50. Чинники підвищення ефективності публічного адміністрування. Контрактна система та неокорпоративізм.

Контрактна система спрямована на посилення державної підтримки пріоритетів, які забезпечують структурну перебудову, економічну стабільність і довготермінове зростання. Механізм дії контрактної системи базується на класифікації замовлень-контрактів за видами і сферами господарського застосування. Усі відомства, що вступають у контрактні відносини від імені держави, зобов'язані забезпечувати підприємствам-підрядникам рекомендації з питань політики держави у сфері розподілу державних контрактів, переліку робіт для контрактів, організаційних процедур, відносин власності на отримані результати, нормативів і стандартів, обсягів фінансування, термінів випуску цінних паперів і кредитної політики, процедур контролю і звітності, податкової політики. Замовниками за державним контрактом є міністерства, відомства, установи, організації, яким виділено кошти з Державного бюджету України. Замовники здійснюють реалізацію контрактів через закупівлю товарів на ринку відповідної продукції або розміщення їх серед виконавців незалежно від форм власності за договірними цінами. Мета проведення відбору в контрактній системі – розмістити замовлення й відібрати постачальників на умовах конкуренції – дає можливість вибрати проекти, найефективніші за витратами на держзамовлення і зекономити державні ресурси. Фінансуються державні контракти з Державного бюджету України в межах передбачених коштів.

Неокорпоративізм. На даний момент у науках соціогуманітарного циклу існують декілька підходів до визначення змісту неокорпоративізму:

а) нова, відмінна від капіталістичної та соціалістичної, система політичної економії, яка базується на державному спрямуванні переважно приватизованої промисловості згідно з ідеологічними принципами єдності, порядку та успіху;

б) форма держави, яка розвивається в капіталістичному суспільстві одночасно з парламентаризмом(корпоративізм здійснює функціональне представництво);

в) відмінна від плюралістичної форма опосередкування інтересів, за якої обмежена кількість ієрархічно впорядкованих монополістичних організацій представляє інтереси своїх членів у ході переговорів та втілює в життя їхню внутрішню політику.

52. Формування підходів до соціальної політики

Соціальна політика — це система управлінських, організаційних, регулятивних, саморегулятивних заходів, дій, принципів і засад, спрямованих на забезпечення оптимального соціального рівня та якості життя, соціального захисту малозабезпечених верств населення, їх соціальної безпеки в суспільстві.

Існують різні підходи до реалізації соціальної політики.

Соціальний підхід виходить із того, що суспільство має гарантувати кожному громадянину доходи, не нижчі за межу малозабезпеченості. Ринковий підхід — з того, що суспільство бере на себе зобов’язання тільки створити умови кожному члену суспільства для виявлення ним економічної активності та одержання доходу. В економічно розвинутих країнах найчастіше комбінуються обидва ці підходи, що забезпечує результативність соціальної політики та достойний рівень життя населення.

• широка підтримка сім’ї, материнства та дитинства;

• проведення активної екологічної політики.

Головна мета соціальної політики у соціально орієнтованій ринковій економіки — зняти всі обмеження на шляху вільної економічної діяльності, дати можливість кожному працівникові, кожному трудовому колективу одержувати доходи відповідно до свого реального внеску в збільшення суспільного багатства. Метою соціальної політики держави є забезпечення стабільного, без заворушень і потрясінь, функціонування суспільства, досягнення суспільної злагоди та соціальної цілісності, належного рівня життєдіяльності людей. Метою соціальної політики є забезпечення кожному громадянину можливості вільно розвиватися, реалізовувати свої здібності, одержувати належний дохід, поліпшувати добробут.