Тема 4. Почуттєве і раціональне, емпіричне і теоретичне у пізнанні /2 год./

1. Сенсуалізм і емпіризм.

2. Раціоналізм, апріорізм та інтуїтивізм.

3. Знання – єдність почуттєвого і раціонального.

4. Емпіричний і теоретичний рівні пізнання.

Досягнення істинного знання передбачає використання всіх пізнавальних здатностей людини й насамперед даних, які дає діяльність почуттів і мислення. Питання про роль, місце й співвідношення почуттєвого й раціонального в процесі пізнання в історії філософії був поставлений давно.

Одні філософи вважали, що джерелом нашого знання, формою безпосереднього зв'язку людини із зовнішнім світом є відчуття й сприйняття. Таке рішення проблеми про джерела знання стало називатися сенсуалізмом (лат. sensus почуття). Свою класичну форму сенсуалізм придбав у філософії нового часу (Джон Локк (1632-1704), Етьєн Бонно де Кондильяк (1715-1780), французькі матеріалісти 18 ст., Людвіг Фейєрбах (1804-1872)). Його основне положення: «немає нічого в розумі, що спочатку не було в почуттях», виражає почуттєве походження людських знань.

На думку представника діалектичної теорії пізнання матеріалізму Фрідріха Енгельса, «до тих пір, поки ми як треба розвиваємо наші почуття й користуємося ними, поки ми тримаємо свою діяльність у границях, поставлених правильно отриманими й використаними сприйняттями, — доти ми завжди будемо знаходити, що успіх наших дій дає доказ відповідності наших сприйняттів із предметною природою сприйманих речей. Немає жодного випадку, наскільки нам відомо, дотепер, коли б ми змушені були визнати, що наші науково перевірені почуттєві сприйняття роблять у нашім мозку такі уявлення про зовнішній світ, які по своїй природі відхиляються від дійсності, або що між зовнішнім миром і нашими почуттєвими сприйняттями його існує природжена непогодженість» [Енгельс Ф. // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. 2-е вид. – С. 304].

Однак якщо взяти почуттєві сприйняття як такі, у чистому виді, то про їх не можна ставити питання істинні вони або помилкові, оскільки істина й омана – це характеристики знання, а почуття є джерелом знання, його фундаментом, але ще не самим знанням. Тому треба уникнути в їхньому розумінні суб'єктивізму, до якого приводять крайнощі «фізіологічного» ідеалізму й «наївного реалізму». Обидві позиції в остаточному підсумку сходяться в абсолютизації ролі суб'єкта в процесі відчуттів. Один стверджує, що відчуття визначаються нервовою системою й від об'єктів не залежать, інший, ототожнюючи відчуття з речами, вважає, що мир абсолютно такий, яким ми його відчуваємо, а наші відчуття – проста копія, відбиток речей, тобто по суті ставить речі в залежність від відчуттів (предмети в точності такі, як ми їх відчуваємо).

У зв'язку з уявленням про обмеженість можливостей людських органів почуттів, які мають певний діапазон чутливості, в історії філософії було підняте питання: чи не є обмежена кількість рецепторів і сила їхньої чутливості природними перешкодами для пізнання людини? Відчуття, почуттєві сприйняття – джерело наших знань, а якщо цьому джерелу природою покладені межі, то чи не виступають вони й границями самого пізнання? Деякі філософи схилялися до позитивної відповіді на це питання. Звичайно, якщо вважати процес пізнання чисто природним, а не суспільно-історичним явищем, а відчуття й сприйняття, не усвідомлені людським мисленням, уже самим пізнанням, тоді нічого не залишається, як природну обмеженість органів почуттів визнати за межі людського пізнання. Але відчуття й сприйняття людини – це тільки фундамент знання, джерело його, за посередництвом якого воно зв'язується з об'єктом.

Пізнання як суспільно-історичний процес рухається під впливом суспільних факторів, а органи почуттів зі своїми відчуттями становлять тільки деякий необхідний мінімум, що забезпечує вихід людському знанню в об'єкт. У процесі пізнання й практичної діяльності людини створюються штучні знаряддя, що долають природні границі органів почуттів. У міру історичної необхідності практика й створює ці знаряддя як нефізіологічні органи людського тіла як тіла культури, розвиває мислення, що виходить в осягненні предмета далеко за межі даних органів почуттів.

Всі наші знання в остаточному підсумку з відчуттів і чуттєвих сприйняттів — це основне положення сенсуалізму. Його можуть визнавати як матеріалісти, так і ідеалісти. Тому сенсуалізм буває матеріалістичний і ідеалістичний. Границею, що розділяє матеріалізм і ідеалізм у розумінні відчуттів як джерела знань, виступає відповідь на питання: «чи є джерелом сприйняття об'єктивна реальність?». Матеріалізм ясно й недвозначно стверджує, що є. Суб'єктивні ідеалісти ж або вважають, що нам невідомо й ми знати не можемо, чим викликаються відчуття: речами, богом або ще якою-небудь силою (так міркував Девід Юм або Г'юм (1711-1776), англійський філософ), або, як махісти, вважають самі відчуття єдиною реальністю, даністю: почуттєве уявлення і є поза нами існуюча дійсність.

Сенсуалізм може бути не тільки ідеалістичним, але й метафізичним. Однобічний метафізичний сенсуалізм зветься емпіризмом (від лат. empirio – досвід). Слово «досвід» уживається в багатьох значеннях; у філософії сенсуалізму під досвідом зазвичай розуміють дані відчуттів і сприйняттів людини. Знання, отримане безпосередньо на основі даних відчуттів і сприйняттів, зветься досвідним, емпіричним.

Емпіризм виходить із посилки сенсуалізму (матеріалістично або ідеалістично витлумаченого), що чуттєві дані є джерелом людських знань. Але він стверджує, що відчуття й сприйняття не просто фундамент знання, але й увесь його зміст. Не тільки за своїм походженням, але й за своїм змістом все знання емпіричне. І вада емпіризму полягає не в сенсуалізмі, а в однобічності, в абсолютизації досвіду й недооцінці значення теоретичного мислення, роль якого зводиться до простого підсумовування даних досвіду. Саме мислення в своїй якості не відрізняється емпіриками від відчуттів і сприйняттів. Для них воно додаткове почуття, що збирає дані всіх інших органів почуттів.

Форми емпіризму і його роль у філософії мінялися. Наприклад, емпіризм матеріалістичної філософії XVII-XVIII століть мав прогресивне значення, був спрямований проти схоластики й необґрунтованого умогляду попередньої й сучасної йому філософії, він направляв філософію на зв'язок з наукою й створював умови для розвитку експериментального природознавства. Зовсім іншу роль в історії філософії й науки, починаючи із другої половини XIX століття, став грати емпіризм, що штовхає філософію на шлях агностицизму й фідеїзму.

Емпіризм вимагає, щоб знання ґрунтувалося строго на досвіді, але теоретичне мислення вкрай необхідне навіть для того, щоб строго слідувати за даними досвіду в науці, дотримуватися принципу сенсуалізму, тому що виведення знань із даних досвіду вимагає теоретичних міркувань, логічного апарату мислення. Презирство до теоретичного мислення в деяких натуралістів виражається у формі ігнорування філософії, що виробляє форми й категорії науково-теоретичного мислення. Часто виходить, що зневажаючи філософію, емпірично мислячі натуралісти попадають у полон її найгірших форм. «Скільки б, — писав Ф. Енгельс, — зневаги не виявляти до всякого теоретичного мислення, все-таки без останнього неможливо зв'язати між собою хоча б два факти природи або зрозуміти існуючий між ними зв'язок. Питання полягає тільки в тім, чи мислять при цьому правильно чи ні, — а зневага до теорії є, саме собою зрозуміло, самим вірним шляхом до того, щоб мислити натуралістично й тим самим неправильно» [Енгельс Ф. Діалектика природи // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. 2-е вид. – С. 382]. А виняткова емпірія дозволяє «собі мислення в найкращому разі хіба лише у формі математичних обчислень» [Ф. Енгельс].

Разом з емпіричним, однобічним розумінням співвідношення досвіду й теоретичного мислення в пізнанні виникло й інше, настільки ж однобічне, – раціоналізм (лат. ratio – розум, мислення). Аналізуючи досвід розвитку науки, особливо математики, в області якої плідно працювали самі філософи-раціоналісти (Декарт, Лейбніц), вони не могли не помітити, що роль мислення далеко не зводиться до простого підсумовування даних досвіду. У мисленні людина може вийти далеко за межі результатів досвіду, що не дає нам геометричних ліній, позбавлених товщини, абсолютно твердого тіла тощо. А мислення створює ці й інші подібні поняття й активно сприяє успіху нашої практичної діяльності.

Раціоналісти зрозуміли цю теоретичну функцію людського мислення, однак, абсолютизували її, перетворили на самостійну, незалежну від почуттєвого досвіду й практичної діяльності людини сутність. Ізолюючи мислення від досвіду, зводячи його роль до поштовху, приводу, ілюстрації, прикладу, раціоналісти висунули поняття інтелектуальної інтуїції, завдяки якій мислення, минаючи досвід, безпосередньо осягає сутність речей, а критерій істинності бачили в його ясності й чіткості. Саме поняття інтелектуальної інтуїції означає безпосереднє споглядання мисленням істинної сутності, минаючи почуттєвий досвід. Тому воно опирається на вчення про вроджені ідеї при поясненні джерела пізнання.

Полеміка між емпіриками й раціоналістами в 17-18 ст. виявила слабості обох концепцій, перебороти які узявся німецький філософ Іммануїл Кант (1724-1804). За Кантом знання має два незалежних одне від одного джерела: 1) дані почуттєвих вражень; 2) форми розумової діяльності, що носять незалежний від досвіду, апріорний характер. Ні те, ні інше саме по собі ще не є знанням, що виникає в результаті їхнього синтезу. Підкреслюється роль синтезу почуттєвого й раціонального, досвіду й мислення в пізнанні. (Поняття без почуття, на думку Канта, безпредметні, а почуття без мислення порожні). Дійсно, усяке реальне знання є синтезом даних почуттєвого досвіду з діяльністю людського мислення. Важливим є також твердження Канта, що цей синтез носить категоріальний характер, тобто що людське мислення функціонує на основі певних понять, які виконують цю синтезуючу функцію. Підкреслення ролі категорій у процесі пізнання, аналіз їх – сильна сторона гносеології Канта. Однак ці його положення отримані на основі апріорізму, що виключає розвиток пізнання, знімає питання про виникнення форм мислення, що виконують синтезуючу функцію. Кант бере їх готовими, сталими, споконвіку даними розуму.

Рішення питання про джерело знання наприкінці 19 – на початку 20 ст. набуло ірраціоналістичного характеру і оформилося в концепції інтуїтивізму. Критика розуму призвела до приниження наукового знання і звеличення безсвідомих, нерозумних, загадкових, позаінтелектуальних життєвих сил людини, осягнення яких під силу лише інтуїції. На думку Анрі Бергсона (1859-1941), «інтуїція й інтелект представляють два протилежних напрямки роботи свідомості. Інтуїція йде в напрямку самого життя, інтелект же в прямо протилежному й тому цілком природно, що він виявляється підлеглим руху матерії» («Творча еволюція»). Інтуїція розглядається як форма безпосереднього знання, що знаходить шлях до дійсності, вживається в неї, минаючи почуття і розум, подібно інстинктивному реагуванню. Але на відміну від інстинкту інтуїції притаманна універсальність. Таким чином пізнання містифікується і відривається від науки.

Але така концепція не є пезпідставною. Відомо із практики розвитку науки, що нові ідеї, що докорінно міняють старі уявлення, часто виникають не в результаті строго логічної дедукції з попереднього знання й не як просте узагальнення даних досвіду. Вони є прериванням безперервності, стрибком у русі мислення. Повне логічне й емпіричне обґрунтування їм знаходять пізніше, тоді, коли вони вже народилися й увійшли в тканину науки. Це й створює думки про їхню интуїтивність, незалежності від досвіду й теоретичного мислення. Як зауважив відомий французький фізик Луи де Бройль, «людська наука, по суті раціональна у своїх основах і за своїми методами, може здійснювати свої найбільш чудові завоювання лише шляхом небезпечних раптових стрибків розуму, коли проявляються здатності, звільнені від важких кайданів строгого міркування, які називають уявою, інтуїцією, дотепністю».

Мислення зобов'язане робити такі стрибки в силу своєї природи й зв'язку із практичною дією. Знання виникає не тільки зі знання, але й безпосередньо із практики, що штовхає його на вихід за межі почуттєво даного й строго логічно обґрунтованого. Ці стрибки, оскільки необхідно не випливають із попередніх результатів пізнання, виглядають безпосереднім виходом суб'єкта в об'єкт, вживанням в нього. Звичайно, аналізуючи наукову або художню творчість мислителя, ми можемо знайти цілу низку причин, що підштовхнули його саме до такого роду думки чи здогадки, але найчастіше він і сам не усвідомлює шляхи свого мислення до даного результату.

Тут вірно схоплюється деяка сторона інтуїції, а саме – згорнутість міркування, усвідомлення не всього ходу думки, а окремої, найбільш важливої, ланки, зокрема остаточного висновку. Взагалі варто сказати, що людина повністю практично ніколи не відтворює тої схеми мислення, що дається логікою. Безсумнівно, в інтуїції ця згорнутість ходу логічного міркування може доходити до того, що людина фіксує взагалі тільки результат. Але це лише один момент інтуїції, що не пояснює всієї її складності. Інший, з якого треба виходити при поясненні сутності інтуїції, – це необхідність у відношенні суб'єкта до об'єкта доводити розгляд суб'єкта до конкретного індивідуума (мислителя). Необхідно розглядати розвиток не тільки суспільного, але й індивідуального пізнання, хід мислення, логіку й психологію творчості конкретного дослідника в конкретній обстановці.

Отже розуміння знання як єдності чуттєвого і раціонального потребує подолання уявлень про вроджене, апріорне або інтуїтивне знання. Це уможливлюється, якщо розуміти, що людина соціально успадковує досвід пізнання попередніх поколінь, засвоюючи мову разом з тими поняттями, які в ній закріплені. І цей процес спадкування носить соціальний характер і відбувається під час життя людини, біологічно ж знання не успадковується. Окрім того самі відчуття й сприйняття людини опосередковані практичним відношенням її до свту; і органи почуттів є діяльним продуктом всесвітньої історії. Цією опосередкованістю практикою й відрізняється почуттєвий досвід людини від відчуттів і сприйняттів тварини. Результати відчуттів людини осмислюються, перетворюються на факт свідомості, вони виражаються в людській формі – у реченнях мови, де дані почуттів підведені під певні категорії мислення й у цьому сенсі становлять елемент знання.

Таким чином, людське пізнання завжди, у всіх своїх формах і проявах є єдністю почуттєвого й раціонального, без одного із цих моментів немає людського знання. Перетворення почуттєвого й раціонального на самостійні ступені є поверненням до метафізичного відособлення двох нерозривних моментів пізнання, до їх абсолютизації і протистоянню у формі емпіризму та раціоналізму, але це не означає, що не можна взагалі виділяти деякі рівні в пізнанні, що якісно відрізняються друг від друга. Має сенс для більше глибокого розуміння процесу руху пізнання й досягнення їм об'єктивної істини відрізняти емпіричний рівень знання від теоретичного.

Емпіричне і теоретичне відрізняються друг від друга не так, як почуттєве від раціонального. І емпіричний і теоретичний рівні можливі тільки як єдність почуттєвого й раціонального. Однак міра і характер єдності та співвідношення останніх може бути різним. Емпіричний і теоретичний рівні відмінні один від другого по тому, як і з якої сторони в них даний об'єкт, яким способом досягнутий основний зміст знання, що служить логічною формою його вираження й, нарешті, по практичній і науковій значимості знання.

В емпіричному пізнанні об'єкт відображений з боку його зовнішніх зв'язків і проявів, доступних живому спогляданню. Логічною формою емпіричного знання є окремо взяте судження, що констатує факт, або їхня деяка система, що описує явище. Практичне застосування емпіричного знання обмежено, а в науковому відношенні воно є деяким вихідним пунктом у побудові теорії. На емпіричному рівні основний зміст знання одержують безпосередньо з досвіду. Раціональні, насамперед, форма знання й поняття, що містяться в мові, за допомогою якої виражені результати емпіричного знання. Шляхом емпіричного можна пізнати дуже багато чого, але воно й обмежене. Ми знаємо, наприклад, що емпіричним шляхом народна мудрість дійшла до багатьох істин науки. Народ навчився по-своєму прогнозувати погоду, знав цілющі дії багатьох трав і деяких видів цвілі. Народна мудрість і зараз є джерелом багатьох ідей у науці, техниці й сільськогосподарському виробництві.

Однак на прикладі народної мудрості можна бачити й слабкі сторони емпіричного знання: невідомо, наскільки положення, висунуті нею, носять загальний характер, яка причина поміченого зв'язку явищ, у якій ще залежності дане явище перебуває з іншими, і т.п.

Емпіричним шляхом осягається явище, а не сутність, тому практичне застосування емпіричного знання часто веде до помилок, до невдач. Не знаючи загальності поміченого зв'язку, люди починають застосовувати закономірність там, де вона вже не діє.

Теоретичне пізнання відбиває об'єкт із боку його внутрішніх зв'язків і закономірностей руху, що осягаються шляхом раціональної обробки даних емпіричного знання. Його логічною формою є система абстракцій, що пояснює об'єкт. Практичне застосування теоретичного знання майже безмежно, а в науковому відношенні — побудова теорії виступає деяким кінцевим результатом, завершенням процесу пізнання. Завдання теоретичного знання, виражаючись словами К. Маркса, «полягає в тім, щоб видимий рух, що лише виступає в явищі, звести до дійсного внутрішнього руху...». На даному рівні пізнання може це виконати, оскільки воно за допомогою мислення виходить за межі даного в досвіді. Раціональне отут — не просто форма вираження результатів досвіду, а засіб досягнення нового змісту знання, не даного в досвіді. Навпаки, роль почуттєвого в теоретичному знанні міняється, воно залишається основою й формою вираження досягнутих мисленням результатів у вигляді системи почуттєвих знаків, формул, схем, графіків і т.п.

На теоретичному рівні знання здобуває дійсно загальний характер і прагне дати істину у всій конкретності й об'єктивності її змісту. Саме тут здійснюється процес, який Ф. Энгельс характеризував так: «... Ми в думках піднімаємо одиничне з одиничності в особливість, а із цієї останньої в загальність; ... ми знаходимо й констатуємо нескінченне у кінцевому, вічне — у минущому» [Енгельс Ф. Діалектика природи // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. 2-е вид. – С. 548].

У силу своєї загальності й конкретності теоретичне знання має й безмежну сферу практичного застосування. На основі наукових теорій відбувається корінна перебудова технології промислового й сільськогосподарського виробництва, теорії ведуть людину в нескінченність.

Емпіричні й теоретичне – відносно самостійні рівні пізнання, границя між ними певною мірою умовна, емпіричне переходить у теоретичне, а те, що вважалося на одному етапі науки теоретичним, на іншому, більше високому, стає емпірично доступним. Однак виділення двох різних рівнів стало можливим тільки в період зрілого наукового пізнання; навіть для античної науки поділ пізнання на емпіричн і теоретичне втрачає зміст.