Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
посібник ТЕХНОЛОГІЇ СОЦІАЛЬНОЇ РОБОТИ 2013.doc
Скачиваний:
1
Добавлен:
01.05.2025
Размер:
14 Мб
Скачать
☆

33.3.Проблеми бездоглядності та безпритульності неповнолітніх

Безпритульні діти – діти, які були покинуті батьками, самі залишили сім’ї або дитячі заклади, де вони виховувалися, і не мають певного місця проживання (відповідно до Закону України «Про охорону дитинства»).

Бездоглядні діти – діти, не забезпечені сприятливими умовами для фізичного, духовного та інтелектуального розвитку (матеріальне благополуччя сім’ї, належне виховання, догляд та дбайливе ставлення до дитини, здорова моральна атмосфера тощо). Відповідно дитяча бездоглядність – це послаблення чи відсутність нагляду за поведінкою, розвитком, самопочуттям дитини з боку батьків чи осіб, які їх замінюють.

Феномен безпритульності і бездоглядності дітей, які виховуються в умовах вулиці – багатоаспектний. Дитяча бездоглядність – один із кроків до соціальної дезадаптації, безпритульності. Водночас усі безпритульні діти є бездоглядними. Складність феномена підтверджує неможливість інколи чітко визначити, до якої категорії – «бездоглядна» чи «безпритульна» – належить дитина. Тому під час ідентифікації важливі не стільки наявність певного місця проживання, скільки термін її перебування на вулиці (досвід «вуличного життя»), бажання повернутися у рідну домівку чи державний заклад і можливість реабілітації асоціальних батьків.

На запитання бездоглядною чи безпритульною вважати дитину, яка два роки проживає на вулиці, мандрує з місця на місце, при цьому має домівку, де живуть її батьки-алкоголіки, але не хоче туди повертатися, можна дати відповідь – і бездоглядна, і безпритульна. Тому ці два поняття потрібно розглядати паралельно, не намагаючись у всіх випадках розмежовувати їх.

34. Проблема дитячої безпритульності та бездоглядності не нова для України. На думку вітчизняних вчених, безпритульність є відображенням політико-економічного і культурного стану соціуму, це закономірний наслідок криз перехідного етапу у розвитку країни.

35. Технології соціальної роботи з «дітьми вулиці» (Пархоменко, 320)

35.1.«Діти вулиці» та їх шлях до вулиці

За останніх 10 - 15 років кількість дітей, які більшу частину часу, в тому числі й нічного, перебувають на вулиці, набула значного масштабу. З’явилася нова категорія дітей, яких звично називають «діти вулиці». У державних закладах про них говорять як про безпритульних соціальних сиріт, позбавлених батьківської опіки.

У Законі України «Про охорону дитинства» (2001 р.) визначені поняття «безпритульна дитина», «дитина-сирота».

В Україні спостерігається катастрофічне збільшення кількості дітей, позбавлених батьківського піклування. Із 80 тисяч дітей-сиріт позбавлених батьківської опіки, лише близько 7% - біологічні, тобто реально не мають батьків. Решта — діти, котрі стали сиротами при живих батьках. Частина таких дітей іде жити на «вулицю», і вулиця стає них домівкою.

За визначенням ЮНІСЕФ, «діти вулиці» - це неповнолітні, для яких вулиця стала постійним місцем перебування. Безперечно, дане визначення не охоплює велику кількість дітей, які з різних причин опинилися на вулиці. Адже є й такі, котрі мають домівку, батьків або близьких людей. Паралельно функціонують два поняття: «діти, які працюють на вулиці» і «діти, які живуть на вулиці разом зі своєю сім’єю».

За визначенням Дитячого Фонду Об’єднаних Націй до «дітей вулиці» належать:

діти, які не спілкуються зі своїми сім’ями, живуть у тимчасових помешканнях (покинутих будинках тощо) або не мають взагалі постійного житла і кожен раз ночують у новому місці; їхніми першочерговими потребами є фізіологічне виживання і пошук житла (безпритульні діти);

діти, які підтримують контакт з сім’єю, але через перенаселення житла, експлуатацію та різні види насилля (сексуальне, психічне) проводять більшу частину дня, а іноді й ночі на вулиці (бездоглядні діти);

діти — вихованців будинків інтернатів та притулків, які з різних причин втекли з них і перебувають на вулиці (діти, які перебувають під опікою держави).

Збільшення кількості «дітей вулиці», в першу чергу, зумовлене динамікою сімейного життя. Як зазначалось у доповіді ЮНІСЕФ Незалежної комісії з гуманітарних питань ООН у 1990 році: «Дитина потрапляє на вулицю через те, що її сім’я переживає кризу, і якщо ще не розпалася, то перебуває на межі розпаду».

Починаючи з 1997 року, в Україні проводився ряд досліджень визначення основних характеристик «дітей вулиці», з’ясування їх стилю життя й потреб:

більшість «дітей вулиці» - діти підліткового віку;

хлопчиків на вулиці більше, ніж дівчаток;

більшість підлітків виховується у багатодітних сім’ях;

надто часто «діти вулиці» проживають у нетипових для України сім’ях: без батьків або тільки без матері чи без батька;

серед батьків таких дітей нерідко зустрічаються освічені люди, які мають постійну роботу;

значна частина «дітей вулиці» мають проблеми з найближчими родичами;

значний вплив на прискорення процесу переходу дитини до такого статусу має низьке матеріальне становище сім’ї;

значна частина «дітей вулиці» заробляють гроші самостійно, причому дуже часто «робота» дає гарні прибутки, але є асоціальною: крадіжка, жебракування, надання сексуальних послуг та ін.;

«діти вулиці» часто зазнають експлуатації й насилля з боку ровесників і дорослих на вулиці та вдома;

діти нерегулярно харчуються, часто голодують;

«діти вулиці» вживають алкоголь, наркотики, нюхають клей, палять цигарки.

Реальна ситуація в Україні свідчить, що проблема «дітей вулиці» з’явилася не вчора, але за різних умов вона розвивалася по-різному. Іноді навіть важко пояснити, що спонукає дитину залишити родину, школу, близьких людей і йти на вулицю. Проте, сьогодні можна стверджувати, що існує ряд факторів, які, в основному, дозволяють зрозуміти, чому все частіше діти обирають такий ненадійний і часто небезпечний спосіб життя.