12.1. Центральна рада: становлення національної державності

Одним із наслідків Першої світової війни стала перемога Лют­невої демократичної революції 1917 р. в Росії, якою було покладе­но край багатовіковому монархічному режимові династії Романо- вих. Склалися сприятливі умови для піднесення національно-виз­вольного руху пригноблених народів. Ніхто в Росії не прийняв з та­кою радістю й ентузіазмом Лютневу революцію, як українці. І це цілком зрозуміло. Адже царизм щодо українського народу застосо­вував усі форми утиску, експлуатації, обмеження політичних і на­ціональних прав.

Формування нових осередків влади

З перемогою Лютневої революції в Петрограді було створено Тимчасовий уряд. Його завданням стала організація демократич­них виборів до Всеросійських Установчих зборів, які мали визна­чити форму правління і сформувати постійний уряд. Творення но­вих органів влади почалося також на місцях, у тому числі в Укра­їні. Політичні сили по-різному ставилися до цього. Представники російських правих партій в Україні, перш за все в Києві, почали фор­мувати органи, які б підтримували Тимчасовий уряд у Росії. До них увійшли представники міської думи, фабриканти й заводчики, земські діячі, ліберальна професура. Вони утворили Виконавчий комітет, який став представником Тимчасового уряду в Києві.

Паралельно формувалися Ради робітничих і селянських депута­тів. Усього протягом березня1917р. в Україні виникло понад 170 рад. Як правило, вони перебували осторонь паціонально-визволь- иої боротьби і згодом стали формою відновлення імперії, що розпа­лася. Переважали в радах представники соціалістичних партій, зде­більшого російських, які надзвичайно багато зробили для повален­

ня самодержавства. Ставлячи своєю кінцевою метою створення соці­алістичного суспільства, вони, однак, по-різному бачили шляхи її досягнення. Якщо меншовики й есери вважали, що країну після перемоги Лютневої революції чекає порівняно довгий шлях еволю­ційного розвитку, то більшовики, орієнтуючись на «світову соціа­лістичну революцію» , вимагали негайних радикальних змін і вж^ незабаром розпалили вогнище братовбивчої громадянської війни, привівши країну до катастрофи, від якої чи не найбільше постраж­дала Україна.

Після перемоги Лютневої революції 17 (за н. ст.) березня 1917 р. в Києві виник ще один один впливовий політично-координаційний центр — Українська Центральна Рада, — який, репрезентуючи інтереси українського народу, за короткий час свого існування — з березня 1917 по квітень 1918 р. — пройшов складний шлях від київ­ської міської громадської організації до ініціатора й активного чин­ника відновлення новітньої української державності — парламен­ту У країни. Рада була створена групою національно свідомої інтелі­генції з Товариства українських поступовців (ТУП), наукових, ос­вітніх, кооперативних, студентських та інших організацій. Голо­вою Ради став видатний український історик, авторитетний гро­мадсько-політичний діяч Михайло Гру шевський, а його заступни­ком — В.Науменко, товаришами голови — Д.Антонович і Д.Доро­шенко. Згодом керівний склад Центральної Ради змінювався. Про­відну роль у ній з часом почали відігравати Українська партія со- ціалістів-федералістів (УПСФ), Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) і Українська партія соціалістів-револю- ціонерів (УІ1СР).

Боротьба за автономію України

У той час скрізь по Україні вирували віча, з’їзди, збори. Широ­кої підтримки набули гасла українізації школи, суду, управління, транспорту. Головною вимогою маніфестантів було надання Україні автономії. 22 березня 1917 р. Центральна Рада звернулася з відо­звою «До українського народу», у якій закликала селян, робіт­ників, солдатів, городян, інтелігенцію, духівництво зберігати спо­кій, обирати своїх людей на всі посади, збирати кошти в український національний фонд, творити нове вільне життя. І справді, націо­нальне життя в Україні значно активізувалося. Відроджувалися старі й виникали нові політичні організації та партії, відкривали­ся українські клуби, товариства, відбувалися різноманітні збори. Відновила діяльність «Просвіта», знову почала виходити газета «Нова Рада».

Важливою подією українського життя стала національна мані­фестація, що відбулася в Києві 1 квітня 1917 р. Сто тисяч учасни­ків — солдатів, робітників, студентів, учнів — йшли під українськи­ми національними прапорами. На Софійському майдані відбулося грандіозне віче, учасники якого прийняли резолюцію про підтрим­ку Тимчасового уряду, а також вимагали широкої автономії Украї­ни в складі демократичної Російської держави та скликання Уста­новчих зборів. Транспарантів з гаслами «ХайжиЕесамостійнаУкра- їна з гетьманом на чолі» було бл. 10, проте вони загубилися серед 300, які вимагали автономії України. Проти самостійності Украї­ни тоді рішуче виступав М.Грушевський. В одній із брошур він пи­сав: «Українці не мають заміру одривати Україну від Росії, вони хочуть задержатися в добровільній і свобідній зв’язі з нею».

Оглядом сил українства, засобом його дальшої організації став Український національний конгрес, який проходив у Києві 19— 22 квітня 1917 р. У його роботі взяли участь бл. 1500 чол., які пред­ставляли всі губернії України, а також Петроград, Москву, Крим, Кубань, Холмщину. Отже, конгрес був справді всеукраїнським. У прийнятій резолюції його учасники вимагали автономії України у федеративній демократичній республіці Росія, а також українізації адміністративних, господарських органів й культурного життя. Де­легати конгресу величезною більшістю голосів переобрали головою Центральної Ради М.Грушевського, а його заступниками обрали С.Єфремова та В.Винниченка. Конгрес ще вище підніс авторитет ЦентральноїРади, визнавши її представницьким, законодавчим ор­ганом України. Таким чином було зроблено новий крок у відро­дженні нації на шляху її державотворення. Центральна Рада обрала виконавчий комітет, який згодом отримав назву Мала Рада, на місцях почали виникати підлеглі їй губернські, міські, повітові українські ради.

Керівники Центральної Ради використали патріотичне підне­сення українського народу, підтримавши його віковічні прагнен­ня до волі. Проте задовольнити вимоги політичної автономії Украї­ни ні Тимчасовий уряд, ні російська демократія (Петроградська рада) не поспішали. Крім того, проти рішень Українського націо­нального конгресу ополчилися російські консерватори Києва і, особ­ливо, півдня України. На словах вони визнавали право українців на автономію, на українську школу тощо, та фактично виступали проти них. Посипалися протести в Петроград, заяви і протести на місцях.

Тільки спираючись на реальну силу, розширивши свою соціаль­ну базу, Центральна Рада могла вступати в переговори з Тимчасо­вим урядом з надією на успіх. Діяльність Ради підтримали скли-

канів Києві в травні 1917 р. Всеукраїнські військовий, селянський робітничий з’їзди.

Незважаючи на заборону Тимчасового уряду, почалася Україні- зація військових частин, де переважали українці. На Київському етапному пункті 3000 солдатів-українців утворили окремий полк, який назвали Першим полком ім. Б.Хмельницького. Перший Все­український військовий з’їзд назвав Центральну Раду «єдиним компетентним органом» у вирішенні всіх справ України. Делегати з’їзду прийняли ухвалу про «націоналізацію армії», тобто про фор­мування із солдатів-українців національних полків. З добровольців створювали загони «гайдамаків», «вільного козацтва». Особлива заслуга в цьому належала Українському військовому клубові ім. П.Полуботка, створеному в Києві. За ухвалою з’їзду було утворе­но Український генеральний військовий комітет, який мав форму­вати національні збройні сили.

Ставши провідною силою всього українського народу, Централь­на Рада змогла рішучіше поставити вимоги перед Тимчасовим уря­дом. З цією метою в кін. травня 1917 р. до Петрограда прибула укра­їнська делегація із десяти членів Центральної Ради, яку очолював В.Винниченко. Висловивши свою прихильність до Тимчасового уряду, вона запропонувала надати широку автономію Україні в межах федеративної Росії, утворити при Тимчасовому уряді поса­ду комісара в українських справах, призначити крайового коміса­ра для всієї України, провести українізацію армії, навчальних за­кладів, призначити на урядові пости в Україні людей, які володі­ють українською мовою, звільнити політичних в’язнів. Однак до­магання української делегації було відхилено. Після цього Цент­ральна Рада обнародувала декларацію, адресовану Тимчасовому урядові, в якій пропонувала передати українське питання на роз­гляд міжнародної конференції, а до того встановити в Україні вла­ду крайового комісара від Центральної Ради, а в Петрограді при Тимчасовому уряді створити міністерство у справах України.

Всеукраїнський селянський з’їзд, який тим часом зібрався у Києві, ухвалив не чекати призначених на листопад Всеросійських установчих зборів, а раніше скликати Українські установчі збори, доручивши їм вирішити питання про самоврядування України. Після цього з’їзду до Центральної Ради було включено Раду селян­ських депутатів із 133 чол. Потім до Центральної Ради приєднався і Всеукраїнський робітничий з’їзд, кооптувавши своїх представ­ників до її складу.

Щоб і надалі відігравати роль найвпливовішої сили в Україні, Центральна Рада 23 червня 1917 р. видала Перший Універсал до українського народу, який був зачитаний на Другому військовому з’їзді у Києві. У цьому урочистому акті проголошувалося: «Народе Український! Народе селян, робітників, трудящого людуї.. Хай буде Україна вільною. Не відділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям... Ми, Українська Централь­на Рада, видаємо цей Універсал до всього нашого народу і опові­щаємо: однині самі будемо творити наше життя». Зазначалося та­кож, іцо тільки всенародно обрані Українськіустановчі збори (сейм) мають право ухвалювати в Україні закони.

Вслід за цим на пропозицію Української партії соціалістів-ре- волюціонерів було утворено Генеральний секретаріат Центральної Ради — виконавчий орган, уряд автономної У країни, який очолив Володимир Винниченко, Він одночасно був затверджений гене­ральним секретарем внутрішніх справ. Генеральними секретаря­ми стали також С.Єфремов (згодом — О.Шульгин), Х.Баранов- ський, С.Петлюра, Б.Мартос, В.Садовський, І.Стешенко, М.Ста- сюк, а генеральним писарем— П.Христюк. У першому українсько­му уряді п’ять місць займали соціал-демократи, соціалісти-рево- люціонери — два, соціалісти-федералісти — одне. Із дев’яти членів уряду був один безпартійний — кооператор.

Стан справ в Україні, зокрема проголошення Першого Універ­салу, занепокоїв російські офіційні кола в Петрограді. 11 липня

1917 р. до Києва прибула делегація Тимчасового уряду на чолі з

О.Керенським. Вона провела переговори з українськими представ­никами в складі М.Грушевського, В.Винничєнка і С.Петлюри. У результаті було досягнуто порозуміння між Центральною Радою і Тимчасовим урядом. Міністри Тимчасового уряду визнали право України на автономію та погодилися з тим, щоб Центральна Рада і Генеральний секретаріат стали кра новими органами влади в Украї­ні . Центральна Рада у свою чергу визнавала майбутні Всеросійські установчі збори і до їх скликання зобов’язувалася не здійснювати ніяких таємних .заходів щодо встановлення автономії України.

Під час переговорів було вирішено проблему представництва в Центральній Раді національних меншин. Неукраїнським партіям та організаціям виділили ЗО % місць. Передбачалось обрати новий склад Генерального секретаріату, до якого також увійшли б пред­ставники національних меншин.

Таким чином, відступивши від своєї непримиренної ПОЗИЦІЇ щодо У країни, Тимчасовий уряд після тривалих переговорів з пред­ставниками Центральної Ради наважився на угоду. Але підтиском Тимчасового уряду від проголошених у Першому Універсалі прин­ципів відступила і сама Центральна Рада. У Другому Універсалі, схваленому 16 липня 1917 р., вона заявила про визнання Всеросій­ських установчих зборів, які мали встановити автономію України, і відсутність наміру відокремлюватися від Росії: «Ми, Центральна Українська Рада, стоячи, як все, за тим, щоб не відривати України від Росії та щоб разом з усіма її народами змагати до піднесення й розвитку цілої Росії та до єдности її демократичних сил, з задоволен­ням приймаємо заклик правительства до єдности... Зважаючи, що утворення краєвого органу тимчасового правительства на Україні забезпечує бажане наближення управи краєм до потреб місцевого населення в межах, можливих до Установчих Зборів, і думаючи, що доля всіх народів Росії тісно зв’язана з загальними здобутками революції, ми рішуче відкидаємо проби самочинного здійснюван­ня автономії України до Всеросійських Установчих Зборів».

Отже, тези про волю У країни і про те, що український народ сам творитиме своє життя, проголошені в Першому Універсалі, у Дру­гому були фактично заперечені. Цей політичний компроміс осла­бив авторитет Центральної Ради, посіяв у свідомості широких мас недовір’я до свого парламенту.

Продовжуючи державотворчу діяльність, Центральна Рада на підставі домовленостей з міністрами Тимчасового уряду уклала «Статут Вищого Управління України». Однак новий кабінет мі­ністрів Росії на чолі з О.Керенським не затвердив його. Замість Ста­туту, який українці вважали рівнозначним конституції, було от­римано Інструкцію Тимчасового уряду, у котрій права автономії України значно обмежувалися. Генеральний секретаріат було на­звано органом не Центральної Ради, а Тимчасового уряду. До ком­петенції Генерального секретаріату не входили військові справи, транспорт, міжнародні зв’язки, продовольчі справи, пошта й теле­граф. Призначати урядовців він теж не міг. До сфери влади Секре­таріату входили лише 5 із 9 українських губерній: Київська, Во­линська, Подільська, Полтавська і частково Чернігівська.

Новий Генеральний секретаріат було доручено сформувати Д. Дорошенку. З принципових питань він не дійшов згоди з М.Гру- шевським і новосформований уряд знову очолив В.Винниченко.

Наростання політичної кризи

Ситуація в Україні з кожним днем погіршувалася. Розхитане війною економічне життя занепадало. Голод примарою ходив по Росії і зачепив Чернігівщину. Продовольчих запасів було мало. Петроград вигрібав з України все, що можна було. І цим обмежува­лася його продовольча політика. Податків ніхто не платив. Селянст­во, змучене війною, революцією, розорялося. Суд, поліція не функ­ціонували. З фронту масово втікали солдати, посилюючи безладдя в країні. Центральна Рада й Генеральний секретаріат ніяк не мог­ли вирватися з тенет Тимчасового уряду, нерозв’язаними залиша­лися економічні, земельні, воєнні питання.

Восени 1917 р. на арену політичної боротьби в Росії активно всту­пила найрадикальніша частина російської соціал-демократії — більшовики. Вони висунули ідею переростання демократичної ре­волюції у т. зв. соціалістичну. Спочатку більшовики хотіли добити­ся цього мирним шляхом, але після невдалої спроби підняти на поч. липня 1917 р. повстання в Петрограді і таким чином захопити вла­ду — взяли курс на збройну боротьбу і встановлення диктатури про­летаріату.

Революційний запал, у якому було багато утопічного і жорсто­кого, наростав. Визріла революційна криза. Процеси, що відбува­лися в країні, забезпечили більшовикам підтримку пролетарських мас, особливо в індустріальних центрах. Потужна агітація і пропа­ганда, що закликали до «експропріації експропріаторів», дали ре­зультати. У ніч з б на 7 листопада влада в Петрограді перейшла до рук більшовиків, які мали тепер більшість у радах. Тимчасовий уряд було повалено.

В Україні ситуація розвивалася неоднозначно. Події у Петро­граді підтримали робітники кількох українських міст, особливо До­нецького басейну. В інших містах, зокрема в Києві, народ підтри­мував політику партій, які входили в Центральну Раду. Вороже до більшовицького перевороту в Петрограді поставилися штаб Київсь­кого округу і підпорядковані йому війська. Вони могли виступити проти революції і проти українства. Тому 7 листопада було утворе­но « Крайовий комітет для охорони революції на Україні», куди уві' йшли представники військових організацій Центральної Ради, Київської ради робітничих і солдатських депутатів та всіх партій, які до них належали. Центральна Рада виступила зі зверненням до громадян України, у якому пояснювала, що це громадське новоут- ворення потрібне, щоб запобігти відновленню царського самодер­жавства.

Наступного дня після повалення Тимчасового уряду відбулося засідання Малої Ради, де було прийнято відозву про повстання більшовиків. У ній підкреслювалося: «Визначаючи, що влада як у державі, так і в кожнім окремім краю повинна перейти до рук усієї демократії, вважаючи недопустимим перехід усієї влади до рук Рад робітничих і солдатських депутатів, які являються тільки части­ною організованої революційної демократії, Українська Централь­на Рада через це висловлюється проти повстання в Петрограді».

Здобувши всю повноту влади в Росії, більшовики в Україні, на Дону й Кубані зазнали поразки. У Києві 11—13 листопада 1917 р. дійшло до збройного зіткнення штабу Київського військового ок­ругу, який продовжував підтримувати Тимчасовий уряд, більшо­вицьких військових частин і українського полку, сформованого з делегатів III Всеукраїнського військового з’їзду, що підтримував Центральну Раду. Боротьба закінчилася поразкою штабу, який виїхав на Дон, і придушенням більшовицького повстання. Після від’їзду з Києва вірних Тимчасовому уряду військ уся влада пере­йшла до Центральної Ради 3 різних місць України на її адресу над­ходили заяви зі словами підтримки. У відозві до населення Цент­ральна Рада закликала до спокою, порядку й підпорядкування українській адміністрації. Тоді ж уряд України поповнили нові ге­неральні секретарі, які представляли УСДРП і УПСР.

Третій Універсал Центральної Ради

20 листопада Центральна Рада прийняла свій Третій Універсал, що пролунав у святковій атмосфері біля пам’ятника Б.Хмельниць­кому і був освячений молебнем у Софіївському соборі. Зміст Третьо­го Універсалу не повною мірою відповідав тогочасним патріотич­ним настроям широких верств українства. У цьому документі йшло­ся про встановлення Української Народної Республіки, яку укра­їнське населення, зарубіжні дипломатичні місії розуміли як про­голошення незалежності Української держави. Це була деяка полі­тична модифікація автономного статусу України в складі єдиної Російської республіки. Незрозуміло тільки, про яку Росію йшла мова. Адже Україна не визнавала більшовицької влади, а демокра­тична Росія вже не існувала.

Відповідно до Третього Універсалу верховним законодавчим органом УНР залишалась Українська Центральна Рада, до складу якої входили і представники національних меншин України. Ви­щим виконавчим органом був Генеральний секретаріат. Було ви­значено державні кордони УНР, які охоплювали й Харківську, Ка­теринославську, Херсонську губернії та Таврію. Питання приєднан-

_ия інших земель — Холмщини, частини Курської та Воронезької губерній, де українське населення становило більшість, мало бути розв’язане згідно з волею їх мешканців. Підтверджено такі демо­кратичні принципи: свободи слова, друку, віросповідань, зборів, спілок, страйків, недоторканність особи та житла, право викорис­товувати місцеві мови у стосунках з державними установами, ска­сування смертної кари, амністію для всіх політичних в’язнів, спра­ведливий суд. Універсал установив 8~годинний робочий день, ви­знав право контролю уряду та робітників над промисловістю, про­голосив право національних меншин на національно-персональну автономію, а також реформу місцевого самоврядування. У галузі земельних відносин було оголошено про скасування приватної влас­ності на поміщицькі, удільні, монастирські, кабінетні, церковні та інші землі нетрудових господарств і про передачу їх «земельним ко­мітетам, обраним народом». Принципи, сформульовані в цьому документі, було розвинуто й закріплено в окремих законах УНР. Зокрема, на поч. грудня 1917 р. було ухвалено низку законів про реорганізацію судів, иро народні ради для євреїв, а 9 січня 1918 р. — закон про охорону прав національних меншин України.

Здійснюючи багатогранну державотворчу діяльність, Централь­на Рада та її уряд мали значну підтримку народних мас. Протягом першого місяця після більшовицького перевороту в Петрограді вони користувалися в Україні найбільшим впливом. Переконливим під­твердженням цього стали результати виборів до Всеросійських установчих зборів, які відбулися в кін. листопада 1917 р. Більшови­ки одержали 10 % усіх голосів, а українські партії — майже 75 %. У цій ситуації більшовики зробили спробу здобути владу шляхом скликання Всеукраїнського з’їзду Рад робітничих, солдатських і се­лянських депутатів. Та коли він 17 грудня 1917 р. почав у Києві ро­боту, виявилося, щоіз 300 діючих в Україні рад на ньому було пред­ставлено лише 49. Більшість із 2,5 тис. учасників з’їзду становили селяни. З’їзд підтвердив волю українського народу, виявлену на ви­борах до Установчих зборів, і висловив довір’я Центральній Раді.

Посилення більшовицької загрози

Делегати-більшовики чисельністю 124 чол. не підкорилися рі­шенням більшості з’їзду і покинули його, переїхавши до Харкова, де саме тоді працював III з’їзд Рад Донецько-Криворізького басей­ну- 7 7 делегатів на нього послали всього 46 із 140 рад регіону. Об’єд­навшись, ці дві групи вирішили конституюватися як І Всеукраїн­ський з’їзд Рад. На другий день своєї роботи, 25 грудня 1917 р., він проголосив встановлення в Україні радянської влади. Цей з’їзд не

відображав волю українського народу. Він спирався на 10 % вибор­ців — в основному російськомовне населення, яке працювало на підприємствах не національного, а всеросійського значення. Таким чином, радянська влада в Україні прагнула стати владою меншості над більшістю.

На противагу Українській Народній Республіці в Харкові було проголошено утворення Української Радянської Республіки (пев­ний час вона також називалася Українською Народною Республі­кою) та її уряду— Народного секретаріату, до складу якого уві­йшли Артем (Ф.Сергєєв),Є.Бош, В.Затонський, М.Скрипник та ін. Новоутворений більшовицький уряд негайно визнав Україну феде­ративною частиною Росії, поширив на її території чинність декретів російського Раднаркому (Ради народних комісарів — уряду Радян­ської Росії) і скасував усі закони й розпорядження Центральної Ради, звинувативши її в антинародній, дрібнобуржуазній політиці. Народний секретаріат дозволив також вивозити хліб з України до Росії. Більшовицькі організації в Україні розгорнули серед широ­ких мас українства величезну агітацію, спрямовану проти Цент­ральної Ради. Сприятливий ґрунт для цього створили помилки в діяльності Генерального секретаріату.

Український уряд виявляв нерішучість у розв’язанні основних соціально-економічних завдань. Землі конфіскувалися та переда­валися до рук селян повільно. Страждаючи від нестачі грошей, УНР зберігала в недоторканності стару банківську систему. Не було вста­новлено належного контролю над виробництвом. Збереглися старий судовий апарат, старі законодавство, система освіти і навчання.

Не дивно, що з Росії в Україну почали втікати (і знаходили тут підтримку) залишки панівних верств. Більшовикам це, звичайно, не могло сподобатись. Україна мимоволі ставала оплотом усіх ан­тибільшовицьких сил. Назрівав конфлікт між нею і більшовиць­кою Росією.

Знайшовся й привід. У Києві дислокувалися деякі більшовицькі військові частини, діяли більшовицькі організації. Спочатку вони були лояльні до української влади, але з часом почали агітувати проти Центральної Ради. Тоді, після кількох спроб примусити їх розійтися по домівках, було прийнято рішення роззброїти більшо­вицькі частини і вислати їх за межі України.

Другим приводом для Радянської Росії послужило ставлення українського уряду до донських козаків, які виступили проти більшовиків і почали збирати на Дону свої військові сили. Донські козаки, які перебували на фронті, для повернення додому мали найближчий шлях — через Україну. Уряд УНР зайняв нейтральну позицію. Тоді більшовицька Рада народних комісарів (РНК)

17 грудня 1917 р. предъявила ультиматум українському урядові за Підписом В. Леніна та Л.Троцького, що, на словах «визнаючи» УНР, був втручанням у її внутрішні справи. Він містив 4 вимоги до Цен­тральної Ради: відмовитися від дезорганізації фронту (йшлося про утворення Українського фронту); не пропускати через Україну козачі формування з фронту на Дон; пропустити більшовицькі війська на Південний фронт; припинити роззброєння радянських полків і червоноармійців. У разі неприйняття даних вимог протя­гом 48 год. РНК оголошував Центральну Раду «в стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні».

Виходячи з того, що Україна є суверенною республікою і ніхто не має права втручатися в її внутрішні справи, Центральна Рада

18 грудня 1917 р. відхилила ультиматум. Це призвело в кін. груд­ня 1917р. до українсько-більшовицької війни. -

Війна Радянської Росії проти України

На боротьбу проти УНР були перекинуті більшовицькі російські війська з фронту. З Москви, Петрограда та інших міст Росії прибули загони червоногвардійців — переважно робітників і матросів, які не­навиділи «буржуазну» Центральну Раду. Всього проти УНР висту­пили три більшовицькі російські армії. АУкраїну, фактично, не було кому захищати. Понад мільйон солдатів українізованих частин ко­лишньої царської російської армії, які бажали служити в збройних силах України, було демобілізовано. І не їхня вина, що окремі ліде­ри Центральної Ради, особливо В.Винниченко, виступали проти ство­рення регулярної армії. Крім окремих частин добровольців, Украї­на в кін. грудня 1917 р. майже не мала війська. Практично всі пол­ки, у тому числі й з гучними назвами (Шевченківський, Дорошенків- ський, ім. Грушевського та ін.), у найкращому разі оголошували нейтралітет, а то й переходили набік інтервентів.

Тим часом більшовики, формально не оголошуючи війни УНР, згідно з планом, заздалегідь розробленим В. Антоновим-Овсієнком, 26 грудня 1917 р. захопили Харків, де перебував більшовицький УрядУкраїни. Звідси 18 січня 1918р. було сплановано похід на Київ. Протягом січня більшовицькі війська під керівництвом колишньо­го царського полковника М.Муравйова з допомогою підрозділів Єгорова, Берзіна та Знаменського зайняли майже все Лівобереж­жя. Серйозна загроза нависла над Києвом. Невеликі загони україн­ських патріотів під тиском переважаючих сил противника поспішно відступали.

У той грізний час у Києві сформувався студентський курінь, що нараховував 300 чол. Серед них були студенти Українського народ­

ного університету і багато учнів У країнської Кирило-Мєфодіївської гімназії. Без будь-якої військової підготовки, погано озброєні юна­ки під керівництвом сотника В.Омельченка (також студента) 27 січ­ня 1918 р. вирушили на фронт. Наступного дня о 4 год. ранку вони зупинилися па залізничній станції Крути, що за 18 км від Ніжина. З ними було 250 учнів старшинської школи та бл. 40 гайдамаків.

Командування вирішило боронити цей важливий залізничний вузол, що був ключем до столиці України. У виритих перед стан­цією окопах, по обидва боки колії залягли юні оборонці: праворуч — старшинська школа, ліворуч — стрільці студентського куреня. Хо­лодного ранку 29 січня 1918р. на них почали наступати червоні вій­ська, обстрілюючи гарматним вогнем лінію окопів. До обіду укра­їнські юнаки героїчно відбивали воролгі атаки. А коли не стало боє­припасів, жменька героїв не змогла витримати наступ переважаю­чих у 10 разів військ противника. Балтійські матроси багнетами ви­тиснули учнів старшинської школи на правому крилі, а на лівому — оточили студентський курінь, який ще кинувся в останню атаку. Частина куреня загинула разом зі своїм командиром, а ті стрільці, які потрапили в полон, були замордовані. Очевидці стверджують, що тіла останніх були спотвореЕїі настільки, що матері впізнавали своїх дітей лише за вишиванками. Всього впало до 300 юних україн­ських патріотів. Бій під Крутами закінчився перемогою більшо­вицьких військ, які отримали вільний доступ до Києва.

Українські війська змушені були відступити з Лівобережжя і у зв’язку з більшовицьким повстанням, що вибухнуло у Києві 25 січня 1918 р. Треба було захистити українську владу в столиці УНР. Бої з більшовицькими повстанцями в Києві тривали 10 днів. Більшовики захопили найважливіші об’єкти столиці, зокрема «Арсенал» на Печерську, Поділ, Старе Місто й вузьким ланцюгом оточили будинок Центральної Ради. Та Січові стрільці, сформовані з галичан і буковинців, що свого часу потрапили до російського по­лону, прорвались крізь більшовицькі війська й відбили Старе Місто, Поділ. Слобідський кіш і Вільне козацтво з 3 на 4 лютого здобули «Арсенал», захопивши 300 більшовиків у полон. Стільки ж більшо­виків було вбито. Однак українські війська не змогли втриматися в місті. Перевага була на боці збройних сил більшовицької Росії, що під керівництвом полковника Муравйова наступали зі Сходу. 4 лю­того вони зайняли Дарн ицю й мости на Дніпрі, навівши на місто гар­мати, які залишили деморалізовані українські вояки, й п’ять днів бомбардували Київ. Вночі з 8 на 9 лютого 1918 р. 3-тисячне україн­ське військо залишило Київ разом із більшістю членів Централь­ної Ради, спочатку відступило до Житомира, потім укріпилося в Сарнах. 9 лютого 1918 р. червоноармійці зайняли Київ і вчинили

там криваву розправу (загинуло бл. 5 тис. чол.), якої столиця не бачила від часів Андрія Боголюбського.

Місто було залите кров’ю. Газети публікували списки страче­них людей. Все, що було підведене під категорію «контрреволюція», немилосердно знищувалося. Пресу заборонено, українські друкарні конфісковано, книгарні і школи зачинено. Найтемніші більшо­вицькі елементи зривали зі стін портрети Т.Шевченка, вистежували по селах українських шкільних вчителів і розстрілювали тільки за те, що вони свідомі українці. Під час бомбардування в Києві згорів будинок М.Грушевського з його унікальною особистою бібліотекою та колекціями. Від снарядів і пожеж постраждала майже половина будинків міста над Дніпром. Протягом трьох тижнів більшовицькі війська окупували й Правобережжя.

В умовах більшовицького наступу життєво важливим для УНР було укладення миру з центральними дерл^авами: Німеччиною, Австро-Угорщиною, Туреччиною і Болгарією. Ще в грудні 1917 р. Радянська Росія, перебуваючи в критичному стані, почала перего­вори про перемир’я з Німеччиною. 1 січня 1918 р. до Бреста прибу­ла українська делегація, яку очолював В.Голубович. До неї входи­ли М.Любинський, М. Полоз, О. Севрюк, М.Левитськийта економіч­ний радник делегації С.Остапенко. Це були молоді українські пат­ріоти, на жаль, далекі від дипломатичної діяльності.

Четвертий Універсал Центральної Ради

Зовнішньополіткгше та внутрішнє становище України вимагало негайного проголошення незалежності. У Четвертому Універсалі, датованому 22 січня 1918 р., Центральна Рада заявила: «Віднині Українська Народня Республіка стає самостійною, від нікого неза­лежною, вільною, суверенною Державою Українського Народу». Поряд із проголошенням незалежності УНР зазначалося, що Укра­їнські установчі збори, які мали скликати якнайшвидше, повинні розв’язати питання про федеративний зв’язок України з колиш­ньою Російською державою. Четвертий Універсал перейменував Ге­неральний секретаріат у Раду народних міністрів, намітив після підписання миру замінити постійну армію народною міліцією, вста­новив монополі ю внутрішньої та зовнішньої торгівлі, контроль над банками, постановив провести вибори волосних, повітових і міських народних рад, щоб у них мали голос демобілізовані солдати, та при­значив на 2 лютого 1918 р. скликання Українських установчих зборів.

Універсал закликав увесь народ звільнити Україну від «боль- іиевиків і інших напасників, які розграблюють і руйнують наш

край». Перед урядом республіки було поставлено завдання піднес­ти народний добробут, відбудувати зруйновані війнами підприєм­ства. На залізо, шкіри, тютюн та інші товари держава встановлю­вала монополію. Уся земля до початку весняних польових робіт мала бути передана трудовому народові без викупу. Підтверджено декларовані раніше права і свободи особи.

Через тиждень після проголошення Четвертого Універсалу уряд, який очолював В.Винниченко, склав повноваження. ЗО січня 1918 р. головою Ради міністрів УНР став український есер Всево­лод Голубович. Усі міністри новосформованого уряду, крім двох соціал-демократів, належали до Української партії соціалістів-ре- волюціонерів. Наприкінці січня 1918 р. Центральна Рада прийня­ла закони про соціалізацію землі та 8-годинний робочий день. Зго­дом Мала Рада ухвалила закони про Державний герб (ним став три­зуб — родовий знак київських князів), про громадянство, про новий адміністративний поділ України (на землі), про грошову систему (грошовою одиницею УНР стала гривня).

Брестський мир

Незважаючи на винятково складну ситуацію, Центральна Рада розвивала зовнішньополітичну діяльність. У кін. січня 1918 р. до Бреста прибула українська делегація на чолі з О.Севрюком. Виявив­ши багато тактовності і дипломатичного хисту, вона відстояла ін­тереси УНР, підтверджені Четвертим Універсалом. У ніч з 8 на 9 лю- того 1918 р. молоді українські дипломати підписали мирний договір з центральними державами, які розраховували на великі природні багатства України. Австро-Угорщина через «польське питання» неохоче пішла на підписання цього договору.

Згідно з Брестським миром усі чотири держави центрального блоку визнали незалежність і самостійність України, яка стала повнокровним суб’єктом міжнародного права. Західні межі УНР було встановлено по довоєнних кордонах Росії та Австро-Угорщи­ни. Кордон з Польщею дещо згодом мала визначити спеціальна змішана комісія « на основі етнографічних відносин і бажань люд- ности». За збройну допомогу Німеччини та Австро-Угорщини в бо­ротьбі проти агресії Радянської Росії УНР зобов’язувалася поста­вити їм до липня 1918 р. значну кількість «хліборобських і промис­лових лишок», зокрема 1 млн т збіжжя, круп, м’яса. Інші пункти договору встановлювали дипломатичні відносини між молодою УНР і державами центрального блоку, регулювали обмін військо­вополоненими, повернення інтернованих цивільних осіб. Сторони взаємно відмовлялися від сплати контрибуцій.

Окрему таємну статтю Брестського миру було укладено між У НР та Австро-У горщиною. Остання зобов ’язувалася поділ йти Га- личииу на польську й українську частини і об’єднати українську Галичину з Буковиною в один «коронний край». Проте згодом Ав­стро-Угорщина анулювала цю угоду.

Підписання Брестського миру застало уряд УНР на Волині, яку українські війська визволяли від більшовицьких інтервентів. Цен­тральній Раді необхідна була військова допомога Німеччини й Ав­стро-Угорщини. 12 лютого 1918 р. уряд звернувся з відповідним про­ханням до цих країн. Через кілька днів на територію УНР увійшла могутня австро-німецька армія — понад 450 тис. чол. Це надало австро-німецькій допомозі характер окупації. Тим більше, що укра­їнські делегати на переговорах у Бресті добивалися, щоб в УНР були направлені Українські січові стрільці та частини, сформовані в Австро-Угорщині і Німеччині з військовополонених українців (30 тис. чол.). Кожен іноземний солдат, який служив в Україні, мав право відправити на батьківщину посилку вагою 12 фунтів.

Українські війська за допомогою німецьких підрозділів розчи­стили від більшовиків шлях з Житомира на Бердичів і 2 березня 1918 р. ввійшли у Київ. До столиці повернулися Центральна Рада і уряд В.Голубовича.

Через кілька тижнів в Україні не залишилося жодного черво- ноармійця. Німецькі й австро-угорські війська зайняли всю Украї­ну. Німці розташувалися на півночі УНР, а австро-угорці — на півдні. Центральна Рада та її уряд закликали у відозвах україн­ський народ до спокою. Однак широкі верстви українства з недо­вір’ям зустріли нових окупантів.

Розпуск Центральної Ради

Центральна Рада ліквідувала всі заходи і розпорядження ра­дянської влади, зокрема відновила право власності на фабрики, заводи, транспорт, банки. Цим були задоволені як українські під­приємці, так і німецька адміністрація. Але їх не влаштовувало те, що українська влада залишила в силі закон про соціалізацію землі, згідно з яким селяни вже навесні мали починати ділити землю по­міщиків. Міський пролетаріат, який підтримував більшовиків, був проти Центральної Ради. Сільський пролетаріат, бачачи, що його землі вже обсів німецький окупант, також був незадоволений її полі­тикою. Заможне селянство ставилося вороже до Центральної Ради через закон про соціалізацію землі. Поміщики, інші великі земле­власники, яким українська влада перешкоджала в експлуатації незаможних верств, теж не підтримували Центральну Раду. Не в

усьому розуміли М.Грушевського навіть українські демократи Віддати владу чужинцям означало загубити національні здобутки. У цьому була трагедія Централ ьної Ради. Німецька військова адмі­ністрація все більше втручалася у внутрішні справи України. Ц_е призвело до гострих конфліктів між нею і Центральною Радою.

28 квітня 1918 р., коли Центральна Рада обговорювала накази головнокомандувача німецьких військ фельдмаршала Г.Ейхгорна, до будинку Педагогічного музею, де вона засідала, увірвалися ні­мецькі солдати й арештували двох міністрів. Наступного дня Цен­тральна Рада зібралася на останнє, як виявилося, засідання, на якому ухвалила Конституцію УНР, змінила земельний закон і об­рала М.Грушевського Президентом України. Після цього Централь­ну Раду, якане зробила навітьспроби опору, розігнали німецьківій- ська.

Її падіння аж ніяк не означало, що робота протягом 13,5 місяців була марною. Центральна Рада добилася визнання прав україн­ського народу на свою державу і національну культуру. «Великі часи творчості Української Центральної Ради та її акти, — на дум­ку М.Грушевського, — зостануться великою епохою її розвого, твер­дою підставою національного будівництва». Важко не погодитися з цією оцінкою багатогранної, хоч і не безпомилкової діяльності Центральної Ради.

12.2. УКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА ГЕТЬМАНА ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО

Усунення з історичної арени Центральної Ради не означало при­пинення української державності. Вона продовжила своє існуван­ня у Гетьманаті — періоді, який тривав в Україні трохи більш як півроку.

Переворот 29 квітня

29 квітня 1918 р., удень, коли припинила діяльність Централь­на Рада, у Києві, у приміщенні цирку Крутикова, зібрався з’їзд хліборобів-землевласників, на який прибуло бл. 8 тис. учасників

в основному представників заможного селянства. Його делегати в промовах різко критикували політику Центральної Ради, зокрема аграрну, вимагали відновлення приватної власності на землю та встановлення в Україні міцної державної влади. Учасники з’їзду одноголосно обрали гетьманом України Павла Скоропадського

великого землевласника, нащадка старовинного козацького роду на Полтавщині, колишнього ад’ютанта російського монарха Мико­ли II. авторитетного царського генерала. Популярності П.Скоро­падського серед української громадськості сприяло те, що він пер­шим з-поміж генералів царської армії влітку 1917 р. українізував свій кінний корпус, а через кілька місяців був обраний військовим отаманом Українського вільного козацтва.

Повалення Центральної Ради населення України в цілому спри­йняло байдуже. Адже, на загальну думку, Рада соціалістичними експериментами довела країну до хаосу та беззаконня, її необхідно було замінити сильним, дієздатним державним органом. Цього ба­жало і командування німецьких окупаційних військ, яке не бачи­ло в Центральній Раді силу, спроможну виконати договірні зо­бов’язання , передбачені Брестським миром, зокрема поставити Ні­меччині значну кількість продовольства в обмін на воєнну допомогу.

Німецька військова адміністрація вирішила встановити в Укра­їні новий політичний режим у формі диктатури. На роль диктатора були намічені багатий землевласник Є.Чикалєнко та генерал П.Ско­ропадський. На нараді 24 квітня 1918 р. в резиденції начальника штабу німецьких військ в Україні генерала В.Тренера, який мав величезну реальну силу, перевагу було остаточно надано П.Скоро­падському. Українська народна громада, яка виступала проти Цен­тральної Ради, погодилася на умови німецького військового коман­дування. Головними з них були: визнання Брестського договору, розпуск Центральної Ради, перенесення дати скликання Установ­чих зборів до «повного заспокоєння» України, відповідальність перед польовими судами осіб, які виступали проти німецької окупа­ції, впровадження вільної торгівлі, відновлення права приватної власності на землю, оплата Німеччині за воєнну допомогу. За цих умов німці погоджувалися на державний переворот в Україні, у якому вони не збиралися брати безпосередньої участі. Генерал В.Гренер заявив, що німецька військова адміністрація підтримає українського гетьмана лише після того, як його буде обрано. Ці домовленості між представниками українського громадянства та німецьким окупаційним командуванням визначили майбутню по­літику нової державної влади.

Протягом 29 квітня 1918 р. прихильники державного перево­роту майже без кровопролиття оволоділи всіма державними уста­новами. Гетьманська влада розпочала діяльність, долаючи великі труднощі. Очоливши Українську державу, генерал П.Скоропад­ський поставив перед собою завдання відновити у країні порядок, зміцнити її міжнародні позиції, подолати хаос у економіці. Для цього йому було надано широкі повноваження — право видавати

закони, призначати уряд, керувати зовнішньою політикою та вій­ськовими справами, бути верховним суддею. Це, по суті, означала наділення «ясновельможного пана гетьмана» (так було прийнятті величати П.Скоропадського) диктаторською владою.

Внутрішня політика

У «Грамоті до всього Українського Народу», проголошеній того ж 29 квітня 1918 р., гетьман заявляв, що він «відкликнувся на по­клик трудящих мас Українського народу і взяв на себе тимчасове всю повноту влади». Відповідно до цього документа, Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та їх товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Саме до його скликання мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані першого дня гетьманського перевороту. У них було визначено головні напрями діяльності Гетьманату в політичній сфері, організації державного управл ння, дано гарантії громадських прав населення, оголошено про встановлення Української Держави замість Української Народ­ної Республіки. Нова держава ґрунтувалася як на республікан­ських, так і на монархічних засадах, її устрій, більшість пізніше прийнятих законів багато в чому нагадували дореволюційну систе­му. Тому з’їзд заводчиків, фабрикантів, фінансистів, великих зем­левласників, який відбувся 15—18 травня 1918 р., схвалив гетьман­ський переворот. Близько 1 тис. його делегатів заявили про готов­ність усіма силами сприяти утворенню нового державного, громад­ського й економічного ладу Української Держави. Для консолідації сил заможних верств суспільства вони утворили Союз промисло­вості, торгівлі, фінансів і сільського господарства (Протофіс). Цей з’їзд показав, що державу П.Скоропадського підтримують не тільки хлібороби-землевласники, середня інтелігенція, кадети, а й великі промисловці.

Документи від 29 квітня 1918 р. були скріплені «отаманомРади Міністрів» М.Сахном-Устимовичем. Йому, однак, не вдалося сформувати уряд — через відмову представників Української партії соціалістів-федералістів увійти до нього. ЗО квітня 1918 р. гетьман призначив на посаду голови Ради міністрів відомого наукового та громадсько-політичного діяча М.Василенка. Його спроба залучи­ти до участі в уряді соціалістів федералістів також закінчилася невдачею. У кабінеті, який сформував М.Василенко, було 12 мі- ністрів-українців — авторитетних громадських діячів, кваліфі^⁰'

ваних фахівців і чотири міністри-неукраїнці. Уряд М.Василенка діяв недовго — до 8 травня 1918 р. Через два дні земський діяч із Полтавщини Ф.Лизогуб створив новий гетьманський уряд. До нього входили лише два відомі українські громадсько-політичні діячі — Д. Дорошенко та М.Василенко, а решта міністрів належала до росій­ських політичних партій, переважно до кадетів і монархістів. На жаль, лідери українських соціалістичних партій дотримувалися гасла: «Не потрібна несоціалістична Україна». Вони не змогли ста­ти вище партійних інтересів і об’єднатися в ім’я побудови Україн­ської держави. За кілька місяців в Україні було створено новий ад­міністративний апарат. Замість представників Центральної Ради на місцях гетьманський уряд призначив губернських та повітових старост, переважно з великих землевласників, земських діячів та суддів. Із осіб, які займали керівні посади за старого режиму, в усій Україні залишилося лише кілька. Державні службовці були, за невеликим винятком, українцями, однак не належали дот. зв. свідо­мих українців, якими тоді вважали членів соціалістичних партій.

Чимало труднощів виникло при спробі створити збройні сили Гетьманату замість демобілізованих військових підрозділів Цент­ральної Ради. З попереднього періоду нерозформованою залишала­ся тільки Запорізька дивізія, яка обороняла північно-східні кордо­ни України. У липні 1918 р. було створено Сердюцьку дивізію під командуванням полковникаКлименка в кількості 5 тис. вояків, ви­хідців із хліборобських родин. Ще з березня того ж року, після укла­дення Брестського договору (миру), за домовленістю з Австро-Угор­щиною у м. Володимирі-Волинському розпочалося формування так званої Сірожупанної дивізії, яка складалася з військовополонених українців — вояків колишньої російської армії. В серпні вона була передана гетьманському урядові й отримала назву 1-ї Козацько- стрілецької дивізії. У листопаді 1918 р. почалося відновлення Га- лицько-буковинського куреня Січових стрільців. Відроджувався Чорноморський флот. Уряд, з одного боку, побоювався, що загаль­на мобілізація може привести до армії збільшовичені елементи. З іншого боку, справу гальмувала німецька військова адміністрація. Вона запевняла гетьмана, що для захисту України досить німець­ких та австро-угорських військ. Один із пунктів умов, вироблених на вже згаданій нараді 24 квітня 1918 р., гласив: «Як довго австро- угорські й німецькі війська перебувають на Україні, ніяка україн­ська армія не може формуватися. Держава може тримати лише вик­лючно німецькі відділи за порозумінням з обома командуваннями». Загалом, українське військо того часу нараховувало бл. 65 тис. чол., хоча планувалося створити 300-тисячну армію.

Неабиякого значення гетьманська держава надала аграрному питанню. З перших днів діяльності гетьманський уряд вживав за­ходів щодо нормалізації становища на селі, яке потрясали невдово­лення, суперечності, ексцеси. Для підготовки нового аграрного за­кону й полагодження конфліктів між землевласниками і селянами було створено губернські та повітові комісії. Тимчасові правила про земельні комісії зобов’язували селян повернути поміщицьке май­но і відшкодувати збитки, яких вони завдали великим землевлас­никам. У жовтні 1918 р. було створено Вищу земельну комісію, яку очолив П.Скоропадський. На поч. листопада було підготовлено проект аграрної реформи, що передбачав примусовий викуп держа­вою великих земельних володінь і розподіл їх між селянами — не більш як 25 десятин на двір.

Тривала відбудова транспортних магістралей країни. Вже в сер. літа 1918 р. вдалося налагодити нормальний залізничний рух. Було вжито заходів для зміцнення фінансової системи, налагоджено гро­шовий обіг, прийнято державний бюджет. Все це привело до деяко­го економічного піднесення.

За короткий час існування Гетьманат досяг відчутних резуль­татів у культурно-освітній сфері. Було видано кілька мільйонів примірників українських підручників для початкових шкіл, у більшості з них введено українську мову. Наприкінці гетьманської доби в Україні діяло 150 українських гімназій не тільки в містах, а й у деяких селах. У жовтні 1918 р. в Києві та Кам’янці-Поділь- ському було відкрито українські державні університети. В усіх ви­щих навчальних закладах України почали діяти кафедри україн­ської мови, літератури та історії. Було засновано український те­атр, національний архів та бібліотеку з кількістю томів понад 1 млн. Великою подією в культурному житті країни стало відкриття 24 ли­стопада 1918 р. Української академії наук. Першим її президентом призначили відомого українського вченого В.Вернадського. Геть­манський уряд завдяки своїй непохитній волі фактично поклав по­чаток автокефалії Української православної церкви.

Зовнішньополітична діяльність

Значними були успіхи гетьманської України в зовнішній полі­тиці. Вона поширила дислокацію українських консульських уста­нов на 22 країни та окремі регіони. Що ж до дипломатичних зно­син, то вони існували з 12 державами світу: Австро-Угорщиною, Болгарією, Туреччиною, Фінляндією, Швецією, Іспанією, Данією, Голландією та ін. Першочергового значення український уряд на­дав налагодженню добрих відносин з Німеччиною. Чималі зусилля

українського посла в Берліні Ф.Штейнгеля, його безпосередні кон­такти з німецьким канцлером сприяли тому, що 2 червня 1918 р. Німеччина офіційно визнала У країнську Державу. Українсько-ні­мецькі стосунки значно поліпшилися після візитів до Берліна у вересні 1918 р. глави уряду Ф.Лизогуба та гетьмана П.Скоропад­ського.

Правда, водночас гетьманський уряд дав німецько-австрійським окупантам нові «законні» підстави для пограбування України. Він підписав у вересні 1918 р. торговельний договір з Німеччиною і Ав­стро-Угорщиною, за яким з України мало бути вивезено не менш як 100 млн пудів хліба, 11 млн пудів м’яса (у живій вазі), 300 тис. голів овець, 400 тис. пудів сала, 2 млн пудів м’ясних консервів, ба­гато іншого продовольства й промислової сировини. Нова економіч­на угода ще більше посилювала залежність України від західних союзників. До того ж Австро-У горщина займала щодо У країнської Держави вичікувальну позицію, зволікаючи з ратифікацією Брест­ського мирного договору.

Визначним досягненням української дипломатії стало підписан­ня 12 червня 1918 р. в Києві прелімінарного (попереднього) миру з Раднаркомом Російської Соціалістичної Федеративної Радянської Республіки (РСФРР). У ньому Радянська Росія визнавала незалеж­ність Української Держави. Також було прийнято постанови про припинення воєнних дій на фронтах, взаємну евакуацію громадян, обмін консульськими представництвами. Однак українська та ро­сійська делегації не знайшли спільної мови в питаннях про кордон, про поділ державного майна та боргів царської Росії. З листопада 1918 р. російська делегація відбула з Києва до Москви, що означа­ло припинення переговорів.

Активною була політика гетьманського уряду, спрямована на включення до складу України українських етнічних земель, які перебували під владою Росії (північні повіти Чернігівщини, західні й південно-західні повіти Воронезької й Курської губерній), Польщі (Підляшшя й Холмщина), Румунії (Північна Бессарабія). Було підписано попередній договір з Кримом, який на автономних заса­дах мав увійти до складу України. Однак надто короткотривалим був період правління П.Скоропадського, щоб остаточно вирішити згадані проблеми.

Прорахунки Гетьманату

Крім досягнень, за гетьманування П.Скоропадського було до­пущено чимало лрорахунків, які виявилися фатальними. Чи не най­більше компрометувала його залежність від Німеччини, окупаційні

війська якої безсоромно грабували У країну. Багато свідомих укра­їнців небезпідставно звинувачували П.Скоропадського тайогоур_Яд у проросійській ПОЛІТИЦІ, У покровительстві російським шовініс­там. Під захист німецько-австрійських військ і Гетьманату до Киє­ва переїхали правління кількох колишніх петроградських і мос­ковських банків, багато великих промисловців, землевласників, фінансистів, колишніх царських міністрів, генералів. Тут, зокре­ма, знайшли притулок білогвардійські лідери Пуришкевич, Рябу- шинський, Шульгин, Мілюков. В Україні виникла мережа загаль- норосійських шовіністичних організацій «Монархічний блок», «Союз відродження Росії», «Союз російського народу», «Національ­ний центр» та ін. їх об’єднувала ненависть до української держав­ності, до «сепаратизму». На території гетьманської держави відкри­то формувалася білогвардійська т. зв. Південна армія на чолі з ге­нералом Семеновим. Головне бюро вербування до цієї армії базува* лося в Києві, опорні пуикти діяли в Одесі, Харкові, Житомирі, Рів­ному, Кам’янці-Подільському.

Гетьман був тісно зв’язаний із заможними верствами українства, які спонукали його до ліквідації соціальних завоювань трударів. Він і німецька військова адміністрація практично почали війну проти українських трудівників. Дуже шкідливою для української справи була політика в провінції, на селі. Місцеві старости і кара­телі, чинячи насильства над населенням нібито від імені влади, дис­кредитували українську державність.

З відновленням права приватної власності на землю в села в су проводі каральних загонів почали повертатися поміщики. Вони на­кладали на трудове селянство великі контрибуції. Один із великих землевласників з Ямпільського повіту на Поділлі хвалився, що він стягнув із селян 250 тис. крб., тоді як усе його майно коштувало менш як 150 тис. крб. Не легше було й робітникам, більшість орга­нізацій яких нова влада розпустила. Безробіття, погіршення про­довольчого постачання боляче вдарили по населенню міст.

Антигетьманська опозиція

Політика гетьманського уряду від початку викликала опозицію більшості українських політичних партій. Проти неї виступили II Всеукраїнський селянський та Робітничий з’їзди, які, незва­жаючи на заборону властей, нелегально відбулися у Києві в травні

1918 р. Несхвалення нового режиму висловили представники заліз­ничників і телеграфістів. Ще гостріше гетьманську владу, метою якої, мовляв, було «знищення української державності і всіх здо­бутків революції», засудили з’їзди українських партій соціал-де­

мократів та соціалістів-революціонерів. Антигетьманський курс взяв Всеукраїнський земський союз на чолі з С.Петлюрою.

Опозиція гетьманському режиму зростала. 24 травня 1918 р. до П.Скоропадського звернулися представники чотирьох українських політичних партій (соціалістів-самостійників, трудової, соціаліс- тів-федералістів та хліборобів-демократів), які заявили, що кабі­нет мі ністрів не є українським за складом і політичною орієнтацією. Вони протестували проти заборони з’їздів, проти діяльності місце­вої адміністрації, яка потурала зловживанням, а також призначен­ня на державні посади неукраїнців та військової політики уряду. Названі політичні партії разом з радою залізничників та поштово- телеграфною спілкою утворили Український національно-держав­ний союз, головою якого спочатку був П.Ніковський. Союз почав боротьбу проти гетьмана і гетьманського уряду як «буржуазного і неукраїнського» з метою «рятувати загрожену українську держав­ність» . На поч. серпня 1918 р. він перетворився на Український на­ціональний союз. 318 вересня його очолив В.Винниченко. Саме тоді було взято курс на антигетьманське повстання.

Восени 1918 р. склалися обставини, які привели до послаблен­ня гетьманського уряду. Наприкінці вересня 1918 р. капітулюва­ли Болгарія і Туреччина. 17 жовтня Австро-Угорщина формально перетворилася на «Союз держав». У Німеччині вибухнуло повстан­ня, що переросло в демократичну революцію. Імператор ВільгельмП зрікся престолу. В усій країні та на фронтах почали виникати ради робітничих і селянських депутатів. Ради солдатських депутатів створювали і в німецьких військових частинах, які дислокувалися в Україні. Серед окупаційних військ різко впала дисципліна. П.Скоропадський та його уряд втратили підтримку Німеччини й Австро-Угорщини. Україні, яка не мала достатньої регулярної армії, загрожувала війна з Радянською Росією.

Боротьба проти правління П.Скоропадського набирала дедалі більшого розмаху. У різних місцях України виникли повстанські загони. Найбільшими були повстанська армія Нестора Махна, загони отаманів Юрка Тютюнника і Данила Терпила (Зеленого). Грізною силою стали селянські загони, які діяли в Звенигород­ському і Таращанському повітах. У повстанському русі Київщини та повітів сусідніх губерній взяло участь бл. 40 тис. чол., які мали на озброєнні приблизно 200 кулеметів і понад 10 гармат. Окупацій­ним військам вдалося придушити повстання лише ціною великих втрат. За офіційними повідомленнями німецького командування, тільки у Звенигородському повіті окупанти втратили вбитими і по­раненими 6 тис. чол. У листопаді 1918 р. могутній повстанський рух майже одночасно розгорнувся у Вінницькому, Балтському, Моги-

лівському, Летичівському, Могилів-Подільському ІЯмГІІЛЬСЬКОМу повітах. Окупантів і гетьманські війська вибили з Могилева-Поділь' ського. Все активніше боролися проти Гетьманату, за поліпшення умов життя та праці робітники України.

У такій вкрай небезпечній обстановці П.Скоропадський вдався до зміни політичного курсу і почав шукати контактів з державами Антанти — Англією і Францією. Знаючи про прихильність їхніх урядів до ідеї «єдиної і неподільної Росії», гетьман різко змінив став- лення до питання незалежності України. 14 листопада 1918 р. він видав грамоту, у якій говорилося: « Серед решти частин многостра- дальної Росії на долю України випала, порівнюючи, більш щасли­ва доля... їй першій належить виступити в справі утворення Всеро­сійської федерації, якої конечною метою буде відновлення великої Росії». Тим часом із російських монархістів було сформовано но­вий гетьманський уряд на чолі з С.Гербелем.

Ліквідація Гетьманату

Проголошення федерації з білогвардійською Росією виклика­ло обурення серед широких верств українства, прискорило початок повстання, до якого готувалися опозиційні гетьману сили. Пред­ставники соціалістичних партій, зібравшись 13 листопада 1918 р. в Києві, у будинку Міністерства шляхів, обрали Директорію — тим­часовий орган для керівництва повстанням проти гетьмана. До неї увійшли: В.Винниченко — голова Директорії, члени — С.Петлюра й Ф.Швець, тимчасові члени — А.Макаренко і П.Андрієвський. Того ж дня Директорія виїхала в Білу Церкву — центр антигеть- манських сил, де дислокувалися Січові стрільці, які повинні були стати збройним ядром повстання. У Києві залишився тільки голо­ва ДиректоріїВолодилшр Винниченко. Тут він склав відозву до на­селення, у якій проголошувалося, що гетьманська влада має бути дощенту знищена, а гетьман є поза законом. С.Петлюра в Білій Церкві видав універсал до народу із закликом до повстання. Цей заклик знайшов активний відгук серед українського населення.

Регулярних військ у Директорії було мало, але її підтримали добровольці із селян і міського населення. Німецькі війська дотри­мувалися нейтралітету й шукали можливості повернутися додому.

17 листопада повстанська армія зайняла Білу Церкву та Фастів і рушила на Київ. 18 листопада вона розбила гетьманські війська під Мотовилівкою — за ЗО км від столиці. Перші успіхи повстанців вплинули на ті військові підрозділи, які підтримували уряд П.Ско­ропадського. 20 листопада на бік Директорії перейшов кінний Лу­бенський полк під командуванням полковника Ю.Отмарштейна, а

згодом — Запорізька дивізія полковника П.Болбочана. Дещо піз­ніше до лав повстанців влилася Сердюцька дивізія.

За кілька тижнів боїв війська Директорії оволоділи столицею Української Держави. Надії гетьмана на допомогу російських сол­датів не збулись- У Києві тоді було 15 тис, російських офіцерів, але в сутичці із Січовими стрільцями вони не виявили хоробрості. Бачачи безперспективність дальшої боротьби, 14 грудня 1918р. П.Скоропадський зробив таку заяву: «Я, гетьманвсієїУкраїни, на протязі семи з половиною місяців прикладав усіх своїх сил, щоб вивести край з того тяжкого становища, в якім він перебуває. Бог не дав мені сил справитись із цим завданням, і нині я, з огляду на умови, які тепер склались, керуючись виключно добром України, відмовляюся від влади ». П. Скоропадський передав владу та держав­ний скарб урядові, а сам під виглядом пораненого німецького офі­цера виїхав за кордон. Це врятувало йому життя. 14 грудня 1918 р. українські війська вступили в Київ. Місто зустріло їх урочисто.

Отже, спроби гетьмана П.Скоропадського зміцнити українську державність шляхом повернення старих порядків не увінчалися успіхом.

12.3. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА БОРОТЬБА НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ

Революційні події 1917— 1918 рр. на Наддніпрянщині мали ве­ликий вплив на населення Галичини, Буковини та Закарпаття, незважаючи на кордони, які їх розділяли. Озброєні багатими тра­диціями визвольних змагань західні українці посилили боротьбу за національно-державне відродження краю. Досягненню їх віко­вічної мети сприяло і міжнародне становище.

Передумови повстання

Восени 1918 р. Австро-Угорщина опинилася в умовах політич­ного розпаду. На Галичину зазіхала новостворена Польська держа­ва. Деякі з галицько-українських політиків, побачивши, що Відень не збирається виконувати свої обіцянки щодо реалізації таємних статей Брестського договору, почали задумуватися над самостійним вирішенням західноукраїнського питання. З цією метою у Львові протягом вересня 1918 р. було засновано таємний старшинський гурток, який спочатку складався головним чином із офіцєрів- українців австрійської армії і згодом прибрав назву Центральний

військовий комітет (ЦВК). Його члени попервах обстоювали авто­номію західноукраїнських земель у складі Австро-Угорської імпе­рії. Правда, з приходом до Комітету в першій пол. жовтня представ­ників Українських січових стрільців — поручника В.Старосоль- ського, сотника Н.Гірняка, підхорунжого Д .Паліїва, а згодом й ін­ших — Комітет вирішив « боротися під знаменом соборної України ».

16 жовтня 1918 р. цісар Карл видав запізнілий маніфест, у яко­му обіцяв перетворити Австрію на союз національних держав. «Ав­стрія по волі своїх народів, — зазначалося в цьому документі, — має статися союзною державою, у якій кожне плем’я на області, яку воно заселяє, творить свій власний державний організм». Тимча­сове представництво інтересів окремих народів передавалося Націо­нальним Радам, створеним з парламентських послів кожної нації. Відповідно до плану австрійського уряду, на територіях колишніх коронних країв імперії (без Угорщини) мало постати чотири націо­нальні держави— німецько-австрійська, чеська, південнослов’ян­ська та українська. Поляки отримали право самостійно вирішува­ти питання своєї державності. Доля Боснії і Герцеговини та румун­ської частини Буковини залишалася нез’ясованою. Це була остан­ня спроба врятувати конаючу монархію Габсбургів. Однак народи, які вона поневолювала, не хотіли ні австрійської ласки, ні спільно­го з нею майбутнього.

Після попередніх нарад 10 жовтня Української парламентської репрезентації й засідання 12 жовтня у Львові Народного комітету

18 жовтня 1918 р. зібралася Українська конституанта, що мала розв’ язати питання державно-правового становища українських зе­мель Австро-Угорщини. До неї входило 33 українських посли обох палат австрійського парламенту, 50 депутатів галицького та буко­винського крайових сеймів, а також по три представники від кож­ної української політичної партії. Українська конституанта прого­лосила себе Українською Національною Радою (У НРадою) й під ке­рівництвом парламентського посла Євгена Петрушевича приступи­ла до державотворчої діяльності. Її засідання почалося о 8 годині вечора і тривало до 4-ї ранку наступної доби. 19 жовтня 1918 р. од­ноголосно було прийнято постанову про створення на українській етнографічній території в Австро-Угорщині Української держави.

Аналогічні рішення прийняли конституанти інших народів ко­лишньої Австро-Угорщини — чехів і словаків, південних слов’ян і поляків. Останні проголосили приєднання до Польщі українських земель Галичини. 28 жовтня 1918 р. у Кракові відбулася нарада польських парламентаріїв. На ній було створено Польську ліквіда­ційну комісію, влада якої мала поширюватися на всю Галичину. Це передвіщало українсько-польський конфлікт, до якого треба було негайно готуватися.

29 жовтня до Львова прибув сотник УСС Дмитро Вітовський, який уже наступного дня на засіданні ЦВК перебрав на себе функції керівника майбутньої акції. Відтоді, хоча дата виступу ще не була відома, Центральний військовий комітет почав працювати як справжній військовий штаб підготовки повстання.

Не відставали й поляки, які з набагато більшим розмахом, ніж українці (якщо з українського боку на організацію повстпан ня було витрачено всього 9000 крон, то з польського — 100 000 крон і 50 000 франків), та майже не криючись від австрійських властей, також готувалися до захоплення влади. Начальник жандармерії Галичи­ни й Буковини генерал-майор Фішер доповідав у Відень, що «легі­онери вільно кружляють по вулицях Львова, для них збираються гроші, одяг тощо, навіть вербуються добровольці», що ці організації мають зв’язок з Варшавою, Краковом, Лодзю і представниками Антанти. 26 жовтня він уже прямо телеграфував до Відня, що у Львові йде « підготовка путчу з боку поляків ». 28—ЗО жовтня відбу­лися таємні наради, на яких обговорювалися організаційні питан­ня захоплення влади.

У таких умовах 31 жовтня бл. 6 год. ранку члени ЦВК довідали­ся, що австрійський намісник у Галичині отримав наказ із Відня «передати владу тому, хто має силу і хто по неї перший зголосить­ся» . Невдовзі вони також дізнались із вранішніх польських газет, що 1 листопада до Львова приїздить з Кракова Польська ліквіда­ційна комісія для перебрання влади на території Східної Галичи­ни. Водночас польський уряд у Варшаві призначив В.Чарторийсько- го генеральним комісаром усієї Галичини. Було очевидним, що не­обхідно негайно починати рішучі дії. Але керівники Української Національної Ради на чолі з її головою Є.Петрушевичем у той час перебували у Відні, проводячи час за переговорами з представни­ками конаючої Габсбурзької імперії. Наслідком цих нарад стало рі­шення австрійського уряду, що виглядало як глузування над укра­їнцями: за кілька годин до повстання їм обіцяли місця урядовців у деяких староствах, повітових фінансових установах, а також, за наявності відповідних спеціалістів, на залізниці та в судах.

Тим часом у Львові галицька делегація УНРади, хоча напере­додні почула від Д .Вітовського про готовність негайно почати воєн­ну акцію, просила австрійського намісника графа Гуйна передати владу саме їй, а не полякам. Але у відповідь почула відмову та обіцянки (як виявилося згодом, тодіж намісник запевнив делегацію Польської військової організації, що найближчим часом передасть їй владу в краї). Зібравшись після цього на чергову нараду, тепер вже з участю членів Центрального військового комітету, галицька делегація радилася, що робити далі: вичікувати сподіваної інфор­

мації з Відня від президії УНРади, стежити, що зроблять поляки чи негайно перебирати владу? Була думка, зокрема в К.Левицько- го, що краще дочекатися вказівок з Відня. Проти такої позиції рі­шуче виступив Д.Вітовський, який від імені Комітету заявив, щ₀ до виконання військового перевороту все підготовлено і вже немож­ливо його відкласти, бо наступного дня українці можуть бути вже безсилі супроти польської переваги. «Справа може вдатися тільки зараз, — ще раз підкреслив сотник Вітовський. — Як цієї ночі ми не візьмемо Львова, то завтра візьмуть його напевно поляки». Така рішучість і впевненість провідника майбутнього виступу змусила навіть тих учасників наради, які досі ще вагалися, погодитися з його аргументами.

Листопадовий зрив

Почалися останні приготування до збройного повстання. Зок­рема, було вирішено взяти владу у Львові та краї вночі з 31 жовтня на 1 листопада, вироблено план захоплення Львова, а також реорганізовано ЦВК в Українську генеральну команду (УГК). До неї увійшли: сотник УСС Д.Вітовський, отаман УСС С.Горук, по­ручники УСС Б.Гнатевич та І.Цьокан, поручник П.Бубела, чотар Іванчук і підхорунжий УСС Д.Паліїв. Одночасно вживали заходів для організації виступу в усьому краї. 31 жовтня до 14— 16-ї год. до всіх повітових центрів на ім’я раніше призначених командантів або відомих українських громадян зі Львова було відправлено наказ за підписом Д.Вітовського з вимогою вночі з 31 жовтня на 1 листопа­да захопити владу в українські руки.

Тогождняо 19-й год. в Народному домі відбулося останнє перед виступом засідання Української генеральної команди, у якому взя­ли участь понад 100 чол., у т. ч. бл. 40 старшин. Його вів сотник Вітовський. У короткій промові він охарактеризував міжнародне політичне становище і ситуацію в краї, вказав на завдання, постав­лене перед українським військом, та повідомив, що УГК має в розпорядженні всього 1400 вояків та 60 старшин Цей виступ, особ­ливо останнє повідомлення, справили на присутніх неоднозначне враження. Значна частина з них засумнівалась, чи вдасться виступ, а деякі навіть пропонували відкласти його на тиждень і за цей час добре підготуватися. Але Д.Вітовський нагадав, що Польська лік­відаційна комісія вже завтра прибуває до Львова, щоб негайно пе­ребрати владу, та що на провінцію вже вислано кур’єрів із наказом про перебрання українцями влади. «Мусимо зайняти Львів цієї ночі, — заявив він. — Наша честь вимагає, щоб ми перші взяли вла­ду в нашім краю, навіть хоч би прийшлося її завтра утратити».

Проти такої логіки заперечень не знайшлося. Учасники засідання взялися до остаточного з’ясування деталей виступу, початок якого було призначено на4-ту год. ранку.

У ході повстання, згідно з оперативним планом, було нейтралі­зовано німецькі й угорські військові частини, а також роззброєно польських солдатів і офіцерів львівського гарнізону. Вдалося зай­няти головні адміністративні центри та інтернувати там австрій­ського намісника графа Гуйна і військового командувача фельдмар­шала Пфеффера. Було захоплено пошту, телеграф, вокзали, скла­ди, міську ратушу, на якій, за наказом сотника Вітовського, виві­сили український прапор. Львів опинився в руках українців. 1 ли­стопада 1918 р. бл. 7год. ранку Дмитро Вітовський доповів Костю Левицькому, тодішньому голові львівської делегації Української Національної Ради, що українські війська «заняли Львів і обсади­ли всі державні установи без проливу крові і взагалі без жертв ». Не­вдовзі в місті з’явилися прокламації за підписом УНРади, у яких говорилося: «Український Народе! Голосимо Тобі святу вість про Твоє визволення з вікової неволі. Від нині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави...». Тоді ж Д .Вітовський повідомив Раду міністрів у Києві: «Занятий українськими вій­ськами Львів складає поклін Києву, столиці всієї України ». Більш- менш успішно перебирали владу й у провінції.

Таким чином у листопаді 1918 р. в Східній Галичині було пова­лено монархічну владу, ліквідовано багатовікове іноземне понево­лення. З волі широких верств українства тут було здійснено Листо­падову національну революцію, результатом якої стало створення української демократичної республіки. Вона займала територію 70 000 кв. км. Її населення становило 6 млн чол. — 71 % українців,

14 — поляків, 13 — євреїві2% інших національностей. Для націо­нальних меншин передбачалась культурно-національна автономія.

Державне будівництво

Законодавчим органом молодої держави стала Українська На­ціональна Рада, яку очолював Євген Петрушевич. До неї входило понад 150 послів від повітів та міст краю. Вже 5 листопада, виража­ючи інтереси всього західноукраїнського населення, вона у своїй програмній декларації проголосила загальне виборче право, рів­ність усіх громадян незалежно від віри, мови, стану чи статі перед законом, 8-годинний робочий день, соціальний захист людей похи­лого віку та інвалідів, охорону праці й громадський спокій, прове­дення аграрної реформи. Виконавчим органом Української Націо­нальної Ради — урядом був тимчасовий Державний секретаріат,

створений 9 листопада 1918 р. Його першим головою став К. Левиць- кий.

Назву й територіальні межі новоствореної держави уточнив «Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність україн­ських земель бувшої Австро-У горської монархії», ухвалений 13 лис­топада. Згідно з ним, вона отримувала назву Західноукраїнська Народна Республіка і охоплювала «українську суцільну етно­графічну область... з українською частиною бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковиною та з україн­ськими частими бувших угорських столиць (комітатів): Спиш, Шариш, Земплин, Уг, Берег, Угоча, Мармарош», «Гербом Захід­ноукраїнської Народної Республіки є Золотий Лев на синім полі, обернений в свою праву сторону. Державний прапор є синьо-жов­тий» . Закон утверджував державну самостійність ЗУНР.

Перед урядом Західноукраїнської Народної Республіки стояли надзвичайно складні соціально-економічні завдання. Адже Гали­чина впродовж чотирьох років Першої світової війни була ареною кровопролитних боїв армій ворогуючих держав. Край було зруйно­вано і пограбовано. Не тільки села, а й повіти (наприклад, Зборів- ський) майже повністю зникли з лиця землі, люди жили в землян­ках. Тому найбільшою турботою Секретаріату внутрішніх справ було забезпечення населення й армії продуктами харчування, ос­кільки в Галичині не вистачало продовольства. Ще гострішою була нестача промислових товарів.

Уряд Наддніпрянської України надав допомогу галичанам. У край було надіслано 1000 вагонів продуктів харчування, в т. ч. 500 вагонів цукру, й асигновано гроші для купівлі харчів. Але ця допо­мога виявилася недостатньою. Тому Секретаріат внутрішніх справ змушений був здійснити радикальні заходи. Всі запаси продуктів харчування та предметів першої необхідності він зосередив у своїх руках. Було введено два безм’ясних дні на тиждень, заборонено питлювати збіжжя, випікати тісто. До хліба треба було давати чет­верту частину картоплі. Завдяки цим заходам вдалося врятувати людей від голоду.

За умов постійної руїни й воєнних дій західноукраїнському уря­дові вдалося також налагодити адміністрац ю краю, уникнути по­ширення епідемій, забезпечити функціонування шкіл, залізниці, пошти, телеграфу, а почасти й телефону.

Було проведено земельну реформу. Українська Національна Рада поклала в основу своєї аграрної політики принцип збережен­ня приватної власності на землю. Конфіскації підлягали лише дер­жавні землі, землі, що належали поваленій династії Габсбургів, землі двірські та церковні, землі, набуті з метою спекуляції, а та­

кож ті, які перевершували певну дозволену норму площі. Наділен­ня землею передбачали почати відразу по закінченні війни. До того часу землею мали розпоряджатися земельні комітети.

Значна увага приділялася освітній політиці, якою займався Сек­ретаріат освіти. Під його керівництвом працювали повітові шкільні ради, створені в лютому 1919 р. У тих населених пунктах, де була більшість українців, у народних школах навчали українською мо- іюю. На українську мову було переведено частину польських шкіл у містах. Приватні українські школи націоналізувались Уряд ЗУНР безперешкодно давав дозвіл на відкриття приватних польських шкіл. Правда, українська мова в них, як і в інших навчальних закладах, була обов’язковою. Незважаючи на великі труднощі, навчання в школах не припинялося. Середніх державних шкіл разом з учи­тельськими семінаріями в 1918 р. було ЗО, у т. ч. 20 гімназій.

Отже, в кін. 1918 р. — на поч. 1919 р. на всіх ділянках держав­ного будівництва ЗУНР кипіла напружена робота. Українці краю переконливо продемонстрували готовність до державного життя. Однак вони зіткнулися з неприхованою агресією ззовні. Запеклі бої з поляками у Львові та околицях, з румунськими військами — під Снятином, Надвірною та на Буковині змусили уряд ЗУНР приско­рити заходи щодо об'єднання молодої галицько-української держа­ви з Наддніпрянщиною.

Акт злуки УНР і ЗУНР

Вже через місяць після Листопадового зриву, 1 грудня 1918р., у Фастові укладено попередній договір між Радою державних сек­ретарів ЗУНР і Директорією УНР про «злуку обох українських дер­жав в одну державну одиницю». На засіданні 3 січня 1919р. Укра­їнська Національна Рада в Станіславі, куди переїхав весь апарат уряду, одностайно прийняла ухвалу про об’єднання ЗУНР та УНР. Зокрема, в ухвалі Національної Ради зазначалося: «Українська На­ціональна Рада, виконуючи право самовизначення українського на­роду, проголошує торжественно з’єднання... ЗУНР і УНР в одну одноцільну суверенну Народну Республіку».

Невдовзі 36 галицьких делегатів, серед яких були Л.Бачин- ський, Л.Цегельський, Р.Перфецький, С.Вітик, письменник В.Сте- фаник, виїхали до Києва на урочистий Акт злуки, приурочений першій річниці проголошення самостійності Наддніпрянської України. Погожого морозного дня 22 січня 1919 р. святково при­брану Софійську площу в Києві заповнили десятки тисяч жителів столиці, численні гості, військо. О дванадцятій годині над колона­ми пролунало «Слава», прозвучав національний гімн. Міністр за­

кордонних справ ЗУНР Л.Цегельський оголосив грамоту — ухва­лу Української Національної Ради і передав її голові Директорії В.Винниченку. У відповідь Ф.Швець зачитав Універсал уряду УНР в якому, зокрема, зазначалося: «Віднині воєдино зливаються сто­літтями відірвані одна від одної частини єдиної України, Західно­українська Народна Республіка (Галичина, Буковина й Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка...»

Після цього відбувся урочистий молебень. Свято під древніми стінами Софії закінчилося парадом українських військ. З особли­вим захопленням присутні вітали колони Січових стрільців під ке­рівництвом полковника Є.Коновальця. Увечері 22 січня 1919 р. Тру­довий Конгрес майже одностайно (проти проголосувало кілька лівих есерів і представників компартії)ухвалив Універсал про злу- ку. ЗУНР було перейменовано в Західну область Української На­родної Республіки (ЗОУНР). Державним гербом Соборної України став Тризуб.

День 22 січня 1919 р. був одним із найпрекрасніших моментін нашої непростої, нерідко трагічної історії, назавжди залишившись у пам’яті українського народу як свято Соборності У країни. Але до справжнього об’єднання справа так і не дійшла. Влсе через кілька днів після проголошення злуки Директорія під тиском російських більшовицьких орд змушена була покинути Київ. Тому західним українцям годі було чекати якоїсь реальної допомоги з Наддніпрян­щини. Справа боротьби з польськими агресорами цілковито ляга­ла на їхніплечі.

Українсько-польська війна

ЗУНР із самого початку опинилась у надзвичайно важких вій­ськово-політичних та міжнародних умовах. Український перево­рот 1 листопада 1918 р. захопив зненацька не тільки австро-угор- ську залогу, адміністрацію й населення Львова, а й польські військові організації, які одночасно з Українським військовим комітетом го­тувалися до захоплення міста й краю та передання їх у руки Поль­ської ліквідаційної комісії. Коли ж українці випередили поляків, вони відразу приступили до контрудару — спочатку конспіратив­ного, а потім відкритого. Ніхто з поляків, як військових, так і цивільних, не думав погоджуватися із самовизначенням народу і фактом існування Української держави в Галичині. Поляки негай­но почали організацію своїх військових сил у Львові. Одночасно вони вислали до Польщі кур’єрів для мобілізації добровольців, а від польського уряду вимагали військової допомоги.

Центрами польської контратаки у Львові стали школа ім. Г. Сен- кевича та будинок техніків у південно-західній частині міста. Вже перед обідом 1 листопада 1918 р. на вулицях Львова з’явилися польські жовніри, які вирішили оволодіти насамперед залізничним вокзалом. Вони почали нападати на українські стежі (спостережні пункти) на вулицях Сапіги й Городецькій. Польським військовим допомагало цивільне населення, яке обстрілювало українських вояків з вікон будинків, воріт і перевулків. Становище українсько­го війська погіршувалося і тим, що чисельність польських легіо­нерів та жовнірів зростала з години на годину. Польські війська по­повнювалися за рахунок мобілізації населення Львова, українці ж чекали на добровольців з навколишніх сіл та всього краю. Перевага поляків виявлялася не тільки в кількості, а й у якості бойових сил. Українці розпоряджалися тільки жменькою старшин і жовнірів- селян. Поляки з самого початку мали багато старшин різних сту­пенів, а їх військові частини формувалися майже винятково з інтелі­гентських та напівінтелігентських елементів, до того ж обізнаних з містом. Основою польських збройних сил стали шкільна й ремісни­ча молодь, залізничники й урядовці. До них приєдналося багато ква­ліфікованих промислових робітників, які відзначалися відчайдуш­ністю і відвагою.

Уже наступного після перевороту дня поляки добилися відчут­них успіхів. Оволодівши головним залізничним вокзалом з вели­кими військовими складами, вони зосередилися в південно-західній частині міста, звідки почали наступ на територію, яку повністю кон­тролювали українці. 13 листопада 1918 р. польські війська захопи­ли Перемишль і організували засилання збройних загонів із Захід­ної Галичини до Львова залізницею.

Метою українського командування було витіснення польських інтервентів за межі української етнографічної території й забезпе­чення державних кордонів. Для цього уряд ЗУНР приступив до організації регулярної У країнської галицької армії (У ГА), основою якої стали Українські січові стрільці. Рядовий склад УГА здебіль­шого становили досвідчені солдати, які пройшли фронтовими до­рогами Першої світової війни. Українських старшин бракувало, особливо на вищих штабних посадах. Тому до УГА приймали офі- церів-австрійців, офіцерів-українців колишньої царської армії. Зброя була переважно з австрійських арсеналів, згодом — і росій­ського виробництва. Згідно з приблизними оцінками, загальна чи­сельність УГА на 18 листопада 1918 р. становила бл. 50 тис. чол., у т. ч. до 25 тис. багнетів та шабель при 40 гарматах. У січні 1919 р. армія ЗУІІР нараховувала вже 70 тис. чол. та 60 гармат, а влітку того ж року — до 100 тис. чол., маючи на озброєнні 160 гармат, 550 кулеметів, 20 літаків.

Однак Польща збільшувала свої збройні сили значно швидше Економічний і людський потенціал корінної Польщі значно пере­вищував ресурси Східної Галичини. Вирішальну роль відіграла військово-економічна допомога Польщі держав Антанти. ЗУНР не отримала зовнішньої підтримки ні від кого. До того ж Антанта ви­рішила зробити подачки урядам новостворених європейських країн за рахунок західноукраїнських земель, щоб створити в майбутньо­му санітарний кордон проти більшовицького режиму.

Хоч у листопаді — грудні активність У ГА була високою, загарб­ники досягли значних успіхів — захопили 10—11 повітів ЗУНР, утримували Львів та Перемишль. 5 січня 1919 р. головне команду­вання у Варшаві кинуло на галицький фронт більшість сил, 8 січня почався польський наступ. Його було відбито, але безуспішними ви­явилися наступи українських військ на Львів (27 грудня 1918 р., 2 та 11 січня 1919 р.). Столицю Західноукраїнської Народної Респуб­ліки після втрати Львова було перенесено до Тернополя, а згодом до Станіслава (нині Івано-Франківськ).

У лютому 1919 р., врахувавши досвід попередніх боїв, Началь­на команда (штаб) УГА розробила план нового наступу, який пе­редбачав оволодіння залізничною колією на відрізку Городок — Судова Вишня і таким чином повне оточення Львова. Операція роз­вивалась успішно: 15 лютого українські війська звільнили села До- линяни, Вовчухи, Бар, Долгомостиська, а 20 лютого повністю пе­рервали зв’язок між Львовом і Перемишлем. Проте дальший роз­виток наступу загальмувала місія Антанти, яка в ультимативній формі висунула вимогу припинити бойові дії, укласти українсько- польське перемир’я та передати суперечливі питання на розгляд Паризької мирної конференції.

Припинення вогню тривало з 25 лютого, але вже 2 березня, зва­жаючи на абсолютно неприйнятну позицію поляків та антантськоі місії на переговорах, українські війська відновили наступ. Поль­ський гарнізон у Львові опинився під загрозою капітуляції. Однак польське головне командування, скориставшись переговорами, організувало і перекинуло сюди нові сили, які 12 березня почали успішний контрнаступ і деблокували окупований Львів.

У квітні 1919 р. на українсько-польський фронт прибула сфор­мована у Франції добре озброєна 80-тисячна армія генерала Галле- ра, що кардинально змінило співвідношення військових сил. 19 20 квітня 1919 р. польські інтервенти перейшли в наступ під Льво­вом, а в другій пол. травня українські війська почали загальний від­ступ. Становище ЗУНР ускладнилось і втручанням у її внутрішні справи Румунії.

Командування УГА віддало наказ військам зосередитися в три­кутнику між річками Збруч і Дністер та залізничною колією Гуся­тин — Чортків — Товсте — Заліщики. Це дозволило на певний час відірватися від наступаючих польських дивізій, забезпечити УГА короткий перепочинок, реорганізувати її та поповнити зброєю.

8 червня 1919 р. УГА зі свого плацдарму несподівано для ворога перейшла в контрнаступ. Того ж дня вона прорвала польський фронт і звільнила Чортків. І корпус успішно наступав на Бучач,

15 червня здобув Тернопіль і повернув на Бережани. II корпус УГА дійшов до Микулинців, а III — лівим берегом Дністра просунувся до Монастириська і 16—19 червня здобув перемогу під Перемиш- лянами.

Успіхи УГА викликали ентузіазм українського населення, на­самперед селянства, дали змогу сформувати IV корпус і почати фор­мування V. Але відсутність надійних і стабільних джерел постачан­ня озброєння не дала змогу сповна скористатися народним підне­сенням: з 90 тис. добровольців до війська змогли прийняти 15 тис., а решту було розпущено по домівках.

Тим часом польське командування перекидало на галицький фронт нові сили, які Антанта забезпечила всім необхідним. 28 черв­ня війська інтервентів прорвали фронт УГА під Перемишлянами та Янчином. Почався другий, цього разу останній, відступ укра­їнських військ у межиріччя Збруча та Дністра.

У зв’язку з неможливістю тримати фронт проти переважаючих сил польських інтервентів, 16—18 липня 1919 р., згідно з наказом диктатора ЗУНР Є.Петрушевича, корпуси УГА переправилися на лівий берег Збруча. Тоді у них було 40—45 тис. стрільців та стар­шин, 158 гармат, 546 кулеметів. Польща повністю окупувала Схід­ну Галичину. До в’язниць і концтаборів було кинуто тисячі україн­ських патріотів, інших жорстоко переслідували. УГА судилося продовжити свій тернистий шлях.

Отже, Західноукраїнська Народна Республіка, що проіснувала більше восьми місяців, впала. Головною причиною поразки була значна перевага противника у силі — боротьба фактично велася між 3,5 млн українців Східної Галичини і 18 млн поляків за підтримки останніх країнами Антанти. Але, незважаючи на невдачу, спроба визволити західноукраїнські землі від іноземного поневолення та об’єднати їх із землями Української Народної Республіки чітко окреслила етнографічні кордони українського народу, збагатила його новим досвідом, знаннями і вмінням. Усе це мов естафету пе­ребрали нові покоління борців за незалежну Українську державу.