2.3. Русь-україна у період політичної роздробленості

Київська Русь була найбільшою державою середньовічпоїЄвро пи. Вона простягалася майже на 800 тис. кв.км., де проживали, за різними підрахунками, від 3 до 12млн чоловік Це була ранньофе­одальна держава з притаманною таким типам держав соціально- становою структурою. На и а її вищому щаблі феодальної драбини знаходився князь, який у своїй діяльності спирався на ьоєвод і бояр. На нижньому щаблі — холопи, закупи, рядовичі. У кредит її — селяни смерди, ремісники, купці. Окрему значну за розмірами соці­альну ірупу становили церковнослужителі. Державне правління хоча й було монархічним, однак обмежувалося боярською радою і вічем

Починаючи з ЗО х років XII ст. у Київській Русі значно посили­лися відцентрові тенденції. Держава, що виглядала міцною і непо­рушною, раптом почала втрачати політичну єдність і розділилася на півтора десятка князівств і земель. Розпочався період, якийісто рики називають добою удільної (феодальної) роздробленості. Це був закономірний процес, притаманний усім державам середньовічної Європи.

Причини роздробленості

Серед причин, які призвели до політичної роздробленості Київ­ської Русі, можна виділити такі.

1. Прагнення окремих князівств до самостійності. Вони були зумовлені еволюцією економіки, дальшим розшаруванням суспіль с гиа, розвитком феодального землеволодіння в центрі й на місцях, іростанням кількості міст, пануванням натурального, а отже, зам кнутого характеру господарства. Князі вства вирощували в себе одні й ті ж злаки, овочі, розводили однакових тварин, стаючи цілком самозабезнеченими державами. Ка галіза гором децептралізатор ських процесів стала реалізація рішення Любецької о з’їзду князів (1097) про вогчишіий принцип успадкування земель Внаслідок пе­реходу володінь від батька до сина зміцнювалися місцеві князівські династії таїхне пайближчеоїОчеїшя. Вони проявляли щораз більшу самостійність у вирішенні внутрішніх і зовнішніх проблем і все менше зважали на волю великого князя київського, який перство рюється лише на формального главу держави. Дбаючи насамперед про власний добробуті вла< пі володіння, нерідко за рахунок сусідів, місцеві еліти дедалі менше цікавилися загальноруськими справа­ми, захистом країни від ворогів.

2. Велика територія держави та етнічна неоднорідність населен­ня. Безмежні простори східноєвропейської рівнини, колонізовані русичами, були свідченням державної могутності Київської Русі, але водночас вони стали і джерелом її слабкості. За низької гус готи пасе лення, відсутності розвинутих засобів комунікації та достатньо міц ного і розгалуженого апарату влади на місцях неможливо було ефек­тивно управляти такою великою країною з єдиного центру. Крім того, розширення кордонів Київської Русі вело до відтоку значних матері­альних та людських ресурсів від центрального держ шпого ядра на колонізацію окраїн, а від На к і до виснаження держави. Немало по

( шблювала Київську Русь також етнічна неоднорідність її нлсе лепия Адже поруч зі слов’янами гут проживало понад 20 народів: па ніг.дні печеніги, половці, торки, берендеї, каракалпаки, панів нічному заході — литва і ятвяі и, па півночі та північному сході чуді,, весь, меря, мурома, мордва, черемиси, перм, ям, нечоратаінші уіро фінські народи. У містах Київської Русі існували колонії німців, поляків, євреїв, вірмен, варягів. Усі вони істотно різнилися за своїм ( кономічним, політичним, культурним розвитком і об’єднати їх у якусь міцну спільноту було практично нездійсненним.

3. Відсутність сталого порядку успадкування князівської вла­ди. Здавна на Русі панував «горизонтальний» принцип нрестоло- п ісл ідування, коли влада переходила від старшого брата до молод­

шого, від сина старшого брата до наступного за віком. Однак уже наприкін. XI ст. на Любецькому з’їзді князів було проголошено про «вотчинний», або «вертикальний», принцип, за яким престолона- слідування йшло від батька до сина. Змішування цих двох прин­ципів, що продовжували співіснувати, воло до міжусобиць, підри­вало основи Київської держави.

4. Занепад торгівлі. Важливу роль у піднесенні Київської дер­жави відіграла міжнародна торгівля, яка здійснювалася через тор­говельні шляхи, що проходили через Русь («з варяг у греки», Соля­ний, Залозний) і зв’язували Азію з Європою, Чорне море з Балтіи ським. Однак з кін. XI ст. транзитна і оргівля Київської Русі починає занепадати. Це було викликано насамперед появою нового серед­земноморського торговельного шляху, що безпосередньо поєднав Західну Європу з Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом. До того ж торговельні шляхи до Чорного та Каспійського морів були блоковані половецькими ордами, що захопили південні степи у

XII —XIII ст. Усе це мало згубні наслідки для економіки Русі, особ ливо для Києва, як столиці держави, вело до подальшої 11 дезінтег­рації.

5. Геополітичие розташування Київської Русі, яка знаходила­ся на мела зі степовими кочівниками. Віками па українські землі здійснювали спустошливі набіги гуни, авари, хозари, угри, печені­ги, половці. З останніми точилася запекла боротьба протягом май­же двох століть, до монгольської навали Вона вимагала спільних дій князівств, насамперед Київського, Переяславського, Черні гівського, але в умовах зростаючої ворожнечі між князями це ста­вало дедалі проблематичнішим. Ситуація ускладнювалася й тим, що самі князі родичалися з половецькими ханами, використовую­чи кочівників у міжусобних війнах. Не було й року, щоб половці не напали на Русь. Після себе вони залишали не тільки попелища, а и трупи багаї ьох тисяч людей, молодь забирали в полон. Занепадали міста і села, ремесла, торгівля, сільське господарство, культура.

Наслідки роздробленості

У процесі децентралізації Київської Русі на її територі і виділя­ються окремі політичні утворення. Першими відособилися Новго­родська й Полоцька землі, до яких не докочувалися хвилі половець­ких вторгнень. Відносно самостійними стали також віддалені від театру русько-половецьких воєнних дій Ростово-Суздальське, Га­лицьке та Волинське, а згодом і Муромське, Переяславське, Черні- гово-Сіверське, Полоцько-Мінське, Смоленське, Тмутараканське, Туропо-Пінське князівства.

Поряд зі зміцненням окремих князівств на землях Київської Русі тривали й важливі перетворення у етнічній сфері. Зокрема на теренах Полоцької, Псковської та Смоленської земель внаслідок змішування слов’ян переселенців з місцевими балтами формувала­ся білоруська етнічна спільнота. Територіальним ядром складан­ня російського етносу стали Суздальська й Ростовська землі, де відбувалася енергійна слов’янська колонізація місцевих угро-фш- і’ьких племен. (Відомий російський історик М.Покровськии <зва жав, що в жилах ве /іикоросів тече Ж) % фі нської крові.) Генетичною базою формування українського народу залишалися землі півден­ної та південно-західної Русі іта чолі з Києвом і такими містами , як Галич, Чернігів, Переяслав, Воподимир-Волинський, які щез пер­ших століть нової ери відігравали провідну роль в історії східного слов’янства. Під 1187 р. у літописі вперше вживається назва «Украї­на» , яка поступово поширюється на всі землі, заселені українським етносом.

Проте роздробленість Київської Русі у сер. XII ст. зовсім не озна­чала її повного політичного розпаду. Вона й надалі залишалася відносно єдиною державою зі спільними законами, територією, культурою, церквою. Змінилася лише форма державного устрою: на зміну централізованій монархії прийшла федеративна. Із сер.

XII ст. Давньоруською державою спільно керує об’єднання найвідл _и- вовіших і иайсильніших князів, що розв’язує питання внутрішньої і зовнішньої політики на з’їздах — «снемах». Такий порядок суміс­ного правління дістав у історичній науці назву «колективного сю зеренітету». Мала місце и система дуумвіратів, тобто двох співправителів — представників, як правило, ворогуючих династій. Дим київське боярство, яке укладало з ними договір, прагнуло до- гя і ти відносної рівноваги сил, а відповідной спокою. (Київська зем ці, па відміну від піших, не перетворилася на спадкову вотчину якоїсь із князівських ліній, а впродовж усього періоду феодальної [ю ідробленості вважалася загальподинастичною спадщиною дав н ьоруського князівського роду.) Київ залишався загальнодержавним центром, у якому містилася резиденція митрополитів, і мрією чи не кожного більш-менш значного члена родини Рюриковичів. На думку дослідників, аж до кінця 60-х років XII ст. необхідною умо­вою досягнення князями політичної старшості було володіння київ­ським престолом. Пізніше боротьба князів за відновлення загально- руської єдності відбувалася шляхом утвердження в ролі об’єднавчо­го центру стольного міста однієї із земель, але за обов’язкової учас­ті правител в у співволодінні Києвом.

Та, як виявилося, переваги столиці були водночас і її нещастя­ми. Тривалий час за право вол одіти нею велася невщухаючабороть-

ба між князями, яких вабили перспективи встановлення сюзерені тету над усією територією Київської Русі. Підраховано, що лише протягом останнього століття перед вторгненням на Русь монголо- татар київський престол 46 разі в переходив із рук в руки. Найдовше правління тривало 13 років, а 35 князювань— менше року кожне. Були також спроби силою підірвати роль Києва як загальнорусь- кого центру. Зокрема у 1169 р. ростово-суздальський князь Андрій Боголюбський, захопивши Київ, здійснив там страшний, безпре­цедентний погром. «Не було помилування анікому і нізвідки, — писав літописець, — церкви горіли, християн убивали, других в’я­зали, жінок вели в полон... »

Роздробленість була історично суперечливим явищем. Одночас­но .і відцентровими діяли, а то й перемагали їх часом сили доцентро­ві, особливо у період зовнішньої небезпеки. Роздробленість посла била державу політично, але сприяла розвиткові економіки й куль тури па місцях. Виділення князівств створювало умови для вдоско­налення державної о апарату, дальшого формування великого зем леволоді шш, розвитку сільського господарства, піднесення міст - осередків ремесла й торгівл і. Спостерігалося зростання населення. 1 лише з XIII ст. сепаратистські тенденціїу Київській Русі почина­ють перемагати. Так, якщо у XII сг. утворилося 15 князі вств, то на поч. XIII ст. їхня кількість досягала вже 50. Загальна картина того часу зводилася до перманентного процесу виникнення та зникнен­ня окремих князів тв, постійної зміни їх кордонів та володарів. За­непала система колективного управління Руссю. Змінювався й ста­тус Києва. Якіцо раніше князі, щоб домогтися провідної позиції в державі, прагнули оволодіти київським престолом, то тепер нама­галися об’єднати інші землі навколо своїх спадкових володінь. Відповідно мопголо-татарська навала застала Київську Русь ро з’єднаною, ослабленою нескінченними усобицями й нападами по­ловців.

Монголо-татарська навала

Монгольська держава сформувалася в кін. XII ст. Розрізнені племена об’єднав хап Темучин. Обраний у 1206 р. верховним пра­вителем усієї Монголії — Чингісханом, вій почав великі завоиов ницькі походи. Підкоривши Китай, вирушив у Середню Азію та на Кавказ. Полководці Чингісхана захопили Хорезм, Азербайджан, Грузію. Десятки держав і тисячі міст було розорено. У 1223 р. на р і чці Кал ці (біля теперішнього Маріуполя) сталося перше збройне зіткнення монголів із русичами, які прийшли на допомогу полов­цям. Однак руські князі навіть перед обличчям грізної небезпеки

не змогли переступити через розбрат і спільно вдарити на ворога. У результаті об’єднані русько-ноловецькі сили зазнали нищівної по­разки: загинуло 6 князів та 9/10 руських воїнів. Але й монголо- татари, зазнавши значних втрат, не наважилися продовжувати похід в глиб Русі і повернули назад.

Нова хвиля монгольського нашестя розпочинається 1237 р., коли на прикордонних рубежах Русі з’явилося 150—200-тисячне військо онука Чингісхана— Батия. Руські князі знали про підго­товку цього походу, але, поглинені власними чварами, нічого не зробили для об’єднання сил. Як наслідок, упродовж зими 1237— 1238 рр. було завойовано Рязанське та Владимиро Суздальське кня­зівства, вс ю Північно Східну Русь. У 1239 р., після майже річного відпочинку, монголо- татарське військо, незважаючи на героїзм ру­сичів, здобуло і зруйнувало ІІереяс лав і Чернігів, а в грудні 1240 р. після десятитижпевих штурмів оволоділо Києвом, перебивши за­хисників та перетворивши столицю у руїни. Археологи вважають, що до моїп оло-татарської навали Київ мав до 8 тис. дворів, а після неї — 200—300. Населення зменшилося з 50 до 2 тис. З понад 40 мурованих церков залишились, та й то дуже пошкодженими, яки­хось 5—6.

Протягом наступного 1241 р. завойовники вогнем і мечем про­йшли галицькі та волинські землі, вторглися у Польщу, Угорщи­ну, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі кочівники вже 1242 р. були змушені припинити свос просування у західному напрямку. Повернувшись у пониззя Волги, вони засно­вують нову державу у складі Монгольської імперії — Золоту Орду зі столицею у м. Сарай. Звідси хан Батий розіслав своїх послів по руських землях, вимагаючи у місцевих князів покори й визнання себе за верховного правителя. З того часу Київська Русь як незалеж- ші держава перестає існувати, на її землях встановлюється бага- голітнє іноземне іго, яке законсервувало удільну роздробленість, перешкоджало централізації земель і відродженню державності.

Залежність руських земель від завойовників проявлялася на­самперед утрьох сферах: економічній, політичній, військовій.Еісо- иомічна залежність зводилася до обкладання місцевого населен­ня даниною, від якої звільнялася лише церква. Спочатку данину збирали татарські урядовці — баскаки, а згодом відповідальність за її сплату поклали на князів. У політичній сфері залежність по­тягала у затвердженні Ордою князів на престолах та видача нею ярликів (грамот) на управління землями, не рахуючись ані з права­ми князів на той чи інший престол, ані з бажанням народу. Зокрема, Київ було передано у володіння владимиро суздальським князям, які одними з перших визнали зверхність Орди, а згодом під владу

ханським намісникам. У результаті Київ втрачає значення не ли політичного і економічного, а й церковного центру — паприк

XIII ст. митрополит переїхав звідти у Владимир-на-Клязьмі. £ ськова залежність передбачала обов’язок руських князів деле вати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у йі воєнних походах. Крім того, з метою недопущення відродження Р Золота Орда протягом майже всього періоду свого панування нр. тикувала розпалювання ворожнечі між місцевими князями, а кож періодичні спустошливі походи на їхні володіння. Лише до с

XIV ст. на землі Північно-Східної та Південно-Західної Русі 6} здійснено понад 20 воєнних нападів золотоординців.

Монголо-татароька навала мала для Русі катастрофічні) слідки, відкинувши її у розвитку на кілька століть назад. Заги ла, була забрана у рабство або втекла з насиджених місць зна* частина населення, в т. ч. й еліти, втрата якої не тільки помітно лабила протидію загарбникам, а й суттєво загальмувала розвит феодального господарства. Занепали ремесла й торгівля, булизр; новані міста. За підрахунками археологів, із 74 руських міст XI

XIII ст., відомих із розкопок, 49 — були розорені полчищами \ тил. До того ж 14 — так і не піднялися з руїн, а що 15 міст з час перетворилися па села. Домонгольського рівня кам’яне будівни во досягло лише через 100 років після навали Батия.

Таким чином, існування Київської Русі як єдиної держг охоплювало період з IX ст. по 40-і роки XIII ст. Спочатку иолітичп формою її була централізована монархія (IX ст. — 30-ті роки XII с а з настапням удільної роздробленості — монархія федерати і (30-ті роки XII — 40-ві роки XIII ст.). За своїм соціально-економ ним і культурним розвитком Київська держава перебувала парі передових країн середньовічної Європи. Вона підтримувала міі економічні, політичні й культурні зв’язки з багатьма країна світу. Її військова могутність протягом кількох століть слугувг захистом від степових кочовиків не тільки для власного насел' ия, а й для всієї європейської цивілізації. Однак, у сер. XIII ст. ступальпому розвиткові Київської Русі непоправного удару зав, ли монголо-татари. Вони зруйнували державу, її господарст: матеріальну й духовну культуру. І все ж держави ицькі традиції д ньоруського періоду продовжували жити, оскільки на їх основі ворилася Галицько-Волинська держава, безпосередня спадкоє» ця Русі з центром у Києві.

Розділ З

ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА

3.1. ОБ’ЄДНАВНЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКОГО КНЯЗІВСТВА

Наприкінці XII — у першій лол. XIII ст. Давньоруська держава занепадає. Внаслідок цього в історичній науці тривалий час пану­вала думка, тцо на її руїнах виникло—як наступник Київської Русі— Владимиро-Суздальсьісе князівство, а потім — і Московське цар­ство. Проте видатний український історик М. Грушевський пере­конливо довів, що б( зпосередпім наступником державності Київ­ської Русі було Галицько-Волинське князівство. «Київська держа­ва, право, культура, —підкреслював він, — були утвором одної на­родності, українсько-руської; вол одимиро-московська—другої, ве­ликоруської. .. Київський період перейшов не у всшодимиро-москов- сьісий, а в галицько-волинський XIII в., потім литовсько-польський XIV—XVI вв. Володимиро-московська держава не була ані спадко­ємницею, ані наступницею Київської, вона виросла на своїм ко­рені...» Отже, державницьку традицію Київської Русі перейняло Галицько-Волинське князівство.

Галичина

Галицька земля була першою на українських теренах, яка стала на шлях самостійного розвитку, відокремившись наприкін. XI ст. від Києва. Її економічне та політичне піднесення зумовлювалося над­звичайно вигідним розташуванням, важісодоступним для кочових нападників зі степу; наявністю стратегічно важливих торговельних шляхів на Захід, що сприяли збагаченню та проведенню активної закордонної політики; великими покладами солі, значення яких істотно зросло після того, як кочівники відрізали Русь від Чорного моря;віддаленістю від Києва, що послаблювало вплив центральної влади.

Помираючи, Ярослав Мудрий заповів Галичину своєму вну Ростиславові Володимировичу. Літописці не засвідчують йс Галичині, а повідомляють про тс, що Ростислав перебував у і зівстві Тмутаракані, яке стало притулком для князів-вигнан тобто тих Рюриковичів, які втратили право на власні вотчині Приазов’я вони не раз вирушали, вербуючи половців чи інши> жоземних найманців, на Русь, щоб захопити князівство чи яі волость. Деякі історики вважають, що Ростислава отруїли грек намовою київського князя Ізяслава. Після смерті Ростислава з; шилися сини — Рюрик, Василько і Володар. Вони зуміли сі законними спадкоємцями Галичини. Перший володів Перемив ською землею, другий — Теребовлянською, третій — Звениго^- ською. Головну уваї у брати спрямовували на захист своїх воло, від агресивних сусідів — Польщі, Угорщини, київських та вoJ ських князів. Вони приборкали опозиційне боярство, розгром угорські війська під Перемишлем (1099), за допомогою поло] завдали відчутних ударів по Польщі, зміцнили південно-східні і дони краю напівкочовими печенігами, торками та берендеями

Після смерті братів Ростиславичів син Володаря князь Воли мирко (1124— 1152) поступово об’єднав Звенигородське, П мишльське, Галицьке й Теробовляпське князівства в одне і пер у 1144 р. свою столицю до Галича, я кий лежав на перехресті то вольних шляхів. Від імені нової стол иці весь край став иазиваї Галицьким кіш зіве гвом, Галичиною. Хоробрии вош, таланови дипломат, Володимирко Володаревич умів вийти з найскрутпії ситуацій. Для досягнення мети не гребував нічим, порушуючи і еягу, нацьковуючи наевоїх ворогів половців, свата Юрія Долг< кого, або підкуплюючи суперників сріблом чи золотом. Він зз дати відсіч спробам Польщі та Угорщини захопити Галицьку; лю, поклав край намірам київського князя Ізяслава поновиті лежність Галичини від Києва, уклав союзні угоди з Візантією та 1 далыциною. За його правління розширилися межі князівств, сході— по Дністру, Пруту й Серету було приєднано Погоринс волость на Волині.

Раптова смерть Володимирка не перервала державотвор* процесу в Галичині. За правління його сина— Ярослава Осмоп ла (1152—1187) Галицьке князівство стало наймогутнішим на раїнських землях. Воно розширилося до узбережжя Чорного м< у період свого наивищого піднесення володіло Бессарабісю, ча< ною нинішньої Румуни, низкою придунаиських міст. Князівс столиця перетворилася на торговельний, ремісничий і культур центр України на заході. В місті звели десятки палаців та храї зокрема величини кафедральний храм Успіння Божої Матері,

став престольною церквою галицького єпископа. Дністром, Пру­гом, Дунаєм купці з Галича й інших міст вивозили свої товари на ринки причорноморських держав, у т. ч. й у Константинополь, з яким Ярослав підтримував сусідські стосунки і від якого домігся відкриття в Галичі єпископату. Добрі відносини було також: вста­новлено з Угорщиною, Польщею та Німеччиною. Показово, що «Ве- ликопольська хроніка» кін. XIII ст. дерлсаву Ярослава називає королівством. Високо оцінюючи заслуги князя Ярослава, який ко­ристувався вел ичезним авторитетом на Русі й увійшов в історію як Осмомисл — за вісьмох мислить, автор «Слова о полку Ігоревім» відзначав: «Галицький Осмомисле-Ярославеї Ти високо сидиш на своїм золотоісоианім престолі, підперши гори Угорські (Карпати. — Лат.) своїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачин и вп і и норо і а Дунаю, справляючи суди аж до Дунаю! Гроза твоя по землях течеі Ти відчиняєш ворота Києву, стріляєш з батьків­ського золотого престолу султанів у далеких землях».

і справді, створивши в Карпатах систему оборонних ліній, Ярос­лав Осмомисл надовго зупинив угорську агресію. Сформувавши дисципліноване, добре озброєне і вишколене військо, не дозволив польським королям розоряти край. Успішно воював проти поло­вецьких орд, зокрема, у 1183 р. захопив у полон 12 їхніх ханів. Брав участь у боротьбі за Київ, який нерідко змушений був визнавати свою залежність від Галича. Це видно на прикладі Івана Еерладпи- ка, одного з Ростислакичіп, який я івдавав клопоту Володимирку і Ярославові Осмомислу. Коли київський князь Ізяслав підтримав І.Берладника, то Осмомисл позбавив його престолу, розгромивши одного і другого. Водночас князь Ярослав розірвав з традиційною політикою своїх попередників, які у боротьбі проти волинських 1 київських князів орієнтувалися на Суздаль. Він керувався з ігаль- ноукраї пськими принципами, уклавши союз із волинськими Мсти- славичами і сприяючи противникам Андрія Боголюбського у бо­ротьбі за Київ.

Утверджуючи авторитет князівської влади у Гал ичині, Ярослав Осмомисл зіткнувся з активною протидією місцевого боярства, яке дедалі зміцнювалося в економічному і політичному відношенні. Його особливістю було те, що вопо формувалося переважно не з кня­зівської дружини, як в інших землях, а з родоплемінної знаті. Свої маєтки галицькі бояри отримали не від князя, як це водилося, а, головним чином, шляхом привласнення общинних земель, купівлі, а то й насильного захоплення їх у селян. В їхніх руках опинилися соляні промисли, які мали велике господарське значення. Істотно вплинуло на формування міцної і згуртованої верстви галицьких бояр і сусідство Угорщини і а Польщі з аристократичним норовом

їхнього боярства, а також нечисленність княжої сім’ї, завд* бояри залучалися до влади, отримуючи посади та маєтки < них жили в укріплених замках і навіть утримували власл дружини. У другій пол. XII ст. боярство Еідчуло себе настіль ним, що відкрито намагалося підпорядкувати своїй вол князя. Приводом став сімейний конфлікт Ярослава, скорис яким бояри вдалися до насильства. Вони звинуватили в чаї й спалили на вогнищі позашлюбну дружину князя На ста сина Олега ув’язнили в темницю. Ярослав був змушений пог

з вимогами боярської опозиції — не мстити боярам та по законну дружину Ольгу (дочку Юрія Долгорукого) і сина мира, які перед тим втекли до Польщі. Все це дає підстав джувати про значний вплив олігархічних кланів на політг економічний розвиток Галицької о князівства.

Помираючи, Ярослав Осмомисл поділив свої землі мі: синами, але бояри вигнали Олега, сина від Настасії, і носа престол Володимира (1187—1199), другого сина від нершог ного шлюбу князя. Дослідники розходяться в думках що,, Володимира. Більшість вважає його пияком, розпусни ші, навпаки, називають Володимира високоосвіченою люд 1187 р. бояри збунтувалися і вигнали його з Галича, занросі престол волинського князя Романа Мстиславича з роду Мо вичів. Але вторгнення угрів, яких запросив на допомогу кі лодимир, змусило останнього покинути Галичину. Правл ський король Бела ІІІ замість того, щоб повернути галиць Володимиру, проголосив себе «королем Галичини» йзалиш намісником у Галичі сипа Андрія. Після деяких поневіряі димир Ярославович, спираючись на підтримку німецьког Фрідріха Барбаросси і польського короля Казимира, влітщ повернув собі батьківський престол і княжив до самої смі цьому припинилася династія Ростиславичів та й саме існуві ремого Галицького князівства.

Волинь

Волинська земля отримала назву від свого давнього поі го центру — міста Волинь на Західному Бузі. Вже на поч. X зійшов з історичної арени і поступився місцем новій столиі лодимиру, заснованому князем Володимиром Великим. Вол хищена від зовнішніх ворогів лісами, озерами, болотами чорноземами, дикими звірами, мала розвинуте сільське го ство, різні промисли. Розташована на перехресті шляхів, в( буткову торгівлю з Литвою, Польщею, Західною Європою. ]

мир перетворився в одне з найбагатших міст України. У ньому вирували не тільки торгівля, ремесло, а й духовне життя. Будува­ли храми, найвеличнішим з яких був собор Успіння Богородиці, монастирі, світські споруди. У Володимирі постійно діяв єписко­пат. Серед інших міст виділялися: Луцьк (Лучеськ), Холм, Белз, Дорогобуж, Пересопниця, Кременець.

Але до сер. XII ст. Волинська земля не мала власної князівської династії, вона або безпосередньо управлялася з Києва, або ж на во- лодимирсысому престолі перебували київські ставленики. Тільки за князювання Ізяслава Мс гиславича Волинь отримала статус спад­кової вотчини и надовго закріпилася за його родом. Проте політич­на роздробленість, що охопила у той час землі Київської Русі, не сприяла зміцненню Во /іпеського князівства, яке в окремі періоди своп історії перетворювалося у своєрідну федерацію дрібніших удільних князі вслн.

Відновити розпорошені й занедбані володіння свого роду і навіть розширити їх на землі литовського племені ятвягів вдалося Рома­нові Мстиславичу, який у 1170 р., після смерті батька — Мстисла ва Ізяславича, став волинським князем, а згодом — і володарем могутньої Галицько-Волинської держави, куди ввійшла більшість українських етнічних земель. Князь Роман Мстиславич був висо­коосвіченою людиною. Маги його — дочка польського короля Во­логла на Кривоустого. В юнацькі роки він жив у Польщі та Німеч­чині, князював у Великому Новгороді. Народ любив його як спра­ведливого правителя, що керував «згідно із законом Божим».

Утворення Галицько-Волинського князівства

Об’єднанню Галицького і Волинського князівств значною мірою сприяли тісні економічні та культурні взаємини, які здавна підтри­мувалися між ними, незважаючи на міжусобні війни поміж окре­мими князями. До єдності спонукала також і необхідність спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом — монголо-татар. Уже невдовзі по смерті Ярослава Осмо мисла волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галиць­ких бояр зайняв Галич, але не зміг там закріпитися. Лише у 1199 р., після кончини князя Володимира, останнього представника ди­настії Ростиславичів, він зміг повернутися в Галичину та силою об’єднати и з Волинню. Водночас Роман здобув Київ (1202), де по­садив залежного від себе князя, і фактично зосередив під своєю вла­дою всі, за винятком Чернігівського князівства, українські землі від Карпат і Дунаю до Дніпра.

Утворення об’єднаної Галицько-Волинської держави з цеіг у Галичі було подією великої історичної ваги, оскільки сформу ся міцний політичний організм, що мав перейняти та продовл державницьку традицію Київської Русі. Оволодівши знач частиною давньоруської спадщини, нова держава на рубежі ^

XIII сг. за розмірами своїх володінь не поступалася Свящеі Римській імперії. її володаря величали «великим князем», рем», «самодержцем всея Русі». У нього просив захисту вигш хрестоносцями з Константинополя візантійський імператор О сій III Ані ел, а Папа Римський Інокентій III у 1204 р. пропонуї обмін на прийняття католицизму королівську корону, але Рс Мстиславич відмовився.

Галицько-Волинське князівство спиралося на міцну еконо ну основу. Па його території, по спустошеній зовнішніми ВО} ми, ін генсивно розвивалося господарське життя. Тоді як Черн щинанаприкін. XII — на ноч. XIII сч. лежала в руїнах після на( кочівників, численне галицько-волинське населення розбудов ло старі і закладало нові міста, успішно займалося ремісниці та сільським господарством, освоювало нові соляні родовища лонізувало стенові простори між Бугом та Дністром, між Галі пою, Волинню та Київщиною. Істотно значення мало і те, що жава князя Романа розташовувалася на шляху Бут—Дністер, я замінив запепалу дніпровську артор ю, і мала у своїх руках часи балтійсько-чорноморської торгівлі. Сухопутні торгові шляхи в як правило, на Захід. Важливим було ге, що, на відміну від С тоетнічиої Київської держави, Галицько-Волинська охоплю] лише українські етнічні землі, а тому їі легше було консолідув

У внутрішній політиці Роман спирався на середнє і дрібне б ство, насамперед волинське, та міщан. Він зосередив уваг зміцненні княжої влади, приборкав боярську верхівку, часі якої відправив у заслання чи стратив. Його улюбленим прислії було: «Не вбивши бджіл, не поласуєш медом».

Активною й цілеспрямованою була зовнішня політика гал ко-волипського князя. Здійснивши вдалі походи проти Ли Польщі, Угорщини, половців, він посилив свій вплив на Русі, пі міжнародний авторитет держави, яка поступово входила в за ноєвропеисьісий світ як иою органічна складова. Відзнача надзвичайну хоробрість Романа Мстиславича, літописець із за ленням писав, що він кидався на «поганих (половців. —Авпі. лев, сердитий був як рись, нищив їх як крокодил), переходив землі як орел, а хоробрий був як тур, наслідуючи діда свого М маха».

Прагнучи припинити князівські міжусобиці та консолідувати сили для протидії зовнішнім ворогам, Роман Мстиславич в останні роки життя запропонував новий порядок формування центральної влади на Русі. Він передбачав, що великий князь київський мав оби­ратися шістьма найвпливовішими удільними князями (галицько- волинським, чернігівським, полоцьким, смоленським, суздаль­ським та рязанським), а на місцях, у межах удільних князівств, вла­да мала переходити від батька до сина. Таким чином, на думку Ро­мана, можна було зупинити процес роздробленості.

Проте галицько-волинському князю не вдалося об’єднати всю Русь. У 1205 р. він заі ипув під польським місточком Завихостом у битві з військом краківського князя Лешка Білого. Але династія Романовичів, яку започаткував Роман Мстиславич, майже 150 років утримува на українську державність, залишивши добрий слід у нашій історії.