14.2. Український визвольний рух

Польща, незважаючи на домінування серед її певних політич­них кіл відверто шовіністичних настроїв, все ж залишалася держа­вою європейською, на конституційних засадах. Тому українці тут

попри свій статус другосортних громадян, перебували в кращому політичному становищі, ніж їх співвітчизники в СРСР. Зокрема, вони мали можливість, хоч і обмежену, чинити опір чи принаймні протестувати проти порушення своїх прав, Репрес ї в Польській дер­жаві ніколи не набирали такого характеру і масштабів, як комуні­стичні «чистки» в Радянському Союзі. Політична палітра західно­українського суспільства нараховувала 12 партій, які відображали всю гаму ідеологічних переконань — від крайніх лівих до крайніх правих. Загалом, у визвольному русі західних українців проти польського панування в міжвоєнний час чітко простежуються три основні течії: легальна, націоналістична та комуністична.

Легальна течія

Легальну течію насамперед представляла стабільніша частина суспільства: старше покоління політиків, духовенство, більшість інтелігенції та заможних селян. «Легалісти» прагнули до держав­ної незалежності, але вважали, що до її здобуття потрібно наполег­ливо готуватися. Тому зосередили свої зусилля на збереженні та роз­витку дотеперішніх здобутків. Для цього вони широко використо­вували парламент, пресу, віча, підтримували кооперативний рух та національне шкільництво, сприяли розгортанню мережі україн­ських партій та організацій.

Наймасовішим та найвпливовішим серед партій «легального сектору» було Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО). Воно утворилося в 1925 р. в результаті злиття Трудової партії з низкою дрібніших організацій і було спадкоємцем довоєн­ної Національно-демократичної партії. УНДО виступало за неза­лежність України та конституційну демократію, підтримувало по­літику «органічного розвитку», яка передбачала захист економіч­них, політичних і національно-культурних інтересів українців. Під впливом УНДО, як партії західноукраїнської еліти, перебувала значна частина українських фінансових, кооперативних та куль­турних закладів краю, у т. ч. й найвпливовіша газета «Діло», яка, по суті, стала його неофіційним органом. До провідних лідерів об’єд­нання належали Д.Левицький, В.Мудрий, С.Баран, О.Луцький, М.Рудницька, І.Кедрин (Рудницький).

Головним виразником соціалістичних тенденцій у західно­українському суспільстві виступала найстаріша серед українських

партій — Радикальна. Її безперечною заслугою було поширення впливу на північно-західні українські землі. У 1926 р. вона об’єд­налася з Українською партією соціалістів-революціонерів, що діяла на Волині, утворивши спільну Українську соціалістичну радикаль­

ну партію. УСРП обстоювала право націй на самовизначення і ут­ворення на цій основі незалежної соборної України, засуджувала антиукраїнську політику Польщі та Радянського Союзу, закликала до справедливого поділу земель серед селянства, обмеження при­ватної власності та відокремлення церкви від держави. Партія ви­давала тижневик «Громадський голос»; у 1931 р. вступила в II Со­ціалістичний Інтернаціонал. Її очолювали Л.Бачинський, І.Макух, Д.Ладика.

Що ж до інших партій, то вони були невеликими, слабкими й нерідко схилялися до співпраці з польським урядом. Одна з них — Українська католицька партія (1931 р. вона змінила свою назвуна Українську народну обнову) єпископа Г.Хомишина та публіциста

О.Назарука — проповідувала польсько-українське співжиття в Га­личині та безуспішно намагалася мобілізувати прибічників клери­кального консерватизму. На Волині лінії на співпрацю з польським урядом дотримувалися українські політичні емігранти з Централь­ної і Східної України («уенерівцЬ>)_у які стали основою для створен­ня в 1931 р. проурядової української партії — Волинського україн­ського об’єднання. Його очолювали колишні соратники С.Петлю­ри П.Певний, С.Тимошенко і С.Скрипник (майбутній патріарх УАПЦ Мстислав). Москвофіли, що переживали тотальний зане­пад, намагалися вийти з кризи шляхом об’єднання в 1931 р. двох своїх партій — Руської селянської та Руської аграрної — в одну. Але й це не врятувало становища: число їхніх рядових членів, які пере­ходили в українські партії, чимраз збільшувалося. Невеликий вплив мала й Українська соціал-демократична партія, що після примусового розпуску в 1924 р. за пропаганду комуністичних ідей відновила свою діяльність у 1929 р. під керівництвом М .Ганкевича і орієнтувалася головним чином на міське робітництво, пропагуючи гасло незалежної об’єднаної соціалістичної України.

Важливою ланкою діяльності «легального сектору», зокрема центристських партій на чолі з УНДО, були підтримка та розвиток мережі українських громад-ських організацій: культурно-освітніх, економічних, молодіжних, спортивних тощо. їх значення в умовах польської окупації важко переоцінити. Так, товариство «Просві­та» підтримувало діяльність читалень, публікувало навчальні ма­теріали, проводило цілу низку курсів. У 1938 р. йому підпорядко­вувалися 84 філії (повітові осередки), 3208 читалень, 2065 театраль­них гуртків, 1105 хорів, 140 духових оркестрів, 439 самоосвітніх гуртків, 533 гуртки «Молодої «Просвіти»» та 776 інших (страхо­вих, спортивних, ігрових), 2997 бібліотек, у яких було 597 834 книжки. Товариство згуртувало бл. півмільйона членів. Активни­ми були й інші організації. «Союз українок», об’єднуючи в 1930 р.

45 тис. українського жіноцтва, здійснював широку благодійну, ос* вітню та культурну діяльність. Товариство «Рідна школа», кіль­кість членів якого зросла з 5 тис. у 1914 р. до 100 тис. у 1938 р., на противагу полонізації державної освіти розбудувало власну мережу приватних українських шкіл, що на 1938 р. нараховувала бл. 40 гімназій, ліцеїв та професійно-технічних шкіл. Продовжували функціонувати молодіжні організації «Сокіл», «Луг» (колишня «Січ»), «Пласт» та ін., що виховували у своїх членів патріотизм, прагнення до державної незалежності, загартовували фізично. Всі ці організації діяли під невсипущим оком польських спецслужб, що шукали найменших зачіпок для їх закриття. Зокрема, у 1930 р. було заборонено діяльність «Пласту», який звинуватили у розсад- ництві націоналізму.

Певних успіхів удалося добитися на ниві вищої освіти та науки. Практично позбавлені доступу до вузів, які існували на території Польської держави, українські вчені й молодь заснували потай від влади Український таємний університет (УТУ) у Львові. Він фун­кціонував у 1921—1925 рр. Університет мав філософський, прав­ничий, медичний і політехнічний факультети, які відвідувало бл. 1500 студентів. Професорський склад нараховував 55 викладачів, що після закриття офіційних українських кафедр втратили місце праці. Першим ректором був відомий літературознавець і поет Ва­силь ІДурат. Лекції читали такі відомі вчені, як історик І.Крип’я- кевич, психолог С.Балей, хімік Є.Голіцинський, правник В.Ле- вицький та ін. Фінансування діяльності підпільного університету здійснювалося за рахунок студентів і благодійних пожертвувань.

Здобування освіти супроводжувалося трусами, облавами і навіть арештами. Ректор В.Щурат був ув’язнений у жовтні 1921 р. і від­сидів у буцегарні 3 місяці. Не милували й студентів — окремі з них пробули у в’язниці більше року. Тому лекції і семінари відбували­ся в незвичних умовах: у підвалах, приватних приміщеннях, а у гар­ну погоду — на природі. Про якість знань, які давав університет, свідчить той факт, що вищі навчальні заклади Чехо-Словачини, Австрії, Німеччини зараховували його студентам роки навчання в підпіллі. У 1925 р. через переслідування польської влади та матері­альну скруту Український таємний університет припинив своє існу­вання. Його діяльність, хоч і короткотривала, стала прикладом са­мовідданого відстоювання національної ідентичності українців, їх прагнення до знань і науки.

Крім «катакомбного», як його називали, університету у Львові, у 1922—1925 рр. діяла Українська таємна висока політехнічна школа, створена на базі технічного відділу УТУ. У1928 р. Львівська греко-католицька семінарія була перетворена на Богословську

академію. Продовжувало свою діяльність Наукове товариство їм. Т.Шевченка, яке, незважаючи на брак коштів, видавало нау­кові праці, утримувало велику бібліотеку, три музеї і два дослідни­цькі інститути. Його членами були понад 200 науковців, серед яких літературознавці М.Возняк, В.Гнатюк, К.Студинський, історики

І.Крип’якевич, С.Томашівський, фольклорист і музикознавець Ф.Колесса, математик і фізик В.Левицький. Свідченням високого академічного статусу Товариства була згода на обрання дійсними членами НТШ таких всесвітньо відомих вчених, як фізики А.Ейн­штейн, М.Планк, А.Йоффе, математики Д .Гільберт, Ф.Клейн та ін.

Значних здобутків досяг український кооперативний рух, сут­ність якого визначалася гаслом «Спирайся на власні сили ». Вже в перші повоєнні роки було істотно розширено існуючу мережу спо­живчих, закупівельно-збутових, кредитних, виробничих коопера­тивів. Найбільші з них— «Маслосоюз», «Центробанк», «Народна торгівля» таін. розгорнули свої філії по всій Галичині (ка північно- західних українських землях кооперативний рух не набрав таких масштабів). Кооперація дала поштовх впровадженню нових спо­собів господарювання та техніки серед українського селянства, ство­рила умови для централізованого збуту сільськогосподарської про­дукції, в т. ч. й за кордоном, поклала край лихварській заборгова­ності галицького села, сприяла поступовому покращенню економіч­ного становища його мешканців. Об’єднуючи напередодні Другої світової війни лише в одній Галичині 4000 кооперативів із загаль­ною кількістю понад 700 тис. членів, український кооперативний рух успішно конкурував з польськими господарськими організаці­ями, хоча й зазнавав постійної дискримінації. Він забезпечив робо­тою бл. 15 тис. українців, насамперед ветеранів визвольних змагань та українську інтелігенцію, які в умовах польської окупації не мали можливості працевлаштуватися. Таким чином кооперативний рух не тільки сприяв розвитку економіки, а й став засобом економічно­го самозахисту та самоврядування західноукраїнського суспільства.

Важливим чинником визвольного руху галицьких українців була греко-католицька церква, національний характер якої оста­точно викристалізувався у міжвоєнне двадцятиліття. У цьому не­абияка заслуга її глави митрополита Андрея Шептицького — талановитого церковного і громадського діяча. Захищаючи інтереси пригнобленого люду, він використовував свій хист, авторитет, власні фінанси. Щороку утримував 40 бідних юнаків та дівчат, до­помагаючи їм здобути освіту. У Львові на власні кошти збудував се­редню школу, надавав матеріальну допомогу приватним школам. Митрополит Андрей був щедрим меценатом та добрим знавцем

українського мистецтва. Лише Церковному (згодом Національно­му) музею він у 1931 р. передав колекцію із 9880 предметів. Серед них — рукописи XV—XVIII ст., стародруки, архівні матеріали, іко­ни, твори живопису і графіки, речі культового призначення. Захо­дами А.Шептицького збудовано багато храмів та монастирів. На­передодні Другої світової війни в Західній Україні було 4400 цер­ков та каплиць греко-католицького обряду. Діяли Богословська академія, 5 духовних семінарій, 127 монастирів. Греко-католиць- ка церква мала також 9 друкованих періодичних видань.

Отже, «легальний сектор» українського визвольного руху, по суті, охоплював усі сфери національного життя — від виробництва сільськогосподарської продукції аж до витворення наукових і куль­турних цінностей. Завдяки цьому вдалося розбудувати, насампе­ред на східногалицьких теренах, сильне громадянське суспільство, яке перетворювалося на своєрідну «державу в державі». Українці, всупереч дискримінаційній політиці польської влади, зуміли не тільки зберегти попередні національні завоювання, але й до певної міри примножити їх.

Комуністичний рух

Якщо середні й заможні верстви західноукраїнського суспіль­ства орієнтувалися на партії та організації «легального сектору», то певна частина найбідніших прошарків населення пов’язувала свої надії з комуністичним рухом. Він, спекулюючи на злиднях, про­понував радикальне й швидке «вирішення» наболілих питань. Його головним виразником виступала утворена в 1919 р. організація, яка з 1923р. стала називатися Комуністичною партією Західної Украї­ни (КПЗУ). Вона була автономною частиною Польської компартії і діяла в підпіллі, намагаючись поєднати національні інтереси з комуністичними ідеями, поділяла погляди націонал-комуністів у Радянській Україні. Її програма декларувала боротьбу проти соці­альних та національних утисків, об’єднання Західної України з УСРР. Очолювали партію Й.Крілик, Р.Кузьма та ін.

Поширення комуністичного руху на західноукраїнських землях у 1920-ті роки зумовлювалося також₇ з одного боку, розчаруванням українців у політиці західних держав, які мовчки спостерігали за дискримінаційними діями польського уряду щодо національних меншин, а з іншого — успіхами «українізації» в УСРР. Зростало переконання, що на Сході постає У країнська держава, про яку сто­літтями мріяли покоління українського народу. Її підпорядко­ваність Москві та реалії комуністичного режиму здавалися на пер­

ший погляд несуттєвими. Відверто радянофільські позиції за­йняли навіть колишній диктатор ЗУНР Є.Петрушевич та впливо­ва частина керівництва УНДО. Чимало науковців і літераторів пуб­лікували свої праці у радянських виданнях, брали участь у роботі радянських наукових і освітніх установ. Деякі представники за­хідноукраїнськоїінтелігенції, зокрема С.Вітик, А. таІ.Крушельни- цькі, М.Лозинський, С.Рудницький, студенти, колишні старшини УСС і УГА поквапилися за Збруч, щоб і самим долучитися до будів­ництва цієї держави. Підчас комуністичних репресій 1930-х років майже всі вони загинули.

Поширення прорадянських настроїв сприяло проникненню КПЗУ до «легального сектору» українського громадсько-політич­ного життя. Зокрема, комуністи на певний час повністю перебрали у свої руки керівництво УСДП. Але найбільшим їхнім успіхом на цьому терені стало утворення в 1926 р. легального Українського се- лянсько-робітничого об’єднання— «Сельробу». Об’єднуючи голов­ним чином селянську бідноту, воно зайняло провідні позиції серед українських партій, особливо на північно-західних землях. Так, якщо на виборах 1928 р. УНДО здобуло 23 мандати, УСРП — 8, то різні осередки «Сельробу» одержали разом 13 місць у сеймі. Проте у 1932 р. польський уряд офіційно заборонив діяльність «Сельро­бу» , змусивши його, як і КПЗУ, перейти на нелегальне становище.

Комуністичний рух у Західній Україні залишався впливовою політичною силою, доки відбувалася «українізація» в УСРР. Зкін. 1920-х рр. почався його занепад. Під впливом звісток про приду­шення «українізації», колективізацію, масові репресії і штучний голодомор 1932—1933 рр. та частина населення, що стояла на ра- дянофільських позиціях, відвернулася від комуністів. Національно свідомі українці масово виходили з КПЗУ, у результаті чого її чисельність скоротилася з 4300 до 2600 членів, переважно поляків і євреїв. Поступово КПЗУ перетворювалася в партію тоталітарного типу, яка не допускала плюралізму думок у своїх лавах і поборювала всі інші політичні сили. Своєю боротьбою проти українських партій КПЗУ поставила себе за межі українського національного руху. Фактично, партія стала слухняним знаряддям сталінської політики в Західній Україні, хоча це не врятувало її від репресій (дійшло до того, що на черговому партійному з'їзді наприкін. 1934 р. з попе­реднього складу політбюро нікому було звітувати про роботу партії між з'їздами) та розпуску в 1938 р.

Український націоналізм

На відміну від комуністичного руху, який, за словами Я.Грица- ка, зазнав злету і падіння, український націоналізм у міжвоєнні роки переживав період невпинного піднесення. Це пояснювалося відсутністю будь-яких перспектив для українців у Польській дер­жаві добитися права на національне самовизначення парламент­ськими засобами та крахом радянофільських ілюзій, які певний час панували серед частини західноукраїнського суспільства. Націо­налізм був формою природного інстинкту української нації, як і будь-якої іншої, до самозбереження та самоповаги.

Організаційні витоки українського націоналізму були пов’язані з діяльністю Української військової організації (УВО), яка виник­ла 1920 р. у Празі. Ініціатором її створення стала група старшин УСС та УГА на чолі з Євгеном Коновальцем (1891-^1938), ко­лишнім командантом полку Січових стрільців у армії УНР. Голов­ною метою УВО була Українська самостійна соборна держава, здо­буття якої мало здійснитися загальнонаціональним повстанням українського народу проти окупантів. Для підготовки виступу Організація планувала відповідним чином впливати на настрої українців та поширювати дух непримеренності до загарбників. Її підпільна діяльність зводилась головним чином до індивідуально­го терору щодо представників окупаційної влади, дезорганізації ко­мунікацій, експропріації та знищення майна державних установ. Ці заходи, згідно з програмою УВО, мали стати не лише «засобом самооборони, але й агітації, яка дійде до всіх, своїх і чужих, без уваги на те, чи хочуть вони цього, чи ні». Першим терористичним актом УВО був невдалий замах колишнього старшини УГА Степа­на Федака 25 листопада 1921 р. на життя глави Польської держави Юзефа Пілсудського. Вчинок С.Федака, політичний процес над ним, як і наступні акції УВО (підпали садиб польських поміщиків, напади на установи поліції тощо), набули широкого розголосу в суспільстві, привернули увагу до «українського питання» далеко за межами Польщі, чого, власне, й добивалися ініціатори замаху.

Окрім УВО значний вплив на розвиток західноукраїнського су­спільства міжвоєнної доби мала діяльність головного ідеолога укра^- їнського інтегрального націоналізму Дмитра Донцова (1883 1973). Як активний учасник національно-визвольних змагань, він після їх поразки змушений був залишити Наддніпрянщину і пере­братися в 1922 р. до Львова, де займався політичною роботою та редагував «Літературно-науковий вісник». У своїх працях, основ­ними з яких були «Підстави нашої політики» (1921) та «Націо^- налізм» (1926), Д.Донцов обстоював т. зв. інтегральний надіо-

налізм, згідно з яким кожен націоналіст зобов’язаний був інтегру­вати (поєднати) всі свої помисли і вчинки зі справою розвитку на­ціонально-визвольної революції (інша назва інтегрального націо­налізму — чинний націоналізм — тобто такий, що ґрунтується на «чині» (дії)). Д.Донцов, піддав нищівній критиці дотеперішній український національний рух, причини поразки якого вбачав у захопленні провідних українських ідеологів — Драгоманова, Фран­ка, Грушевського— «універсальними» правдами, ідеалами вселюд­ського братерства й справедливості, демократією й балачками там, де потрібні були рішучі дії. Він відстоював зверхність колективно­го над індивідуальним, елітарного над масовим, національного над вселюдським. Нація оголошувалася абсолютною цінністю, аздобут- тя незалежної держави — головною метою. Щоб добитися цієї мети, потрібно було, на його думку, виховати з українця людину, яка б горіла фанатичною любов’ю до своєї нації, яка б у своїй одержимості позбулася моралі «міщанина-буржуа» й визнавала моральним і етичним тільки те, що зміцнює силу нації та забезпечує її зростан­ня. Наголос робився на волю, на сильну особистість, на «єдину організацію» з «єдиним вождем», на роль «ініціативної меншості», яка є рушійною силою історії, та на її «творче насильство» над «не- усвідомлєними» масами. Неабияке місце в ідеології інтегрального націоналізму відводилося плеканню культу боротьби, самопожерт­ви та національного героїзму. Старе націоналістичне гасло «Украї­на для українців» поступово витіснялося новим — «українці для України».

Без сумніву, ідеологія інтегрального націоналізму Д.Донцова містила елементи авторитаризму та тоталітаризму, у деяких аспек­тах була близькою до фашистської. Але в 1920-х роках такі тен­денції поширилися в усій Європі. До 1929 р. авторитарні режими усталилися в Албанії, Італії, Литві, Польщі, Португалії, СРСР, Угорщині, Югославії, а наприкінці міжвоєнного періоду, по суті, єдиними демократичними країнами в Європі залишалися тільки Англія і Франція. Виходячи з цього, радикалізація поглядів націо­нально упосліджених українців видається явищем закономірним й історично виправданим.

Нелегальна революційна діяльність УВО й твори Д.Донцова дали поштовх до формування й об ’єднання численних молодіжних націоналістичних груп як у Західній Україні, так і за її межами. Основним постачальником кадрів для них були університети, де на­вчалася українська молодь — у Львові, Празі, Подєбрадах. Протя­гом 1927—1928 рр. відбулося злиття УВО й націоналістичних сту­дентських організацій — «Союзу української націоналістичної молоді», «Легії українських націоналістів» та «Групи української

національної молоді» _т які наприкін. січня — на поч. лютого 1929 р. на установчому конгресі у Відні проголосили утворення Організації українських націоналістів (ОУН). Головою Проводу українських націоналістів (ПУН) обрали Є.Коновальця, дотеперішнього керів­ника УВО. Головною метою ОУН проголошувалося встановлення незалежної соборної національної держави на всій українській ет­нічній території. Реалізувати мету планувалося шляхом націо­нальної революції та встановлення диктатури, яка б витіснила оку­паційну владу та запровадила уряд, що представляв би всі регіони та соціальні групи України. Домінуючою силою українського су­спільства мала стати ОУН, яка відкидала будь-який партійний чи класовий поділ і представляла себе як рух, а не партію. Економіка майбутньої держави мала поєднувати як приватну, так і націо­налізовану та кооперативну форми власності.

Євген Коновалець та його оточення різко засуджували центри­стські західноукраїнські партії за «угодовство», оскільки тракту­вали їхню участь з 1928 р. у виборах як фактичне визнання поль­ської окупації краю. Альтернативою «угодовцям» мала стати ОУН, котру вони хотіли бачити легальною масовою політичною орга­нізацією, яка, відкидаючи співпрацю з окупаційною владою, діяла б у частковій згоді з чинним польським законодавством. По суті, йшлося про те, щоб створити до нелегальної УВО, яка й надалі мала зберігати свою організаційну самобутність, легальну надбудову у вигляді ОУН. Однак проти такої концепції виступило молодіжне націоналістичне середовище, яке вбачало в кожному легальному акті ознаки національної зради. Організувавши на поч. 1930-х років у Галичині хвилю терористичних актів, воно викликало репресії з боку польської влади, загнавши тим самим український націоналі­стичний рух у підпілля, та змусило ПУН, очолюванийЄ.Коноваль- цем, відмовитися від своїх первісних намірів, оскільки ОУН пов­ністю перебрала функції УВО. Як наслідок, остання, втративши сенс свого окремого існування, злилася з ОУН.

У своїй політичній діяльності ОУН дотримувалася тактики «перманентної революції», яка передбачала регулярні збройні акції проти окупантів. Такі дії поряд із каральними заходами польської влади мали довести українське суспільство до стану постійного революційного кипіння, яке у відповідний момент переросло б у всенародне повстання. Одне з націоналістичних ви­дань у 1930 р. зазначало: «Шляхом індивідуального терору та ок­ремих масових виступів ми захопимо широкі верстви населення ідеєю визволення і залучимо їх у ряди революціонерів... Тільки без­перервно вдаючись до нових акцій, ми зможемо підтримати і роз­винути постійний дух протесту проти властей та зберегти ненависть

до ворога і прагнення остаточної відплати. Люди не звикають до своїх кайданів, не призвичаюються жити у ворожому суспільстві». Крім того, численні терористичні акти, експропріації майна, дивер­сії мали привернути увагу міжнародної громадськості до «україн­ського питання», стримати приплив польських колоністів, попов­нити кошти для революційної діяльності.

Активність ОУН на західноукраїнських землях значно зросла після того, як із червня 1933 р. крайовий провід очолив енергійний і рішучий Степан Бандера (1909—1959). Він підготував два резо­нансні політичні вбивства, щоб помститися за наругу над україн­ським народом: 22 жовтня 1933 р. було застрелено аташе радян­ського консульства у Львові О.Майлова, як представника кому­ністичного режиму, котрий організував колективізацію і голодо- моруРадянськійУкраїні, а 15червня 1934 р.—міністра внутрішніх справ Польщі Б.Пєрацького, відповідальногозапроведення «паци­фікації».

Проте свій терор націоналісти спрямовували не лише проти пред­ставників окупаційної влади, а й проти тих українців, що не поділя­ли їх ідеології та політики, виступали за нормалізацію відносин з польським урядом. Всього за 1921—1939 рр. націоналістичне підпіл­ля, за даними дослідників, здійснило 63 замахи. їхніми жертвами стали 25 поляків, 1 росіянин і 1 єврей; більшість— 36 — були укра­їнцями. Серед вбитих був і директор української гімназії у Львові Іван Бабій, якого звинуватили у співробітництві з польською поліцією. Вбивство І. Бабія, здійснене 25 липня 1934 р., викликало хвилю обу­рення в українському суспільстві і стало приводом до звинувачення ОУН: батьки дорікали їй за залучення недос відчених підлітків до не­безпечної діяльності, яка нерідко приводила до трагічних наслідків; громадські, культурно-освітні та молодіжні організації—за прагнен­ня домінувати над ними; політичні партії — за те, що інтегральні на­ціоналісти своїми діями давали урядові привід для обмеження ле­гальної діяльності українців. « Аморальність » ОУН гостро засудив і митрополит А.Шептицький, який в окремому пасторському листі заявив, що її діяльність не підриває влади Польської держави, а лише накликає нові репресії на українське суспільство.

Боротьба з польськими загарбниками давалася дорогим коштом і для самих оунівців, на яких у випадку невдачі чекали репресії. Чимало їх перебували в тюрмах, окремі, якЮ.Головінський, В.Бі- лас, Д.Данилишин, загинули в сутичках з поліцією чи були стра­чені властями. Особливо великого розмаху набрала каральна акція після вбивства Б.Пєрацького, у результаті якої було заарештовано практично весь крайовий провід ОУН у Галичині на чолі з С.Банде- рою. Але мужня поведінка останнього на судовому процесі справи­

ла великий моральний вплив на західних українців, здобула йому

широку популярність. У 1936 р. С.Бандеру та його соратників

М. Лебедя і Я.Карпинця було засуджено до смертної кари, яку зго­дом замінено на довічне ув’язнення. (Після розвалу Польської держави у вересні 1939р. вони, як й інші націоналісти, були звіль­нені з т юрми.)

Ідеологія інтегрального націоналізму, яку сповідувала ОУН, сформувала політичний світогляд цілого покоління західних укра­їнців. За приблизними підрахунками, напередодні Другої світової війни Організація налічувала бл. 20 тис. чол. Проте її вплив охоп­лював набагато більше українців. Властивий організації дух са­мовідданості, що доходив до фанатичної самопосвяти національній справі, привертав зростаючі симпатії молоді. До цього додавала­ся активна пропаганда діяльності ОУН її легальними й підпільними виданнями— «РозбудоваНації», «Сурма», «Юнак», «Націоналіст» та ін. Як наслідок, майже в кожному вищому та середньому на­вчальному закладі в Польщі й за кордоном, де навчалися західні українці, були осередки ОУН. Звідси ідеї інтегрального націоналі­зму розносилися до найдальших закутків Західної України.

Зростаючі сила й авторитет ОУН стурбували навіть комуністич­ний режим у СРСР, який організував вбивство Є.Коновальця в Роттердамі у 1938 р. Смерть досвідченого й загальновизнаного про­відника призвела до розколу в націоналістичному русі, виявивши значні розбіжності між, з одного боку, членами ПУП, що прожива­ли за кордоном, а з іншого — кадрами ОУН, які перебували на захід­ноукраїнських землях. Перші, зокрема Д.Андрієвський, О.Сеник, М.Сціборський, Р.Сушко, старші за віком і досвідченіші, виявля­ли схильність до консерватизму і зосереджували головну увагу на тому, щоб добитися допомоги іноземних держав, особливо Німеч­чини. Другі, якС.Бандера, М.Лебедь, Я.Стецько, І.Климів, М.Кли- мишин, Р.Шухевич та ін., несли на собі головний тягар п дпільної боротьби і через свою молодість та недосвідченість некритично сприймали авторитарні ідеї і методи, відкидали будь-які компромі­си з окупаційною владою, з презирством ставилися до поміркова­ності своїх провідників за кордоном. До певної міри це був конфлікт поколінь, який так і не вдалося розв’язати.

Спроби «нормалізації»

Наростання українсько-польського протистояння викликало тривогу серед поміркованих діячів з обох боків. Було зрозуміло, що чимдалі польський уряд відходитиме від демократії, нагнітатиме судову й поліційну сваволю, тим більше радикалізуватиметься ук^­

раїнський рух. Ініціатором компромісу з українського боку стало УНДО, яке до такого кроку в значній мірі підштовхував україн­ський кооперативний рух, що для ефективної діяльності потребу­вав політичної стабільності. Переговори з польськими урядовими колами закінчилися в 1935 р. компромісом, відомим як «нормалі­зація» . За спільною домовленістю, уряд узяв на себе зобов’язання припинити антиукраїнську політику, а керівництво УНДО за це по­обіцяло йому свою підтримку. Незабаром з’явилися й перші резуль­тати. Так, хоча під час виборів у вересні 1935 р. від УНДО було об­рано лише 13 депутатів і 4 сенатори, його лідер Василь Мудрий став віце-маршал ком сейму. Українські депутати голосували за бюджет, а польський уряд натомість звільнив більшість українських ув’яз­нених у Березі Картузькій і підготував проект закону про амністію політичних в’язнів. Деякі українські господарчі установи отримали урядові кредити.

Однак «нормалізація» не принесла очікуваних результатів, ос­кільки була лише тактичною угодою між двома елітами, широкий загал — як український, так і польський, що стояв за ними, її не підтримав. В українському суспільстві надто глибоко була вкорі­нена недовіра до поляків, щоб йти на порозуміння з ними. Поляки ж, у свою чергу, особливо військові, також не прагнули до компро­місу з українцями. Як наслідок, восени 1938 р. вздовж польсько- радянського кордону прокотилася друга х виля антиукраїнських по­громів під гаслом «зміцнення польськості на кресах». Це засвідчи­ло остаточний крах політики «нормалізації», спрямованої на ле­гальне вирішення «українського питання». Воно чекало остаточ­ного свого розв’язання у світовій війні, яка стрімко насувалася.