджують за заявником-громадянином статус суб'єкта підприємницької діяльності; вид і суть запобіжного заходу; обставини, якими заявник обґрунтовує не­обхідність вжиття запобіжних заходів; перелік документів та інших доказів, що додаються до заяви; підпис заявника або його представ­ника, якщо заява подається представником (ст. 43-3 ГПК).

До заяви про вжиття запобіжних заходів додаються документи, які підтверджують сплату державного мита у встановлених законом порядку і розмірі. Разом із заявою про вжиття запобіжних за­ходів подаються її копії відповідно до кількості осіб, стосовно яких просять вжити запобіжні заходи. Господарський суд має пра­во вимагати від заявника додати до заяви будь-який наявний у нього доказ про порушення або загрозу порушення його прав.

Заявник повинен подати відповідну позовну заяву протягом десяти днів з дня винесення ухвали про вжиття запобіжних захо­дів. Після подання заявником позовної заяви запобіжні заходи діють як заходи забезпечення позову.

Заява про вжиття запобіжних заходів розглядається не пізніше двох днів з дня її подання господарським судом, в районі діяль­ності якого належить провести ці процесуальні дії, з повідомлен­ням заінтересованих осіб. Однак неявка їх не перешкоджає роз­глядові заяви. У разі обґрунтованої вимоги заявника заява про вжиття запобіжних заходів розглядається лише за його участю без повідомлення особи, щодо якої просять вжити запобіжні за­ходи (ст. 43-4 ГПК).

Господарський суд може зобов'язати заявника забезпечити його вимогу заставою, достатньою для того, щоб запобігти зло­вживанню запобіжними заходами, яка вноситься на депозит гос­подарського суду. Розмір застави визначається господарським судом з урахуванням обставин справи, але не повинен бути біль­шим від розміру заявленої шкоди.

Про вжиття запобіжних заходів господарський суд виносить ухвалу, в якій зазначає обрані запобіжні заходи, підстави їх об­рання, порядок і спосіб їх виконання, розмір застави, якщо така призначена. Копії ухвали надсилаються заявнику та особі, щодо якої мають бути вжиті запобіжні заходи, негайно після її вине­сення. У разі винесення ухвали за участю заявника без повідом­лення особи, стосовно якої просять вжити запобіжні заходи, ко­пія ухвали надсилається особі, щодо якої вжито запобіжні заходи, негайно після її виконання.

У разі відсутності підстав для заявника побоюватись, що по­дача потрібних для нього доказів стане згодом неможливою або утрудненою, а також підстави вважати, що його права порушені або існує реальна загроза їх порушення, а також невиконання за­явником вимог господарського суду додати до заяви будь-який наявний у нього доказ про порушення або загрозу порушення йо­го прав, господарський суд виносить ухвалу про відмову в задо­воленні заяви про вжиття запобіжних заходів. Суддя, встановивши, що заяву про вжиття запобіжних заходів подано без додержання вимог законодавства, про зміст заяви, кіль­кість її копій, або не оплачено державним митом, виносить ухва­лу про залишення заяви без руху, про що повідомляє заявника і надає йому строк для виправлення недоліків. Коли заявник від­повідно до вказівок судді у встановлений строк не виконає всі перелічені у ст. 43-3 Господарського процесуального кодексу України вимоги щодо заяви про запобіжні заходи та не сплатить державне мито, заява вважається неподаною і повертається заяв­нику, про що суддя виносить мотивовану ухвалу.

Ухвала про вжиття запобіжних заходів виконується негайно в порядку, встановленому для виконання судових рішень. У разі забезпечення вимог заявника заставою ухвала про вжиття запо­біжних заходів виконується негайно після внесення застави в пов­ному розмірі (ст. 43-6 ГПК).

На ухвалу про вжиття запобіжних заходів, винесену за участю заявника без повідомлення особи, щодо якої вжито запобіжні за­ходи, остання протягом десяти днів з дня отримання копії ухвали може подати заяву про її скасування. Подання заяви про скасу­вання ухвали про вжиття запобіжних заходів не зупиняє вико­нання ухвали про вжиття запобіжних заходів.

Заява про скасування вжиття запобіжних заходів розглядаєть­ся протягом трьох днів господарським судом, який виніс ухвалу про їх вжиття. Неявка заінтересованих осіб не перешкоджає роз­глядові заяви. За результатами розгляду заяви господарський суд виносить ухвалу про залишення без змін ухвали про вжиття за­побіжних заходів або її зміну чи скасування (ст. 43-7 ГПК).

На ухвалу про вжиття запобіжних заходів, ухвалу про відмову в задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів, а також на ух­валу про залишення без змін ухвали про вжиття запобіжних захо­дів або її зміну чи скасування може бути подано апеляційну скар­гу. Подання апеляційної скарги на ухвалу про вжиття запобіжних заходів не зупиняє виконання відповідної ухвали. Подання апеля­ційної скарги на ухвалу про скасування запобіжних заходів або їх заміну зупиняє виконання відповідної ухвали (ст. 43-8 ГПК).

Запобіжні заходи припиняються згідно з ст. 43-9 ГПК у разі: неподання заявником відповідної позовної заяви протягом десяти днів з дня винесення ухвали про вжиття запобіжних заходів у строк; відмови господарським судом у прийнятті позовної заяви з підстав, передбачених у ст. 62 ГПК; невиконання позивачем вимог, передбачених ст. 63 ГПК; винесення господарським судом ухвали про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів.

Статтею 43-10 Господарського процесуального кодексу Украї­ни передбачено відшкодування шкоди, завданої через вжиття за­побіжних заходів. У випадку припинення запобіжних заходів або у випадку відмови заявника від позову, або у випадку набрання законної сили рішенням щодо відмови у задоволенні позову осо­ба, щодо якої вжито запобіжні заходи, має право на відшкоду­вання шкоди, завданої вжиттям цих заходів.

У разі внесення заявником застави відшкодування шкоди, за­вданої вжиттям запобіжних заходів, в першу чергу здійснюється за рахунок цієї застави. Застава повертається заявникові повніс­тю, якщо господарський суд задовольнив позов заявника, або якщо відповідачем було визнано позов, або якщо господарським судом затверджено мирову угоду сторін.

У випадках, коли запобіжні заходи припиняються (у разі від­мови господарським судом у прийнятті позовної заяви з підстав, передбачених ст. 62 ГПК; невиконання позивачем вимог, перед­бачених ст. 63 ГПК; винесення господарським судом ухвали про скасування ухвали про вжиття запобіжних заходів), а також під час розгляду справи по суті господарський суд може вирішити питання щодо відшкодування шкоди, завданої вжиттям запобіж­них заходів.

Контрольні запитання для самоперевірки

1. Чому закон не вимагає доказування у господарському процесі всіх фактів?

2. Належність і допустимість доказів, ігнорування якої з двох якостей доказів може привести до скасування рішення.

3. Які гарантії об'єктивності висновку судового експер­та передбачені господарським процесуальним законодав­ством?

4. Чому оцінка доказів суддею господарського суду ви­значається як процесуальна діяльність?

5. У зв'язку з якими справами господарського процесу доцільно застосування запобіжних заходів?