2. Позиція особистості як психологічний об'єкт виховання

Кожна людина має у своєму арсе­налі принаймні дві відносно автономні системи психічного відображання дійсності. Одна з них — когнітивна — дає їй змогу пізнавати світ раціонально. Розвиток цієї системи здійснюється переважно в межах навчання людини. Інша система — емоційна — орієнтує людину в світі шляхом виробляння вибіркового емоційного ставлення до об'єктів дійсності, які в змозі задовольняти її потреби. В онтогене­тичному плані друга система на момент народження є кра­ще підготовленою до функціонування порівняно з першою, а тому саме вона забезпечує підтримування динамічної рівноваги людського організму як відкритої системи. Завдя­ки їй у дитини активно виникають різноманітні вибіркові ставлення до навколишніх, які нею опікуються, до інших людей, до предметного світу, який включається в коло задо­волення її базових потреб, що й забезпечує їх дальший соціальний розвиток.

Отже, починаючи з дитячого віку ставлення людини до інших соціальних істот і до предметного світу має вибірко­вий характер, який у першу чергу зумовлюється своєрідністю її попереднього життєвого досвіду, позитивного або негатив­ного Переживання нею обставин власного життя. Ще біль­шої вибірковості вони набувають тоді, коли спілкування і взаємодія з навколишнім світом стають для людини усвідом­леними потребами й внутрішньою необхідністю. Так в осо­бистості з'являється позиція як система вибіркового став­лення людини до оточення, яка пов'язана з оцінкою навко­лишньої дійсності і визначає індивідуальний характер її діяльності та вчинків.

У психології вчинки розуміються як дії, опосередко­вані спілкуванням людини, її взаємодією з іншими людь­ми. Вони регулюються певними соціальними нормами та викликають моральні оцінки навколишніх людей, які, у свою чергу, також впливають на формування складових позиції.

Внутрішня позиція — це насамперед система спрямованості особистості, її мотивів, потреб і прагнень, які зумовлюють певне ставлення людини до дійсності, до соціального оточення й до самої себе та визначають конкретну лінію її поведінки.

Позиція особистості — це система ціннісних орієнтацій та установок людини, які відображають спосіб її ставлення до когось або до чогось. У ній виділяються три компоненти:

• інтелектуальний — знання про щось як суб'єктивний об­раз об'єкта ставлення;

• емоційний — як переживання ставлення;

• поведінковий, що реалізує спосіб активності до об'єкта ставлення.

3. Методологічні й методичні принципи виховання

Сучасна вітчизняна психолого - педагогічна наука через аналіз і узагальнення основних філософських, етичних і педагогічних передумов виховного процесу виділяє такі методологічні принципи ефективного виховання:

• Принцип орієнтації на ціннісні відносини вихованця передбачає постійну увагу педагога до формуван­ня ставлення вихованця до ціннісних основ життя — добра, істини, краси й основних соціально-культурних цінностей, таких як людина, суспільство, природа, пра­ця й пізнавання.

• Принцип суб'єктності вимагає від вихователя постійно­го сприяння розвиткові здатності дитини осмислювати власні дії, передбачати їхні наслідки для інших людей і для власної долі, усвідомлювати власне "Я", здійснюва­ти осмислений вибір життєвих рішень.

• Принцип особистісної свободи дитини зобов'язує вихо­вателя в кожний конкретний момент спілкування з нею узгоджувати соціальні норми й правила, цілі й завдання виховання, які він несе дитині, з правом її особистості на автономність і неповторність власного існування, на самостійний вибір життєвих орієнтирів і цінностей. Обмеженням у реалізації такого принципу виступають лише два моменти: неприпустимість обмежувати свобо­ду інших людей; неможливість для людини не розвива­ти, не самоудосконалювати себе.

Будь-яке виховне завдання розв'язується лише через ак­тивні відповідні дії всіх учасників виховного процесу. Вихо­вання дитини як формування в структурі її особистості ново­утворень здійснюється лише через активність самої дитини, міра зусиль якої відповідає мірі її можливостей і бажань. Зміст діяльності вихованців у процесі виховання їх визна­чається актуальними потребами дитини на кожний конкрет­ний момент її розвитку. Лише за умов врахування зустрічно­го руху потреби дитини та соціально прийнятних засобів її задоволення вихователі» забезпечує приймання вихованцем виховного змісту педагогічної взаємодії.

Виховання — процес динамічний у плані видозмін структури співвідношення основних компонентів комуніка­тивного процесу. На початкових стадіях виховання частка активності педагога переважає активність дитини. З набут­тям нею компетентності та вправності її активність пропор­ційно тому збільшиться. А на заключних етапах виховною процесу дитина все робить самостійно під ненав'язливим контролем вихователя. Саме за таких умов для неї відкрива­ються реальні можливості відчути себе суб'єктом діяльності, а в перспективі — і власної життєдіяльності, що необхідно для вільного творчого розвитку її особистості.

Сприятливими психологічними умовами розвитку дити­ни є створення педагогом обстановки безумовного прий­няття її, любові й захищеності, в яких вона вільно й беззас­тережно може виражати власне ставлення. Тому ефективне виховання передбачає демонстрацію любові на адресу дити­ни, вміння допомогти, зрозуміти, вибачити їй огріхи й за­хистити її.

Ефективне виховання — справа делікатна, воно має при­хований характер. Активна не декларативна позиція педаго­га забезпечується сумісною діяльністю, інтересом до внутрішнього світу дитини, наданням їй особистісної свобо­ди, поваги до неї та демократичним стилем спілкування. Нарешті, ефективна виховна діяльність із необхідністю відбувається на тлі й задля позитивних переживань дитини. Емоційна підтримка й схвальна оцінка вихователем досяг­нень вихованця створюють ситуацію суб'єктивного пережи­вання дитиною власних досягнень, успіху, внутрішньої задоволеності своїми діями й одержаними результатами, участю у виховній діяльності, і тим самим спонукає її до дальшої активної участі у виховному процесі, а на пізніших етапах соціалізації — до самовиховання.

Зазначені психологічні особливості мають місце в будь-яких конкретних обставинах виховного процесу. З метою ак­тивного використання їх необхідно усвідомити такі загальні психологічні вимоги або методичні принципи виховання:

• Принцип включення особистості у значущу для неї діяль­ність (найчастіше провідну для певного віку, але не обов'язково!), оскільки лише таким способом педагог може сподіватися на повноцінну активність вихованця, яка в умовах організованого виховного процесу забезпе­чить його саморозвиток.

• Принцип зміни соціальної позиції учня передбачає зак­ладання в соціальну технологію виховного процесу умов, які дають вихованцеві змогу обирати різні соціальні по­зиції (різні ролі й статусні стосунки з іншими), вільно переходити від однієї з них до іншої. Ідеальні умови для реалізації зазначеного принципу виникають при застосу­ванні ігрових методів виховання, де зміна ігрової ролі відповідає й зміні соціальної позиції вихованця. • Принцип цілеспрямованого творення емоційно збагаче­них ситуацій приписує, насамперед, стимулювання спів­переживань дитини як психологічного механізму, найбільш комплементарного формуванню її соціальних установок і ціннісних орієнтацій.

• Принцип демонстрації наслідків учинку вихованця для референтної групи (особи), тобто людей, ставлення й оцінка з боку яких для нього важливі. Емпірично вста­новлено, що дієва демонстрація бід і радощів тих людей, для кого не байдужий вихованець, усвідомлення ним того зла або добра, джерелом якого для них він став, тягне за собою перетворення його смислових установок і ціннісних орієнтацій.

• Принцип розвитку особистісної і соціальної рефлексії вихованця передбачає систематичне спонукання його до усвідомлення й аналізу своїх намірів і характеру по­ведінки, її впливу на почуття й ставлення навколишніх, прогнозування їхніх соціальних очікувань, зустрічних дій з метою дальшої саморегуляції своєї соціальної пове­дінки та оптимізації взаємовідносин з іншими людьми.