4.2. Польська експансія на українські землі в другій половині XIV — середині XVII ст.

Як ві домо, ще в середині XIV ст. Польща захопила Галичину та Холмщину, збільшивши свою територію майже в 1,5 раза. Однак для поляків опанування українських земель не відбувалося так легко, як для литовців. Тому спочатку вони з обережністю впрова­

джували зміни серед місцевого населення. За прикладом останніх галицьких правителів польський король Казимир називав ці землі «королівством Руським». Поряд з латиною вживалася й руська (українська) мова, у краї і далі ходила своя монета. Однак з часом становище українців дедалі більше змінювалося у гірший бік.

Політика Польщі на західноукраїнських землях

До сер. XV ст. західноукраїнські землі жили за правом, що ба­зувалося па законах «Руської правди» і старовинних звичаях. Лише в 1434 р. корінним мешканцям накинули польські закони. На за­войованих територіях поляки створили три воєводства — Руське, Подільське, Волзьке — та окрему Холмську адміністративну одини­цю. Ці воєводства отримали регіональні суди. Упродовж кіпця XIV—

XVI ст. відбувалися процеси зближення родової знаті з віиськово- службовим станом, який добивається значних пільг, та їх об’єд­нання в одну панівну верству — шляхту (від давпьонім. slaht - рід, порода). Вся повнота влади опинилася в руках місцевої шляхти, а точніше — у законодавчих органів, т. зв. сеймів і сеймиків, участь у яких могли брати тільки дворянство і католицьке духовенство.

Українське боярство тоді було зрівняне в правах з польською шляхтою, тобто звільнене від усяких податків, крім кількатижне­вої щорічної військової служби у королівському ополченні. Вві­йшовши в середовище обласканого королем папства, знать до сер.

XVII ст. в основному ополячилася. Лише дрібне боярство, «ходачко- ва» шляхта, яка найбільше збереглась у Руському воєводстві, не зрадили свого народу, його мови, віри, звичаїв, традицій.

Основну масу населення західноукраїнського краю скл їдали селяни. їм надавали малими ділянками ріллю чи сіножаті в ^гі имча- сове користування, за які вони відробляли споїм інвентарем пан­щину, платили грошові чинші, сплачували десятки натуральних данин. На поч. XV ст. (1435) селянину дозволялося залишити свого поміщика тільки після Різдвяних свят, а в 1505 р. було повністю заборонено будь-які переходи. Для галицького землероба настала понад 400'літня кріпацька неволя. Шляхтич став для свого підлег­лого єдиним суддею, паном його життя чи смерті.

Український народ не мирився із підневільним становищем, під­німався на боротьбу з іноземними гнобителями. Першим збройним народним виступом, що потряс феодальну Польщу, було повстан­ня під проводом Мухи в 1490—1492 рр. Воно почалося в Коломий­ському повіті на Покутті й незабаром охопило Північну Буковину, Галичину, Західне Поділля. Загін повсталих, який нараховував до 10 тис. чол., здобув Снятин, Коломию, Галич і вирушив на Львів.

Занепокоєний успіхами повстанського війська польський уряд організував шляхетське ополчення Руського воєводства і навіть за­просив на допомогу прусських лицарів. У результаті повстанці були розбиті, а їхній керівник схоплений і ув’язнений у тюрмі в Кракові, де незабаром помер від катувань.

Люблінська унія

Окупувавши західноукраїнські землі, польська шляхта на цьо­му не заспокоїлася. Вона мріяла про всю Україну, захоплену Лит­вою. Остання ж з поч. XVI ст. опинилася перед наростаючою небез­пекою ззовні, насамперед з боку Московського князівства та Крим­ського ханства. Московія, маючи шд своєю зверхністю майже весь Північний Схід та в 1480 р. практично скинувши вікове монголо- татарське іго, сама почала зазіхати на чужі землі. Поширення мос ковської експансії викликало необхідність виправдовувати Ті. Так постала доктрина т. зв. третього Риму. Водночас князь московський ІвапІІІ прибрав собі титул «государя всієї Русі» (січень 1493 р.) і проголосив, іцо всі землі колишньої Київської Русі маю і ьтепер на лежати Москві. Відповідно до цього й діяли московські правителі Вони п д гримували сепаратистські тенденції, що мали місце у Ве­ликому князівстві Литовському, зокрема князівську змову 1481 р. та повстання князя Михайла Глинського (1507—1508) У резуль­таті Литва втратила сіверські землі. У1500—1503 рр. велася литов­сько-московська війна. У1522 р. Москва відібрала у Литви Чернігів і Старо дуб.

Становище Литовської держави ускладнювалося й появою на півдні нової загрози -— Кримського ханства, яке у 1449 р. відокре­милося від Золотої Орди, а в 1478 р. визнало себе васалом Туреччи­ни. У1482 р. за намовою Івана III кримські татари напали наУкраї- ну, спаливши Київ. Відтоді кримчаки майже щороку нападали і нищили українські землі ( і N50 по 1556р. орди кримських татар вчинили 86 великих грабіжницьких нападів на українські землі).

У сер. XVI ст. наростаюча криза у Великому князівстві Литов ському сягнула критичної межі. В 1549 та 1552 рр. воно не змогло протистояти двом великим вторгненням татар. У 1558—1583 рр. Литва ув’язла в нову тривалу війну з Московією — т. зв. Лівонська війна. Виснажені величезними воєнними витратами й опинившись перед загрозою московського вторгнення, литовці звернулися до Польщі за допомогою. Поляки погодилися, але поставили головною умовою об’єднання в одне політичне ціле Польщі і Литви, яких до цих пір пов’язував спільний монарх.

Навколо питання про нову унію розпочалася гостра й драматич­на боротьба. Проти виступили великі литовські магнати, які погод­жувалися на об’єднання тільки за умови існування окремого сена­ту! сейму Великого князівства Литовського. Проте польський сейм, використовуючи підтримку литовської й української шляхти, що була невдоволеною пануванням великих землевласників у князів­стві та намагалася одержати такі ж права як і польська шляхта, санкціонував акти короля Сигізмунда II Августа про відторгнення і приєднання до Польщі українських земель — Підляшшя, Волині, Брацлавщини і Київщини. Українці схилялися до об’єднання з Польщею також через необх гдність пошуку над і йного захисту своєї землі, позаяк протидія Великого князівства Литовського спустош- лиішм набігам татарських орд була неефективною.

Тиск шляхти, невдачі Литви у Лівонській війні та прагнення отримати військову допомогу від Польщі в боротьбі з Московською державою змусили литовських магнатів піти па відновлення перего­ворів. 1 липня 1569р. було затверджено, окремо польським і ли­товським сеймами, Люблінську унію, яка передбачала: 1) об’єд нання Польщі й Великого князівства Литовського в єдину феде­ративну державу - Річ Посполиту; 2) на чолі об’єднаної держави стояв монарх, який титулувався королем польським і великим кня­зем литовським, обирався на спільному польсько-литовському сеймі і коронувався в К, ткові; 3) спільними для Польщі та Литви були сейм і сенат, запроваджувалася єдина грошова одиниця; 4) Ве­лике князівство Литовське зберігало певну автономію, маючи ок­ремі закони —Литовський статут, судову систему, військо, уряді адміністрацію; 5) під юрисдикцію Польщі, у складі якої вже пере­бували Галичина, Холміцина та Західне Поділля, відходили всі українські землі, що раніше належали литовцям: Підляшшя (сьо годні — Білостоцьке, Люблінське ти Варшавське воєводства Польщі), Волинь, Поділля, Брацлавщипа (СхіднеПоділля) та Київ­щина; 6) українська шляхга зрівнювалася у правах із польською та литовською.

Говорячи про позицію української еліти на Л юбл і нському сеймі, треба зазначити, що її вимоги були мінімальними: збереження ста нових привілеїв та руської мови в офіційному діловодстві, свобода віросповідання. Вона практично не мала можливостей для манев­рування. Це був час прогресуючого занепаду Литовської держави, що й ставило шляхту українських земель перед необхідністю вибо­ру між Польщею й Московією. На відміну від самодержавної Моск­ви, Польща була країною з досить прогресивним державним устроєм, обмеженою королівською владою, гарантованими політич­ними свободами та становими привілеями, відносною релігійною

толерантністю, що не могло не приваблювати українську суспі ль­ну еліту. Однак, як показало майбутнє, ці пади не виправдалися. Чиііс єдиним позитивним наслідком Люблінської унії для України було об’єднання більшості її земель у складі однієї держави — ІІоль щі. (Решта українських земель перебували під владою інших то земних держав: Чернігове Сіверщина —Московського князівства аз 1618 р. — Речі. Посполитої; Закарпат тя — Угорщини. а з 1526 р - Туреччини та австрійських Габсбургів; Буковина. — Молдав сьісого князівства, а, з 1514 р. — Туреч чини; Берестейщина и IIии щина залишалися у складі Великого князівства Литовського.)

Україна у складі Речі Посполитої

Прийняття Люблінської унії мало для українців фатальні на­слідки. Якщо до 1569 р. становище українських і білоруських зе мель у складі Литви було стерпним, то тепер ситуація докорінно змінилася: розпочався повсюдний наступ польсько-литовської адміністрації па права українського населення. Він охоплював на­самперед економічну сферу, де уряд новоетвореіюї Речі ГІосполи гої всіляко підтримував магнатство, в руках якого навіть король зоставався м іріонеткою. Різко посилився національний, релігійний і культурний гшт. Як свідчила доля Галичини, із переходом україн­ських земель під Литви до І Гольщі було поставлено ггід сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільнотн. Історик II.По* лонська-Василенкоз цього приводу зазначала: «З половиниХУІ ст. становище змінюється. Окремі епізодичні випадки заміняє вже систематично шдкресліованс презирство до українського народу, для якого вживає ться термін «хлопи ->, аз того хлопська мова, хлоп ська віра... Цю «хлопську» віру... поляки звуть «єретицькою>, «схизматицькою» і в поняттях українця православна віра іденти фікується з українською народністю».

Згідно з новим адміністративно-територіальним устроєм, укра­їнські землі, що опинилися у складі Польщі, було поділено на 6 иоі водств: Руське (із центром у Львові), Волзьке (Белз), Подільські (Ка ■ м’янець), Волинське (Луцьк), Брацлавське (Брацлав), Київське (Київ). У 1635 р. було утворене Чернігівське воєводство з центром у Чернігові. Кожне воєводство мало свої сеймики й посилало своїх депутатів до Варшави на сейм. Спочатку на Київщині, Брацлавіцині й Волині зберігалися Литовський сіатут та урядова українська мова, але незабаром вони поступаються загальнодержавному пра­ву та латинській і польській мовам.

ІІовоприєднані території різнилися між собою за економічним становищем. Процвітаючими вважалися Волинь, Північна Київщи­

на, Південно-Східне Поділля було менше заселене і Лівобережжя було дуже спустошене. На півдні найсильнішими містами були Канів і Черкаси. Переяславщина почала швидко відроджуватися з монгольської руїни удруї їй йол. XV ст., алелі процвітання тривало недовго. Спустошливі набі ги кримських татар починаючи з 1482 р. знову перетворили цей край у пустелю. Сіверщина менше терпіла від набігів кочівників. Ще коли вона була у складі Великого князі вства Литовського, тут розвивалися сільське господарство, різні промисли

У кін. XVI ст. почалася бурхлива колонізація Східної України, в г. ч. Лівобережжя, Середньої Полтавщини, земель між Дніпром і Південним Бугом, Сіверщшш. Хоча деякі польські історики твср дять, що заселяли ці простори перевалено мазури, факти засвідчу ють протилежно — Східну У крашу колонізували селяни :з Волині, Галичини, Холмщини та Поділля. Услід за хліборобами приїжджа лн магнати і тисячі їхніх наймитів, які захоплювали шійбагатші у світі чорноземи. Утворювалися величезні латифундії, фактично не залежні шд польської корони. Ці пани мали наймане військо, реп ресивний адміністративний апарат. До сер. XVII ст па просторах лівого і правої оберегів Дніпра вони впровадили кріпацтво не менш жорстоке, ніж па західноукраїнських землях. Масове заселення цих територі и зумовлювалося пільгам и, « слободами » новоприбулим па 201 більше років. Г ноблення народних мас, тоб го збільшення відро бп кової ренти, зросло в XVI — па hoh.XVIIct. у зв'язку з попитом у Західній Св[)оііі па український хліб. Утворилася жорстока філь­варкова ( пстема, що довела панщипу до G днів па тиждень. Впро вадження панщини вільний народ зустрів вороже. Підтриманий запорожцями, він готувався до вирішальної боротьби з ворогом.

ІІе іегко жилося в Поль( ькій державі и українському міщан ству. Незважаючи на надання містам магдебурзького права, з ньо­го користалися майже виключно поляки і німці, тоді як самовря дування українських міщан було значно обмежене. У XV— X VTI ст. їх витіснили до окремих кварталів, забороняли куцу вати чи будува­ти будинки в центрі міста, належати до ремісничих цехів. Українці не могли бути обрані чи призначені бургомістрами, здійснювати християнські процесії, навіть дзвонити на похоронах. Міжукраїн ськими і польськими ремісниками точилася затяжна боротьба, що не раз переростала у криваві бійки. Українці добивалися рівноправ пої участі в ремісничих цехах.

Отже, з утворенням Речі Посполитої та переходом українських земель під владу Польщі їхнє становище значно погіршується: по силюються економічні утиски, обмежується політичне життя, за непадають національні традиції та культура.