Тема 6. Логіко-методологічні основи науки /3 год./

1. Рівні наукового дослідження, їх методи і логіка:

   1. методи емпіричного дослідження;

   2. методи теоретичного дослідження.

2. Логічні форми наукового дослідження і побудови теорії:

   1. науковий факт;

   2. наукова проблема;

   3. гіпотеза;

   4. наукова ідея;

   5. закон науки і науковий принцип.

3. Наукова теорія – вища форма узагальнення знання.

Логіко-методологічні проблеми науки доцільно розглядати відповідно до рівнів пізнання і дослідження. Емпіричний – рівень наукового пізнання, на якому об'єкт відображається з боку зовнішніх зв'язків і відносин окремих явищ і форм руху, які доступні спостереженню в їх безпосередній почуттєвій достовірності, піддаються опису й порівнянню, знання про них узагальнюються у вигляді уявлень, суджень і фактів. Йому відповідає метод спостереження й емпіризм як спосіб мислення. Теоретичний – рівень систематизації знання, на якому розкриваються загальні й необхідні зв'язки, формулюються наукові принципи й закони, виявляється об'єктивність змісту нашого знання.

Кожному рівню вдповідають свої логічні форми і методи. Але перш ніж їх розглядати, треба зауважити, що проблема наукового методу є дискутивною в сучасній науці, існують полярні позиції щодо визнання необхвдності наукової методології. Деякі філософи науки, наприклад, Пол Фейерабендт, у тому числі й відомі вчені, відкрито ігнорують і навіть зовсім заперечують значення наукових методів для руху пізнання. Так, відомий фізик Макс Борн (1882-1970), виправдано критикуючи раціоналізм у фізиці, у той же час зовсім не визнає ніякої методології. «Я переконаний, — пише він, — що в науці немає філософської стовпової дороги із гносеологічними покажчиками. Ні, ми перебуваємо в джунглях і відшукуємо свій шлях за допомогою проб і помилок, будуючи свою дорогу позаду в міру того, як ми просунулися вперед» («Експеримент і теорія у фізиці» надруковано в збірці «Успіхи фізичних наук», т.66, вип.3, 1958, с.374). Важко повірити, що сам Борн у своїй роботі зовсім не користується ніякими науковими методами й експериментує «без керма й без вітрил» шляхом проб і помилок. На відміну від Борна Пьер Лаплас (1749-1827) вважав, що вивчити метод, яким користувався вчений, роблячи геніальне відкриття, не менш важливо для науки, чим саме це відкриття.

До методів емпіричного дослідження зазвичай відносять спостереження, вимірювання, опис, порівняння, аналогію, моделювання, абстрагування, класифікацію, експеримент та ін.

При розгляді спостереження варто звернути увагу на те, що людина або спостерігає процеси природи там, де вони проявляються в найбільш виразній формі й найменш затемнюються такими впливами, що порушують їх, або ж проводить експеримент при умовах, що забезпечують хід процесу в чистому вигляді. Але «емпіричне спостереження саме по собі ніколи не може досить довести необхідність» [Енгельс Ф. Діалектика природи // Маркс К., Енгельс Ф. Твори. 2-е вид. Т.20 – С. 168]. Ф. Енгельс вдало розкриває методологічну функцію спостереження, яке відкриває який-небудь новий факт, що робить неможливим колишній спосіб пояснення фактів, що відносяться до тої ж самої групи. З цього моменту виникає потреба в нових способах пояснення, яке спирається спершу тільки на обмежену кількість фактів і спостережень. Подальший матеріал досвіду приводить до очищення цих гіпотез, усуває одні з них, виправляє інші, поки, нарешті, не буде встановлений у чистому виді закон. Якщо чекати, поки матеріал буде готовий у чистому вигляді для встановлення закону, то це значило б призупинити доти мисляче дослідження, і вже по одному цьому ми ніколи не одержали б закону. Тобто в спостереженні діє свідомість і працює мисляче дослідження – почуття й думка тут нерозривні.

Серед методів емпіричного дослідження поруч з широко відомими треба звернути увагу на такі, що застосовуються сучасною наукою і в теоретичному дослідженні. Наприклад, моделювання метод дослідження яких-небудь явищ, процесів або систем об'єктів шляхом побудови й вивчення їх штучно сконструйованих аналогів – заступників оригіналу – з метою встановлення або поліпшення їхніх характеристик, раціоналізації способів їхньої побудови, керування ними й т.п. В логіці емпіричного дослідження поширені також абстрагування і аналогія. Аналогія – це умовивід про подібність об'єктів у певнім відношенні на основі їхньої подібності в ряді інших відносин. Абстрагування – виділення і відокремлення в процесі пізнання якихось елементів, властивостей, зв'язків, відносин від досліджуваного об'єкта з метою поглибленого дослідження його з однієї цієї сторони, що дає можливість його розуміння й практичного використання на даному історичному етапі.

Найбільш характерним для емпіричного дослідження є експеримент – активне, цілеспрямоване вивчення явищ у спеціально організованих, контрольованих і керованих умовах шляхом штучного відтворення й наступного втручання в протікання досліджуваного процесу й відповідної зміни його в спеціально заданому напрямку. При цьому досліджуваний об'єкт ізолюється від впливу побічних, що затемнюють його сутність, обставин і представляється неначе в «очищеному виді».

Усякий науковий експеримент завжди направляється якою-небудь ідеєю, концепцією, гіпотезою. Без ідеї в голові, говорив І.П. Павлов, не побачиш факту. Експеримент – це ще не сама наука. На всіх етапах експериментальних досліджень досить важлива розумова діяльність експериментатора, спосіб його мислення й логічні міркування при плануванні, підготовці, проведенні, обробці результатів експерименту. Експериментальне дослідження розвивається за рахунок впровадження нових методів із застосуванням порівняно складних технічних засобів. Експеримент всі частіше здобуває індустріальні, а в окремих випадках і гігантські масштаби. Разом з тим зростає і його теоретичне забезпечення, тобто можна впевнено говорити про теоретичну обумовленість сучасних експериментальних досліджень.

Для експерименту сьогоднішнього дня характерні три основні особливості [за Кохановським В.П.]:

• зростання ролі теоретичної бази експерименту. У багатьох випадках експерименту передує теоретична робота, що концентрує величезну працю великої кількості теоретиків і експериментаторів;

• складність технічного оснащення експерименту, його автоматизація. Техніка експерименту, як правило, насичена багатофункціональною електронною апаратурою, прецизійними механічними пристроями, високочутливими приладами, високоточними перетворювачами й т.п. Більшість експериментальних установок являє собою повністю замкнуту систему автоматичного регулювання, у якій технічні засоби забезпечують задані умови експерименту із цілком певною точністю, реєструють проміжні експериментальні результати й роблять послідовну їхню обробку;

• промисловий масштаб експерименту. Деякі експериментальні установки нагадують складні промислові об'єкти великих масштабів. Будівництво й експлуатація таких об'єктів вимагає великих фінансових витрат. Крім того, експериментальні об'єкти можуть сприичинити активну дію на навколишнє середовище.

При розгляді методів і логіки теоретичного дослідження варто звернути увагу на наступне. Гіпотетико-дедуктивний метод – це метод одержання нового знання й розгортання теорії, суть якого полягає в процесі логічного висновку, тобто переходу за певними правилами логіки від деяких даних припущень/гіпотез (посилок) до їхніх наслідків (висновків), чим забезпечується рух у процесі пізнання від загального до часткового (одиничного), виведення останнього з першого. Метод наукової індукції – це метод узагальнення фактів, розкриття загального в одиничному за допомогою руху знання про окремі явища (від одиничного) через віднесення їх до виду (особливого) і до знання про весь рід (до загального). При цьому вихідним є допущення або припущення про те, що безліч однорідних фактів, про які робиться висновок, підкоряється певній закономірності. Це дозволяє встановлювати в пізнанні причинну залежність окремих явищ, загальність і необхідність їхнього взаємозв'язку. Аналітико-синтетичний метод – це метод дослідження об'єктів і одержання знання шляхом зведення різноманіття явищ до єдиного й потім виведення із цього одного різноманітного цілого в його внутрішньому зв'язку, що відтворює закон усієї даної множини явищ. При цьому в пізнанні здійснюється розрізнення, розкладання єдності, представленої безліччю явищ, і виділення одного узагальнюючого їх елемента, який надає всій множині внутрішнього зв'язку і єдності. Цим досягається логічне об'єднання розділених один з одним елементів множини в ціле за допомогою знайденої в пізнанні вихідної «клітинки» або початку їхньої єдності.

Для дослідження історії об’єктів пізнання і соціальних наук найбільш адекватними є наступні методи. Метод збігу логічного та історичного виражається наступними положеннями. Процес виникнення й розвитку предмета, яким він є в дійсності, збігається з історією його осмислення й науки про нього. Логіка пізнання предмета починається з його самої зрілої й найбільш розвинутої форми і у її дослідженні розкриває й відтворює історію розвитку предмету, а також історію розвитку розуміння даного предмета від його первинної до вищої форми. Але науково-теоретичне дослідження об'єктивних форм розвитку предмета йде, як правило, шляхом, протилежним самому їхньому дійсному розвитку. Сходження від абстрактного до конкретного – метод теоретичного дослідження й викладу, що полягає в русі наукової думки від вихідного поняття, що містить однобічне, неповне знання, і тому виконує роль "початку" або вихідного пункту сходження, через послідовні етапи поглиблення й розширення пізнання до результату, що дає цілісне, всебічне відтворення в теорії досліджуваного предмета. При цьому в теорії відтворюється історичний рух пізнання від одиничного до універсального, від часткового до загального, від окремого до цілого.

Необхідно також визначити і розглянути логічні форми наукового дослідження і побудови теорії. До них належать науковий факт, наукова проблема, гіпотеза, наукова ідея, закон науки, науковий принцип.

Науковий факт – це вихідний пункт побудови наукової теорії, а не просто річ, явище, «шматок» або фрагмент зовнішнього світу. Визначення поняття наукового факту вимагає вважати фактом форму знання з об'єктивним і достовірним змістом, що дає узагальнення різних одиничних явищ у вигляді деякої абстракції. Установлення й накопичення, цілеспрямований пошук фактів, їхня систематизація й класифікація становить підготовчий етап постановки наукової проблеми. Логічною формою виразу фактів є судження. Не пов'язані з науковою проблемою, гіпотезою або теорією емпіричні дані не є науковими фактами, факти самі по собі поза теоретичним зв'язком розглядаються як «голі факти», що не увійшли в теоретичне узагальнення. Скільки б не було зібрано фактів – вони ще не створять теорію й науку. Факт – засіб, а не ціль пізнання. Протилежністю є «схоластичне теоретизування», тобто порожнє, беззмістовне, таке, що не опирається на факти. Факт, виконавши свою роботу з побудови теорії, ненче зникає в ній, не випинається у своїй самостійності. Достовірність фактів рухлива, факти можуть спростовуватися, уточнюватися з розвитком знання, теорії, доказу.

Наукова проблема – це логічна форма теоретичного пізнання, що виражає рух наукового знання, перехід від знання до незнання в розвитку нового знання, що визначає спрямованість наукового пошуку, логікові дослідження. Будь-яку наукову проблему можна представити як нерозривну єдність таких змістовних елементів:

• знання про незнання, що направляє пізнавальну діяльність, яка відмінна від пошуку інформації й логічного висновку і вирішує завдання одержання нових знань і фактів щодо невідомого об'єкта;

• припущення про можливість відкриття невідомого закону в певній непізнаній сфері (у фундаментальних дослідженнях) або принципово нового способу практичного застосування раніше отриманого знання, закону (у прикладних дослідженнях);

• припущення про характер невідкритого закону, що є стрижнем наукової гіпотези і її перевірки, підтвердження або спростування.

Важливо не плутати наукову проблему з завданням і життєвим або навчальним питанням, утрудненням або неприємностями; а також з науковим пошуком, що вимагає освоєння (фіксації, зберігання, передачі) уже наявного знання, чи одержанням вивідного знання; знанням про те, що непізнаване й лежить поза компетенцією науки, будучи ірраціональним, що осягається інтуїтивно й доступним лише вірі.

Постановка наукової проблеми містить у собі момент розвитку знання, знання шляхів пошуку рішення, відповіді, містить напрямок, тенденцію розгортання дослідження. Для цього необхідно з'ясування й знання того, що можливо довідатися за даних умов (пізнавальним і історичних), яким способом можливе досягнення необхідного для практики знання.

Наукова гіпотеза – логічна форма мислення й наукового пошуку, що включає в себе елементи: а) накопичення фактичного матеріалу, б) узагальнення його для майбутнього розвитку знання й відкриття нових зв'язків у явищах, в) висловлення припущення про закономірний зв'язок явищ, обґрунтованого до певного рівня ймовірності, г) процес обґрунтування й перевірки вірогідності зробленого припущення, виведення й перевірки наслідків з нього, д) виявлення нових фактів.

Гіпотеза є формою осмислення фактів, формою переходу від пізнання окремих фактів до пізнання законів, від одним досягнутого нашим знанням рівня до іншого, більше високому. Зміст припущення в гіпотезі полягає саме в тім, щоб довести реальне існування передбачуваного. Припущення в гіпотезі втратило б свій зміст, якби воно заздалегідь передбачало нереальність змісту. Більш того, висуваючи гіпотезу, учений виходить із можливості її доказу.

Процес виникнення й становлення гіпотези має також свої особливості й містить у собі багато різних моментів. Гіпотеза виникає на певному фактичному матеріалі, нагромадження й вивчення якого приводить до постановки питання про закономірності розвитку предмета. Тому всякій гіпотезі передує постановка питання.

Логічна форма синтезу знання, що надає не тільки теоретичного зв'язку знанню про об'єкт, але й зв'язок теорії із практикою, тобто дає також знання шляхів і засобів втілення наукових побудов у дійсність, їхньої практичної реалізації називається науковою ідеєю. Це форма пізнання й наукового дослідження, що відбиває таку закономірність, що становить фундамент певної наукової теорії, що синтезує знання в єдину систему, що дає цілісне розуміння досліджуваного предмета й зв'язок із практикою, реалізацію даної теорії в практичній діяльності. Наприклад, ідея дискретності речовини в хімії й філософській атомістиці або ідея рефлесу в теорії І.Павлова.

Закон науки – це відображення в логіці понять об'єктивної, причинної, необхідної залежності між явищами об’єктивного світу. Наукова теорія – це логічна форма цілісного, систематизованого і розвиненого знання про істотні зв'язки й закономірності дійсності, що обґрунтовує і програмує практичну діяльність людей. Це вища форма узагальнення й розвитку наукового знання, що має систематизовану логічну форму, дає розуміння об'єкта в його сутності, закономірності, необхідності, виражає мету й метод його практичного перетворення. Науковий принцип – це логічна форма пізнання, що відображає свій об'єкт у його універсальних взаємозв'язках і закономірностях.