9.3. Україна в умовах російських реформ другої половини XIX ст.

Поразка у Кримській війні 1853—1856 рр. засвідчила значну економічну та військову відсталість Російської імперії і змусила її керівництво розпочати соціально-економічні реформи. Найболю чішим питанням вну грішньополітичного життя було реформуван­ня аграрних відносин, насамперед ліквідація кріпацтва.

Скасування кр пацтва

Щоб уникнути революції, царський уряд провів «визволення се лян» зверху. 19 лютого 1861 р. цар Олександр II підписав маніфест про селянську реформу. Одночасно з маніфестом було затверджено низку положень і додаткових правил.

Законодавчі акти 19 лютого 1861 р. проголошували скасування кріпосного права, надаючи селянам і дворовим людям права «віль­них сільських обивателів, як особисті, так і майнові». Селяни-кріпа-

ки переставали бути власністю поміщиків. Вони могли вільно тор­гувати, відкривати промислові та ремісничі підприємства, торго­вельні заклади, записуватися в цехи, купувати і збувати рухоме й нерухоме майно, без дозволу поміщиків одружуватися, віддавати дітей у навчальні заклади. Поміщики за встановлені повинності — роботою або грішми — мусили надати в постійне користування се­лян « садибну осіл ість »і перший наділ польової землі та інших угідь. Селяни залишалися тимчасово зобов’язаними на невизначений час. Тільки з 1 січня 1883 р. вони в обов’язковому порядку мали викупо­вувати польові наділи.

Оскільки в переважній більшості повітів України земля була високої якості, тут встановлювали менші, ніж в інших районах Росії, норми селянського наділу (від 3 до 6,5 десятин на ревізьку душу в південних і від 3 до 4,5 десятин у лівобережних губерніях). Поміщикам надавали широкі можливості зменшувати площі селян ських земель, виділяти неповні душові наділи. У селах Лівобереж жя й Півдня було відрізано бл. 1 млн десятин, або 15 % загальної площі землекористування. Із загального числа 2,5 млн ревізьких душ колишніх поміщицьких селян в Україні 220 тис. було обез­земелено зовсім. 94 % ревізьких душ отримали наділи до 5 десятин, тобто менші прожиткового мінімуму. До того ж, поміщики зали шили собі найкращі землі, а селянам виділили найгірші, позбави ли їх випасів, водопоїв, лук, лісів та інших угідь.

Інтересам поміщиків відповідала також викупна операція, яку проводив царський уряд. Загалом селяни мали внести викупних платежів приблизно в чотири рази більше від тогочасної ринкової вартості землі. В Україні за дореформеними цінами земля, яку отри мали поміщицькі селяни, коштувала 128 млн крб., а селяни мали сплатити 503 млн крб.

Для державних селян, які становили половину всього селянства України (2,2 млн ревізьких душ), умови реформи були сприят ливіші. Вони отримали земельні наділи майже вдвічі більші, ніж поміщицькі селяни, а викупні платежі вносили менші.

Адміністративно-політичні реформи

Серйозні зміни в економічному житті викликали необхідність перетворень в усій державній системі. Тому протягом 60—70-х років було проведено низку реформ, які охопили основні сторони життя імперії: земську, судову, військову, освітню, цензурну та ін.

За земською реформою 1864р. вусіх українських губерніях, крім Правобережжя — з остраху домінування польської шляхти, було

створено виборні органи влади у масштабах губерній та повітів — земські установи. Вони займалися розвитком охорони здоров’я, освітою, вдосконаленням сільськогосподарського виробництва, культурою тощо. Активними діячами земств були видатні представ­ники українського національного руху — І.Шраг, О.Русов, Б.Грін- ченко, В.Самійленко, М.Коцюбинський та ін., які через свою « полі­тичну неблагонадійність» не допускалися до державних установ.

Важливе значення мала судова реформа 1864 р., за якою запро­ваджувався позастановий, відкритий, незалежний від адміністрації суд. Обов’язковою була участь у судочинстві двох сторін: прокуро­ра, який підтримував звинувачення, та адвоката — представника захисту. Провину підсудного визначали присяжні засідателі — представники матеріально забезпеченого населення, що признача­лися жеребом.

Протягом 1862—1874 рр. здійснювалася військова реформа. Було ліквідовано рекрутські набори і запроваджено загальну вій­ськову повинність для всіх чоловіків, які досягли 20 років. У сухо­путних військах строк служби тривав 6 років, на флоті — 7 років, а особи, які мали освіту, служили від 6 місяців до 4 років. Проведено переозброєння і переобмундирування армії тощо.

Згідно з освітньою реформою, яка почалася 1864 р., запроваджу­валася єдина система початкової освіти, встановлювалися два типи гімназій: класична та реальна, надавалася певна автономія уні­верситетам. Для дорослого населення відкривалися недільні школи.

Одночасно з деякою лібералізацією освіти, уряд посилив конт­роль за видавничою діяльністю. За законом 1865 р. цензурні уста­нови передавалися з відання Міністерства народної освіти до Мі­ністерства внутрішніх справ. Одночасно діяла й церковна цензура.

Індустріалізація

Хоч реформи 60—70-х років, насамперед селянська, були обме­женими й непослідовними, вони прискорили процес формування в Україні індустріального суспільства. Збільшувалася кількість про­мислових підприємств. Якщо 1869 р. налічувалося 3712 фабрик і заводів, то в 1900 р. — 5301.

Безпосередній вплив на розвиток продуктивних сил країни мав транспорт, зокрема залізничний. Протягом 1866—1879рр. вУкра- їні прокладено понад 4,5 тис. верст залізничних колій. На кін. XIX ст. довжина залізниць в Україні становила 1/5 всієї залізнич­ної мережі Роси. Нові залізниці прокладали, виходячи з інтересів колонізаторської політики царату. Київ, наприклад, не мав сполу­чення з Одесою.

Поряд із залізничним транспортом велику роль у зміцненні зв’язків між різними економічними районами відігравай водний. Головною водною артерією України був Дніпро. Багато важило зро­стання морського торгового флоту. Азово Чорноморський басейн був південними морськими воротами всієї імперії. Збільшення товаро­обігу його портів сприяло розширенню та зміцнє нню всеросійського ринку. Найбільшим портом на півдні України стала Одеса, яка набу­ла великого значення як транзитний пункт у зовнішній торгівлі Роси.

Розвиток транспорту підвищив попит на паливо та метал. На базі використання багатих запасів корисних копалин півдня Украї­ни створюються кам’яновугільна, залізорудна та металургійна га лузі промисловості. Протягом 1861—1900 рр. видобуток кам’яно го вугілля в Донбасі зріс із 10 до 672 млн пудів. У 1890 р. він етано вив 68 % загальноросійського видобутку. Вже з поч. 70-х років Дон бас за рівнем видобутку вугілля вийшов на перше місце в імпері ї

Надзвичайно важливе значення для дальшого зростання важ­кої промисловості України мала розробка багатющих покладів кри­ворізької залізної руди, що почалася з 80-х років. За ЗО років (з 1870 по 1900) видобуток руди зріс у 158 разів (з 1,3 до 210 млн пудів) Уже 'і оді Україна давала понад 5 7 % видобутку руди в Роси. У 80— 90-х роках на території Катеринославської і Херсонської губерній було збудовано 17 великих металургійних і десятки машинобудів них заводів. Наприкін. 90 х років виробництво чавуну в Україні ста новило52 % загальноросійської виплавки. Певний вплив на розви­ток промисловості мав іноземний капітал, приплив якого помітно посилився з 80-х років XIX ст. Особливо великий потік бельгій ських, французьких, англійських і американських капіталів ри­нув у гірничу промисловість України. З 1888 по 1894 р. тут було створено 22 іноземні компанії з основним капіталом 62,9 млн крб. Зарубіжні інвестори отримували в Україні високі прибутки, що майже повністю йшли за кордон.

Текстильна промисловість в Україні не змогла розвинутися че­рез конкуренцію продукції російських фабрик, що користувалися протекцією царського уряду.

У пореформеиий період швидко збільшувалося індустріальне населення, зростали міста, були створені нові промислові центри. На 1897 р. міське населення України становило бл. 13 % загальної кількості населення. Кількість дрібних міст з населенням до 10 тис чол. скоротилася майже вдвічі. У них проживало тільки 11,8 % міського населення. Водночас подвоїлась кількість порівняно ве­ликих і середніх міст.

Індустріалізація та урбанізація мало торкнулися українців, які становили в 1897 р. 73 % загальної кількості населення і тільки

ЗО % міського. Лише трохи більше 5 % українців жило в містах, тоді як відповідний показник для росіян, які жили в Україні, стано­вив 38 %, для свреїв — 45 %. Мало українців було і серед інтелі­генції: 16 % — юристів, 25 — учителів, менше 10 % — письмен­ників і митців. Росіяни в 1897 р. становили 12 % населення, пере­важно це були гірники, металурги та адміністративні службовці. Швидко зростала єврейська меншість, яка становила майже 8 % загальної кількості населення (у Російській імперії загалом — 4 % ) і домінувала у торгівлі та банківській справі. Поляки, які, як і євреї, жили переважно в Правобережній Україні, становили бл. 6,5 % на­селення.

Отже, Україна, незважаючи на колоніальну політику царату, щодо економічного розвитку займала в Російській імперії одне з перших місць. Вона випереджала інші райони за видобутком вугіл­ля, виплавкою чавуну, виробництвом цукру. Україна належала до тих окраїн царської Роси, які в промисловому відношенні мало чим відрізнялися від центру імперії, хоч її економіка значною мірою мала однобокий характер. У кін. XIX ст. Україна давала 70 % усієї продукції добувної промисловості, тоді як у переробній и частка становила лише 15 %. Особливістю економічного розвитку Украї­ни було й те, що нагромадження капіталу відбувалося не в руках українців, а в руках їхніх чужонаціональних експлуататорів.

Соціальні суперечності

Швидкии розвиток капіталізму в промисловості та сільському господарстві, істотні зміни, що відбулися під його впливом у струк турі суспільства, наявність численних пережитків кріпосництва — все це поглиблювало соціальні суперечності, було причинами не- згасаючої боротьби в місті й на селі.

Внаслідок реформи 1861 р., проведеної в інтересах поміщиків, економічне становище основної маси селянства значно погіршило­ся. Протягом 60—90-х років середній селянський наділ в Україні зменшився з 4,5 до 1,9 десятин, а багато селянських дворів володі­ло ділянками від 0,5 до 1,5 десятин. На Полтавщині й Чернігівщині було чимало сіл, де селянський наділ не перевищував 0,15—0,25 десятин.

Гострого характеру набрала боротьба селянства протягом 70-х років, яка, особливо в губерніях Правобережної У країни, була спря­мована проти розверстування угідь, на відстоювання селянами своїх прав на сервітути.

Антигюміщицький селянськии рух ще більше посилився в 90-х роках XIX ст. За неповними даними, лише протягом 1890—1900 рр. ^в Україні відбулося понад 150 заворушень селян.

Надзвичайно важкими були умови життя та праці робітників, особливо виснажливою і небезпечною — робота в кам ’яновугільних шахтах. Вона тривала у дві зміни, кожна — по 12 год. На деяких підприємствах робочий день перевищував 15 год На фабриках і за водах все ширше застосовували жіночу і дитячу працю. Заробітна плата залишилася на низькому рівні. Шахтарі Донбасу здебільшо­го жили в землянках, робітники цукрових заводів — у тісних, вог ких і брудних казармах, які кишіли паразитами. На підприємствах не було служб охорони праці, дуже часто траплялися нещасні ви падки. За далеко не повними даними, протягом 1864—1899 рр. на промислових підприємствах України загинуло 3300 і скалічено по над 16 тис. робітників.

Важкі економічні та політичні умови життя спонукали робіт­ників до боротьби проти фабрикантів і заводчиків. Спочатку, особ ливо в 60—70-ті роки, виступи набирали форми заворушень. Дру гою, вищою формою боротьби були страйки. Тільки протягом 1880—1894 рр. в Україні відбулося 97 страйків і 13 заворушень. Загальне число учасників страйків становило 29 тис. чол.

Робітничий рух в Україні у иореформений час розвивався, на бував нової о досвіду, набирав організовашшого та цілеспрямовані шого характеру. Будучи спрямованим проти соціального гноблен ня трударів, він, однак, залишив поза увагою розв’язання нащо нального питання.

9.4. УКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ у 1860—1890-ті роки

Важке економічне становище, політичне безправ’я, національ­не гноблення викликали посилення національно-визвольного руху в Україні. До нього прилучилася переважно інтелігенція, нащо пальні почуття якої завдяки освіченості, природно, посилювали ся. Багато наукових та культурно освітніх діячів надавали важли вого значення формуванню національної свідомості співвітчиз ників, пробудженню у народу почуття самоповаги

Громади

У 60-ті роки XIX ст. внаслідок реформ царського уряду дещо зростає хвиля громадянської активності. Повернувшись напри кін. 50-х років із заслання, провідники Кирило-Мефодивського братства — Т.Шевченко, М.Костомаров, П Куліш, В.Білозерськии осіли в Санкт Петербурзі, де політичний режим був дещо м’якшим,

ніж у провінції. Тут вони продовжили національно-визвольну про­пагандистську діяльність, але вже не в політичному конспіратив­ному, а в культурно просвітницькому легальному руслі. Для поши­рення своїх ідей ця петербурзька група в 1861 р. започаткувала, правда з великими труднощами, перший в Російській імперії укра­їнський часопис «Основа», що виходив українською і частково російською мовами. У ньому друкувалися твори художньої літера тури, історичні праці, документи, спогади, літературна критика і публіцистика тощо. Тут було вперше опубліковано низку поезій Т.Шевченка. Незважаючи на своє недовге 22 місячне існування, ча­сопис істотно позначився на культурно літературному процесі, сприяв зростанню національної свідомості та національно-визволь­ного руху в Україні. Значною мірою під його впливом у Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі українська інтелігенція почала гуртуватися в громади — самодіяльні напів- чи цілком нелегальні організації.

Громади, як правило, не мали якихось програм чи статутів, але проводили значну культурно освітню діяльність серед широких народних мас, спрямовану проти антиукраїнської політики цара ту. Громадівці організовували недільні школи, видавали підручни­ки та популярні брошури українською мовою (лише за 8 місяців 1861 р. їх було розповсюджено більш як 12 тис. примірників), попу­ляризували історію й етнографію України, займалися укладанням українсько-російського словника. За народницьку позицію та орієн­тацію на національні традиції їх називали « українофілами». Серед найактивніших діячів громадівського руху були В.Антонович, М.Драгоманов, П.Чубинський, Т.Рильський, М.Лисенко, М.Ста- рицькии та ш.

Валуєвський циркуляр

Попри культурно-освітницьку спрямованість громад, їхня ді­яльність дедалі більше непокоїла правлячий режим. З України в Петербург ішли доноси охранки, що громадівці прагнуть «здій­снення виплеканої ними думки про свободу Малороси» і, навчаю­чи простий народ грамоти, намагаються «поступово прищепити йому думки про колишню славу Малоросш переваги свободи». «Ви- сочайше» затверджена комісія у справі громадівського руху дійшла висновку, що його мета — «під виглядом поширення грамоти сіяти в народі антиурядові ідеї». Як наслідок, у липні 1863 р. міністр внутрішніх справ П.Валуєв видав таємний циркуляр про заборону Українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публі­кацій. Навчання українською мовою визначалося ним як політична

пропаганда, а ті, хто за це брався, звинувачувалися «у сепаратист­ських задумах, ворожих Роси». Друкувати «малороссийским наре- чием» дозволялося лише художні твори. Валуєв заявив, що україн­ської мови «ніколи не було, немаї бути не може» (до речі, па конкур сі, який відбувся у 1934р. в Парижі, українська мова посіла третє місце, теля французької та перської). Незабаром після цього гро­мади було розпущено, а деяких українських діячів заслано у від­далені частини імперії.

Наслідком цих дискримінаційних заходів царату було скорочен­ня кількості друкованої продукції, яку видавали українською мо­вою в Російській імперії: у 1864 р. — 12 книжок і брошур, 1865 — 5, 1866 — жодної, у наступні три роки — по 2 книжки, у 1870 р. — 5. В Україні ж з 1863 по 1872 р. вийшла лише одна книжка україн­ською мовою! У скрутному становищі перебувала й періодична пре­са. Намагання діячів української культури організувати стабільне видання періодики на національній основі наштовхувалося на тра диційний опір самодержавства.

Діяльність «старогромадівців»

З послабленням реакції на поч. 70 х років український рух, очо­люваний громадівцями, знову відновлює діяльність. У цей час Во­лодимир Антонович зі своїми однодумцями таемно утворюють у Києві «Стару громаду», названу так, щоб відрізнити її старших і досвідченіших членів (їх нараховувалося бл. 70) від нових громад, що також з’явилися і складалися переважно зі студентів. Для ко­ординації громадівського руху з’їзди громадівцівКиєва, Полтави, Одеси обрали Раду (В.Антонович, М.Драгоманов, О.Русов, П.Чу бинськии та ін.) — центральний керівний орган федеративного об’єднання громад усієї У країни. Це було необхідним у зв’язку з ут­воренням нових громадівських молодіжних гуртків, члени яких охоче йшли на контакти з революційно-народницькими організаці­ями, нерідко вели спільну з ними агітаційно-пропагандистську ро боту. «Стара громада» також: прагнула того, щоб її вплив поширю вався й на молодогромадівців.

Київські громадівці з 1873 р. започаткували плідну роботу че рез Південно-Західним відділ Російського географічного товари­ства. Члени цієї наукової установи глибоко вивчали економіку, істо рію, географію, етнографію, фольклор України, підготували й на­друкували низку фундаментальних видань з цих галузей науки, організували демографічні та соціально-економічні обстеження населення Києва і Південно-Західного краю (тобто Правобережної

України), провели 1874 р. в Києві III Всеросійський археологічний з’] зд, у якому взяли участь вітчизняні та закордонні вчені.

Південно-Західний відділ Російського географічного товариства став серйозною науковою організацією в справах українознавства, розширивши можливості і напівлегальних громад. Інтелігенція, яка згуртувалася навколо відділу (М. Драгоманов, О.Кістяківський, М. Лисенко та ін.), заснувала свій орган — газету «Кіевский теле­граф» , мала друкарню, видавала дешеві книжки, які продавали у місцевій книгарні. Наполеглива фольклорно-етнографічна діяль­ність великого колективу професіоналів та аматорів увінчалася се­митомною працею «Труды этнографическо-статистической экспе­диции в Западно-Русский край», іцо вийшла за редакц єю Павла Чубинського. Останній приїхав в Україну у 1869 р., відбувши адмі­ністративне заслання (з 1863 р.) в Архангельській губернії, куди його було вислано за участь у таємному товаристві, яке ставило за мету повалення російського самодержавства і створення суспільства на демократичних засадах. В одному з документів повідомляється, що П.Чубииського було покарано за розповсюдження відозви ук­раїнською мовою, а також за влаштування походу студентів і селян на місце поховання Т.Шевченка.

П Чубинський написав вірш «Ще не вмерла Україна», який передає нац опальне прагнення українського народу. Від тверджен­ня, що Україна, поири всілякі утиски як з боку царату, так і шляхет­ської Польщі й цісарської Австрії, не вмерла, поет приходить до зак­лику стати до бою всією громадою — від Сяну до Дону — за визво лення українських земель від кривдників, щоб Україна зайняла гідне місце поміж іншими країнами світу. Цьому віршу, який по­клав на музику композитор М.Вербицький, судилося довге життя. Він став національним гімном України, яскраво втіливши в собі зав­дяки авторам — наддшпрянцю Чубинському та галичанину Верби- цькому — соборність українських земель, які століттями були штучно відірвані одна від одної.

Емськии указ

Наукова, просвітительська, культурницька діяльність украї­нської інтелігенції непокоїла царських чиновників. їх турбував не тільки розвиток національних тенденцій, а й зростання громадсько- політичної та революційної активності суспільства під впливом Географічного товариства. У зв’язку з цим голова Археографічної комісії М.Юзефович повідомляв у Петербург, що «розбійницькі зграї, озброєні і в масках, які з’являються в краї, не що інше, як початки народжуваної у спокушених умах гаидамаччини». Він

пропонував урядові вжити не часткових заходів, а загальних, ра­дикальних, які б могли викоренити причини подібних дій. М.Юзе- фович висунув ідею ліквідувати Київський відділ Російського гео­графічного товариства, додавши, що поки М.Драгоманов і П.Чу- бинський будуть тут, «ніякі заходи не припинять руху, який ви ник з їхньої ініціативи».

У відповідь на доноси платних і безплатних агентів поліції в 1875 р. було створено спеціальну антиукраїнську комісію. Вона пра­цювала недовго і дійшла висновку, «що допустити окрему літера туру на простонародному українському говорі, це те саме, що по класти тривку підвалину для переконання в можливості відділення, хоч би й у далекій будучності, України від Роси». Вона вирішила розпустити київський відділ Географічного товариства, а його ак­тивних членів і співробітників репресувати. Результатом діяльності названої комісії став ганебний Емськии указ, який підписав 18 трав­ня 1876 р. Олександрії. Він забороняв ввозити на територію Росій ської імперії з-за кордону українські книги, українською мовою видавати оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Місцевій ад міністраци наказувалося посилити нагляд, щоб у початкових шко­лах не велося викладання українською мовою, та щоб з бібліотек було вилучено українські книги українською мовою. Навіть з росій­ськомовних текстів цензори нещадно викреслювали слово «Украї­на» , замінюючи його принизливим — «Малоросія».

З рішучим протестом проти ганебної антиукраїнської політики російського царату виступив з трибуни Всесвітнього літературного конгресу, що відбувся віїарижі 1878 р., Михайло Драгоманов. Він інформував європейську і світову громадськість про чергову само державницьку акцію — заборону української мови. Славний син України написав і видрукував французькою мовою брошуру «У кра інська література, заборонена російським урядом», яка завдяки підтримці керівників конгресу набула широкого розголосу.

Діяльність М. Драгоманова викликала невдоволення російських офіційних можновладців. На вченого та громадсько-політичного діяча сипалися доноси за належність до « парти украшофілів-сепа ратистів», за участь у селянському вічі в Галичині, за пропаганду соціалізму і т. ін. За політичну неблагонадійність царські власті у вересні 1875 р. звільнили М.Драгоманова з посади доцента Київ ського університету. Наноч. 1876 р. він назавжди виїхав за кордон, мешкав у Австрії, Швейцари, а останні роки життя провів у Софі ї, куди був запрошений на кафедру загальної історії щойно органі­зованого Софійського вищого училища (університету). У Женеві

М.Драгоманои разом із С.Подолинським і М.Павликом видавав журнал «Громада» (1878—1882), який нелегально доставляли в Україну.

Радикалізація українського руху

Через кілька років після чергового царського погрому україн­ські громади таємно відновили діяльність. Вона пожвавилася на поч. 80-х років XIX ст. у зв’язку з виходом у світ журналу «Киев- ская старина», який об’єднав навколо себе членів «Старої громади». 1897 р. громади почали об’єднуватися в єдину всеукраїнську органі зацію.

З посиленням радикальних ідей серед української інтелігенції на першому місці постало національне питання. Багато революціо­нерів в Україні, зокрема А.Желябов, Д.Лизогуб, В.Осинський, М.Кибальчич, ввал<али, що в майбутньому у всесвітньому соціалі­стичному суспільстві мають зникнути національні відмінності. Через розходження у поглядах між соціалістами і українофілами відбувся розкол.

У кін. 80 х — на поч. 90-х рр. XIX ст. у Києві, Катеринославі, Одесі, Харкові, Полтаві, Херсоні та в інших містах виникли марк­систські гуртки. У 1891 р. в Києві почала діяти Російська соціал- демократична група, яка проіснувала кілька років. Українські мар ксисти слідом за російськими перебільшували значення соціальних проблем. Водночас вони не допускали й думки про національну не­залежність У країни.

Першою українською політичною організацією, що стояла на засадах самостійності України, було «Братство тарасівців», яке нелегально виникло в Полтаві 1891 р. Його заснував невеликий гурт українських студентів, які на могилі Т.Шевченка поклялися поши рювати серед українського народу безсмертні ідеї Кобзаря. Заснов­никами цієї організації були І. Липа, М.Міхновський та В.Шемет. Допеі входили письменники М.Коцюбинський, Б.Грінченко, В.Са- мшленко,М.Вороний, М.Кононенко, В.Боровик, а також науковці Є.Тимчєнко, О.Черняхівський, В.Боржковський. Очолював брат­ство Іван Липа.

Свої погляди тарасівці виклали в політичній декларації «Вірую молодих українців», опублікованій у львівському часописі «Прав­да» 1893 р. Провідні положення цього документа: визнання Росій­ської імперії окупантом України, який знищив усі політичні і куль­турні надбання українського народу й далі поневолює його, вимога повної державно-політичної незалежності України, важливість політичного моменту в роботі серед народу, усвідомлення того, що

справедливе розв’язання соціального питання можливе тільки за умови досягнення державної суверенності України. Політичне кре­до тарасівців гостро протистояло соціалістичним настроям і гаслам, що панували тоді серед української молодоі інтелігенції

У багатьох українських студентських громадах таких міст, як Київ, Харків, Одеса, Полтава, Лубни та ш., діяли осередки «Брат ства тарасівців». Усі вони намагалися втілити в життя програму братства. Його ідеї тарасівці поширювали у своїх літерат\ рних тво рах та статтях, які друкувала галицька українська преса, що потім нелегально надходила в Наддніпрянщину.

Діяльність «Братства тарасівців > тривала недовго. Викривши організацію, поліція в 1898 р. остаточно розгромила її. Частину та расівців було арештовано і засуджено, а над іншими членами оргаш зацп встановлено поліційнии нагляд. Однак репресії царського са модержавства не зламали волю патріотів. Майже всі вони залиши лися вірними ідеям братства, пропагували їх в організаціях і парті­ях, членами яких стали згодом.

Жорстоко гноблена російським царатом, але нескорена У краї на йшла назустріч буремному XX ст. У надрах українства визрівали й міцніли сили для новітніх визвольних змагань.

Розділ 10 ЗАХІДНА УКРАЇНА В СКЛАДІ АВСТРО-УГОРЩИНИ (кінець XVIII — XIX століття) 10.1. РОЗВИТОК ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ у кінці XVIII — першій половині XIX ст.

Як відомо, наприкш. XVIII ст. відбувся черговим перерозподіл України. Внаслідок першого поділу Польщі 1772 р. Галичина уві йшла до складу Австрійської монархії. У 1774 р. імперія Габсбургів загарбала північну частину Молдавії з містами Чернівці, Серет та Сучава, мотивуючи це тим, що даний край колись належав до Га лицького князівства. Північну частину нового краю, названого Буковиною, заселяли українці. ПротягомXVI-—XVIIст., раніше, ніж Галичина та Буковина, під владу Габсбургів потрапило Закар­паття, яке протягом багатьох віків не жило спільним політичним життіїм з рештою українських земель, перебуваючи у складі Угор­ського королівства.

Адміністративний поділ

Отже, західноукраїнські землі стали колонією Австрійської монархії. Крім немилосердного визиску з боку феодально-абсолю тистської держави, політики онімечення, в Галичині тривав про цес полонізації, на Закарпатті — мадяризації, а на Буковині — ру мунізаци українського населення. Подвійний, а то й потрійний на ціональний і соціальний гніт, багатовікова роз’єднаність стали серйозним гальмом не лише економічного, а й духовного поступу Українців.

Східна Галичина разом з частиною польських земель входила До « королівства Галіцп та Лодомери>> з центром у Львові. В адміні стративному відношенні край поділявся на 19 округ До Східної Галичини входили Золочівська, Тернопільська, Чортківська, Жов-

ківська, Львівська, Бережанська, Коломийська, Станіславська, Стрийська, Самбірська округи та частина Сяноцької і Перемишль ськоі. На чолі Галичини був губернатор, якого призначав Відень. Буковиною певний час управляла військова влада, а в 1786 р. п при­єднано до Галичини, разом з якою вона перебувала до 1849 р., а потім була перетворена в окрему провінцію. Згідно з переписом 1843 р., в Галичини на Буковині налічувалося 4 980 208чол., у т. ч. 2300тис. українців, 2 146 640 поляків, 130 тис. німців. Закарпаття, у зв’яз­ку з тим, що підпорядкування Угорщини Відню було дуже умов­ним, фактично управлялося з Будапешта Отже, навіть перебуваю­чи у складі однієї держави, західноукраїнські землі були розчлено­вані на три частини.

Економічне становище

Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими авст рійськими провінціями, їх промисловість залишалася на мануфак турній стадії. Перші дві парові машини в Галичині з’явилися лише у 1843 р. На західноукраїнських землях розвивалися винокуріння, пивоваріння, металообробна, фарфорово-фаянсова, цукрова, лісо­ва, добувна (сіль, нафта, залізна руда, кам’яне вугілля) галузі про­мисловості, виробництво грубого сукна. Та панівне становище зай­мало ремісництво.

Найбільшою перешкодою для розвитку сільського господарства, яке відігравало головну роль в економіці Західної України, за лишалося кріпацтво. Позаекономічний примус і насильство пере­стали діяти як економічний чинник розвитку панщинного господар ства і тільки загострювали суперечності цієї системи виробництва.

Розмір земельного наділу залежав від функцій, що їх виконува­ло селянське господарство в панському маєтку. Селянство поділя­лося па повнонадільних, загородників (володіли маленькими ділян ками землі, так званими загородами), городників (найчастіше мали тільки земельний наділ під садибою), халупників (були без земельними, володіли лише хатами (халупами) та іноді невели кими садибами), тяглових (м.али робочу худобу (коней, волів) — так зване тягло — і відбували тяглову панщину, обробляючи по міщицьку землю своєю худобою і сільськогосподарським інвента рем), піших.

Вони змушені були відробляти панщину, сплачувати чинші. Тя гарем на плечі селянина лягли додаткова панщина (праця влітку, шарварки — будівництво та ремонт шляхів, мостів, гребель, панських будинків тощо), право проптації (примушування брати за гроші або за відробіток панську горілку), монополія на млини,

військова служба. Вартість лише повинностей, що облікувалися, становила 84,7 % річного доходу селянських господарств. Чине най­гіршим становище селян було в Галичині, де під час літніх сільсько­господарських робіт панщина досягала шести днів на тиждень.

Реформи «освіченого абсолютизму»

Австрійські правителі, як і іх попередники, бачили у західно українських землях насамперед джерело для поповнення держав ноі казни та армії. Але водночас вони змушені були подбати про за­безпечення там хоча б елементарної соціальної справедливості та порядку. Тим більше, що австрійська імператриця Марія-Тереза (1740—1780) та її син Йосиф II (1780—1790) проводили «модну» тоді серед європейських монархів політику просвітництва, що була, за словами сучасного історика Я.Грицака, сумішшю гуманістичних побуджень із суто прагматичними розрахунками. Вона мала на меті покращити матеріальне становище жителів імперії, дати їм освіту, урівняти їх (наскільки це можливо) у правах, щоб зробити свідо­мими громадянамита надійними платниками податків. Суспільство таких громадян, згідно з засадами Просвітництва, мало служити гарантією могутності імперії . Одним із головних об’єктів реформа­торської політики стала Галичина, де правляча польська шляхта довела місцеве населення до крайнього зубожіння та морального за­непаду і яка була потенційним джерелом державних смут і завору­шень. Перетворення зачепили насамперед аграрні відносини, церк­ву й освіту.

Найжаданішою для галицької о населення була аграрна рефор­ма. Тому Йосиф II проголосив своїми патентами низку змін у цій сфері, які передбачали: 1) звільнення селян з особистої залежності від поміщиків; 2) передання права здійснення суду над селянами від пана до спеціально призначеного державного чиновника; 3) за­борону збільшувати поміщицькі землеволодіння за рахунок « при­різки» селянських земель; 4) обмеження панщиии, розмір якої за­лежав від майнового стану селянина, але не міг перевищувати 3 днів на тиждень (наприклад, панщина для халупників і комірників не могла перевищувати 12 днів на рік); 5) заборону проживати у селі лихварям (як правило, євреям), які відмовлялися займатися сіль­ським господарством тощо.

Важливою для західноукраїнських земель була церковна ре­форма, яка здійснювалася протягом 1770 — поч. 1780-х років. На момент входження Гал ичини до складу Австрійської монархи гре- ко католицька церква перебувала в глибокому занепаді. Місцева ка­толицька ієрархія трактувала її як другосортну, спонукаючи гре-

ко-католиків, всупереч заборонам Ватикапу, переходити зі свого обряду на латинський. До 1777 р. греко-католицькі священики на­віть змушені були відробляти панщину. Із запровадженням реформ ситуація корінним чином змінюється на краще. Вони передбачали: 1) зрівняння прав католицької, протестантських і греко-католиць- кої церков та забезпечення віруючим цих віросповідань однакових можливостей вступу до університетів та на державну службу, купівлі-продажу землі тощо; 2) підпорядкування церкви державі та надання священникам статусу державних службовців з відпо­відною платнею; 3) заборону місцевій верхівці римо-католицької церкви перетягувати греко-католиків на латинський обряд та вжи­вати термін «уніат», що мав образливий підтекст.

Тісно була пов’язана з церковною освітня реформа, яка, серед іншого, передбачала: 1) ліквідацію ордену єзуїтів (1773) і його бага­толітнього домінування у навчальних закладах та відкриття у Львові на місці єзуїтської колегії університету (1784) (при ньому з 1787 по 1809р. діяв Руський інститут — Studium rutenum, де па філософському і богословському факультетах навчалися русини українці); 2) відкриття греко-католицьких семінарій для навчан­ня українського духовенства, зокрема у Відні, Львові, Ужгороді;

3) запровадження системи початкових і середніх шкіл (1777), при­чому на рівні початкової школи навчання для дітей мало прово­дитися рідною мовою.

Реформаторська діяльність Марп-Терези та ЙосифаІІ була на той час прогресивним явищем, особливо, коли врахувати, що паралель­но з ліквідацією найогидніших виявів кріпацтва на західноукраїн­ських землях — у Східній Україні воно запроваджувалося повтор­но. Реформи викликали в західноукраїнському суспільстві почут­тя глибокої вдячності та відданості Габсбурзьісій династії. Однак вже незабаром прогресивні нововведення було зведено нанівець на­ступними австрійськими правителями — Леопольдом II (1790— 1792) та Францом (1792—1835). Єдиною інституцією, яка зберегла всі свої надбання і навіть зміцнила їх після відкриття у 1808 р. Га лицької митрополії, була греко-католицька церква.

Антифеодальна боротьба

У відповідь на обмеження попередніх здобутків селяни посилю­ють антифеодальну боротьбу, що велася в різних формах: скарги, втечі, підпали, розправи, відмова відсилати податків, невиконан­ня розпоряджень адміністрації маєтків. Своєрідною формою протес­ту був рух опришків, що поширювався на Прикарпатті (Коломий­ська, Станіславська, Стрийська округи). Десятки і сотні прикар­

патських селян озброювались і втікали у важкодоступні райони Карпат, стаючи на шлях збройної боротьби. Опришки нападали на панські і державні маєтки, забирали або нищили майно, руйнува­ли панські двори, розправлялися з феодалами та адміністрацією. Постійною і наймасовішою формою антифеодальної боротьби була відмова широких мас селянства від виконання феодальних повин- ностей. Селяни ухилялися від панщини, виходили на роботу пізно, погано працювали, не здавали своєчасно данини, чиншів, не вико­нували додаткових робіт.

Найбільше селянських виступів відбулося протягом 1815—1826рр. У Галичині вони охопили багато сіл Комарнівщини (1819—1822), Сколівщини (1824—1826). 1822 р. ознаменований посиленням прагнення селянства ряду округів переселитися на Буковину. Най- масовішим стало заворушення селян 39 громад на Чортківщині, яке відбулося влітку 1838 р. Відкрита відмова селян від виконання пан­щини, більшої, ншс один день на тиждень, прозвучала в 339 селах Галичини. Тут селяни діяли більш організовано і рішуче. Яскра­вою сторінкою в історії українського народу стало повстання в Північній Буковині під керівництвом Лук’яна Кобилиці в 1843— 1844 рр.

Кульмінаційним пунктом селянського руху напередодні рево­люції 1848—1849 рр. були антифеодальні виступи 1846—1848 рр. на східногалицьких землях. Селяни Східної Галичини піднялися майже одночасно із селянами Західної Галичини. 1846 р. боротьба охопила весь край. Це був удар, від якого феодально-кріпосницька система вже не могла отямитись. Повстання було придушене, про­те воно стало однією з вирішальних передумов скасування панщи­ни не лише в Галичині, айв усій Австрії.

Перші паростки національного відродження

Поряд із усвідомленням необхідності боротьби за соціальні та економічні права на західноукраїнських землях протягом перших десятиліть XIX ст. формується національний рух. Під впливом полі­тики «освіченого абсолютизму», нових європейських течій, полі­тичних, соціальних і культурних змін у Галичині з’являється пер­ше покоління будителів, яке належало до майже виключно середо­вища греко-католицького духовенства. Центром першої хвилі на­ціонального відродження став Перемишль, де навколо перемишль­ського владики — єпископа Михайла Левиць кого згуртувалося не­велике коло представників національно свідомої інтелігенції — І.Могильницький, Й.Левицький, Й. Лозинський, А.Добряяський, І.Лаврівський, І.Снігурський та ін. Вони виявляли великий інтерес

до вітчизняної історії, життя народу, його мови й усної творчості, чимало зробили для піднесення українського шкільництва, вжи­ваючи заходів щодо створення початкових шкіл для місцевого на селєння.

Найбільшого розмаху діяльність перемишльського гуртка на­брала після призначення в 1818 р, перемишльським єпископом Івана Снігурського. До 1832 р. під його покровительством відкри­лось бл. 400 шкіл. У 1817—1821 рр. було видано декілька підруч­ників. Автором більшості з них був Іван Могильницький. Він леє став автором першої в Галичині «Граматики» української мови і наукового трактату «Відомість о руськім язиці» (в той час, як вже зазначалося в розділі 2, західні українці продовжували називати себе «русинами», а свою мову — «руською»). У них він спростував хибні уявлення про український народ та його мову і аргументова­но визначив його як один з реально існуючих східнослов’янських народів з власною мовою, поширеною на всіх (східних і західних) українських землях. Виходять друком перші збірки народної твор чості: «Пісні польські і руські люду галицького» Вацлава Залесь кого (1833),«Руське весі лля» Йосипа Лозинського (1835). Одночас но в Галичині з’являються збірки і видання з Наддніпрянської Укра­їни, перші рукописні копи «Енеіди» І.Котляревського.

«Руська трійця»

Та справжнє українське національне відродження в Галичині почалося в 30-х роках XIX ст. під впливом ідей романтизму й сло­в’янського відродження, які поширювалися через чехів та поляків, творів нової української літератури в Російській імперії, украін ських етнографічних й історичних видапнь. Піонерами національ­ного відродження в Галичині стали вихованці Львівської духовної семінари, члени гуртка «Руська трійця» (1833—1837) Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький, які були дітьми священиків і самі стали священиками. Ще на шкільній лаві вони захопилися ідеєю відродження слов’янських народів і під впливом українського письменства в Російській імперії розгорнули діяль­ність щодо українського відродження в Галичині. До гуртка «Русь­ка трійця» входили також Г.Ількович, М.Кульчицький, М.Усти- яновичта ін.

Головне завдання гурток вбачав у тому, щоб за допомогою дру кованого слова та літературної творчості рідною мовою «підняти дух народний, просвітити народ». Його члени займалися збирацькою, дослідницькою, видавничою діяльністю, літературною творчістю. Велике значення мала їхня боротьба за утвердження народної мови

у національній літературі та впровадження її у повсякденний вжи­ток інтслії енціі, церковні проповіді тощо.

Душею «трійці» був М.Шашкевич, про якого І.Франко писав: «Поет, оповідач, кореспондент і проповідник, як людина наскрізь симпатична, щира й проста, пройнята належною любов’ю до рідно* го народу і непохитно певна своєї роботи, як у мистецтві, так і житті». Він народився 6 листопада 1811 р. в с. Підлисся нинішньо­го Золочівського району на Львівщині, вчився у Бережанській гімназії. У 1833 р. М.Шашкевич склав перший альманах віршів, написаних українською народною мовою, а два роки по тому опуб­лікував широко знану оду «Голос галичан». Одночасно М.Шашке­вич підготував до друку збірку «Зоря», до якої входили народні пісні, життєпис Богдана Хмельницького, оповідання з життя свя­щеників. Однак цензура заборонила її публікацію.

Найзначнішою заслугою «Руської трійці» було видання на- прикін. 1836 р. в Будапешті альманаху «Русалка Дністровая», який складався з фольклорних і власних і ворів видавців і був написаний народною мовою. Головною тут була ідея єдності західноукраїн­ських земель з усією Україною. Однак з тисячного накладу до чи­тачів дійшли лише 200 примірників, решту було конфісковано вла­дою, щоб не допустити в краї поширення національної ідеї.

Після заборони австрійськими властями «Русалки Дністрової» і виходу М.ШашкевичаД.Вагилевича і Я. Головацького з Львівської семінари, «Руська трійця» розпалася. Та її діяльність не була да­ремною. Вона започаткувала нову демократичну культуру в Гали­чині. Прогресивні ідеї «Руської трійці» все більше оволодівали умами галичан.

10.2. РЕВОЛЮЦІЯ 1848-1849 рр. ТА її ВПЛИВ НА РОЗВИТОК КРАЮ

На поч. 1848 р. в ряді європейських країн почалися буржуазно- демократичні революції їх невід’ємною складовою стали визвольні рухи багатьох національно поневолених народів Східної і Цент­ральної Європи. Звідси пішла назва революції — «Весна народів». Не залишалась осторонь і Австрійська імперія. 13 березня виросли перші вуличні барикади у Відні, а через два дні було проголошено першу австрійську конституцію.

Скасування панщини

Революційні події надали широкого розмаху національно-виз­вольному руху в Східній Галичині. Враховуючи настрої народних мас, уряд монархи Габсбурпв змушений був остаточно ліквідувати панщину. З цією метою 16 квітня 1848 р. цісар підписав спеціаль­ний патент, за яким скасування панщини на галицьких землях ста­лося майже на п’ять місяців раніше, ніж в інших частинах імперії. Основою реформи був викуп селянських земель державою, який селяни мали відшкодувати протягом 40 років, починаючи з 1858 р. Поміщиків звільняли від усяких обов’язків щодо своїх колишніх підданих — захищати їх у судах, допомагати у важких випадках тощо. У результаті реформи в Східній Галичині виникло бл. 375тис. вільних селянських господарств. Та при проведенні реформи не було впорядковано права на володіння лісами та випасами. Це згодом викликало нескінченні судові процеси, спричинило руйнування селянських господарств. За поміщиками залишилися деякі фео­дальні привілеї, зокрема право пропшації, що на довгі роки висту­пало причиною різних непорозумінь і справедливого незадоволен­ня селянськихмас.

Викупні платежі, втрата лісів і пасовищ, інші залишки кріпац- твалягли важким тягарем на плечі західноукраїнської бідноти, яка бунтувала, шукала справедливості в цісаря, а нерідко топила горо в горілці. Навесні та влітку ] 849 р. масові виступи, під час яких селяни самочинно повертали захоплені поміщиками громадські землі, ліси і пасовища, охопили понад 100 сіл Східної Галичини. Шляхта, зі свого боку, насилала на «непокірних» поліцію і війська, які придушували селянські заворушення. А «справедливість» ці­сарсько-королівського суду полягала в тому, що з 32 тис. позовів щодо лісів і пасовищ селяни програли 30 тис., сплативши ще й 15 млн ринських за судові витрати.

Незважаючи на недоліки, скасування панщини було визначною подією. Український селянин нарешті ставав господарем на своїй землі, у ньому поступово пробуджувався потяг до громадського та національного життя.

Головна Руська Рада

Під впливом революційних подій у Західній Європі львівські українці 19 квітня 1848 р. від імені всіх українців Галичини пода ли на ім’я цісаря петицію з низкою демократичних вимог. У ній, зокрема, зазначалось, що українці становлять частину великого

слов’янського народу, що ізони — автохтони в Галичині й мали ко­лись державну самостійність, цінують свою націю і хочуть її збе­регти- У петиції містилися прохання про введення української мови у народних і вищих школах; видання державних законів україн­ською мовою, яку урядовці повинні обов’язково знати; щоб було ре­ально зрівняно в правах духівництво всіх обрядів і надано україн­цям доступ до всіх державних посад. Як видно, вимоги були скром­ними й обмежувалися здебільшого сферою культури.

У результаті подальшого розвитку революції в Галичині виник­ли національно-політичні організації. 2 травня 1848 р. представни­ки демократичних кіл українства, зокрема світської інтелігенції та греко-католицького духівництва на чолі з перемишльським єписко­пом Григорієм Яхимовичем, утворили у Львові Головну Руську Раду, що стала першою українською політичною організацією. Як постійно діючий орган, вона мала представляти українське населен­ня Східної Галичини перед центральним урядом. її друкованим ор­ганом стала «Зоря Галицька» —перша у Львові газета українською мовою. Головна руська рада, виступаючи за проведення демократич­них реформ, прагнула забезпечити вільний національний розвиток українського населення краю. У програмній декларації Ради про­голошувалося, що галицькі українці належать до великого україн­ського народу, який тоді налічував 15 млн, згадувалося про їхню колишню самостійність та про часи занепаду. У документі містився заклик до пробудження, адресований українському народові, і забез­печення йому кращої долі в межах австрійської конституції. Зверта­ючись до героїчної минувшини, Головна Руська Рада відновила герб галицько-волинських князів — золотий лев на блакитному полі — і прийняла синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу. За прикладом Головної Руської Ради в містах і селах краю виникло бл. 50 місцевих рад, до яких входили представники демок­ратичних верств. Революційний рух поширився на провінцію.

Діяльність Головної руської ради зустріла неприхильне став­лення з боку польської Центральної ради народової, яка домагала­ся, щоб українці виступали разом з поляками. Бона спиралася на ополячену українську шляхту, яка утворила окремий комітет і по­давала супліки на ім’я цісаря, протестуючи проти петиції 19 квіт­ня, не бажаючи ні в чому відокремлюватися від поляків. На проти­вагу Головній Руській Раді 23 квітня 1848 р. було створено «Русь­кий собор», газеті «Зоря Галицька» протиставлено видання «Днев- ник Руський».

Під натиском революційних подій цісар Фердінанд дав дозвіл утворювати на території імперії т. зв. національні гвардії, що за Урядовим статутом мали бути «обороною конституційного монар­

ха, запорукою конституції й законів». Українці в цей час тільки почали політично організовуватися, а тому змогли створити такі гвардії лише в кількох містах, де було численніше українське насе лення, а саме у Стрию, Жовкві, Бережанах, Тернополі та Яворові. Правда, майже всюди ці гвардії зустріли перепони з боку урядових кіл і не розвинули широкої діяльності. Трохи пізніше, у кін. 1848 р., австрійський уряд організував спеціальну селянську оборону на галицькому Підкарпатті, що мала на меті не допустити мадярських повстанців до Галичини і нараховувала в одній тільки Станіслав- ській окрузі майже 18 000 чол. У 1849 р. було створено доброволь­чий батальйон руських гірських стрільців у кількості 1400 чол., що також призначався для боротьби проти угорської революції. Усі ці формування, завдяки галицькій інтелігенції, мали український ха рактер: народний одяг, українські відзнаки, пісні тощо.

Представники українського населення Галичини взяли участь у Слов’янському конгресі в Празі. Головна руська рада послала туди своїх делегатів, які працювали в одній польсько-українській секції. Потім між ними виникли незгоди. Українці домагалися поділу Га­личини на дві окремі адміністративні одиниці — Східну, де перева­жали українці, й Західну, заселену головним чином поляками. Однак наступ урядових військ на Прагу перервав роботу конгресу.

Пізніше, 19 жовтня 1848 р., у Львові зібрався Собор руських уче­них — перший з’їзд діячів української науки і культури, у якому взяло участь 118 чол. Учасники з’їзду працювали в 9 секціях. З-по­між промовців особливо виділявся М.Устиянович. Зі свосю слав­нозвісною «Розправою о язиці южноруськім і его нарічіях» ви­ступив Я.Головацький. З’їзд схвалив єдину граматику української мови, висунув вимогу впровадження в усіх школах української мови. Було також підтримано вимогу поділу Галичини на два краї: польський і український.

Ще влітку 1848 р. Головна Руська Рада проголосила заснування культурно освітньої організації під назвою «Галицько-руська ма­тиця ». Вона мала видавати підручники для шкіл і взагалі буги вог­нищем письменства й просвіти рідною мовою. Свою діяльність «Га­лицько-руська матиця» розпочала аж у 1850 р.

Наприкінці 1848 р., відповідно до цісарського декрету, у Львів­ському університеті відкрито кафедру української мови і літерату­ри, її професором було призначено Я.Головацького, який почав ви­кладацьку роботу в січні 1849 р. Незабаром він видав граматику української мови.

10 липня 1848 р. почав роботу перший австрійський парламент. Із 383 послів Галичину представляли 96, у т. ч. 39 від українців (27 селян, 9 священиків, 3 світські особи). Українські посли в пар

ламенті поставили вимогу про поділ Галичини, підкріплену 15 тис. підписів. Українські посли-селяни вимагали якнайменших викуп­них платежів за землю.

Революцііша боротьба

Яскрава сторінка революційної боротьби галицького робітниц­тва — його участь у листопадовому збройному повстанні 1848 р. у Львові, яке назрівало протягом тривалого часу. Наприкінці жовт­ня атмосфера в місті стала надзвичайно напруженою. Не минало й дня без сутичок міжурядовими військами і національною гвардією. Сигналом до повстання стали події 1 листопада, коли війська засто­сували зброю проти натовпу. На багатьох вулицях виросли барика­ди. Весь центр міста опинився в руках повсталих робітників та ре­місників різних національностей. До них приєдналися студент­ський легіон та частина національної гвардії. Вранці 2 листопада між повсталими й урядовими військами відбувалися збройні сутички. Та сили були нерівні. Львівське збройне повстання зазнало поразки.

Революційні заворушення поширились і на Північну Буковину. Селяни намагалися силою повернути те, що відібрали у них поміщи­ки. Депутат австрійського рейхсрату Лук’ян Кобилиця, виступа­ючи 16 листопада 1848 р. у Вижниці на зборах 2600 селян, закли­кав присутніх не коритися поміщикам, обирати на свій розсуд сіль­ських старост, захоплювати ліси і пасовища. Заклик народного ва­тажка став приводом до повстання, що охопило гірські села Виж- ницькон Сторожинецькоїокруг. Повстанці створили збройні заго­ни, які контролювали гірські дороги.

Ідеї «Весни народів» знайшли активний відгук серед населення Закарпаття. Влітку і восени 1848 р. тут значно посилилися завору­шення трудового селянства. У багатьох місцевостях, особливо в гір­ських районах, селяни фактично вийшли з-під контролю поміщиків та місцевих органів влади, не викопували панщини, захоплювали панське майно.

Однак сили контрреволюції па західноукраїнських землях, які в усій імперії Габсбургів, усе більше зміцнювали позиції і поступо во перейшли в контрнаступ. Остаточно реакція запанувала після того, як австрійський уряд за допомогою російських військ прибор­кав революцію в Угорщині. Австрійську конституцію було відмі­нено. Уряд повернувся до давньої системи централізаторсько бю­рократичного управління. Влітку 1851 р. було розпущено Головну Руську Раду, і Галичина заснула на ціле десятиріччя.

Незважаючи на поразку, революція 1848—1849 рр. мала важ­ливі позитивні результати для населення західноукраїнських зе­

мель. Вона ліквідувала серйозні перешкоди на шляху розвитку краю. Одним із здобутків революції стала активізація національ­но-визвольної боротьби народних мас, піднесення рівня їхньої на­ціональної свідомості.

10.3. ПЕРЕТВОРЕННЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ НА «П’ЄМОНТ» НАЦІОНАЛЬНОГО ВІДРОДЖЕННЯ (друга половина XIX ст.)

Після придушення революції 1848—1849 рр. правлячі кола Австрійської імперії зробили спробу ліквідувати революційні ре­форми й відновити абсолютну владу цісаря. Зокрема було розпуще­но парламент та скасовано конституцію. Однак невдовзі Австрія, зазнавши дошкульних поразок на міжнародній арені, спочатку від французів та сардинців в Італії (1859), а згодом — від Пруссії (1866), змушена була піти на радикальну реорганізацію свого внутрішньо­го устрою. Насамперед було зроблено поступки угорцям, які мали сильні позиції в імперії. Внаслідок австро-угорського компромісу Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну Австро-Угор- ську (1867). З українських земель до угорської частини монархії ввійшло Закарпаття, а до австрійської — Галичина і Буковина. Крім того, Відень погодився на неофіційний політичний компроміс із по­ляками, пообіцявши не втручатися у їхню політику в Галичині.

Господарство

У Західній Україні крізь залишки феодалізму пробивалися па­ростки соціального прогресу. Помітне пожвавлення в економіці почалося наприкін. 60-х — на ноч. 70 х років. Та лише 70—80-ті стали роками становлення фабрично-заводської промисловості. Але з 869 підприємств Східної Галичини більшість становили дрібні, на яких було зайнято по 5—10 робітників. Дрібні підприємства пере­важали і на Буковині та в Закарпатті. Попереду були борошномель­на, лісопильна, нафтова галузі, де до сер. 90-х років завершився про­мисловий переворот.

Названі вище галузі виробництва у Галичині стимулювали заліз­ничне будівництво. У 60-ті — на поч. 70-х років західноукраїнські землі отримали залізничне сполучення із Заходом, яке здій сигова лося не тільки з економічних, а й воєнно-стратегічних міркувань. Згодом воно з’єднало Львів з українськими землями, що входили

до Росії. До поч. 1901 р. довжина залізниць досягла 3859 км, що сприяло розвиткові торгівлі й промисловості.

Наприкінці XIX ст. почали розвиватися металообробна та ма­шинобудівна галузь промисловості, хоч і на низькому технічному рівні.

Проте Західна Україна залишалася землеробською. У сільсько­му господарстві почали застосовувати нову техніку, вирощувати нові культури, використовувати вільнонайману працю, розвивати торгове тваринництво та зернове господарство. Земля, як і раніше, була зосереджена в руках поміщиків і селян, які розбагатіли. У Східній Галичині налічувалося 80 % дрібних селянських госпо­дарств, на Буковині — 87 % . Схожа картина спостерігалася і в За­карпатті, де становище погіршувалося через проведену у 1867 р. комасацію та сегрегацію (комасація — це зведення розкиданих дрібних земельних ділянок в один масив; сегрегація — відокремлен ня селянських пасовищ від поміщицьких).

Селяни сплачували непосильні викупні платежі, витрачали ве­ликі кошти на тривалі судові процеси за ліси й пасовиська, за т. зв. пропінацію. Економічний тяі ар, що лежав на плечах трудового лю­ду, цим не обмежувався. Його значно посилювали як прямі, так і непрямі податки, різноманітні повинності.

Неодмінним атрибутом західноукраїнського села була корчма, що служила місцем для лихварських операцій, пристановищем для покидьків суспільства, у т. ч. й поліційних агентів. За підрахунка­ми В.Навроцького, на кожне галицьке село у 1869 р. припадало в середньому чотири корчми.

Становище селян Західної України набагато погіршилося внас­лідок економічної кризи 70—80-х років XIX ст. Дані офіційної ста­тистики свідчили, що за смертністю населення Галичина займала перше місце в Європі. Протягом усього пореформеного періоду не припинялася боротьба селянза право користуватися громадськими лісами і пасовищами. У Східній Галичині та на Північній Буковині відбувся 871 селянський виступ. Селяни використовували такі фор­ми боротьби: відмову працювати у поміщицьких мастках, страй­ки, збори, захоплення поміщицьких земель, втечі, підпали.

Важким було становище західноукраїнських робітників. Три­валість робочого дня, розмір заробітної плати, умови праці та жит­тя залежали від підприємців. Хоч у 1885 р. австро-угорськии уряд видав закон про обмеження робочого дня 11 годинами, насправді він тривав 12 і більше годин. Найнижчою в імперії Габсбургів була зарплата робітників Західної України. Львівський робітник отри­мував вдвічі менше, ніж віденський. До того ж жіночу та дитячу

працю, яку досить широко використовували у промисловості краю, оплачували наполовину нижче за чоловічу.

На західноукраїнських землях поступово народжується та міцніє робітничий рух. Перший організований виступ робітництва відбувся в січні 1870 р. 100 львівських друкарів провели 7-дешний страйк, який закінчився їх перемогою. На рубежі 70—80-х років поряд із страйками робітники проводили демонстрації, збори, мі­тинги. На них, окрім економічних, висували політичні вимоги, зо­крема щодо впровадження загального виборчого права. Виникають нелегальні робітничі гуртки.

Повільний розвиток економіки західноукраїнських земель, які залишились аграрно-сировинним колоніальним придатком Авст­ро-Угорщини та країн Заходу, не міг повністю забезпечити робочи­ми місцями сільське та міське населення краю. Це викликало в кін. XIX — на поч. XX ст. масову еміграцію, зумовлену всією сукуп­ністю суспільно-економічних відносин, чинників соціального і на­ціонального гніту. Серед основних причин еміграції І.Франко нази­вав перенаселення, пролетаризацпо і пауперизацію більшості селян, злиденні заробітки робітництва. Лише протягом 1890—1914 рр. більш як 500 тис. галицьких у краінщвемігрували до Канади, США, Південної Америки. Великих масштабів досягла сезонна заробіт кова еміграція в Німеччину, Швецію, Францію, Данію, Румунію, Росію. Тільки в Австрію за 1870—1913рр. емігрувало 800 тис. селян. У Закарпатті кількість емігруючих набагато перевищувала при­родній приріст населення.

Одним з небагатьох чинників, що позитивно впливав на еконо мічний розвиток західноукраї нського регіону, був своєрідною фор мою економічної самооборони місцевого населення, стала коопера ція. Перше західноукраїнське кооперативне товариство — торі ове підприємство «Народна торгівля» було організовано у 1883 р у Львові. Діяльність «Народної торгівлі» спочатку зводилась виключ­но до підтримки української приватної торгівлі. Проте вже в 1907 р воно перетворилося на союзне об’єднання споживчих кооперативів Важливою подією в кооперативному русі Галичини було заснуван­ня в 1899р. товариства «Сільськийгосподар»,якеу 1913 р. налічу вало понад 32 тис. членів. Найчислеиншіими серед кооперативів були кредитні спілки. Даючи десятипроцентні позики, вони швид ко витіснили більшість лихварів. У 1909 р. українські підприємці заснували акціонерний земельний іпотечний банк, який фінансу вав інші кредитні заклади, зокрема «Крайовий союз кредитовий», «Народну торгівлю», «Крайову спілку господарства і торгівлі». Зміцнило позиції товариство «Дністер», якеу 1907 р. мало 213 тис. клієнтів. У1911 р. воно почало діяти і па Буковині, де створило стра

хову компанію «Карпатія». Всього перед Першою світовою віііною на західноукраїнських землях налічувалося 1500 різних коопера­тивів.

Посилення польських впливів у Галичині

Колоніальне становище Західної України, її економічна від­сталість, численні кріпосницькі пережитки зумовили характер та особливості суспільно політичного й національно-культурного руху в краї. Мляве та сонне життя галицьких українців у 50-х ро­ках переривали лише суперечки про мову та правопис і т. зв.азбуч­на війна, що виникла в кін. 50-х років через проект австрійського уряду, згідно з яким українцям нав’язували латинський правопис. Усе українське громадянство одностайно виступило проти цього проекту й захистило свою слов’янську азбуку. Нове пожвавлення громадського життя галицьких українців почалося у 1860 р. під впливом політичних подій в Австрії. 20 жовтня 1860 р. в імперії було прийнято нову конституцію, яку 26 лютого 1861 р. доповнили в досить ліберальному дусі. Галичина разом з іншими коронними кра­ями дістала автономно з власним сеймом та крайовим урядом (ви­ділом). В основу як австрійської конституції, так і крайових авто­номій було покладено не національну, а станову систему. Галичи­на, що була конгломератом українських і польських земель, за знач­ної переваги привілейованих, здебільшого неукраїнських станів, являла собою штучне утворення. У представницьких органах краю українське населення було репрезентоване в меншості.

Галицький сейм мав складатися зі 150 послів. На перших вибо­рах українці провели до сейму 49 своїх представників. У сеймі відра­зу почалася національна борої ьба, яка не припинялася до початку Першої світової війни й розпаду Австро-Угорщини. На польському боці завдяки куріальній системі виборів була переважна більшість послів, тому майже всі домагання українців національно-політич­ного характеру діставали відмову.

Хоча формально в Галичині проголосили рівноправність поляків та українці в, фактично крайова управа була в руках місцевої поль­ської шляхти. Від початкової школи до університету панувала польська мова. Центр ваги в розв’язанні питань міжнаціональних відносин був перенесений із Відня до Львова. Галицьким україн­цям постійно доводилося наполегливо боротися за рівноправність як в економічній, так і в політичній та культурній сферах.

Москвофіли

Фактична передача влади в Галичині полякам попервах на стільки паралізувала енергію активних членів українського руху, що вони або зовсім усунулися від громадської роботи, або через роз­чарування результатами революції 1848 р. та крах сподівань на здо­буття політичних переваг у Східній Галичині почали звергати по гляди в бік Москви, сподіваючись на її підтримку. До цього вдала­ся, головним чином, більшість галицького духовенства та старшо] інтелігенції. Водночас вони не відмовлялися від лояльності стосов но Австро-Угорщини. ТакуГаличині, за словами 1.Франка, виник «темний, відвернутий від будь-якої культури напрям москвофіль ства. Будучи політично безхарактерним і безідейним, суспільно гальмуючим, національно-ворожим усьому рідному, фантастично мудруватим, він ділив і без того нечисленну галицько руську інтелі­генцію на два ворожі, неспроможні до об’єднанння, табори».

Москвофільську течію, яка серед галицьких, буковинських та закарпатських українців спочатку існувала у мовно-літературній, а згодом суспільно політичній формі, очолювали Д.Зубрицький, В. Дідицький, М. Малиновський, А.Добрянський та ш Під впли вом москвофілів у Східній Галичині діяли культурно-освітні то вариства — Ставропігійський інститут, «Галицько руська мати ця», «Народнійдім», Товариствоім. М.Качковського, виходилига зета «Слово», журнали «Галичанин», «Страхопуд», «Лада» та ін Буковинські та закарпатські москвофіли створили політичне това­риство «Народна рада», «Общество русских женщин в Буковине», «Общество русских студентов Карпат» тощо.

Хоча москвофіли були за походженням українцями, вони вис тупали проти української мови, силкуючись писати ламаною росш ською. Д.Зубрицький називав українську мову «мовою пастухів». Так само москвофіли заперечували існування окремого українсько го народу, пропагували ідею «єдиної, неділимої російської народ ності» від Карпат до Камчатки. За таку позицію вони отримували щедру фінансову підтримку з Росії.

Народовці

Однак москвофільські тенденції, спроби зв’язати українців Га личини з російською ідеєю викликали сильний опір пової генерації інтелігенції. Група молодих письменників і і ромадських діячів - В.Шашкевич (син МаркіянаШашкевича), Ф.Заревич, К.Климко бич, Є. Згарський, Д.Танячкевич та ш., продовжуючи демократичні традиції своїх попередників, наприкін. 1861— на поч. 1862 р. зас­

нувала гурток (громаду) у Львові. Саме звідси бере початок наро- довська (українофільська) течія. Вважаючи своїм ідеалом Т.Шев- ченка та « Руську трійцю », галицькі народовці виступали за єдність українських земель, розвиток української літератури на живій на­родній основі, створення єдиної літературної мови, обстоювали ідею окремішності українського народу. Поряд із цим вони залишалися лояльними до австрійської влади.

Поступово народовськии напрям перетворюється на найвпли- вовішу силу українського національного руху. Народовці пишуть і видають книжки і часописи народною мовою, творять народну літе­ратуру, намагаються наблизитися до народу. Першим їх друкова­ним органом був журнал «Вечорниці», який виходив протягом 1862—1863 рр. Видавали також журнали «Мета», «Нива», «Русал­ка», «Правда», газети «Діло», «Буковина». На сторінках цих ви­дань друкувалися найкращі твори як наддніпрянських, так і га­лицьких та буковинських письменників.

Прагнучи об’єднати вияви національної самосвідомості з реаль­ними інтересами народних мас, народовці започатковують й очо­люють низку українських культурно-просвітницьких, господар­ських (передусім кооперативних) та політичних організацій, що своїми розгалуженнями сягали кожного села. Селянські маси, які завдячували цій діяльності не тільки поліпшенням своїх життєвих умов, але також новим почуттям людської гідності та громадянської гордості, переймалися духом національної свідомості. Таке єднан­ня селянства та інтелігенції Галичини не тільки на духовному, а й на практич йому терені приводило до зміцнення національного руху. Зокрема, важливою подією суспільно-політичного життя Галичи­ни стало створення в 1868 р. з ініціативи народовців культурно-ос­вітнього товариства «Просвіта». Воно поставило за мету «спомага- ти народшо просвіту в напрямках моральнім, матеріальнім і полі­тичнім, поширювати дешеві книжки історичного, а також і еконо­мічного змісту». Першим його головою став учитель гімназії А.Вах- нянин(1868—1870).

У 70—80-х роках XIX ст. «Просвіта» відігравала провідну роль у громадському та політичному житгі Галичини У містах та містеч­ках краю діяли філії товариства, які ідейно та організаційно об’єд­нували численні місцеві осередки. «Просвіта» вела досить широку видавничу діяльність. Виходили у світ твори українських пись­менників, шкільні підручники, популярні брошури, газета «Чи­тальня» , літературно-наукові альманахи; щорічно читачі отриму­вали «Народний календар». їх редакторами були видатні діячі укра­їнської культури О.Партицький, В.Шашкевич, ІО.Целевич, Ю.Федькович, І.Франко, В.Лукич Левицький, П.Огоиовський,

К.Паньїсівський, К.Левицький, Г.Хоткевич та ін. З «Просвіти» вийшла ініціатива створення друкованого органу народовців — га­зети «Діло» (1880), першої політичної иародовської організації «На родна рада» (1885).

Через друковані видання, читальні, самоосвітні, театральні, вокально-хореографічні, музично-інструментальні гуртки товари­ство несло в широкі народпі маси і культуру, і знання, і національ­ну свідомість. Кожен захід «Просвіти»: будівництво Народного до му, конкурси художньої творчості, спільні свят-вечері тощо — ста вав важливим чинником консолідації українських народних мас. Безкорисливу просвітницьку роботу вели гімназисти, студенти, священики, вчителі, інші галицькі інтелігенти.

«Просвіта» здійснювала діяльність переважно на громадських засадах. Правда, за невелику плату доводилося наймати службовців філій та крайового товариства, атакож деяких керівників художніх колективів. Кошти на просвітницьку діяльність здебільшого нагро маджували з членських внесків, різних платних заходів, атакож пожертвувань меценатів.

За прикладом галичан буковинські народовці 1869 р. створили культурно-освітнє товариство «Руська бесіда». Активну участь у його діяльності брали ІО.Федькович, брати Г. і С.Воробкевичі,

Н.Кобринська, З.Маковей.

За таких умов на хвилі національного відродження у Львові в 1873 р. виникає Товариство їм. Т.Шевченка, яке підтримали наро довці. Задумане як осередок розвитку української мови та літера тури, товариство поступово перебирало на себе роль лідера у форму ванні української науки, перетворювалося у першу новітню україн ську академію наук. Переломним для товариства був 1892 р., коли воно за новим статутом трансформувалося в Наукове товариство ім. Шевченка (ІІТШ). Відтоді, крім гуманітарних наук, набувають розвитку в межах НТШ більш як двадцять наукових комісій і такі дисципліни, як математика, фізика, хімія, біологія, право, еконо міка. Основним науковим друкованим органом товариства стали «Записки НТШ». Було започатковано низку періодичних видань — перших за нашу історію україномовних журналів у галузях історії, філології, права, демографи, математико природничих наук.

Серед засновників товариства — письменник Олександр Конись* кий, філолог Омелян Огоновськии, перший голова товариства Ки­рило Сушкевич, видатнии етнограф Володимир Шухевич, славет ний фізик Іван Пулюй. Особливі заслуги перед НТШ має його багато літній голова — иаивидатшший український історик усіх часів Михайло Грушевський. Він реформував товариство на зразок на

тичноі волі заслошовали перед його очима ідеал національної само- стійности, ідеал, що не тільки вміщує в собі обидва попередні, але один тільки молсе дати їм поле до повного розвою».

Майже одночасно зі смертю М.Драгоманова з Києва до Львів­ського університету переїхав викладати історію визначний укра­їнський історик МихаилоГрушевськии. Йому судилося стати пред­ставником найновішої фази укр* нства, яка відштовхувалася від суспільних і політичних ідей драгоманівського критицизму, роб­лячи, однак, визначальним суто національне почуття, підсилене історичними дослідженнями. Наукова, політична і культурно-ос­вітня діяльність М.Грушевського, ставши важливою єднальною ланкою між «двома Українами» у складі двох імперій, утверджу­вала спільність історичного походження, культури та національ­них інтересів усього українства.

Втім, що зв’язки між двома частинами України не обмежували­ся лише посередництвом провідних діячів. Галичину відвідували як представники старшого, так і молодшого покоління Наддніпрян­щини. Вони часто перебували тут по кілька тижнів, придивляючись до життя тутешнього українства, прислухаючись до його думок, оглядаючи місцеві інституції. Обопільні відносини ставали щораз інтенсивнішими, взаємовплив щораз більшим. Український народ, хоч і розділений державними кордонами, ставав свідомим своєї єд­ності і переводив п в практичні справи, витворюючи спільні цінності єдиної національної культури, єдиної політичної думки.

У цьому процесі кожна з двох частин України відіграла свою роль. Отямившись після поразки в боротьбі з Польщею та Росією за свою свободу, український народ — як на Сході, так і на Заході — робив свій внесок до національної скарбниці. Українці з Російської імперії, не маючи молсливості національного розвитку в себе, дава­ли передовсім ідею, яка впроваджувалася на західноукраїнських землях в практичну справу, творячи новочасне українське націо­нальне життя. Галичанам Велика У країна давала почуття сили, яку можуть мати тільки сини великого народу. Національні досягнен­ня Західної України служили підбадьоренням і зразком для насліду­вання українцям під російським пануванням.

Радикальний рух

70—80-ті роки XIX ст. позначилися залученням до лав украї­нофілів Заходу і Сходу різночинної інтелігенції, частини національ­ної буржуазії. Це інтенсифікувало, радикалізувало політичне жит­тя краю, дало матеріальну підпору масовим починанням. Є.Чика- ленко писав, що національний рух сягнув «не тільки до глибини

душі, але й до глибини кишені». Відтепер українофільство, попри впертий опір своєї консервативної частини, набуло чітко окресле­ного характеру політичного руху. У цей час під впливом М.Драго- манова в Галичині згуртувалося вузьке коло представників старшо­го покоління та молоді, до якого, зокрема, належали Володимир Навроцький, Михайло Павлик, Іван Франко, і в спілці з ним поча­ло європеїзувати галицьких русинів. Ця група започаткувала т. зв. радикальну політику в суспільному житті Галичини, «головним завданням якої було ознайомлення народних мас з насущними полі­тичними питаннями з метою викликати в народі інтерес до політич­них, суспільних і національних ідей». При цьому радикали у пере­важній більшості вважали національну ідею в У країні за явище дру­горядне, а національну проблему за таку, яка сама собою розв’я­жеться з перемогою соціалістичного ідеалу. Теми для своїх творів вони брали з життя народу, різних його суспільних верств, по змозі розширюючи коло своїх спостережень.

Взявшись до праці, радикальна молодь ставила в центр своєї концепції «народ». Але як тільки вона почала щиро йому допома­гати, то дуже швидко збагнула, що це не «народ взагалі», а кон­кретний, український народ, з українськими поняттями и інтереса­ми. Так само ці молоді люди незабаром зрозуміли, що справедли­вість в умовах України означає самостійність; і що говорити в умо­вах України про соціальну справедливість — це фактично означає говорити про національну справедливість, бо практично всі бага­ті в Україні були чужинцями. Як зазначав пізніше В.Винниченко: «.. .ні політичне, ні соціальне визволення не може бути дійсним виз­воленням без визволення національного». Наслідком таких вис­новків стало переміщення українського національного руху в центр політичного життя Галичини та поступова його радикалізація.

Останнє десятиліття XIX ст. стало нереломним в розвитку укра­їнського національного руху. З виникненням в цей час у Галичині українських політичних партій, національна ідея виходить за межі суто інтелігентського середовища і проникає вглиб суспільства. Це створює умови для формування масового національного руху з яс­кравим політичним забарвленням. Галичина, попри власні важкі умови національного й економічного існування, стає центром ук­раїнського руху, в т. ч. й по відношенню до східноукраїнських зе­мель, відіграючи роль полігону, де створювалися і вдосконалюва­лися засоби національно-культурного та суспільно-політичного від­родження українського народу.

Першою українською політичною партією була створена у Львові в жовтні 1890 р. Русько-українська радикальна партія. Від самого початку в її середовищі існували ідейні протиріччя між

душі, але й до глибини кишені». Відтепер українофільство, попри впертий опір своєї консервативної частини, набуло чітко окресле­ного характеру політичного руху. У цей час під впливом М.Драго- манова в Галичині згуртувалося вузьке коло представників старшо­го покоління та молоді, до якого, зокрема, належали Володимир Навроцький, Михайло Павлик, Іван Франко, і в спілці з ним поча­ло європеїзувати галицьких русинів. Ця група започаткувала т. зв. радикальну політику в суспільному житті Галичини, «головним завданням якої було ознайомлення народних мас з насущними полі­тичними питаннями з метою викликати в народі інтерес до політич­них, суспільних і національних ідей». При цьому радикали у пере­важній більшості вважали національну ідею в У країні за явище дру­горядне, а національну проблему за таку, яка сама собою розв’я­жеться з перемогою соціалістичного ідеалу. Теми для своїх творів вони брали з життя народу, різних його суспільних верств, по змозі розширюючи коло своїх спостережень.

Взявшись до праці, радикальна молодь ставила в центр своєї концепції «народ». Але як тільки вона почала щиро йому допома­гати, то дуже швидко збагнула, що це не «народ взагалі», а кон­кретний, український народ, з українськими поняттями и інтереса­ми. Так само ці молоді люди незабаром зрозуміли, що справедли­вість в умовах України означає самостійність; і що говорити в умо­вах України про соціальну справедливість — це фактично означає говорити про національну справедливість, бо практично всі бага­ті в Україні були чужинцями. Як зазначав пізніше В.Винниченко: «.. .ні політичне, ні соціальне визволення не може бути дійсним виз­воленням без визволення національного». Наслідком таких вис­новків стало переміщення українського національного руху в центр політичного життя Галичини та поступова його радикалізація.

Останнє десятиліття XIX ст. стало переломним в розвитку укра­їнського національного руху. З виникненням в цей час у Галичині українських політичних партій, національна ідея виходить за межі суто інтелігентського середовища і проникає вглиб суспільства. Це створює умови для формування масового національного руху з яс­кравим політичним забарвленням. Галичина, попри власні важкі умови національного й економічного існування, стає центром ук­раїнського руху, в т. ч. й по відношенню до східноукраїнських зе­мель, відіграючи роль полігону, де створювалися і вдосконалюва­лися засоби національно-культурного та суспільно-політичного від­родження українського народу.

Першою українською політичною партією була створена у Львові в жовтні 1890 р. Русько-українська радикальна партія. Від самого початку в її середовищі існували ідейні протиріччя між

«старими» і «молодими» радикалами з приводу характеру парти. Перші, репрезентовані Іваном Франком, Михайлом Павликом, Ос тапом Терлецьким, були прихильниками ідей М.Драгоманова, який, висуваючи програму федералізації Російської і Австро- У горської імперій, фактично заперечував потребу творення само стійної української держави. У той же час другі — Вячеслав Будзи новський, Юліан Бачинський, Семен Вітик, Микола Ганкевич, Во­лодимир Охримович та ін. виступали за негайне введення в макси мальну частину програми партії вимоги створення власної націо пальної держави, а в мінімальну — положення про поділ Галичини на українську та польську частини. Після кількарічних суперечок перемогла «молодь». Спочатку в 1895 р. Ю.Бачинський видав свою працю під назвою «Україна irredenta», де обґрунтував положення, що політична самостійність України с умовою її економічного і культурного розвитку, як і умовою можливості її існування взагалі. Тим самим, за словами автора, ідея політичної самостійності України вперше раз була поставлена «ясно і умотивовано». А в кінці грудня 1895 р. на IV з’їзді радикалів ця ідея врешті була внесена в програму парти. Було також усунуто з програми положення про автономію Галичини та замінено його вимогою утворити окрему українську область зі Східної Галичини і Північної Буковини. Успі хом «молодих» було і введення в програму домагання «піднесення національної свідомості і солідарності в масах всього українського народа Австро Угорщини і Роси через літературу, збори, з’їзди, товариства, маніфестації, печать, відчити і т. ін.». Тим самим було заманіфестовано ідею соборності українських земель.

Отже, вперше в історії українського руху постулат політичної самостійності України було включено в програму окремої партії. Але для того, щоб його реалізувати, потрібна була довга й копітка праця. Розуміючи це, Іван Франкоз 1896 р. послідовно йцілесиря мовано розробляє у своїх працях програму національного будів ництва, що мала підкреслено комплексний характер. «Нині ми ро зуміємо, — писав він, — що перша і головна основа розвою народ нього — освідомлюванс і розбуджуване мас, праця над їх просвічу ванєм у каждім напрямі, отже не тшько господарськім і історично національнім, але наперед усего політичнім та суспільнім. Зроби ти з тих мас політичну силу (а темні маси такою силою не можуть бути) — ось головна мета, яку поклала собі українсько руська ра дикальна партія... Тілько інтегральна, всестороння праця зробить нас справді чимось, зробить нас живою одиницею серед народів., щоб ми справді росли органічно, то тоді тяжше буде ворожій силі спинити нас у тім рості».

Здобутки національного руху

Минуло небагато часу і з’явилися перші результати органічної пращ. За період від Франкового «Не пора!..» (1880) до 1898 р.укра­їнський рух зміцнів і організаційно, і кількісно настільки, що поет констатував: «Ще не вмерла, ще не вмерла і не вмре!». Широкі кола українства Галичини усвідомлювали свою окремішність і поступо­во переходили до примату національної ідеї. Так, у 1893р. відбуло­ся урочисте перевезення останків М.Шашкевича з Новосілок до Львова. Ця подія сколихнула десятки тисяч галичан до вияву на­ціонального самовизначення. Тоді вулиці Львова вперше рясно за­майоріли жовто-блакитними прапорами. Уся Галичина маніфес­тувала вдячність «Пробудитєлєві» краю. У 1895 р. постулат полі­тичної самостійності України шдтримала газета «Робітник». Аче- рез два роки у Львові на вечорі пам’яті Т.Шевченка голова «Акаде­мічної громади» І.Голубович проголосив політичну самостійність України найважливішим ідеалом української молоді. У 1898 р. на всенародному вічі у Львові з нагоди 50 річчя скасування панщини в Галичині, усі українські поли ичні угруповання зійшлися на прин­ципі самостійності української нації. Це, по суті, була перша між- партійна платформа на самостійницькому ґрунті. З цього ж року дедалі послідовніше поширюються терміни «Україна» й «україн­ський», замість дотеперішніх «Русь» і «руський». Така активізація українського руху в кін. XIX ст. наочно показувала його потенційні можливості.

Усе більшого резонансу серед широких мас набувала радикаль­на преса. Якщо демократичні видання 70—80 х років були розра­ховані головним чином на інтелігенцію та молодь, то видання 90-х років адресовані переважно селянам і міським робітникам. Ще з поч. 1890 р. за редакцією І.Франка та М.Павлика виходив радикаль­ний часопис «Народ». Видавалися газети «Хлібороб» і «Громада». Друкувалася політична література, зокрема серно брошур І.Фран ка під загальною назвою «Радикальна тактика».

Дбаючи про ріст національної самосвідомості галицьких укра­їнців, радикали не забували й про інші землі України. Так, коли в 90-х роках відзначалося тисячоліття Угорської держави, що про ходило в умовах наступу шовіністичних і католицьких сил з метою асиміляці і населення Закарпаття, І.Франко, М.Павлик, В.Гнатюк та інші діячі опублікували «Протест галицьких русинів проти ма­дярського тисячоліття ». У ньому піддавалися гострій критиці угор­ські загарбники, що проводили політику пригнічення закарпат­ських українців, указувалося на відступництво української інтелі­генції, яка мадяризувалася, цуралася рідної мови.

У кін. XIX с/г. Русько-украшська радикальна партія пережила кризу. Намітилися суперечливі тенденції, суть яких полягала в тому, що поруч з розгортанням радикального руху і охопленням ним трудящого люду дедалі більше виявлялася політична диференціа­ція в її лавах. До цього призвели соціально-економічні, політичні й ідеологічні чинники, пов’язані з дальшим розвитком капіталі­стичного господарства, соціальним розшаруванням суспільства, виходом па політичну арену робітничого класу, піднесенпям націо­нальної свідомості. Внутріпартійна боротьба викристалізувала три основні фракційні групи: власне радикальну, яку очолили М.Пав- лик, К.Трильовський, Л.Бачинський, соціал-дємократичну на чолі з Р.Ярославичем, М.Ганкєвичем, М.Новаковським та національно- демократичну, якою керували І.Франко, Є.Левицький, В.Будзи- новський, Т.Окунєвський. У резульїаті у 1899 р. з’явилися ще дві партії: національно-демократична та соціал-демократична.

На Різдво 1900 р. Народний Комітет, як керівний орган Україн­ської національно-демократичної партії (УНДП), опублікував пер­шу відозву до народу. У пій наголошувалося: «Ідеалом пашим по­винна бути незалежна Русь Україна, в якій би всі частини нашої нації з’єдинилися в одну повочасну, культурну державу». Ці сло ва, як і програма УІІДП, припали до вподоби багатьом галицьким українцям. Вже незабаром національні демократи, відкриваючи свої осередки на місцях та розі ортаючи широку політичну діяль­ність по всьому краю, стали домінуючим чинником українського життя в Австро-Угорщині.

На самостійницьких позиціях стояла й Українська соціал-де­мократична партія (УСДП). Іідрукований орган «Воля» писав, що метою українських соціал-демократів є «вільна держава україн­ського люду, українська республіка». УСДП, як і УНДП, також вий­шла з лона радикальної парти, перша була в ній лівим крилом, а друга правим. За висловом лсандармського полковника Мезенцо- ва, члени всіх цих партій були «одними й тими ж мазепинцями».

Отже, на зламі століть незалежницькі ідеї починають захоплю­вати чимраз ширші кола західноукраїнського суспільства. Галичи­на, що з легкої руки Є.Чикалєнка дістала назву «українського П’ємонту» (П'ємонт — історична область Італії, яіса в С(р. XIX ст. стала центром національного об’єднання), внаслідок на­пруженої праці кількох поколінь галицько-українських громад­ських діячів та при істотній інтелектуальній та фінансовій допомозі зі Східної України, стала тим місцем, де генерувалася ідея націо­нального визволення та возз’єднання всіх українських земель.

10.4. УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА XIX ст.

Незважаючи на колонізаторську політику російського царизму й Австро-Угорської монархії, продовжувала, хоч і повільними тем­пами, розвиватись українська культура. її стан перебував у тісно­му зв’язку з економічними та соціально-політичними процесами, які відбувалися в Україні.

Освіта

Вирішальне значення для піднесення культури українського народу мала освіта. Розвиток промисловості, торгівлі, міст вима­гав дедалі більшої освіченості, кваліфікованості працівників. Він зумовлював збільшення кількості навчальних закладів та учнів у них.

Згідно з «Попередніми правилами народної освіти» 1803 р. впро­ваджувалися чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети.

У парафіяльних школах, які відкривалися при церковних па­рафіях і були початковими, навчання тривало 4—6 місяців у селах і до одного року — у містах. Дітей навчали (російською мовою) чи­тати, писати, елементарних арифметичних дій, основ релігії.

У гімназіях (середніх школах) навчалися переважно діти дво­рян, чиновників. Тут викладали латинську, німецьку, французь­ку мови, історію, географію, початковий курс філософи і слов’ян­ських наук, математику, фізику, природознавство, політичну еко­номно, малювання. З 1828 р. навчання тривало 7 років. За стату­том 1828 р. з навчальних планів було виключено природознавство, філософію і політекономію, впроваджено викладання Закону Бо- жого, священної і церковної історії, грецької мови.

Крім державних, у ряді сіл, особливо на Полтавщині і Черні­гівщині, діяли дяківські школи, які утримувалися на кошти бать­ків. Тут дяки навчали дітей, переважно українською мовою, чита­ти буквар, часослов і псалтир, а також церковних співів.

Існували приватні пансіонати (майже у кожній губернії), що працювали за програмою середніх навчальних закладів. Доньки дворян здобували освіту і виховувалися в інститутах шляхетних дівчат, заснованих у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1829), Керчі (1836) і Києві (1838).

Проміжне місце між гімназіями й університетами займали ліцеї, яких в Україні було три: Рішельєвський в Одесі (1817), Кре­менецький на Волині (1819), заснований на базі гімназії (після

польського повстання 1830— 1831 рр. закритий, а потім переведе иии до Києва і реорганізований в університет), і Ніжинський, на який у 1832 р. перетворено гімназію вищих наук, засновану в 1820 р на кошти братів Безбородьків.

В Україні, крім загальноосвітніх, діяло кілька професійних навчальних закладів. У Єлизаветграді (нині Кіровоград) працюва­ла медична фельдшерська школа, у Миколаєві — артилерійське (1794) і штурманське (1798) училища, засновані морським відом­ством. У Херсоні в 50 ті роки почало діяти училище торгового море­плавства, в Севастополі — морська школа. У 1851р. поблизу Хар­кова відкрилася землеробська школа, яка готувала агрономів.

Швидкий індустріальний розвиток, а також вимоги прогресив­них сил суспільства змусили царський уряд здійснити в 1864 р. реформу народної освіти. Згідно з нею, усі типи початкових шкіл, які існували раніше, оголошувалися загальностановими і дістава­ли назву початкових народних училищ. Вони почали працювати за єдиним планом і програмою. Тут дітям давали елементарні знання: навчали Закону Божому, читати, писати, першим чотирьом діям арифметики. Керівництво училищ зосередилося в новостворених повітових і губернських училищних радах, а контроль за ними у межах кожної губернії здійснювали попечителі народних училищ.

На кін XIX ст. кількість початкових народних шкіл у Східній Україні зросла і становила бл. 17 тис. Однак вони охоплювали на вчанням лише третину дітей, решта ж їх, бл. 70 %, залишалася поза школою. Багато дітей не відвідували школу або не закінчували пов ного курсу навчання через важкі матеріальні умови. Згідно з пере­писом населення 1897 р., відсоток письменних в Україні коливав­ся від 15,5 до 27,9.

Щоб задовольнити народний потяг до освіти, передові громад­ські діячі України почали організовувати безплатні недільні шко­ли для дорослих. Першу із них було відкрито у жовтні 1859 р. в Києві. Усього протягом 1859—1862 рр. у Харкові, Полтаві, Черні­гові, Одесі та інших українських містах було створено 110 таких шкіл. 10 червня 1862 р. царський уряд закрив їх. Але в 1864 р. недільні школи, хоч і з великими обмеженнями, були дозволені. У 70—80-х роках їх кількість зросла.

Одночасно із реформою початкової школи прогресивні зміни відбувались у системі середньоюсвіти. У 1864р. цар затвердив Статут гімназій і прогімназій, відповідно до якого засновувались 7-класні гімназіїі 4-класні прогімназії. Формально їх оголосили безстановими і загальнодоступними, але за навчання в них треба було платити. Так утруднювався доступ дітей малоімущих у ці навчальні заклади. Для жінок діяли окремі гімназії і вищі жіночі курси, у яких готували з

дівчат «матерів сім’ї». На кіп. XIX ст. у Східній Україні працювало 129 гімназій, 19 реальних 117 комерційних училищ.

Важливими осередками духовного життя Наддніпрянщини були Харківський та Київський університети з історико філологіч­ними, фізико-математичними, юридичними і медичними факуль тетами. Заснований 1865 р. в Одесі Новоросійський університет мав такі ж факультети, крім медичного. У трьох університетах у 1865 р. навчалося бл. 1200 студентів, а в сер. 90-х років — ул^е понад 4 тис. У 1878—1889 рр. в Києві діяли жіночі курси.

У 70—90-х роках було відкрито спеціальні вищі навчальні за­клади: Ніжинський історико філологічний інститут, створений на базі місцевого ліцею, Харківський ветеринарнии інститут, Півден­норосійський технологічний інститут у Харкові, Київський полі­технічний інститут, Вище гірниче училище в Катеринославі. По­ступово демократизувався склад студентів вузів. Кількість вихід ців із дворянства зменшувалась, а кількість представників інтелі­генції збільшувалася.

На західноукраїнських землях, згідно з реформою 1869 р. по чаткові школи було передано з рук консисторії до світських органів влади — кранових (а також повітових (окружних) і місцевих) шкільних рад. Однією з найважливіших засад австрійського шкіль­ного законодавства були обов’язковість і безоплатність початкової шестирічної освіти, право навчання рідною мовою та дозвіл поряд із державними школами створювати приватні навчальні заклади, в тому числі середні, окремим особам, освітнім товариствам та релі­гійним організаціям. Однак багато дітей шкільного віку не відвіду­вало школи через матеріальні нестатки. Не вистачало кваліфіко ваних учителів, шкільних приміщень, коштів. Австро-угорський уряд, спираючись па місцевих великих землевласників та промис­ловців, сприяв політиці полонізації (Східна Галичина), мадяризації (Закарпаття), румунізації (Північна Буковина) системи освіти. Більшість західноукраїнського населення залишалася неписьмен­ною. Дуже мало українців навчалося в гімназіях. Колонізаторській меті Австро-Угорської монархи було підпорядковано систему на­вчання у Львівському (заснований 1784 р., мав чотири факультети — філософський, юридичний, богословський, медичний) та Черні вецькому (заснований 1875 р. з юридичним, філософським, бого­словським факультетами) університетах. Вступ до них вихідців із народних мас, особливо українців, був нечастим явищем. Із спеці­альних вищих закладів виділялася Технічна академія у Львові, пе­рейменована 1877 р. у Політехнічний інститут. У1897 р тут засно­вано також Академію ветеринарної медицини.

Наука

Центрами освіти і науки в Україні були університети. На східно українських землях перші з них виникли у Харкові (1805) та Києві (1834). Харківський університет, заснований з ініціативи В.Кара- зіна, спочатку мав чотири факультети. У рік відкриття університету в ньому навчалося 65 студентів, у 1855 р. — 492. Київським універ­ситет, відкритий у 1834 р., спочатку мав один факультет — філософ­ський, що складався з відділів їсторико-філологічного та фізико-ма­тематичного; у 1835 р. почав працювати юридичний, а в 1841 р. — медичний факультет. У1834 р. в університеті навчалися 62 студен­ти, а в 1855 р. — 808.

Протягом дореформеного часу 56 вихованців Харківського уні­верситету стали професорами і працювали як у Харківському, так і в Київському, Московському, Казанському університетах. Ііайві- домішими з них були математик М.Остроградськии, славіст І.Срез- невський, філолог О.Потебня, історик М.Костомаров.

У першій пол. XIX ст. в Україні було видано низку важливих праць з різних галузей знань, зокрема 4 томи опису губерній Пра­вобережжя і Лівобережжя, тритомні «Записки о Полтавской губер- нии» М.Арандаренка, тритомне «Статистическое описание Киев- ской губернии», яке підготував Д.ПІуравський.

Значний крок вперед у першій пол. XIX ст. зробила в Україні історична наука. Велику роботу було проведено зі збирання, систе­матизації і публікації історичних джерел — актового, архівного матеріалу, літописів та інших творів, пам’яток народної творчості. Багато історичних джерел, зокрема архівних матеріалів, зібрали й опублікували співробітники Київського тимчасового комітету для розгляду давніх актів, відкритого в Києві в 1843 р.

В історіографи кін. XVIII — поч. XIX ст. в Україні особливе місце займає «Історія русів>>, яку опублікував О.Бодянський у 1846 р.

Багато архівних матеріалів про запорізьке козацтво і т. зв. Но­воросійський край зібрав А.Скальковський. Найбільш значною з його публікацій є «История Новои Сечи или последнего коша За- порожекого» (1841).

Значним є внесок у розвиток історичної думки в Україні М.Мак­симовича. Він виступив проти норманської теорії походження Русі, став першим істориком Коліївщини — великого народного повстан­ня на Правобережжі 1768 р.

У 20—30-х роках XIX сі. у Львівському університеті тривали дослідження в галузі краєзнавства і гуманітарних наук. І.Могиль- ницький написав першу в Галичині граматику української мови. Передмова до неї — це важлива наукова праця « Відомість о руськім

язиці» (1829), яка вміщувала змістовний нарис історії України, ви­значала українську мову як одну з самостійних східнослов’янських мов. Над граматикою української мови працював також професор Львівського університету І. Лаврінський. Він уклав 6-томний укра- інсько-польсько-иімецький словник, на якому позначився вплив народної мови, переклав польською мовою «Повість временних літ». З 1784 р. діяла бібліотека Львівського університету, що на­лічувала бл. 50 тис. томів літератури з різних галузей знань.

Російський царат, Габсбурзька монархія, російські, німецькі, польські, угорські шовіністи ігнорували українську мову, не дозво­ляли користуватися нею ні в школі, ні в державних установах. Але не могли добитися денаціоналізації українського народу, спинити розвиток його мови.

Українська інтелігенція, зокрема письменники, громадські і культурні діячі, відстоювали право українського народу мати на­ціональну мову, піклувалися про її розвиток і вивчення.

У 1818 р. в Петербурзі було опубліковано першу граматику укра­їнської мови, яку уклав російський філолог О.Павловський. Відомі вчені Ї.Срезневськи л і М.Максимович у своїх працях науково спро­стували безпідставні твердження російських і польських велико­державників про те, що українська мова — не окрема мова, а діа­лект російської або польської, довели, що це багата за лексичним складом, живописна, поетична, музикальна мова.

Прогресивні вчені і письменники (П.Білецький-ІІосенко, М.Маркевич, О.Афанасьєв-Чужбииський, П.Куліш, Я.Головаць- кий) розробляли проблеми української лексикографи, збирали матеріали і готували до друку словники української мови.

1848 р. у Львов? відбувся з’їзд інтелігенції — «Собор руських учених». На ньому Я.Головацький прочитав науковий реферат про окремішність української мови, було обговорено низку наукових і літературних проблем, у т. ч. питання народної мови у школі. Тоді ж у Львівському університеті відкрили кафедру української мови та літератури.

П.Куліш у виданні «Кобзаря» Т.Шевченка 1860 р. та в інших книгах застосовував розроблений ним український правопис — кулішівку. Цей правопис ґрунтувався на фонетичному принципі, що був покладений в основу пізнішого українського правопису.

Значне пожвавлення в усіх галузях наукової творчості, особли­во в природознавстві, припало на другу йол. XIX ст. Великих здо­бутків досягли відомі вчені О.Ляпунов (1857—1918), М.Ващенко- Захарченко(1825—1912), М.У мов (1840—1915),М.Бекетов(1827— 1911), І.Мечников (1845—1916), І.Сєченов (1829—1905), М.Гама- лія (1859—1949).

На західноукраїнських землях плідно працювали математики В. Левицький, М.Зарицький, хіміки Б.Радзішевський, Е. Ліннеман, геологи Ф.Ціркель, Ю.Токарський та інші вчені. У галузі політ­економії і статистики відзначались професор Київського універси­тету М.Бунге, доцент цього ж вузу М.Зібер, професор Харківського університету Г.Цехановський та ін. Тривала діяльність видатного українського історика М.Костомарова. У своїх працях він обстою вав самобутність українського народу, його право на вільний еко номічний розвиток. Чільне місце в українській історіографи посіда ють твори визначних істориків О.Лазаревського, В.Антоновича,

О.Єфименко, Д.Багалія, О.Левицького, Д.Яворницького. Низку ці­кавих досліджень опублікували гал ицькі історики О.Барвінський, А.Петрушевич, В.Площаиськии, Ю.Целевич, І.Шараїїевичтаін.

У важких умовах жорстокого національного гноблення вчені

0.Потебня, П.Житецькии, К.Михальчук створили цінні праці з проблем українського мовознавства. В галузі фольклористики та етнографи творчо й наполегливо працювали М.Сумцов, П.Чубин ський, М.Драгоманов, Б.Грінченко.

Вагомий внесок у розвиток вітчизняного літературознавства в Галичині зробили В.Щурат, К.Студинський, О.Маковей та ін. Ба га гими здобутками увінчалася робота фольклористів та етнографів Ф.Вовка, В.Гнатюка, О.Роздольського, В.Шухевича, Ф.Колесси.

1.Свєнціцький, І.Франко га ін. працювали над вивченням украш ської мови та літератури.

Важливим осередком української науки був Півдснно-Західнии відділ Російського географічного товариства. Тут напівлегально було опубліковано «Історичні пісні українського народу» В.Анто новича і М.Драгоманова, великий збірник етнографічних матері алів П.Чубинського, вийшли твори П.Мирного, І Нечуя-Левиць кого, М.Старицького, М Лисенка. Багаті етнографічні, економічні і статистичні матеріали по Україні зібрали співробітники Комісій з опису губерній Київського навчального округу (1851—1864), а також земські статистики. Київська тимчасова комісія з розгляду давніх актів продовлсувала збирання и публікацію історичних до кумептів, видання багатотомного « АрхиваЮго-Западпой России», присвяченого минулому Правобережної і Західної України. Вели­ку цінність для вивчення історії українського народу становлять опубліковані в Петербурзі протягом 1863—1892 рр 15-томні «Актьі Южнои и Западной Руси».

Пожвавленню історичних досліджень сприяв журнал «Киев- ская старина», який, починаючи з 1882 р., протягом чверті століття виходив у Києві. Він вміщував художні твори, історичні докумеїг ти й матеріали, спогади, пам’ятки народної творчості, етнографічні нариси.

Низку періодичних органів не лише для вчених, а й для широ­ких кіл громадськості видавало Наукове товариство ім. Т.Шевчен­ка у Львові Найнлідніше працювапи тут М.Грушевський, який редагував «Записки НТШ», І.Франко — постійний автор і редак­тор, В.Гнатюк — багатолітній науковий секретар ці сі установи, голова Етнографічної комісії. Ця комісія видавала «Етнографічний збірник» і «Матеріали до української етнології», двадцятитомник «Українсько-руський архів» 111 томів «Джерел до історії України Руси». Найвагомішими були досягнення Товариства в галузі су спільних наук, зокрема історії (праці М.Грушевського* його учнів Т.Джиджори, С.Томашівського,І.Кревецького, М.Кордуби, І.Кри- п’якевича), філологи та літератури (роботи О.Огоновського, І.Фран­ка, О.Кониського, К.Студинського, М.Возняка, В.Щурата).

Зі Львовом пов’язане ім’я вченого-винахідника І.Лукасевича, який виділив у 1852 р. гас із нафти і сконструював гасову лампу. Значний слід у розвитку науки залишили математик Ю.Пузина, мовознавець 10. Курилович, філолог Р.Ганшинець. Широковідоми­ми стали наукові праці з філософи П.Лодія, зі статичної фізики — М.Смолуховського.

У цей час плідно працювали вчені із світовими іменами, які че­рез свою активну позицію в обстоюванні української державності були замовчувані як царською, так і більшовицькою владою. Це

І.Верхратський — видатний дослідник флори і фауни, ентомолог, який зробив величезний внесок у створення української наукової термінології; І.Горбачевський — видатиии біохімік, який синтезу­вав сечову кислоту, професор Українського університету у Відні, згодомректор Празького університету. Серед відомих українських вчених того часу — ботанік і географ О.Волощук, хімік Й.Гекер, природодослідник та суспільствознавець С.Подолинський, знаний у всій Європі економіст М.Туган-Барановський, геологІО.Медвець- кий, хімік Р.Залозецький.

Наукові досягнення коленого з них здобули світове визнання. Так, Роман Залозецький був професором Торговельної академії у Львові, радником австро-угорського уряду, заступником консула Великобританії, послом до австро -угорського парламенту, головою товариства «Сільський господар», директором Торгової школи то­вариства «Просвіта» уЛьвові. Уродженець Тернопілля, видатний фізик І.Пулюй, першовідкривач катодних променів, попередник німецького вченого В.Рентгена, був доктором філософи, технічним директором електротехнічного бюро у Відні, професором Вищої тех­нічної школи в Празі, одним із авторів перекладу українською мо­вою Біблії, фундатором товариства «Просвіта» уЛьвові, дійсним членом НТШ.

Література

Вирішальну роль у завершенні процесу становлення українсь­кої національної мови відіграли твори основоположників нової української літератури: 1.Котляревського, Г.Квітки-Оспов’яненка, П.Гулака-Артемовського, Є.Гребшки, М.Шашкевича і особливо ве­ликого українського поета Т.Шевченка.

Зачинателем нової української літератури, її класиком став

І.Котлярєвський(1769—1838), автор «Еішїди».

Значний вплив на розвиток української літератури першої пол.

XIX ст. мала творчість Г.Квітки-Основ’яненка, І.Срезневського, А.Метлинського, М.Костомарова.

З кінця 30-х років починають привертати до себе увагу поезії Т.Шевченка. Видання «Кобзаря», а потім «Гайдамаків» стали важ­ливими подіями в українській літературі. З виходом на літератур­ну ниву Шевченка українське відродження стало безсумнівним фактом, а література і мова не потребували вагоміших доказів сво­го права на існування.

У другій пол. XIX ст. українська література розвивалася за не­сприятливих соціально-політичних умов, що передусім було пов’я­зано з гоніннями російського царату на українську мову (Валусв- ський (1863) та Емський (1876) укази). У цей час творила плеяда видатних письменників-патріотів, послідовників Т.Шевченка. Ви­значним представником літератури демократичного напрямку ста­ла українська письменниця Марко Вовчок (М.Вілінська, 1833— 1907). Уже в першій своїй книзі «Народні оповідання» вона гнівно засудила кріпосницький лад, з великою любов’ю відтворила обра­зи простих трудівників. У пізніших оповіданнях, повістях, рома­нах письменниця яскраво зобразила боротьбу народних мас проти гнобителів, викрила духовне убозство провінційного панства, ство­рила колоритні образи поборників інтересів трудового люду. У де­мократичному річищі протікала й літературна творчість Л.Глібо ва(1827—1893), який написав 107байок, комедію «Домирового», вірші для дітей, багато поезій, у т. ч. пісню «Журба» («Стоїть гора високая»). Засобами художнього слова, за допомогою алегоричних прийомів він відобразив безправне становище селянства, свавілля поміщиків, паразитизм, лицемірство і прислужництво чиновників, з теплотою змалював високі моральні риси простих людей. Перший зразок реалістичного соціально-побутового роману — «Любора- цькі» створив талановитий письменник-різночкнець Л.Сви.Знці|ь кий (1834—1871). Революційним пафосом пройнята його поезія. Яскравою антикріпосницькою спрямованістю відзначилася твор­чість С.Рудапського(1834—1873). У «Співомовках» він викривне

гативні звички українства, з великою симпатією показував розум, кмітливість, винахідливість його кращих синів і дочок. Широку популярність здобули його мелодійні ліричні поезії.

70—90-ті роки XIX ст. ознаменувалися приходом в українську літературу нових високоталановитих письменників. Чільне місце серед них зайняв І.Нечуй-Левицький (1838—1918), який створив понад 50 художніх творів: повісті «Бурлачка», «Кайдашева сім’я», «Микола Джеря», «Афонсьісий пройдисвіт», п’єси «На кожум’я­ках» , «Маруся Богуславка», історичні романи « Князь ЄреміяВиш- невецький», «Гетьман Іван Виговський» та ін. У них письменник глибоко відобразив життя, побут і психологію різних верств україн­ського суспільства, правдиво змалював образи борців проти со­ціальної несправедливості, героїчні і трагічні сторінки української історії. Видатним представником письменства був Панас Мирний (П.Руденко, 1849—1920), який став першим творцем соціально- психологічних романів та повістей. Перу Панаса Мирного належать багато творів, що ввійшли до скарбниці світової літератури. Серед них насамперед романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «По­вія», повісті «Лихі люди», «Товариші», «Лихо давне і сьогочасне» та ін. Твори Панаса Мирного сповнені теплотою до українського народу, пройняті демократичною ідейністю. Плідно працював на ниві української літератури і культури взагалі Б.Грінченко (1863— 1910). Прозаїк, поет, драматург, перекладач, публіцист, критик, педагог, фольклорист, етнограф, мовознавець, видавець, редактор, громадський діяч — ось який широкий діапазон його діяльності. У численних творах майстер слова реалістично зобралсу вав дійсність, оспівував борців за волю українського народу, виступав за його кра­ще життя. Великою заслугою Б.Гршченка стали підготовка та ви­дання 4-томного «Словаря української мови».

Вагомий внесок у розвиток української літератури зробив П.Куліш (1819—1897). У низці поетичних, прозових, драматичних, публіцистичних творів він з великою любов’ю змалював боротьбу народних мас проти польсько-шляхетського гніту, переконливо відтворив життяУкраїни за часів козаччини і Гетьманщини. Висту­пав за збереження основ народної моральності, проти денаціо­налізації українського народу. На подібних позиціях стояли пись­менники О.Кониський, Д.Мордовець, Олена Пчілка (О.Косач).

У 90-х роках XIX ст. почалася літературна творчість М.Ко­цюбинського (1864—1913). Уже в ранніх творах («Дорогою ціною», «Для загального блага» та ін.) він майстерно відтворив вражаючі картини життя трудового народу, його прагнення до волі. Патріо­тичними, сповненими оптимізму творами заявила про себе гені­альна поетеса Леся Українка (Л.Косач-Квітка, 1871—1913). Полу-

м’яна патріотка України, вона весь свій талант віддавала служпі ню інтересам пригнобленого рідного народу. Не тільки в творчості революці йним діячем був видатний поет, талановитий публіцист і літературний критик П.Грабовський (1864—1902). За це царизм тримав його у тюрмах та на засланні, де він помер у розквіті твор чих сил. Наприкінці XIX ст. створив низку історичних оповідань у формі хронік М.Грушевський. Популярними були твори на цю те матику А.Кащенка, О. Левицького.

Діячі культури Східної України підтримували тісні зв’язки з Галичиною. Наддніпрянські письменники, яким у царській Роси не дозволяли друкувати твори українською мовою, надсилали їх до галицьких видавництв. У дружніх взаєминах із своїми наддніп ряиськими побратимами був І.Франко (1856—1916) — український письменник, який плідно працював в усіх жанрах літератури, сте­жив за світовим літературним процесом, ставив у основу своїх творів високі ідеї, за які наполегливо боровся як критик та громадсько політичний діяч. Чи не найяскравішою була діяльність І.Франка- поета. У Львові вийшли його збірки поезій «З вершин і низин» (1887), «Зів’ялелистя» (1896), «Мійізмарагд» (1898), «Ізднівжур би» (1900) та ін., пройняті революційними ідеями. Епоху в розвит­ку українського письменства становить проза І.Франка. Викорис тавши здобутки вітчизняної і зарубіжної літератури, письменник збагатив українську прозу новою проблематикою й образами, вивів п на світові обшири. У прозі І.Франка виділяються такі цикли: бо- риславські оповідання та повісті, твори з життя села, тюремні огіо відання, дитячі, сатиричні твори, казки, оповідання та повісті з життя інтелігенції.

Під впливом І.Франка пожвавилася, ступила на шлях загаль­ноєвропейського розвитку українська література в Галичині. Чима ло сучасників І.Франка, галицьких письменників 90 х років XIX ст. залишалися на рівні першого періоду творчості Каменяра, тісно по в’язаного з добою досить примітивного реалізму, тобто з домішкою етнографізму та суспільницької тенденції, інші виривалися з цих тісних рамок. Серед останніх були поет В.Навроцький, прозаїк М.Павлик. До цієї групи належав і письменник Т.Бордуляк із ви разною схильністю до зображення психологічних проблем і засто­сування елементів нової техніки. Поруч із ним стояли Н.Кобрин- ська — перша організаторка галицького жіночого руху, лірична по етеса У .Кравченко, новелістка Є.Ярошинська, прозаїк Д. Лук’яно вич, з його оповіданнями та повістігми з життя подільського села, новеліст М.Дерлиця та поет С.Яричевський. Із талановитих сати ричних образів почав свою літературну творчість В. Будзиновсьісий, який згодом створив популярні історичні повісті. Письменник

А.Чайковський виступив із повістями з життя дрібної шляхти та дрібної штелі ген дії, вдалими гуморесками. Пізніше він присвятив себе створенню популярних історичних повістей. Вслід за І.Фран­ком С.Ковалів продовжував розробку тем з життя бориславських шахтарів, писав образки з шкільного життя. На сторінках тогочас­них літературних журналів і, зокрема, часопису «Зоря» часто дру­кували поезії І.Грабовського,М.Бачииського (О.Філаретіва),М. Му­рави (С.Лепкого), В.Масляїса. Із пізніших письменників виявився талант О.Маковея— у жанрі невеликих сатиричних нарисів, відтво­ренні картин із життя галицького міщанина чи провінційного га­лицького та буковинського інтелігента. Г.Цеглинський і Л.Лопа- тинський написали низку драм та комедій, що якийсь час підтри­мували небагатий галицький театральний репертуар. О.Колесса створював поезії за мотивами народних пісень.

Складовою української літератури другої пол. XIX ст. буладра- матургія, що продовжувала традиції І.Котляревського, Т.Шевчен­ка. Найвидатнішимії представником був ІЖарпенко Карий (І.То- білевич, 1845—1907), який створив понад 20 драм і комедій: «Бур­лака», «Наймичка», «Безталанна», «МартинБоруля», «Стотисяч», «Хазяїн», «Суєта» та ін. У них переконливо показано широку кар­тину життя українського нореформенного села.

На цей період припадає драматургійна творчість М.Кропив- ницького (1840—1910), талантом якого народжено понад 40 п’єс. Серед них шедеври української драматургії «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Глитай, або ж павук», «Дві сім’ї», «Олеся», «Дай серцю волю, заведе в неволю», що й сьогодні не перестають вражати гля­дачів глибокою реалістичністю і народністю. Поряд з поетичними і прозовими творами 25 п’єс написав М.Старицький (1840—1904). Йогонайвідоміїш соціально-побутові драми |Не судилось», «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці», «Маруся Богуславка», «Остання ніч» пройняті гарячим почуттям любові до рідного народу, до його героїчної минувшини. Видатним майстром драматурги був І.Фран- ко. З-під його пера вийшли класичні зразки соціально психоло гічної драми, романтично-легендарні твори історичної тематики.

Театр

Сприятливі умови для розвитку театрального мистецтва скла­лися на Полтавщині, де завдяки І.Котляревському та М.Щепкіну започаткував свою історію професійний український театр. Великі зрушення у його розвитку відбулися з постановкою у 1819 р. «На­талки Полтавки» і «Москаля-чарівника» І.Котляревського. Націо­

нальна драматургія, крім згаданих п’єс, заявила про себе творами Г.Квггки-Основ’яненка, Я.Кухаренка, Т.Шевченка.

Розвиток національного театру особливо активізувався в ЗО— 40-ві роки. У зміцненні його реалістичних і демократичних прин­ципів важливу роль відіграв Т.Шевченко. Його драма «Назар Сто- доля» (1843) — одна з перших в українській драматургії п’єс, сю­жет якої побудований не на побутово-любовному, а на соціальному конфлікті.

З кін. XVIII ст. пожвавилося театральне життя на західноукра­їнських землях. Значною подією тут став вихід у світ збірки пісень

О.Лозинського «Українське весілля» (1835). Матеріал збірки теат­ралізував і поставив аматорський театр Львівської духовної семі­нарії. Вистава пройшла з успіхом.

Поштовхом до дальшого розвитку українського театру в Східній Галичині послужили п’єси І.Котляревського «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник», що з’явилися там у 1844 р. і швидко здобу­ли популярність. У Коломиї виник аматорський гурток І.Озарке- вича (червень 1848 р.). Згодом на базі цього гуртка утворилася те­атральна трупа, у репертуарі якої були відомі п’єси І.Котлярев­ського та Г.Квітки-Основ ’яненка. Аматорські вистави театральних гуртків відбулися у Перемишлі й Тернополі, де ставили перші п’єси галицьких драматургів С.Петрушевича, М.Устияновича. Теат­ральний рух, пов’язаний з іменем О. Духновича, розвивався і на За­карпатті.

Посилення інтересу громадськості Наддніпрянщини до націо­нального театру в другій пол. XIX ст. виявилося насамперед у ство­ренні аматорських колективів та їх виступах у містах Києві, Харко­ві, Одесі, Полтаві, Житомирі, інших населених пунктах. У1882 р. в Єлизаветграді М.Кропивницький створив першу українську про­фесійну трупу. До її складу ввійшли актори-професіонали і амато­ри М.Заньковецька, М.Садовсьісий, О.Вірина, К.Стоян-Максимо- вич, І.Бурлака, Л.Манькотаін. У серпні 1883 р. до трупиМ.Кропив ницького приєднався аматорський гурток М.Старицького. її ди­ректором став М.Старицький, а режисером і актором М.Кропив­ницький. У 1885 р. об’єднана трупа, яка налічувала бл. 100 осіб, розділилася на дві. їх очолювали М.Кропивницький та М.Стариць­кий. Традиції перших українських професійних колективів продов­жували нові трупи: М.Садовського(діялаз 1888 по 1898 р.), М. Кро- пивницького(1888—1893,1894—1900),П.Саксаганськогой І.Кар- пенка-Карого (1890—1909). Українські театральні трупи з великим успіхом виступали не лише в Україні, а й у Петербурзі, Москві та багатьох інших містах Роси. Репертуар українських труп постійно розширювався. Вони ставили п’єси І.Котляревського, Т.Шевчен­

ка, М.Гоголя, І.Карпенка-Карого, М.Кропивницького, М.Стариць- кого, І.Франка, Панаса Мирного та інших драматургів. Поряд з українськими в Україні діяло чимало російських театральних ко­лективів.

Український професійний театр у Галичині засновано 1864 р. з ініціативи товариства «Руська Бесіда». Цей мистецькии колектив із перервами проіснував більш як півстоліття — до Першої світової війни. Спочатку на посаду директора театру був запрошений із Жи­томира О.Бакинський з дружиною, яка здобула славу видатної дра­матичної актриси на польській та українській сценах. До цих двох професіоналів приєднались аматори, з яких незабаром виросли здібні артистичні сили.

На жаль, брак національної свідомості, москвофільські ухили завадили О.Бачинському як слід поставити в Галичині справу укра­їнського театру.

Цей театральний колектив набув розквіту під керівництвом ТеофіліїРоманович (1874—1880). Вона поповнила його кількома членами своєї родини, обдарованими артистичним хистом. Пізніше цей мистецький колектив очолив Біберович-Гриневецький (1889— 1892). В українському театрі Галичини працювали талановиті ак­тори І. Гриневецькии, К.Площєвський, Біберовичі, згодом — Підви- соцькі, А.Стєчинський, Ф.Янович, А.Осиповичева, В.ІОрчаїс, на­решті Рубчаки, Стадники та багато ін.

Галицький театр у виборі репертуару орієнтувався на твори кра­щих драматургів України. У його творчомуздобутку були «Натал­ка Полтавка», «Москаль-чарівник» І.Котляревського, «Сватання на Гончарівці» Г.Квітки-Основ’яненка, «Назар Стодоля» Т.Шев­ченка, «Невольник», «Пошились в дурні» М.Кропивницького, «Ніч під Івана Купала» М.Старицького, «Мартин Боруля», «Безталан­на» І.Карпенка-Карого та ш. Для підвищення мистецького рівня театральних вистав багато зробив фундатор професійного театру в Україні М.Кропивницький, який 1875 р. працював режисером те­атру «Руської Бесіди» у Львові. 1887 р. тут здійснено постановку опери С.Гулака-Артемовського «Запорожець за Дунаєм», яка ра­зом з «Вечорницями» П.Ніщинського користувалась у публіки ве­личезним успіхом. 1893 р. уЛьвові вперше поставлено видатний твір української класики — «Украдене щастя» І.Франка.

Музично-пісенна творчість

Високим рівнем розвитку відзначалася музичио-пісенна твор­чість. Широко побутували народні пісні календарного циклу, ко­лядки, веснянки, гаївки, колискові, весільні та ін. Із середовища

народу виростали талановиті співці-кобзарі, лірники (Андрій Шут, Остап Вересай).

Осередками розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, у яких багато уваги приділяли вивченню нотної грамоти і теорії музики. У бага­тьох містах і селах існували хори, оркестри грали в міських парках і театрах.

Піаніст, композиторі педагог Й.Витвицький (1813—1866) на­писав у Києві музичний твір «Україна» (1836) — варіації на тему народної пісні «Зібралися всі бурлаки». Композитор А.Єдлічка (1819—1841), чех за національністю, плідно працював як професій­ний музикант і педагог на Полтавщині. Відомим оперним співаком і композитором був С.Гулак Артемовський{ 1813—1873) — автор першої української опери « Запорожець за Дунаєм». Активізувало ся музичне життя в Галичині. У Львові виступали польський ком­позитор і диригент Ю.Ельснер, піаніст і композитор Я.Медерич Галлюс, відомий скрипаль і композитор К.Ліпінський. Значний слід у музичному житті міста залишив син В.-А.МоцартаФранц- Ксавер Моцарт, який створив тут Музичне товариство (1826). 1838 р. у Львові було організовано Товариство сприяння музиці.

Значну роль у становленні української професійної музики на західноукраїнських землях відіграло пожвавлення культурних зв’язків з Наддніпрянською Україною. Зокрема, серед населення Західної України велику популярність здобула творчість класика української хорової музики Д.Бортнянського. Його твори з кш 20-х років XIX ст, виконували численні аматорські хорові колек­тиви Львова. Першими українськими композиторами-професюна лами уЛьвові в сер. XIX ст. стали М.Вербицький та І.Лаврівський.

Тенденції української музичної культури другої пол. XIX ст. найповніше виявились у творчості М.Лисенка — композитора, ди ригента, піаніста, педагога, збирача і дослідника фольклору, осно­воположника української класичної музики. Особливе місце в укра інській музиці займають його опера «Тарас Бульба» і музика до «Кобзаря» Т. Шевченка.

Розвивали музичні жанри сучасники і послідовники М. Лисен ка: М.Калачевський, ЬІ.Сокальський, Н.Иіщинськии, М.Аркас,

І.Рачинський, С.Воробкевич, А,Вахнянин, В.Матюк, Д.Січин ський, О.Нижанківський.

У другій пол. XIX ст. почали діяти музичні товариства, зокре ма Київське оперне товариство (з 1889). Концертну і музично освіт­ню діяльність проводило галицьке музичне товариство у Львот (з 1838), музичне товариство в Чернівцях, відділення Російського му­зичного товариства в Харкові (з 1871), Одесі (з 1884) та інших містах.

У 1868 р. у Києві відкрито музичне училище (тепер Київське му­зичне училище їм. Р.Глієра), у 1880 р. у Львові створено першу в Украпи консерваторію.

Образотворче мистецтво

У критський живопис у першій пол. XIX ст. розвивався в загаль­ному річищі розвою європейського мистецтва. Панував класицизм, але паралельно з ним чи в його надрах розвивався романтизм, за­кладалися підвалини реалізму як стилю. Демократично настроєні художники саме в реалізмі вбачали справжній розвиток мистецтва.

Як провідний навчальний осередок Петербурзька академія ми­стецтв давала високу фахову підготовку своїм вихованцям, але, як офіційний заклад, обмежувала творчу діяльність естетичними ка­нонами класицизму. З ЗО—40-х років класицизм став консерватив­ним напрямом у мистецтві. У сер. XIX ст. П.ФедотовіТ.Шевченко заклали основу критичного, реалістичного мистецтва.

Друга пол. XIX ст. характерна консолідацією художніх сил України в осередках, що мали давні історичні й мистецькі традиції. Передусім це Київ і Харків, потім Одеса з її Товариством південно­російських художників Окремо стояли Львів, де 1898 р. було ство­рено Товариство для розвою руської штуки (українського мисте­цтва) і Ужгород, що перебували у складі Австро Угорської держа­ви. Маючи певні творчі відмінності, котрі випливали хоча б з того, що майстри Львова і Ужгорода здобували освіту в західноєвропей ських художніх закладах, більшість митців усе ж відчувала свою належність до єдиного українського мистецтва, навіть намагалася влаштувати в Києві спільні із наддніпрянцями виставки.

У творчості українських художників нерідко порушувалися тогочасні соціальні проблеми («В люди» К.Костанді, «Об’їзд во­лодінь» М.Кузнецова, «Глухомань» П.Левченка, «Жертвафанатиз­му» М.Пимоненка, «Проводи рекрутів» І.Соколова, «Хворий» КЛитовського тощо). Разом з тим, звертаючись до теми народу і Батьківщини, митці активно утверджували позитивний ідеал, праг­нули розкрити красу природи і людини, втілити в зримих образах вічну принаду буття.

В українському живописі силою історичних обставин найбіль­шого розвитку набули побутовий і пейзажний жанри. Історичну тему художники розробляли значно менше та й то переважно учні Петербурзької академії мистецтв у майстерні І.Рєпіна. Визначні представники побутового і пейзажного жанрів — С.Васильків­ський, К.Костанді, П. Левченко, М.Пимоненко, С.Світославський, М.Ткаченко, К.Труговський та ін. гідно втілшш у своїх творах іде

али високої людяності і краси, створили полотна, сповнені почуття народного гумору і проникливого ліризму.

Кращі твори того часу характерні правдивістю життєвого моти­ву, незмінною емоційною наснаженістю, витонченістю і яскравістю живопису.

У Львові плідно працювали західноукраїнські художники Т.Ко- пистинський, К.Устиянович, А.Пилиховський. У картинах Т.Ко- пистинського «Сліпець з поводирем», «В селянській хаті», «Пого­рільці » та інших правдиво відображене життя галицького селянст­ва. К.Устиянович оспівав красу і велич рідного народу в картинах «Бойківська пара», «Гуцул», «Гуцулка біля джерела» та «Василько Теребовлянський». Доісторії України звертався художник А.Пили­ховський. Він створив історичні картини «Хрещення Русі», «Пап­ські посли у короля Данила», « Бій з татарами біля Десятинної цер­кви».

На Буковині у 80—90-х роках творив художник Ю.Пігуляк, відомий жанровими картинами «Гуцули», «Любов і вірність», а також портретами. Найвиїці здобутки живописного мистецтва на Буковині пов’язані з ім’ям М.Івасюка. Це картини, присвячені про­стим селянам, полотна на історичні теми, портрети. У 1899 р. він організував у Чернівцях першу художню школу. На Закарпатті творив живописець Г.Рошкович, який, зокрема, виконав багато розписів у церквах.

В Україні в скульптурі, як і архітектурі, переважав класицизм, що прийшов на зміну стилю барокко. Серед скульпторів того часу одним з найвидатніших був виходець з України І.Мартос (1754— 1835), який з 1814 р. працював у Петербурзькій академії мистецтв професором і ректором. Кращими його творами є пам’ятник Міш- ну і Пожарському на Красній площі в Москві, пам’ятник Рипельє в Одесі, пам’я'їник-надгробок фельдмаршалові П.Рум’янцеву-Заду- найському в Києво-Печерській лаврі.

З монументальних творів скульптури другої половини XIX ет. в Україні найвидатнішим є пам’ятник Б.Хмельницькому (худож ник і скульптор М.Микешин), споруджений 1888 р. у Києві на Со­фійській площі.

У найбільш поширеній тематично-жанровіи скульптурі малих форм і жанрів помітних успіхів досягли Л.Позєн («Кобзар», «Пере­селенці», «Жебрак», «Оранка в Малороси», «Запорожець у розвід­ці»), П.Забіла(бюсіиМ.Салтикова-Щедрша, М .Гоголя, мармуровий портрет Т.Шевченка), Б.Едуардс («Катерина», «Життя невеселе», скульптурний портрет Луї Пастера) та ін. На західноукраїнських землях також працювали скульптори Т.Баронч, К.Островський, О.Северин, С.Яжимовський. С.Левандовський, Т.Рігертаїн.

Будівництво й архітектура

Значного розвитку в Україні набули будівництво й архітекту­ра. Постала низка чудових виробничих, адміністративних, куль­турно-освітніх споруд, навчальних закладів. До кращих зразків архітектури першої пол. XIX ст. належать будинок Київського уні­верситету (1842) за проектом відомого академіка архітектури В.Бе- ретті, дзвіниця Успенського собору в Харкові, споруджена у 1821— 1841 рр. за проектом архітектора С. Васильєва на честь перемоги російських військ над Наполеоном, Старий театр у Львові (нині ім. М .Заньковецької) архітекторів А.ПихляіЯ.Зальцмана(1837— 1843), будинок Львівського природничого музею за проектом архі­тектора В. Равського.

У 70-х роках в Києві па Думській площі (тепер Майдан Неза лежності) за проектом О.Шілле споруджено будинок міської думи. Згодом виросли корпуси готелю «Континенталь», політехнічного інституту, першої гімназії (арх. О.Беретті), театру М.Соловцова, оперного театру (арх. О.Шретер), Володимирського собору (архі­тектори І.Штром, П.Спарро, О.Беретті). У Харкові за проектом О.Бекетова збудовані приміщення комерційного училища і земель­ного банку. Одесу прикрасили будинки оперного театру (архітек­тори Ф.Фельнер,Г.Гельмер),Новоїбіржі (арх.О.Бернадрацці). Чи­мало помітних споруд виросло і на західноукраїнських землях: у Львові — будинки політехнічного інституту (арх. Ю.Захаревич), Галицького крайового сейму (арх. І.Гохбергер), оперного театру (арх. Г.Горголевський), у Чернівцях — будинок резиденції митро­полита Буковини (арх. Й.Главка), на Закарпатті — мисливський палац графів Шенборшв, будинок ужгородської синагоги, комі- татський будинок у Береговому.

Наприкінці XVIII — у першій пол. XIX ст. в Україні почали виникати пейзажні парки. У м. Умані у маєтку магната Потоцько- го було закладено прекрасний парк «Софіївка», на околицях м. Білої Церкви, в долині річки Рось, розкинувся парк «Олександрія», на Чернігівщині почали створювати Тростяпецький дендропарк, а у Львові — Стрийський парк.

Отже, протягом XIX ст. українська культура, попри несприят­ливі обставини, досягла значних успіхів. Талановиті вчені, літера­тори й митці створили багато класичних творів, що стали вагомим внеском у скарбницю світової духовності. Вихід української куль­тури на новий щабель поступу послужив міцним фундаментом для подальшого її розвитку.

Розділ 11

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ 1 НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ В УКРАЇНІ на початку XX століття