15.2. Встановлення фашистського окупаційного режиму та народний опір йому

18 грудня 1940 р. Генеральний штаб Збройних сил Німеччини завершив розробку плану «Барбаросса», що передбачав напад на Радянський Союз.

Україна в планах Німеччини

Немаловажне місце у своїх планах німецьке командування від­водило здобуттю у якнайкоротші терміни України з її родючими землями й величезними сировинними ресурсами. «Якщо ми хоче­мо володарювати в світі, то спершу повинні перемогти Росію», — безперестанку повторював А.Гітлер. І у своєму задумі особливу роль відводив Україні. «Якби Урал з його незліченними сировинними багатствами, Сибір з його лісами і Україна з неозорими полями ста­ли власністю Німеччини, німці назавжди забули б, що таке злидні», — заявив він на з’їзді нацистської партії в 1936 р. Про винятково важливе місце України в завойовницьких планах нацистів фюрер підтвердив перед початком Другої світової в йни: «Все, що я роб­лю, спрямовано проти Росії. Мені потрібна Україна!»

У переддень нападу на СРСР, 21 червня 1941 р., А.Гітлер довір­чо писав італійському лідеру Б.Муссоліні: «Перш за все я сподіва­юся, що нам вдасться забезпечити на тривалий час спільну продо­вольчу базу в Україні. Ця країна стане основним поставником тих ресурсів, які нам знадобляться в майбутньому».

Тепер точно встановлено, що відразу ж після підписання радян­сько-німецького пакту про ненапад А.Гітлер доручив розробити нові принципи німецької політики на Сході. 16 вересня 1942 р. вони були схвалені фюрером. «Ми завоювали неосяжні території на Сході з тим, — говорилося там, — щоб закріпитися тут на тисячоліття. Конкретно це означає: після перемоги німецької зброї на просто­рах від Карпат до Волги має розквітнути нова арійська імперія... Звичайно, програма перебудови світу такого грандіозного розмаху вимагатиме не лише гігантських фізичних зусиль, а насамперед — граничної твердості духу. Саме тому не міністерським чиновникам, а білявим бестіям із чорного корпусу СС фюрер довірив створення передумов великого переселення нордичної раси — вивільнення життєвого простору. Отож найвищим обов’язком кожного з нас на Сході віднині буде масове знелюднення завойованих територій. Ви

повинні убивати якомога більше й ефективніше винищувати ту­тешніх унтерменшів!»

Згодом фашисти прийняли конкретне рішення: для знелюднен- ня територій до Уральського хребта в найстисліші строки знищити та депортувати в Сибір понад ЗО мли населення Польщі та європей­ської частини СРСР.

Початок радянсько-німецької війни

22 червня 1941 р. о 4-й год. ранку Німеччина напала на СРСР (разом з нею у війну вступили її союзники: Італія, Румунія, Сло­ваччина, Угорщина і Фінляндія). Її армія наступала у трьох напрям­ках: група «Північ» — на Ленінград, група «Центр» — на Мінськ і Смоленськ (з Москвою як подальшою ціллю), група «Південь» — на Житомир і Київ. На українському відтинку фронту радянсько- німецьке воєнне співвідношення було таким: у людях — 1:1,4, ар­тилерії — 1,3:1, танках — 4,9:1, літаках — 2,4:1. Проте навіть за цих порівняно сприятливих обставин зупинити німців на радянсь­кому кордоні не вдалося. їх просування полегшувалося тим, що старі укріплені райони — т. зв. лінію Сталіна — у зв’язку з перене­сенням після 1939 р. кордонів, ліквідували, а нову— «лінію Моло­това» — не закінчили. За перші три тижні війни Червона армія втра­тила 850 тис. чол., 3,5 тис. літаків, 6 тис. танків, 9,5 тис. гармат (німецькі бойові втрати в живій силі були в 10разів меншими).

Такий перебіг подій настільки приголомшив радянське керів­ництво, що, як стверджують дослідники, у липні 1941 р. Й.Сталін, Л.Берія і В.Молотов обговорювали питання про капітуляцію Ра­дянського Союзу перед фашистською Німеччиною, погоджуючись віддати Гітлеру Прибалтику, Молдавію, значну частину України, Білорусії. Проте болгарський посол, через якого вони намагалися зв’язатися з Гітлером, відмовився бути посередником у цій сумнів­ній справі.

Згідно з військовою доктриною, СРСР готувався воювати на чужій території, тому більше половини радянських запасів: зброї, боєприпасів, обмундирування, техніки, пального — було складова­но поблизу кордону (згадуваний вже В.Суворов мотивує це підго- товкоюСталіна до нападу на Німеччину, який мав статися 15 лип­ня 1941 р.). У результаті, за перший тиждень війни ЗО % всіх за­пасів боєприпасів, 5,4 із 7,6 млн гвинтівок, 191 із 240 тис. кулеметів, 50 % всіх запасів пального і продфуражу було або знищено, або за­хоплено противником.

До кін. 1941 р. ворог окупував майже всю Україну (за винят­ком східних районів Харківської, Сталінської та Ворошилов-

градськоїобластей,). Слабко підготовлена та погано озброєна Чер­вона армія не витримувала натиску німецького війська. Приклади серйозного спротиву фашистам були нечисленними. У перші дні на­ступу німецькі частини наразилися на відчайдушний опір на лінії Луцька — Бродів — Рівного — Дубни, де з 23 по 29 червня 1941 р. велися перші на Східному фронті танкові бої. Незважаючи на на­стирливі атаки, протягом 5 днів стримувала наступ ворога 41-їда стрілецька дивізія у районі Рави-Руської. Значний героїзм прояви­ли й кинуті напризволяще оборонці прикордонних застав у Сокалі, Перемишлі, Володимирі- Волинському. Але, як правило, фашисти зосереджували у ключових точках потужні сили і за рахунок цього без якихось ускладнень проривали радянську оборону.

У зв’язку з нестачею зброї та боєприпасів, втрачених через не­далекоглядну політику вищого державного керівництва, склалася ситуація, коли, за словами історика В.Короля, гвинтівкою у пер­ших боях був озброєний лише один з трьох червоноармійців, а інко­ли один — з п’яти. До того ж, солдатам на один день активних боїв видавали тільки півтори обойми патронів, по одній кулеметній стрічці, по чотири снаряди на гармату, чого було недостатньо навіть для відбиття однієї атаки ворога. В результаті багато підрозділів і частин Червоної армії потрапляли в оточення, а тому, як правило, змушені були гинути або здаватися у ворожий полон. Зокрема, на українській території сталося найбільше з усіх відомих воєнній історії оточень, коли у сер. вересня 1941 р. під Києвом німецькі війська взяли в кільце 660 тис. чол., у т. ч. 60 тис. командирів, Південно-Західного фронту. Одною з причин катастрофи став на­каз Сталіна, що вимагав «за будь-яку ціну» утримувати Київ і забо­ронив військам фронту відступити на лівий берег Дніпра. З оточен­ня зуміли вирватися лише окремі загони. Командувач фронтом М.Кирпоноста група генералів загинули. Подібної поразки Черво­на армія зазнала наприкін. травня 1942 р. під Харковом, коли в німецький полон потрапили 240 тис. чол.

22 липня 1942 р., після захоплення німцями м. Свердловська на Ворошиловградщині (нині Луганщина), вся українська терито­рія була остаточно окупована. Втрати Червоної армії тільки вби­тими і полоненими склали бл. 5 млн чол., тоді як втрати німців трохи більше 250 тис. Від радянської кадрової армії на той час за­лишилося всього 8 %. Очевидно, що якби територія СРСР обмежу­валася лише її європейською частиною, то його поразка у 1941 р- була б неминучою. Але Радянському Союзові, як влучно помітив Я.Грицак, пощастило на природних союзників. По-перше його ря­тували великі простори — Червоній армії було куди відступати. На­явність великого тилу у східній частині СРСР дозволила, до того ж,

евакуювати туди військове виробництво. По-друге, радянське ке­рівництво скористалося з величезного людського потенціалу, який, як гарматне м’ясо, кидали під наступаючі німецькі танки. Та й, зрештою, зимою 1941/42 рр. допомогли тріскучі морози.

Причини перших поразок

У значній мірі перші поразки Червоної армії були зумовлені злочинною політикою комуністичного режиму напередодні війни. Серед багатьох її компонентів виділимо два. Передусім — це реп­ресії в армії. Протягом, головним чином, 1937—1938 рр. із 733 ви­щих командирів і політпрацівників — 579 було знищено. Із 5 мар­шалів розстріляно 3, з 10 командармів 2-го рангу — всі 10, з 57 ком­корів — 50, із 186 комдивів — 154. Було репресовано або звільнено з армії 91 % командирів полків та їхніх заступників. Усього ка­ральні органи репресували понад 47 тис. офіцерів і 1800 генералів (з названої кількості і/3 припадала па Київський військовий ок­руг). Загальна кількість репресованих по Наркомату оборони з 1937 по 1939 р. складала 3,5—4 млн осіб. У результаті на поч. 1941 р. лише 7 % командно-начальницького складу мали вищу освіту, а 37 % взагалі не мали відповідної освіти. На таке становище не міг не звернути уваги А.Гітлер. Напередодні війни на одній з військових нарад він заявив: «Червона армія обезголовлена. 80 % командних кадрів знищено. Вона послаблена, як ніколи. Це основний фактор мого рішення. Потрібно воювати, доки кадри не виросли знову».

Другим фактором, котрий став безпосередньою причиною пора­зок Червоної армії на першому етапі війни, була якась диявольсь­ка самовпевненість Й.Сталіна, що його союзник А.Гітлер у 1941 р. на Радянський Союз не нападе (ця безпечність згодом вилилася у мільйони людських жертв). Хоча підстав для такого оптимізму не було жодних. Свідченням агресивних намірів були постійні пору­шення німцями радянського кордону. З жовтня 1940р. по Ючерв- ня 1941 р. з боку Німеччини було здійснено 185 порушень кордону літаками, в т. ч. тільки за травень і 10 днів червня — 91 порушен­ня. Причому в ряді випадків літаки пролітали над радянською те­риторією до 100 і більше км. З 1 січня по 10 червня 1941 р. на кор­доні з Німеччиною було затримало 2080 порушників, з них було ви­крито 183 німецьких агенти. Але замість того, щоб відповідним чи­ном відреагувати, Сталін напередодні війни пішов на безпреце­дентні поступки Гітлеру. Він дозволив німцям розшукувати на ра­дянській території могили солдатів, що загинули в роки Першої світової війни. І от німецькі «слідопити» під виглядом пошуку мо­гил вели розвідку місцевості... в найближчому тилу радянських

військ! (До речі, після розгрому Німеччини, на допиті, фельдмар­шал Кейтель на питання радянського слідчого, які, на думку Кейтеля, були головні заслуги німецької розвідки перед війною, відповів: «Найпозитивніїиим було те, іцо німецька розвідка дала повну і точну картину розташування всіх радянських військ пе­ред початком воєнних дій у всіх прикордонних округах...»)

Цікаво, що до останнього моменту — 3 год. ранку 22 червня

1941 р. — радянські ешелони і кораблі з хлібом, рудою та іншими товарами, згідно з договором, регулярно відправлялися в Німеччи­ну. Хоч остання ще з поч. 1941 р. припинила звороти і поставки, особ­ливо машин і верстатів. А напередодні фашистського нападу — 20— 21 червня — всі німецькі кораблі, котрі перебували у радянських портах, терміново, навіть недовантажені, знялися з якорів і зали­шили територіальні води СРСР.

Подібне безглуздя Й.Сталіна видається ще злочиннішим на тлі того, що про агресивні наміри Німеччини проти СРСР знали як у Москві, так і за кордоном. Конкретні дані про підготовку німців і їхніх союзників до війни радянські органи держбезпеки почали от­римувати з листопада 1940 р. Аз квітня 1941 р. така інформація, в т. ч. і про конкретну дату німецького нападу, надходила майже з 40 точок земної кулі й мало не щодня. Зокрема, радянський розвід­ник у Японії Р.Зорге повідомив точне число агресії за тиждень до неї. ПеребЬкчики з німецької сторони за кілька діб до нападу по­відомляли не тільки день, а й навіть годину. Таким чином, радян­ське керівництво мало більш, ніж достатньо надійної інформації про воєнну загрозу. Та вся вона відкидалась як дезінформуюча, оскіль­ки « великий вождь » виключа в саму можливість того, що Гітлер на­важиться розпочати війну проти СРСР до того, як розгромить Анг­лію. Виходячи з цього, Сталін був переконаним, що розвідці віри­ти не молена. Тому з 1936 по 1940 р. були репресовані 5 начальників Головного розвідувального управління.

Вельми промовистим фактом у цьому випадку є доповідна за­писка Л.Берії Й Сталіну від 21 червня 1941 р.: «...Я, — зазначав Берія, — знову наполягаю на відкликанні і покаранні нашого по­сла в Берліні Деканозова, який як і раніше бомбардує мене «дезою» про те, що нібито Гітлером готується напад на СРСР. Він повідо­мив, що цей «напад» почнеться завтра. Те ж радирував і генерал- лейтенант В.І.Тупиков, військовий аташе в Берліні. Цей тупий генерал стверджує, посилаючись на всю берлінську агентуру, що три групи армій вермахту (назва збройних сил Німеччини в 1935- 1945рр. — Авт.) будуть наступати на Москву, Ленінград і Київ. Але яі мої люди, Йосифе Віссаріоновичу, твердо пам'ятаємо Вашу

мудру настанову: в 1941 р. Гітлер на нас не нападе!..» Наголоси­мо, що все це відбувалося за кілька годин до фашистської агресії.

Відповідальність за всі свої злочинні прорахунки напередодні війни більшовицьке керівництво переклало на плечі рядового сол­дата. 16 серпня 1941 р. з’явився вкрай жорстокий наказ № 270, згідно з яким з військ НКВС і держбезпеки створювалися т. зв. загороджувальні загони. Вони розташовувалися позаду бойових частин і, у випадку вимушеного відступу, але без наказу Ставки Верховного Головнокомандувача, відкривали вогонь по своїх же бійцях. Водночас, згідно з наказом, формувалися штрафні роти (від 150 до 200 чол. у кожній), куди посилали «нестійких» солдатів і молодших командирів. Звільнити зі штрафної роти могла лише смерть чи важке поранення. Бійців штрафних рот називали « смер­ти иками» , бо майже всі вони гинули.

28 липня 1942 р., коли німці проривалися до Сталінграда та Головного Кавказького хребта, Сталін підписав ще один наказ — № 227, в якому далі розвивалися положення попереднього наказу. До штрафних рот для рядового й сержантського складу додавалися штрафні батальйони (по 800 чол.) для офіцерів — від молодшого лейтенанта до полковника. «Ні кроку назад без наказу вищого ко­мандування, — говорилося в наказі. — Панікери і боягузи повинні знищуватися на місці».

Важко не погодитися з думкою відомого воєнного історикаМ.Ко­валя, що з одного боку, в умовах загальної розгубленості й сум’ят­тя подібні суворі накази були необхідні. А з іншого — підкріплені правом розстрілу «в несудовому порядку», карною відповідальні­стю близьких родичів т. зв. «винуватців» та іншими заходами, вони сковували ініціативу командирів і нерідко прирікали на безплідну загибель цілі з’єднання, які з ходу кидалися в бій з боєкомплектом 4—5 снарядів на одну гармату, коли навіть гвинтівки мали не всі бійці і їсти не було чого. Полки зникали разом зі штабами. За 3—4 дні боїв дивізія гинула.

«Не забуду поки й житиму, — згадував письменник Анатолій Дімаров, — одну таку атаку взимку 43-го, вже коли наші війська визволяли Донбас. Німець засів за цегляними мурами металургій­ного комбінату, понад водосховищем, і полковник та його комісар не придумали нічого кращого, як кинути в атаку кілька сот ново­бранців, яких не встигли ще й обмундирувати та як слід озброїти. Вони висипали на лід водосховища величезним натовпом, і німці, підпустивши їх майже впритул, викосили до ноги. Вся крига ста­ла криваво-чорною від трупів».

Інший учасник бойових дій, що побував у схожій ситуації, пи­сав: «Ввечері нас вишикували в лісі, видали нові гвинтівки, ще з

заводською змазкою.., і сказали, що завтра буде бій. Ніхто з гвин­тівок не стріляв, не мав поняття про чистку зброї. Ранком пішли в бій. Гвинтівки не стріляли. А німці вели щільний вогонь з куле­метів. Крики, мат, прокляття. Покосило нас немало. Командир дивізії був упертий і дурний, гнав батальйон за батальйоном...»

Нацистська окупація

Окупувавши Україну, фашисти встановили на її території ре­жим кривавого терору у вигляді сумнозвісного «нового порядку». Мета нацистів зводилася до насильницького пограбування завойо­ваних територій, максимального очищення їх від корінного насе­лення та запровадження для решти системи жорстокої позаеко­номічної експлуатації. У планах німецької колонізації визначало­ся: «Україна — найплодючіша область Європи. Її завдання — по­стачати продукти харчування та сировину новій Європі. Ажити на українській зем лі повинні тільки люди німецької арійської крові».

Відповідно до цього, новоявлені колоністи прагнули витравити національну свідомість українців, а тому вдалися до розчленуван­ня України як історично-географічної та політичної цілісності. Як відомо, Закарпаття ще у березні 1939 р. було передано німецькій союзниці — Угорщині. Буковина, Ізмаїльщината «Трансністрія» — Одеська, південні райони Вінницької та західні райони Миколаїв­ської областей були приєднані до іншої союзниці Німеччини — Ру­мунії. Галицькі області — Дрогобицька, Львівська, Станіславська та Тернопільська як «дистрикт Галичина» були включені до Гене­рал-губернаторства, створеного на території окупованої Польщі. З більшої частини українських земель було утворено т. зв. Рейхско- місаріат Україна зі столицею у Рівному. Донбас і Слобожанщина передавались у підпорядкування фронтового військового команду­вання. Всі частини розділеної України були ізольовані одна від одної, спілкування між ними заборонялося.

На чолі Рейхскомісаріату Гітлер поставив безжального і жор­стокого Е.Коха, україноненависницька політика котрого не знала меж. « Якщо я знайду українця, гідного сісти за один стіл зі мною, — заявляв цей фанатичний расист, — я звелю його негайно розстрі­ляти» . На нараді окупаційних чиновників у Рівному він так сфор­мулював цілі Німеччини щодо України: «Мета нашої роботи — при­мусити українц в працювати на Німеччину, а не ощасливити цей народ. Україна повинна постачати те, чого немає у Німеччини. Цю роботу слід проводити, не рахуючись із втратами». Подібне твер­дження відповідало ідеологічним засадам міністра окупованих східних територій А.Розенберга, який заявляв: «Розмноження сло-

в’ян небажане... Освіта небезпечна. Цілком достатньо, якщо вони навчаться рахувати до 100... Кожна осв ченалюдина — це наш май­бутній ворог...» Свою «турботу» про українців висловлював і сам фюрер: «Знання сигналів дорожнього руху їм буде достатньо... Під свободою українці розуміють, що вони будуть митися тільки один раз на місяць замість двох разів».

Гітлерівці запровадили в Україні нещадний геноцид проти міс­цевого населення. Тут виявлено майже 300 місць масових страт населення, 180 концтаборів смерті, 50 гетто, де фашисти заморду­вали 5264 тис. чол. мирного населення (причому євреїв і циган май­же поголовно) та військовополонених. До Німеччини вивезено на каторжні роботи 2400 тис. осіб, передусім молоді. Значна частина їх загинула на чужині від виснаження, хвороб, травматизму.

У березні 1943 р. гітлерівські карателі дощенту спалили район­ний центр Корюківку на Чернігівщині, поклавши у вогняну моги­лу 7 тис. жителів, головним чином старих, жінок, дітей. Цей факт зазначався комісією, що готувала матеріал про згаданий злочин до Нюрнберзького процесу, як найбільше масове знищення мирних жителів на окупованих територіях за увесь період Другої світової війни.

Під час війни німці з властивою їм педантичністю і скурпульоз- ністю здійснювали пограбування України, вивозячи з неї марга­нець, руду, вугілля, шкіру, целюлозу, будівельні матеріали, про­мислове устаткування, культурні цінності, худобу, зерно, м’ясо, олію, масло, цукор, лікарські трави і навіть чорнозем та викопані фруктові дерева. Промислові підприємства, які залишилися неушко- дженими, німецька адміністрація оголосила власністю Німеччини і нещадно експлуатувала. Цікаво, що здійснюваний фашистами еко­номічний визиск де в чому нагадував господарювання комуністів, зокрема, було збережено колгоспну систему разом з трудоднями й адміністративним апаратом. Тим самим радянські колгоспи й рад­госпи визнавалися найефективнішим способом викачування з міс­цевого населення хліба і продовольства.

Рух опору

«Новий порядок», запроваджений фашистами в Україні, не міг не викликати опору місцевого населення, хоч спочатку частина українців, передусім західних, налякана комуністичними репресія­ми 1939—1941 рр., зустрічала німецьке військо як визволителів. Багатьом Німеччина видавалася єдиною зовнішньою силою, яка могла змінити статус України в Європі й допомогти їй у боротьбі проти більшовизму.

Хоча німці не давали ніяких обіцянок, національно свідомі укра­їнці сподівалися на відновлення української державності. Найбіль­шу активність виявили діячі обох течій Організації українських на­ціоналістів. Ще до приходу німців у багатьох містах були створені українські органи державної влади. Подекуди такі органи управлін­ня виникали безпосередньо і після прибуття німецької армії. У ре­зультаті співпраці між німцями та ОУН ще перед радянсько-німець­кою війною було створено дві військові частини під кодовими назва­ми «Нахтігаль » і «Ропанд». У них було бл. бООсолдатів-українців. Німці збиралися використати їх для своєї загарбницької мети, а ОУН сподівалася, що вони стануть зародком майбутнього україн­ського війська.

ЗО червня 1941 р. у Львові ОУН(Б) організувала Українські на­ціональні збори, які без погодження з німцями проголосили Акт відновлення Української держави та сформували уряд — Україн­ське державне правління на чолі з Ярославом Стецьком. У всьому краї відбувалися збори, маніфестації українців на підтримку віднов­лення української державності. Проте реакція німців на таке «са­моуправство» була негативною. Вже напоч. липня 1941 р. вони за­боронили діяльність Правління, заарештували його голову Я.Оте­цька, а також С.Бандеру та інших українських діячів. Від них ви­магали відкликати Акт ЗО червня 1941 р. Однак ніхто не виявив слабкодухості- Зокрема Степан Бандера наголосив, що, віддаючи накази, «не спирався на жодні німецькі органи влади й ні на жодні угоди з німецькою владою, а тільки на мандат, який мав від укра­їнців». У відповідь фашисти кинули С.Бандеру, Я.Стецька та де­яких інших провідних членів націоналістичного руху до концент­раційного табору Заксенгаузен, де вони перебували майже до кінця війни. Вся мережа бандерівських організацій, керівництво якою перебрав Микола Лебедь, змушена була перейти в підпілля.

Восени 1941 р. нацисти знову завдали репресивного удару по ОУН. Зокрема у вересні було заарештовано бл. 2 тис. та розстріля­но кілька сотень членів бандерівських «по хід них груп». їх завдан­ням було, рухаючись вслід за фронтовими німецькими частинами, пропагувати по містах і селах ідею самостійності України, органі­зовувати цивільну адміністрацію, розгортати мережі оунівського підпілля. Десь через два місяці гестапо накинулося вже на ОУН(М), розстрілявши понад 40 провідних членів цієї організації, серед них відому поетесу Олену Телігу. В той же час німецька влада видала наказ про арешти й таємні страти без суду бандерівців.

В умовах жорстокого окупаційного режиму, зневаги національ­них прагнень українського народу, повного його безправ’я, нещад­ної експлуатації і грабежу ОУН кинула клич до самооборонної бо­

ротьби як єдиного шляху збереження й захисту народу. Вже у 1942 р. низи вимагали переходу до загального збройного опору. Осередка­ми такого спротиву на перших порах стали Волинь і Полісся. Тут від початку війни діяли партизанські відділи «Поліської Січі» під проводом Тараса Бульби-Боровця. Тут же, на Волині, були сформо­вані партизансько-військові частини обох ОУН. У результаті об’єд­нання всіх цих розрізнених військових формувань у жовтні 1942 р. була створена Українська повстанська армія (УПА). Вона стала грізною військовою силою, яка повела боротьбу як проти німець­ких загарбників, так і проти радянських партизанських формувань, оскільки вони представляли комуністичний режим на окупованих територіях і своїми діями накликали фашистські репресії проти мирного населення. Влітку 1943 р. УПАздійснила низку успішних боїв з окупаційними військами, внаслідок яких ворог, незважаю­чи на підтримку авіації й танків, втратив вбитими і пораненими бл. 3000 солдатів і офіцерів. 47 боїв проти німців і 54 бої проти радян­ських партизанів було також проведено у жовтні—листопаді того ж року. На звільнених від фашистів територіях, зокрема на Волині, УПА формувала українське державне управління, яке впроваджу­вало місцеве самоврядування, вирішувало земельне питання, ство­рювало грошову систему, школи тощо.

Крім фашистів та радянських партизан, українські повстанці змушені були вести тривалу боротьбу проти польської Армії крайо­вої (АК), підпорядкованої польському уряду в Лондоні. Її основне завдання полягало в тому, щоб до приходу радянських військ взя­ти під свій контроль західноукраїнські землі, втрачені Польщею у 1939 р. Реалізовуючи ці задуми, АК супроводжувала їх терорис­тичними акціями проти мирного українського населення, зокре­ма лише на Холмщині протягом 1943—1944 рр. було замордовано бл. 5 тис. українців та спалено десятки сіл. Заклики командування УПА та митрополита А.Шептицького до порозуміння успіху не мали. Тоді УПА розпочала відкриту боротьбу проти поляків. Це при­звело до насильства, жертвами якого стали не тільки вояки, а й де­сятки тисяч мирних жителів з обох боків. Протистояння тривало аж до 1947 р.

З поширенням повстанського руху в Україні УПА розділилася на кілька груп: УПА-Північ (Волинь і Полісся), УПА-Захід (Гали­чина, Закерзоння, Буковина, Закарпаття), УПА-Південь (Поділля). Четверте формування, УПА-Схід, не вдалося утворити через наступ радянських військ (тому часом УПА-Південь називали ще й УПА- Схід). Для загального керівництва було створено Головне команду­вання УПА з Головним військовим штабом, очолюваним безстраш­ним борцем за волю України Романом Шухевичем. Восени 1943 р.

Головне командування УПА прийняло рішення запровадити поса­ду Головного командира УПА, яким і став Р.Шухевич під псевдо­німом Тарас Ч упринка (спочат ку в ранзі підполковника, а з 22 січ­ня 1946р. — у ранзі генерал-хорунжого). На поч. 1944 р. УПА нара­ховувала бл. 100 тис. вояків. Це свідчило про масову підтримку її з боку українців, оскільки ніякої допомоги ззовні вона не мала.

21 —25 липня 1943 р. відбувся III надзвичайний збір ОУН, який визначив головні програмні вимоги організації в нових умовах: право кожного народу на творення своєї держави, рівність усіх гро­мадян України незалежно від національної приналежності, свобо­да слова, друку, совісті й світогляду. Збір заявив, що ОУН бореться проти імперіалізму та проти імперій, тому мас за противника як СРСР, так і нацистську Німеччину.

Через рік, у липні 1944 р., з ініціативи УПАі лідера ОУН С.Бан- дери була створена Українська Головна Визвольна Рада (УГВР), яка мала взяти на себе керівництво національно-визвольним рухом в Україні. До її складу ввійшли делегати від різних політичних пар­тій, що діяли в Західній Україні до Другої світової війни (крім ко­муністів та ОУН(М)), а також представники деяких східноукраїн­ських організацій. Платформа нового утворення відобразила ево­люцію поглядів українських націоналістів, яка була спричинена війною та контактами з підрадянськими українцями. Вона закли­кала до більшої терпимості щодо ідеологій, відмінних від націона­лізму, відкидала расову та етнічну винятковість, більше уваги при­діляла соціально-економічним питанням.

З німецькими окупантами боролись і радянські партизани. Щоправда, наслідки першого етапу становлення партизанського руху виявилися сумними. Один з його керівників І.Старинов свід­чив, що першого року війни в Україні було залишено 3500 парти­занських загонів і диверсійних груп. На червень 1942 р. були дані лише про 22 діючих загони. Решта розпалася або була розгромлена. Тільки наприкін. 1942 р. партизанський рух почав відроджуватися.

Одночасно з кількісним збільшенням партизанських сил поси­лювалась і їхня бойова активність. Великого розмаху набрав парти­занський рух на півночі Лівобережної України. Путивльський партизанський загін наприкін. травня 1942 р. зробив успішний на­пад на м. Путивль, де німці зберігали багато зброї, продовольства і військового спорядження. Тоді ж розгорнуло бойові операції про­ти ворога партизанське з’єднання на чолі з О.Сабуровим. Активно діяли чернігівські партизани під командуванням О.Федорова і М.Попудренка.

Боротьба партизанів, набираючи розмаху, вимагала єдиного централізованого керівництва. Для цього був створений Украін-

ський штаб партизанського руху на чолі з високопоставленим офі­цером НКВС Т .Строкачем.

Щоб розширити партизанську боротьбу на Правобережжі, туди наприкін. жовтня 1942 р. рейдом вирушили партизанські з’єднан­ня С.Ковпака і О.Сабурова. Партизани очистили від ворога в пів­нічно-західній частині України і південній частині Білорусі велику територію, яку назвали «Партизанським краєм». На осінь 1942 р. партизанський рух у Правобережній Україні набагато зріс і стано­вив для окупантів грізну силу. Проте досить часто діяльність парти­зан зводилася до демонстраціїрадянськоїприсутності на окупо­ваних територіях. Здійснивши декілька нападів на фашистів, вони відходили в глиб лісів. Тим часом мирне населення за такі дії роз­плачувалося з окупантами кров’ю.

З’єднання С.Ковпака здійснило відомий похід по ворожих ти­лах від Путивля до Карпат, завдавши загарбникам відчутних ударів. Був період, коли ковпаківці дійшли згоди із загонами УПА і разом з ними здійснювали бойові операції проти німецьких вояків. Однак згодом, виконуючи пряму вказівку Сталіна, С.Ковпак зав­дав УПА удару в спину. Ця авантюра закінчилася трагічно для ков- паківців, які були розбиті. Лише небагатьом із них вдалося вряту­ватися в Карпатах. Усього на поч. 1944 р. на території України, яку окуповували німецькі війська, нараховувалося 40—50 тис. радян­ських партизанів.

У містах України діяли націоналістичні та прорадянські під­пільні групи, зокрема «Молода гвардія» на Луганщині та «Парти­занська іскра» на Миколаївщині. Підпільники розповсюджували антинімецькі листівки, здійснювали терористичні акти, вчиняли диверсії на залізницях та підприємствах тощо.

Загалом, УПА, партизанські загони, підпільники своїми діями наближали звільнення України від німецьких окупантів.