12.Соціальна сфера, публічне адміністрування та людина; публічне адміністрування та колектив; публічне адміністрування та суспільство.

Соціальна сфера трактується як відносно самостійна сфера життєдіяльності суспільства, що охоплює відносини між соціальними спільнотами, всередині цих спільнот, між окремими особами, що мають різне становище в суспільстві і беруть неоднакову участь у його соціальному житті .

Сфера соціальної політики – частина політики держави, яка своїми діями пом’якшує негативні наслідки індивідуальної і соціальної нерівності, соціально-економічних потрясінь у суспільстві.

Вивчення соціальних явищ і процесів, які мають місце у суспільстві, проводиться у всьому світі. Тільки за допомогою досліджень і створення системи державного управління можливо забезпечити задоволення соціальних потреб суспільства та розвиток соціальної сфери.

Сучасне суспільство висуває високі вимоги правового, соціального та управлінського характеру до функціонування органів публічної влади. Це потребує не тільки оптимізації внутрішньої структури цих інститутів, а й формування нової моделі взаємодії влади та громадян.

Суспільство – це сучасність недержавних суспільних відносин (економічних, духовно-моральних, родинно-побутових та ін.) та інститутів, що дають можливість людині реалізувати його громадянські права, яка виражає різноманітні потреби, інтереси та цінності членів суспільства.

Сучасний стан соціально-економічних умов діяльності організацій та установ, зокрема органів публічної влади, характеризується динамічними змінами у зовнішньому оточенні.

Аналіз стиля керівництва в системі „керівник-колектив-особистість” показує, що ефективність управління стає значно більшою, якщо керівник створює сприятливий мікроклімат у колективі, прагне оптимізувати трудові відносини залежно від цілей організації.

Стиль керівництва також детерміновано соціально-економічними, політичними і духовно-моральними факторами суспільного буття. Особливістю формування системи публічної служби в Україні є її надмірно політизований характер. Отже, необхідно визначити основні риси оптимального стилю керівництва персоналом у системі публічної служби. Його переважні характеристики можна окреслити трьома блоками:

• професійно-кваліфікаційний – компетентність у відповідній сфері, науковість прийняття кадрових рішень, постійне самовдосконалення, пошук нових форм і методів роботи, наставництво;

• організаторсько-діловий – вміння чітко формулювати цілі, здібність керувати, оперативність у вирішенні проблем, потяг до нововведень, вміння захоплювати власними ідеями інших, вимогливість, дисциплінованість, справедливість та об’єктивність оцінки;

• духовно-моральний – високі моральні стандарти, високий рівень внутрішньої культури, доброзичливе ставлення до людей, комунікабельність, безкорисливість, поза партійність і поза конфесійність, чесність.

Особливо чітко цей принцип простежується в політичній сфері. Ринкові принципи вибору в політичній сфері аналізуються в працях Г.Тейлора, Дж.Бьюкенена, Й.Шумпетера, Дж.Даунсата. Вони розглядають уряд, парламент, партії і виконавчі органи як інститути і організації, які складаються з індивідів, що переслідують у політичній сфері свої інтереси за принципом ринкової конкуренції у сфері економіки. При цьому головна їх мета – обрання на політичну посаду. Для здійснення власних цілей вони пропонують привабливі програми. Політичні діячі, що беруть участь у виборах, пропонують як товар свої політичні програми, в той час як виборці купують цей товар, вважаючи, що він принесе їм вигоду. Оцінюючи цей підхід, справу не можна репрезентувати таким чином, немов важелі економічної вигоди превалюють над всіма іншими інтересами і політичні діячі від самого початку керуються злочинними мотивами.