4.3. Національний та релігійний рух в україні

Захоплюючи українські землі и посилюючи кріпосницький гніт, поляки намагалися також змусити український народ зректися рідної мови, культури та церкви, ставили за мету повністю його де­націоналізувати. Така політика мала забезпечити завойовникам безперешкодний доступ до економічних багатств України, підло рядкувати їм політичне та культурне життя українців.

Полонізація української знаті

Особливу увагу у своїх колонізаторських планах поляки при діляли українській знаті, намагаючись переманити Ті на свій бік. Тим самим вони позбавляли українське суспільство його еліти, функції якої полягали у здійсненні політичного керівництва, спри япні розвитку культури та освіти, підтримці православної церкви, формуванні й збереженні національної самобутності Найшвидше спольщення суспільної верхівки розпочалося па захїдноукраїн ських землях, які ще в XIV ст. ввійшли до складу 1 Іольщі. Сіі,1ль ність станових нпересів і прагнення зрівнятися з польс ьким пай ством не лише формально, а й фактично в умовах відсутності надій на відновлення власної державності вели до винародовлепнл відо мих і заможних українських родів. У результаті вже на XVI ст. по всій Західній Україні серед шляхетської верхівки український еле мент не відігравав ніякої ролі. На національних позиціях залиши лися переважно дрібні роди, без засобів і значення.

Нового імпульсу полонізації надала Люблінська унія, яка втяі - пула в цей процес панівну верству більшості українських земель. Економічні інтереси й політичні амбіції, бажання позбутися, як здавалося, провінційності и вирватися на широку арену тодішньо го жи п я спонукали українське панство Волиш, Побужжя, Полісся та інших територій інтенсивно інтегруватися в польське суспіль­ство, переймати його культуру, мову, віру. Серед них були й такі уславлені роди, як Слуцькі, Заславські, Збаразькі, Вишневецькі, Сангушки, Чарторииеьісі, ГІронські, Ружинські та баї ато інших. Здавалося, на заваді такому перебігу подій мала б стати православ на церква, яка за відсутності власної держави слугувала для україн­ці в єдиним інститутом вираження їхньої самобутності. Однак і вона перебувала в стані глибокого занепаду.

До XV ст. православна церква у Великому князівстві Литов­ському відігравала значну роль. її віросповідання прийняла литов ська знать. Усе змінилося у XV ст. Під впливом Польщі великии князь, а з ним і його оточення перейшли до католицизму. Право славні вже не мог ли займати державні посади. Правителі грубо втручалися в церковні справи, свавільно призначаючи митрополи­та, єпископів, інших ієрархів. Світська влада повністю контролю вала духовенство. Така практика призвела до того, що православ­ними владиками нерідко ставали аморальні, злочинні, розпусні осо­би. ІЦе гірше діялося в низах. Місцева шляхта поводилась зі свя­щениками, як з особистою власністю, призначала їх на свій розсуд, не питаючи дозволу митрополита чи єпископа. Панство присвою валомастки, власність монастирі в таоісрір^іих свяіценослужитолі в. Порядні духівники втікали зі своїх парафій, натомість туди направ­ляли обмежених, часто неписьменних пройдисвітів.

У Польщі ж, навпаки, у XV—XVI] ст. відчувалося культурне піднесення. Молоді люди здобували вищу освіту у Краківському університеті таза кордоном. Значний вилив мали реформаторський рух, епоха Відродження. До цього додавалася діяльність єзуїтів, які, зосередивши у своїх лавах відданих, добре освічених і розум­них члепівта заснувавши по всій Речі Посполитій цілу мережу пре­красних колегій, не лише виховували поляків у дусі войовничого католицизму, а и привертали до себе обдаровану протестантську й православну молоді,. У той час, коли польські римо католики підготували добре вишколених, високоосвічопихбогословів, укра шське православ’я ледве животіло. У полеміці, як правило, пере магали римо католики. Відтак українська знать, яка, за словами О.Субтельного, була змушена постійно вибирати між відданістю власному народу и традиціям та асимілюванням у панівне су спільство та його культуру, все частіше віддавала перевагу оетап ньому. Православ’я ж, а також українська мова та звичаї пов’я зувалися насамперед із нижчими верствами.

Посилення польсько католицької експансії в Україні, нроце< винародонлення української еліти викликали за непокоєння та опір патріотично налаштованої шляхти, серед заможп их кіл міщапст ва, православного духовенства, селянства, козацтва. Залишились відданими батьківській вірі та культурі й окремі магнати. Серед останніх найбільше відзначився князь Василь-Костяптип Ост­розький, якого називали «некоронованим королем України», один із найбагатших і наймогутніших магнатів Речі Посполитої. Близь ко 1576 р. він заснував у своєму мастку на Волині славнозвісну Ос грозьку академію — першу українську школу вищого рівня, навко ло якої згуртувалися найкращі культурно-освітні сили України.

При академії діяла друкарня, де у 1581 р. з’явилося перше повне видання Біблії слов’янською мовою — т. зв. Острозька Біблія. Князь Острозький також заснував школи в Турові, Володимирі, проте­гував різноманітним українським православним інституціям.

Братства

Проте найбільш яскравими проявами і водночас організацій ними осередками загальнонародного руху проти польсько като­лицької експансії стали братства— релігійні та культурно про­світницькі організації, які виникали при церковних парафіях в Україні в XV— XVII ст. Спочатку вони були переважно організаці­ями міщан, але поступово набули веестановогозпачегіня. Братства існували па членські внески братчиків і добровільні пожертви пра­вославних шляхтичів, церковників і міщан. Зокрема, шляхтянка Гальїтікл Гулевичівпа подарувала Київському братству свій маєток під школу й шпиталь. ІІа перших порах братства носили релишно- благодійницький характер —опікувалися церквою, влаштовува ли братські обіди, допомагали бідним і хворим братчикам, органі зовували шпиталі, надавали своїм членам безпроцентні позички тощо. З часом вони здобули собі провідне місце я релігійному житті, ставши ініціаторами церковних реформ, усуваючи негідних сил щенників, залучаючи до роботи у своїх парафіях талановитих про­повідників, поширюючи духовну літературу. ВХУІ ст., із посилен­ням національного гніту па українських землях, братства набули значного громадсько-політичного і національно-культурногозпа чення. Вони активи і піе виступають па захист прав українського на­селення — звертаються зі скаргами на дії польської адміністрації до судів, посилають посольства до короля тощо. Цим братства спри­яли пробудженню в усього суспільства зацікавлення до громадської діяльності, зміцнювали моральність і національний дух, православ­ну віру, ширили культуру й освіту.

Найдавнішим і найвідомішим було Львівське братство при Ус­пенському соборі, засноване бл. 1453 р. Наприкінці XVI — на поч. XVII ст. братства діяли в Києві, Луцьку, Острозі, І Іеремишлі, Тер­нополі га інших містах України. Вони підтримували між собою т^нпий зв’язок, і намагалися поширити ідеї на інші регіони, для чо­го обмінювалися статутами й виряджали до інших міст кращих проповідників. За кількістю членів братства були невеликими и нараховували, як правило, до кількох десятків чоловік. Однак діяльність цих невеликих організацій була надзвичайно ефекти» ною. У XVII ст. велику роль у національно-культурному житті України відіграло Київське братство, засноване в 1615 р. при Бо

гоявленському монастирі. Воно одразу стало головним консо­лідуючим центром для всієї України. До Київського братства крім київських міщан і української шляхти, вступило також і Запорізь­ке Військо на чолі з Петром Сага ідачиим.

Особливу увагу братства приділяли духовній сфері життя, слуш­но вважаючи, що моральному та ідейному чинникам у протиборстві належить вир шальпа роль. Братчики розуміли, що без націо­нальної інтелігенції годі й думати про забезпечення своїх природ­них прав. Тому з кі н. XV] ст. братства розгорнули широку культур­но-освітню діяльність. Вопи організовували навчальні заклади, які багато зробили на ниві просвітництва, підтримували книгодруку­вання, збирали бібліотеки. З появою братських шкіл підвищуєть­ся рівень викладання и поглиблює -і ься зв’язок оі ві ї и з національ­ним життям. Вже перша Львівська братська школа, відкрита на- прикш. 1585 р., мала елементи вищої освіти. Школа мала всеста- ітовий характер, у ній вчилися діти як заможних, так і бідних батьків, сироти. Про величезну повагу, якою користувався цей зак­лад, свідчать звернення до нього інших братств із проханнями па­дати пораду, виряди ти вчителів, проповідників, надіслати їси и ги. У 1615 р. на кошти вже згадуваної Гальш ки Гулевичі вни відкрила ся братська школа у Києві. Архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила визнавав надзвичайно високий авторитет братської інколи і після свого вступу до братства та відкриття школи при Киє- во Печорській лаврі у 1632 р. об’єднав їх у Київську колегію — май­бутню Києво-Могиляпську академію. Па поч. XVII ст. численні братські школи існували по всій Україні.

Іпіпою важливою сферою діяльності Львівського братства, як і деяких інших братств, було книгодрукування. Коли до Львова при їхав Іван Федоров — друкар, якого вигнали з Москви за спроби ви­користати свою, як там вважали, «блюзнірську» нову техніку їсии- годрукарегва, — братство допомогло йому заснувати друкарню. У

1574 р. з’являється його нершакнижка «Апостол ». ІІа поч. 1580-х років, коли кредитори стали поі рожувати Федорову, що відберуть у нього друкарню, м викупило Львівське братство, перетворивши місто на центр православного книгодрукування.

Своєю подвижницькою діяльністю братства спричинилися до національно-культурного відродження України наприкін. XVI п. Вони зміцнили українське суспільство, яке тепер могло спертися на мережу шкіл, друкарень, кадри освічених людей. Водночас братський рух мав і ряд вад: відсутність стабільних організаційних форм та узгоджених дій між окремими братствами, фінансові про­блеми, постійне втручання у внутрішні справи церкви, чому різко противилися православні ієрархи. Саме суперечки з вищим духо­венством стали одним із чинників укладання Берестейської унії.

Берестейська унія

Ідея об’єднання хрисл иянської церкви постала чи не відразу ж після її розколу в 1054 р. на православну та католицьку вітки. Спро­би реалізувати її робилися не один раз, але відповідні умови для цього склалися лише в XVI ст. По перше, кризовий стан православ ноі церкви в Україні, що проявлявся у занепаді церковної дисцип ліни, непорозумінні між церковними братствами та ієрархією, різкому зменшенні матеріальної підтримки тощо, привів її керів­ників до переконання, що унія з високоавторитетною і добре органі­зованою католицькою церквою забезпечить серед православних жа­даний порядок та дисципліну, а отримання ними рівного з като­лицькими ієрархами статусу, вт. ч. й місць у сенаті, сприятиме зро­станню їхньої о авторитету ( еред духовенства та мирян. По друге, прийняття унії, на думку українських єпископів, мало вирішити проблему полонізації та окатоличення православних українців, бо, ставши частиною єдиної церкви, вони отримали б повну рівно­правність у Речі Посполитій, зокрема українські міщани більше не зазнавали б дискримінації в містах, а православну знать перестали б и норувати при розподілі службових посад. По третє, унію ак­тивно підтримували польські можновладці, які сподівалися, що вона прискорить остаточну інтеграцію українських та білоруських земель до складу Речі Посполитої. По четверте, прагнення като лицької церкви відновити втрати, завдані реформаційним рухом, за рахунок розширення своїх впливів га володінь на Сході.

Першим думку про необхідність укладення церковної унії з Римом висловив у 1590 р льв вськии православний єпископ Геде он Балабан, який був розлючений безкінечними суперечками з брат­ством, а ще більше— нетактовним втручанням константинопольсь кого патріарха, що передав братчикамфункції контролю за право славною ієрархією. З нею погодилися єпископи Кирило Терлець кии з Луцька, Діон і сій Збируиськии з Холма, Леонтій Пелчицькии з Турова, а згодом. - Михайло Копистенський з Перемишля, Іпатій Потій з Володимира і навіть сам митрополитМихаило Рогоза. ГІідго товку до реалізації своєї ідеї змовники проводили таємно з огляду па неприязнь до неї у суспільстві, насамперед з боку братств. Узго дивши до 1595 р. з представниками короля та католицької церкви основні питання про збереження традиційної православної літургії та обрядів, право священиків брати шлюб тощо вони погодилися на об’єднання своєї церкви з католицькою Наприкінці 1595 р. папа Климент VIII п рог олосив офіційне визнання унн та гарант о ваш гіра ва і привілеї української церкви

Коли стало відомо про наміри православних єпископів, укра інська громада вибухнула від обурення. З осудом виступив навіть князь Василь Костянтин Острозький, який досі, в принципі, під тримував ідею об’єднання церков. Його роздратувало, що єписко пи самі, без участі духовенства і мирян та без узгодження з рештою православної церкви, пішли на унію з Римом. Закликавши од­новірців до протесту проти дій єпископів відступників, князь та кож звернувся до протестантів із відозвою спільно з православии ми виступити на захист своїх релігійних інтересів та висловив го товшеть виставити 15—20 тис. чол. па оборону «благочестя». По всій Україні и Білорусі почалася завзята агітація проти унії. Пере лякані такими подіями ініціатори унії—єпископи Балабан і Кони стенський — рішуче шд неї зреклися гя оголосили про свою незго ду з рештою православних єпископів та митрополитом.

Для оста точного вирішення проблеми у жовтні 1590р. у м. Бе рссті був скликаний церковний собор. Із самого початку він ро жо ловся на два непримиренні табори, які провели фактичио два собо ри. Православні засудили упію й ухвалили рішення про усунення .3 посад ми і рополита та єпископів- відступників. Уніатський собор проголосив об’єднання з католицькою церквою, визнавши и догма­ти й зверхність Пани Римського, але .зберіг ши православні обряди й церковнослов’янську мову в богослужінні. Відповідну грамоту підписали митрополит, п’ят ь єпископів і гри архімандрити. Уніати діставали значні привілеї: духовенство звільнялося від податків, шляхтичам відкривався доступ до державних посад, міщани зрів нювалися у професійних правах із католицьким міщанством. Уні­атським єпископам обіцяли місця в сенаті, але це ніколи не було виконано. Зразу мс після Берестейського собору з восьми єпархій Київської митрополії унію прийняли шість: Київська, Володимир Волинська, Турово ІІинська, Луцька, Холмська га Полоцька. Пе­ремишльська та Львівська єпархії прийняли її значно пізніше, відповідно у 1692 та 1700 рр.

Отже, Берестейська унія не тільки по подолала розколу 1054 р., а й збільшила його: до двох досі існу юч их церков — католицької та православної — додалася ще й третя — уніатська, або греко-като- лицька, як и згодом стали називати. Не принесла вона єдності и українському суспільству, розділивши його на дві частини: з одно­го боку — православна більшість на чолі з двома владиками, іцо відмовилися від унії, з іншого — уніатська меншість разом із мит­рополитом та рештою єпископів. Обидві сторони повели між собою затяту боротьбу у всіх напрямках. Польський уряд цілковито підтримав уніатів, схвалив їхню декларацію про об’єднання з ка­толиками, проголосив уніатську церкву обов’язковою для всього

православного населення України, поставив православ’я поза зако­ном, насаджуючи унію силою. Усі церкви і церковні маєтності мали бути передані уніатам. Проти унії виступили відомі полемісти, зок­рема зі своїми «посланіями» Іван Вишенський, запорізьке козацт­во. Словом, Берестейська унія спричинила великий духовний роз­кол української нації.

4.4. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ середини XIV - першої половини XVII ст.

У XIV—XVI (т. українські магнати поступово ополячилися. Сєляпстііо, потрапивши у кріпацьку неволю, було неспроможне захистити національну культуру. Сдиним станом, який тоді вів нерівну боротьбу із загарбниками за розвиток рідної школи, право- славної церкви, моїш, письменства, мистецтва, було українське міщанство і дрібне боярство. Саме вони, нещадно переслідувані на своїй землі польською шляхтою і католицькою церквою, зуміли зберегти духовні цінності українського народу. Незважаючи на катаклізми, які спіткали Україну (татаро-монгольська навала, втрата незалежності), культурний розвиток у містах тривав. Уже н другій пол. XIV ст. чітко простежується українська мова в держав­них актах, літературних пам’ятках, історичних піснях. В останніх звучали заклики до боротьби з поневолювачами за незалежність і свободу рідного краю.

Освіта та наука

Чужоземний гніт українського народу викликав протиборство як соціально-політичне, так і духовно-просвітнє. Зросла зацікав­леність українців до своєї історії, мови, культури, науки. Пробу­дження національної самосвідомості доповнювалося поширенням ідей гуманізму епохи Відродження. Ці ідеї поширювали українці, які навчалися за кордоном — у Краківському, Празькому та і нших університетах. Серед студентів цих навчальних закладів українців записували як ruthenus, roxolanns, russikns і т. ін. (Рутенія та Роксоланія — назви України, поширені у Західній Європі в той час).

У Краківському університеті вихідці з У країни навчалися з часу його заснування (1364). Лише в XV—XVI ст. тут отримали освіту 800 українців. Вчилися вихідці з українських земель у знаменитій Паризькій Сорбонні, в університетах Німеччини: Гейдельберзько­му, Віттенберзькому, Лейпцизькому та ін. Українські студенти

були в Італії — у Болоньї та Падуї. Так, у списках Падуанського університету XVII ст. було понад 2 тис. українців.

Отримавши належну освіту, вихідці з України ставали в доми- ми вченими, педагогами, медиками, митцями. Так, Юрій Дрого­бич (Юрій Котермак) був доктором філософи та медицини у Болон­ському університеті, читав там у 1478—1482 рр. лекції з математи­ки, посідав посаду ректора факультету медицини. У 1483р., лише через ЗО років після виходу перших друкованих книг Гутенберга і майже за століття до випуску у Львові книг Івана Федоровича (Фе­дорова), у друкарні ЯнуаріусаЗільбера побачила світ перша в нашій історії друкована праця українського природодослідника під на­звою «IIрогнос тична оцінка поточного 1483 року Юрія Дрогобича з Русі, доктора мистецтва і медицини Болонського університету».

Лукаш із ІІового Грнда, автор відомого підручника з епістолог- рафн (1582) був магістром та викладачем Краківського університе­ту. У цьому університеті у XVcт. працювали 13 професорів- украшців. Павло Русин із Кросна, який постійно у працях наголо­шував насвогму українському походженні, викладан у Кракошуні- верситетеькии курс римської літератури, писав вірші, щомали пев­ний вплив па розвиток польської ренесансної поезії початку XVIст.

Навіть за несприятливих умов іноземного панування в Україні виникали шісоли грамоти. Відомо, що такі ніколи існували на Во лиш ще в XIII ст., у Кисні — у XIV ст. Із часом кількість шкіл збіль­шувалася. Перша українська школа у Львові виникла в 1546 р. Відо­мою була також школа грамоти у м.Красноставі в Галичині. Шко­ли з’явилися и на Правобережжі та в Закарпатті, їх відкривали переважно при церквах і монастирях, де викладачами були церков нослужителі. У початкових школах навчалися діти різного віку-— і малі, и підлітки. Навчали дітей письма, читання, початківарифме­тики, молитв, співу.

Першим вищим навчальним закладом в Україні стала Острозька академія (колегіум), яку відкрив бл. 1576 р. князь Костянтин Ост­розький ум.Острозі (тепер у Рівненській обл.). Цей заклад згодом піднявся до рівня тогочасних європейських академій. У ньому кра­щі українські та іноземні вчені викладали граматику, риторику (мистецтво виголошу вати промови), арифметику, музику, астро­номію та інші науки. Викладачами там працювали високоосвічені люди: Дем’ян Наливайко, Васи ль Суразький, Тимофій Михайло­вич, Ян Лятош, Кирило Лукаріс та ін.

Культурному піднесенню в Україні наприкін. XVI— на поч.

XVII ст., зокрема розвитку освіти, сприяли братства. При кожно­му з них було засновано братські школи. Першим ректором Львівської братської школи став відомий учений Іов Борецький, а

97

викладачами — брати Стефан і Лаврентій Зизанії, Кирило Ставрове цький, Памво Беринда та ін. Навчання у братських школах регла мен гувалося статутом — <■ Порядком шкільним». У цих школах на вчалися діти заможних міщан, козаків, нижчого духовенства, дрібної шляхти, старшин, а також сироти. Вихованці шкіл манд рували по У країні, поширюючи знання, закликаючи громадянство до опору польсько-католицькому наступу.

На поч. XVII ст. центром освіти й науки в Україні знову стас Київ. Тут у 1615 р. була відкрита Київська братська школа и групува лися визначні вчені — ІовБорецький, який переїхав зі Львова й став ректором, Єлисеи Плетенецький, Захарія Копистенський, Тарас Земка, Мелстій Смотрицький, Касіян Сакович та ін. Митрополит Петро Могила також заснував школу при Києво-Печерській лаврі. У 1632 р. школи було об’єднано в Києво Могилянськии колегіум (згодом переименовании в академію), що став на рівень західно європейських унівгрс итетів. Цей колегіум давав досить широку освіту: там викладали філософію, математику, риторику, слов’ян ську, грецьку, латинську, польську мови. Колегіуму шдпорядко вувалися школи у Вінниці, Кременці та інших містах. Його пихо ванці часто продовжували навчання вупіверситетях І Іарижа, Рима, Відня, Гейдельберга.

Братські школи були значним конкурентом католицьким і уні­атським школам, спротивом ополячуванню української молоді, виховуючи в неї патріотизм, повагу до свого народу, його минуло­го, мови, культури. Головна увага приділялася вивченню слов’ян' ської та української книжної мов. Вивчали також грецьку мову, що сприяло засвоєнню античної спадщини та християнських бого словських джерел. Поширеною у школах і серед вчених була й ла тинська мова, без якої не можна було увійти в тогочасну європей­ську науку і культуру.

Чимала підтримка школам в Україні йшла з боку замолених людей. Так, багата, освічена и інтелігентна жінка (дружина мо зирського маршалка) Галынка Гулевичівна в 1615 р. урочисто пе­редала свою спадкову землю в Києві на Подолі у власність братства Багато допоміг Київській братській школі гетьман Петро Сагаи дачний. Він був палким прихильником національно-освітнього руху, у 1620 р. з усім військом вступив до Київського братства, став ктитором (опікуном) братської школи, особисто дбав про п розви ток. Майже всі свої кошти він заповів Київській, Львівській та Луцькій школам.

Науковими центрами в Україні були Острог,Львів і Київ, де зо- середлсувалися навчальні заклади Учені, які групувалися в Ост­розі, написали ряд наукових праць із філософи, мовознавства, аст­

рономії тощо. Професори Києво-Могилянського колегіуму сприя­ли розвитку слов’янського мовознавства, української мови, роз­робляли проблеми філософи, логіки, психології й інших наук. Йо­сип Кононович-Горбацькии створив <• Підручник логіки ■>, а Інокен- тій Гізель написав «Загальний нарис філософи».

В Україні і ривалий час працював військовий інженер із Франції Гійом Левассер де Боплаи, який у 1650 р. склав «Опис України» — першу наукову пращо з економічної і фізичної географії України.

Книгод рукува ния

Заслугою членів Львівського братства є започаткуй інші книго друкарської справи, бо саме завдяки їхнім старанням і матеріальній допомозі найпершою друкарнею на українських землях стала дру­карня, заснована у 1573 р. Іваном Федоровичем (Федоровим)₇ який переїхав в Україну з Москви, де його переслідували. У 1574 р. ви­йшла перша книжка І.Федоровича — «Апостол». Переїхавши че­рез матеріальні несгатки до Острш а, І.Федорович заснував там на кошти князя К. Острозького другу друкарню, в якій видав <■ Буквар» (1578) та ряд інших книжок. Острозький «Буквар» — це посібник для паралельної о вивчення слов’янської та грецької мов, йог о неод­норазово перевидавали в Україні, а також у Білорусі. А «Острозька Біблія», яку І.Фі дорович видав 1581 р., стала першим повним ви- даннямБіблп слов’янською мовою. Вона була поширена не тільки в Україні, аи у ряді інших країн, надійшла навіть до бібліотеки Окс фордського університету, до королівського двору Швеції.

Братські друкарні зі одом виникли також у Луцьку, Новгороді Сіверському, Києві та інших містах. Видані тут книги релігійного і а світського характеру були відомі далеко за межами України.

Важливим осередком національної культури на Паддпіпрян щнпі па поч. XVIIсг. стала Києво Печерська лавра, її архімандри г ( шсеії Плетенецький заснував друкарню та папірню і видав у

І (і 1 (> - 1024 рр. кілька значних творів, до яких написав передмови. Головним друкарем у Лаврі був Памво Веранда, який вніс знач пий вклад у розвиток науки і мистецтва Йому належить перший друкований український словник, саме П.Беринда був одним із за чинателів шкільної драми.

Мистецтво

Найбільше пам’яток культуриXIV — поч. XVII ст. збереглося в Західній Україні, оскільки її менше спустошили татарські орди. Збереглися повністю або в руїнах замки і міські укріплення Льво

ва, Луцька, Кременця, Хотина, Кам’янця-Подільського, Хуста, Мукачева, Одеська та ін. Уціліли Троїцький монастир у Межиріччі, дерев’яний собор Благовіщення у Ковелі (1505), Богоявленська церква та кругла башта в Острозі (XVI ст.) тощо.

У творчості тодішніх різьбярів і скульпторів переважала релігій­на тематика, в якій яскраво проявлявся дух непокори іноземним поневолювачам. Митці найчастішо зображали в кам’яних, мідних та дерев’яних скульптурах святих, покровителів українського воїн­ства— Михайла, Дмитра, Федора, Покрову. Найбільше таких па­м’яток дійшло до нас у вигляді дерев’яних хрестів, кам’яних і брон­зових рельєфів на кахлях, дверях, фасадах будинків (Увірування Фоми, Вірменська церква, фасад Чорної кам’яниці у Львові, царські врата у Монастириськах на Тернопільщині).

У XVI ст. в Україні набула поширення надгробна скульптура. Про високий мистецький рівень свідчать надгробники Костянти­нові Острозькому, Олександрові Ваньку-Лагодовському з Упева, Валентоні Гербурту зі Скелівці в та ін.

Майстри українського монументального фрескового мистецт­ва були знаними далеко за межами України. Зокрема, в Польщі наші умільці прикрашали католицькі костьоли й каплиці- ВУгсра- їні майже не збереглисяфрескові шедеври, за винятком фрагменті в церкви св. Онуфрія (Лаврів, Львівщина, XV ст.). У кращому ста- нітворіпня українських митців уціліли в храмах Любліна, Крако- ва, Вислиці. Піднесено, граціозно змальовано портрети Богородиці, святих Онуфрія, Іоапа Богослова та ін. На відміну від фрескового мистецтва XIII ст., в якому домінували настрої аскетизму, зречен­ня, у XV ст. переважали ліричні, світлі й радісні мотиви — добро­та, самопожертва, героїзм, любов.

Український живопис XIV—XVI ст. розвивався під животвор­ним впливом іконопису княжої доби. Найбільше картин цього пері­оду збереглося у глухих Карпатських горах, де не ступала нога та- тарина-людолова. За силою художнього вираження тогочасне мис­тецтво можна порівняти з українським фольклором. Найхара ктер­нішою особливістю малярства XIV—XV ст. був розпис іконостасів. Митці дбали про виразність картини, її лаконічність, простоту, ідейність змісту. Малювали переважно на липових дошках.

Центрами живопису були Києво-Печерська лавра, а також міста Львів, Перемишль. Уперше па картинах зустрічаються підписи ма­лярів (Владика, Яків, Матвій та і н.). Найчастіше трапляються ікони Юрія Змієборця, Богородиці, Архангела Михаїла, святих Петра, Павла, Миколи, Розп’яття Ісуса, Тайної ве іері, Різдва, Марії, Ви­гнання з раю, Страшного суду, Поклоніння волхвів.

Коли ж на Заході, зокрема в Італії, виникли ніколи малярів, картини яких охоче купували польсько-литовські королі і магна­ти, з’явилися художні групи, а також цілі школи в Польщі та в Україні. Найвідомішою з них стала Львівська художня школа. У ХУГ ст. маляр В.Стефанович отримав звання королівського ху­дожника. Він та його побратими створили прекрасні портрети поль­ського короля С.Баторія, князя К.Острозького, громадського дія­ча, книговидавця і письменника Я.Гербурта таін.

Плідно працювали н Україні художники-графіки. Вони майстер­но оформляли книги (спочатку рукописні, а з XVI ст. — друковані). Унікальним щодо цього с оформлення Київського псалтиря (1397), де містилося понад 200 мініатюр, які виконав художник Спиридон. Вишуканою кольористикою відзначається мініатюра Галицького Євангелія (XIV ст.). Книжкова орнаменталістика, яку застосовува­ли гравери у роботі, близька до народного мистецтва. Чудово при­красили художники також ПерегонимцькеЄвангеліс (1561), Львів­ський Апостол (1574), Острозьку Біблію (1581) та багато інших книг.

У XVI ст. почався фронтальний наступ польської шляхти на соці­альні права і культуру нашого народу. Чужинці глумилися над українською мовою, народними звичаями, православною церквою. Чванливі панки прагнули до повного окатоличення й ополячення українського народу, та їхні зловісні наміри не були реалізовані. Українська людність палко відстоювала свою мову, культуру, на­ціональну гідність. Окрім міщанства і козацтва, основна маса насе­лення— селянство — виступала як споконвічна національна береги­ня, зберігала найвищі духовні цінності: мову, пісню, народні обря­ди, неповторну українську самобутність.

Розділ 5

УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО